Молитва примирення

Ярина МАТВІЇВ

3 листопада 2003 р.  http://postup.brama.com  

Уже другий рік поспіль першого листопада до меморіалу вояків Української галицької армії та Польських військових поховань на Личаківському кладовищі приходять миряни, аби в День усіх святих вшанувати пам'ять полеглих польських "Орлят" та українських вояків у 1918-1919 рр. А також спільно помолитися за примирення українців та поляків, які досі ображаються один на одного за криваві сторінки спільної історії.

Позавчора екуменічний молебень за примирення на Личаківському кладовищі відслужили кардинали Патріарх УГКЦ Любомир Гузар, архієпископ Львівський (РКЦ) Мар'ян Яворський та архієпископ Ліонський (Франція) Філіп Барбарен.

У поході від брами Личаківського цвинтаря до поховань воїнів, які загинули у 1918-1920 роках, брали участь також голова Львівської облдержадміністрації Олександр Сендега, його заступник Володимир Герич, начальник обласного управління у справах релігії Василь Білоус, французькі та польські дипломати, українські пластуни та польські гарцери. З десятками запалених лампадок у руках українці, поляки та представники інших національностей вшанували могили героїв під супровід церковних пісень у виконанні хору "Стрітення" Українського Католицького Університету.

У своїй короткій проповіді Блаженнійший Любомир кардинал Гузар наголосив, що між українцями та поляками не повинно бути ворожості, але любов і братерство: "Дуже важливо, щоб цього року наші серця стали чистішими, а душі шляхетнішими. Ми вже другий рік спільно молимося за воїнів, які віддали свої життя за любов та ідеал, у який вірили. І ми прийшли, щоб освятитися від них, навчитися, як треба любити, і повернутися один до одного з очищеним серцем... Дай Боже, щоб ми повернулись додому кращими людьми!"

Після молебню біля меморіалу воїнів УГА процесія перейшла на територію польських військових поховань. А потім архієпископ Ліонський Філіп Барбарен помолився також біля могили французьких піхотинців.

Цього року акцію примирення організували Український Католицький Університет, Женевське товариство ім. В. Соловйова, Журнал "Ї" та "Дух і Літера".

Тетяна Голинська: Три історії

Антон БОРКОВСЬКИЙ

1 листопада 2003 р. http://postup.brama.com

1 листопада 1918 р. -- день Листопадового Зриву. Один з найяскравіших спалахів націотворчих перегонів між галицькими українцями та поляками, двома запеклими сусідами, що намагалися одержавити своє політичне майбуття. Проте, незважаючи на воєнне лихоліття та національні відмінності, вояки завжди зможуть порозумітися. На жаль, солдатська слава (а найвищою солдатською чеснотою, як це не болісно усвідомлювати, є смерть за свій народ) і досі не дає спокою "мітинговим" героям обабіч польсько-українського кордону.

Солдати завжди зможуть порозумітися, бо мають про що поговорити і про що помовчати, але їхня спокійна мудрість незрозуміла людям, що прагнуть зробити політичний капітал на цвинтарній цензурі. Вкриті ганьбою "герої" психопатичних пікетувань не можуть подарувати мертвим героям спокою, перетворюючи кладовища на стадіони цвинтарних змагань.

Чомусь цвинтарні "герої" завжди готові обстоювати лише чужу гідність, наприклад мертвих солдатів, але їхня беззуба ненависть ніколи не йшла далі від цвинтарної огорожі. І стало зрозуміло: вони воюють лише з мертвими. "Солдатами не народжуються -- солдатами вмирають", але цвинатрні "герої" не знають солдатської честі, а національні інтереси для них містяться чомусь лише в політиканських суперечках за надгробки. Вони не розуміють, що мертвим солдатам вже не треба боронити національної честі. Адже вони зробили найбільше -- загинули зі зброєю в руках за свій народ -- і зберігатимуть свою честь вічно вже фактом своєї смерті.

Солдат гине за інтереси Батьківщини, і не живим засуджувати чи оцінювати мертвих. КОЖЕН солдат загинув героїчно. І кожен солдат загинув, захищаючи Батьківщину. Річ лише в тім, що Батьківщини різні -- Україна і Польща. І місто ніби одне -- Львів, але водночас воно розколюється на Львув і на Лємберґ.

Дивний збіг -- Листопадовий Чин і День усіх святих. День національної звитяги і день спомину мертвих. Можливість поєднати в скорботі і водночас зайвий привід розійтися по своїх закапелках, плекаючи свою версію історії та своїх національних героїв. Проте "вітчизну" можна ґлорифікувати без упину, громадячи мінарети поминальних пам'ятників. Проте мертві герої навряд чи би прагнули саме такого вшанування.

Мені довелося почути історію про одного сотника УГА і польського полковника та про те, що "вони провели разом вечір з цілковитою взаємною пошаною". І одне, коли читаєш ці рядки на газетній шпальті, зовсім інше, коли чуєш це від його доньки. І бачиш перед очима всю істинну героїку, неприкрашену правду про людську честь і чоловічу гідність, про збереження свого національного гонору за умов, що якнайменше сприяли цьому. Про вміння порубаними солдатськими руками зав'язати краватку та пообідати ножем і виделкою. Про вміння не виступити на мітингах чужого національного свята. І, зрештою, так прожити все життя.

Історія перша

Це була битва під Язлівцем 19 липня 1919 року. Батько тоді мав неповних 20 років, взятий до війська, він був студентом Віденського університету медичного факультету і був на тяжкому італійському фронті як прапорщик, хоча не був рядовим вже і в австрійській армії. Про те, як батько потрапив до Української Галицької Армії мені не відомо. Знаю, що саме ці відділення охороняли відхід УГА на Схід. У цій битві українські солдати залишилися на добру справу і водночас на смерть: військова сила поляків була величезна. До того ж наші війська були піхотою, лише офіцери мали коней. Батько теж був на коні.

І була атака польських уланів на конях.

За те, що полк поляків вибив тоді українців, отримав назву Полк уланів Язловєцьких. Як мені відомо, цей полк існує й донині.

В усякому разі за кінної атаки людина інстинктивно прикривається рукою, коли на неї несеться противник з шаблею. Так і батько заслонився рукою, її перерубали навпіл, відтяли безіменний палець і розрубали череп. Батько впав з коня, втратив свідомість, його голова була розрубана до мозку. Він лежав залитий кров'ю, і так виглядало, що з такими пораненнями людина не може вижити. І було там багато наших трупів, чимало поранених, і поляки як переможці після тієї битви збирали поранених, аби потім допровадити до шпиталю. А трупи збирали лише через день. Батько лежав з розрубаним черепом. Йому врятувало життя те, що він курив. Якось тато побачив білі халати, офіцерські високі чоботи і почув, що розмовляють польською. Батько прийшов до тями і вимовив: "Папіроса". Вони здивувалися і сказали: "О, пан єщє жиє!?" І забрали його до шпиталю, де довго оперували, а потім лікар сказав: "Пане, я вам повитягав ті осколки черепа з мозку, трохи попритулював і позшивав, але тут бракує так багато кості, що вам треба ставити пластину з платини. Проте я вам її не можу поставити, і не тому, що ви ворог і полонений. Ми для своїх офіцерів також цього не маємо. Вам все заросте або ні". І батько лежав впродовж місяців у шпиталі. На голові лишився шрам на 15 сантиметрів, а рука все життя була неповносправною.

Під час цього трапилося таке, що виразно засвідчує різницю між тим, що маємо нині, та тим, що було тоді. Водночас у тій битві було поранено вже покійного пана Івана Баб'яка. Я його бачила в 50-х роках, коли відвідала Львів. Це був друг батька і, наскільки я пам'ятаю, однокласник з гімназії в Самборі. Однак він був рядовим і до тих подій не служив у австрійській армії. Зрозуміло, не мав офіцерського звання в Галицькій Армії. Тому після битви його поклали на солому, де тримали всіх поранених солдатів. Батько лежав на ліжку в офіцерській палаті разом з польськими офіцерами. І коли він довідався, що його друг також у шпиталі, то сказав: "Переведіть мене до палати для поранених солдатів і покладіть біля мого друга". На це він отримав відповідь: "Це неможливо, бо як офіцер ви маєте певні права і ми вас не можемо покласти зі звичайними солдатами". Тоді батько пригрозив, що голодуватиме. І що ж тоді зробили? Поклали Баб'яка біля тата на ліжко!!!

Це щось невірогідне, враховуючи досвід Другої світової війни, коли жахливі речі виробляли з полоненими обох сторін: убивали, калічили і катували. Однак у цих подіях, зокрема в історії мого батька, є надзвичайна зворушливість, щось таке, що хочеться плакати.

Брат батька Олександр Голинський потрапив у полон до росіян. Під час тієї ж Першої світової війни як австрійський офіцер. Росіяни їх тримали в Сибіру, завезли далеко. Жодної охорони не було, бо й не було потреби. Що ти в Сибіру зробиш, скільки пройдеш пішки? Тримали чотирьох офіцерів в одній хатині, дали їм австрійського солдата, щоб обслуговував їх. До того ж вони отримували повну офіцерську платню. Коли ж мій стрийко мав запалення апендициту, то його на санях везли до найближчого шпиталю. Там його оперували і на санях же і привезли. Так було з полоненими Першої світової війни, і ця конвенція діяла й під час польсько-української війни. Стрийко розповідав, що вони цілком добре там жили, не голодували і не мали жодної кривди. Єдине, чого не могли зробити, то втекти: не мали як.

Мій батько, коли майже видужав, просто втік зі шпиталю. Його спеціально не ловили.

Студіював він у Львові, обідав раз на тиждень, погано харчувався. Ледве закінчив студії у Торговельній академії. Пізніше знайшов роботу у місті Рівному не за фахом -- вчив польської літератури і мови в російській гімназії.

Про те, як він потрапив на полоністику -- це дуже складна історія. Це було близько 1925-1926 років. Після студій кожен мав скласти так званий "професорський" екзамен. І незважаючи на спеціальність та національність, обов'язково треба було складати іспит з польської літератури та історії. Поляки вважали, що якщо хтось працює в їхній державі, то не може бути ситуацій, коли вчитель не зможе відповісти на якесь запитання учня. За свідченням професора Зволінського, який перед війною був асистентом на славістиці у Львові, цей іспит тоді був складніший від теперішнього магістерського іспиту. Там сиділа комісія. Була певна процедура. Батько потрапив до пана професора Брухнальського -- світила тогочасної лінгвістики. І розпочалася розмова. Батькові було легко, бо він закінчив за австрійських часів класичну польську гімназію. Пан професор після розмови сказав: "Ну, бачу справді, що пан орієнтується в польській літературі, на відміну від багатьох жидів чи русинів, що навіть не мають уявлення про неї". Для мого татуся, тоді молодого та запального, не треба було більшого. Він встав, зблід та й каже: "Пане професоре, знаю багато поляків, які польської літератури не знають і знаю багатьох українців, які її знають. І зараховую себе до таких". Батько образився, розвернувся та й пішов. Зрозуміло, вся комісія була надзвичайно здивована.

А ще до того в батька запитували, що йому більше до вподоби, проза чи поезія? Батько відповідав, що він економіст і поезію менше читає і менше про неї знає. Проте за два тижні перед іспитом він старанно студіював поезію від найдавнішої до найновішої: хвилювався. І комісія була страшенно здивована, бо півтори години професор питав у економіста про пропольську поезію. Коли після іспиту батько вже забирав пальто, до нього підбіг швейцар, якого називали "педаль університетський", і запитав: "Чи то пан Голинський?" Батько був примітний тим, що носив бороду і вуса, які він мав аж до самої смерті. Навіть коли його заарештовували німці та росіяни, то лишали бороду, бо він казав: "Можете мене голити, але ж мене тоді рідна жінка не впізнає". Отже, прибігає "педаль" і каже, що пана запрошує пан професор до кабінету. Батько заходить, а той професор встав з-за столу і з простягнутою рукою каже: "Я би хотів у Вас перепросити за те, що я тоді сказав". Батько теж попросив вибачення за те, що він розхвилювався і так гостро відреагував на слова професора.

-- Знаєте, чого я Вас завернув? -- запитав професор. -- Ви маєте талант до літератури, і я Вас запрошую на свої семінари з літератури.

І батько дуже добре вивчив полоністику, хоча й працював у банку. Згодом тато довідався, що є дуже добре оплачувана посада викладача польської мови і літератури в Рівному в російській гімназії.

Історія друга

У Рівному батько, оскільки його матеріальний стан вже дозволяв, мав власний столик у ресторані, за яким щодня обідав і вечеряв. І як-то ведеться, в тому ресторані був і окремий кабінет. Оскільки батько досить довго відвідував ту ресторацію, то офіціанти вже добре його знали, тож він і запитав у них, що за гамір у тому кабінеті. Офіціант відповів, що це урочиста вечеря Полку уланів Язловєцьких, які мають полкове свято.

Згодом до батька підходить офіціант і каже:

-- Пан полковник запитуєте, чи може він присісти до Вашого столика?

-- Будь ласка, -- відповів батько.

І тоді з шампанським у відерці з льодом прийшов полковник і каже польською:

-- Прошу пана, пан знає, хто я, і я знаю, ким є пан. Випиймо разом того шампана та поспілкуймося. Чого мені пити з тими шмаркачами, яких під тим Язлівцем навіть і духу не було!

І вони провели разом вечір з цілковитою взаємною пошаною.

Батька знали не лише за прізвищем у тому ресторані, але й знали тим, ким він був. І зрозуміло, що тому полковнику було не важко дізнатися все про мого тата. Кожний був на своєму боці. Кожний робив те, що й належало йому робити. І той полковник шанував тих наших, що захищалися відносно малими силами і завданням мали бодай трохи затримати поляків. Адже якоїсь надії на перемогу не було.

Проте щось є в тому, що свято уланів Язловєцьких мій батько відзначав з полковником полку.

Батько з мамою познайомилися у Львові, куди батько переїхав після Рівного. Мама студіювала на юридичному факультеті і підробляла друкаркою у "Маслосоюзі". Мої батьки взяли шлюб у 1929 році, а вже в 1932-му переїхали до Чорткова, де батько отримав роботу у Торговельній гімназії. Там він працював рік, бо не міг більше витримати: це була прикордонна земля і часто батько як українець мав неприємні ситуації. Наприклад, провокаційно пропонували йому, знаючи, що він українець, виголосити промову на 3 травня -- національне свято 1-ї польської Конституції. Він делікатно відмовився, пояснивши, що вважає нетактовним, аби на польське національне свято промову виголошував українець.

Історія третя

Насправді за часів комуністичного режиму в Польщі люди добре знали, що, до чого і як. Вони розповідали про табори, навіть я ще малою дитиною знала про це. Під час німецької окупації втікали від совєтів, як у нас казали через "Зелену границю". Люди розповідали про те, що діялося з їхніми родичами, тому мені ніколи не могло навіть спасти на думку вступити до якоїсь організації, наприклад у піонери чи в аналог російського комсомолу -- Звйонзек Млодзєжи Польськєй. Для мене совєтський режим був такою ж тоталітарною системою, вступ у Гітлерюґенд і вступ в комсомол були рівнозначними.

Я дуже хотіла вступити на медичне відділення. Добре склала іспит. Однак потім мене покликали до одного функціонера, який сказав: "Ви добре склали іспит, проте самі розумієте, що нашій соціалістичній вітчизні потрібні свідомі лікарі". Потім він дав мені заповнити анкету для вступу в Звйонзек, кажучи, що щойно я заповню анкету, то стану студенткою медицини. І що ви думаєте? Я відповіла: "Мені лише 18 років. Дотепер я нізащо не продавалася, і маю надію, що все життя мені вдасться так прожити. Я вам дякую, але я того не підпишу". (А я ж готувалася до цієї медицини два роки!) І тут трапилася дивна річ: певно, той пан не був аж таким безсердечним. Він сказав:

-- Хіба Ви не знали, що не вступите на медицину без Звйонзку Млодзєжи Польськєй?

-- Знала, -- відповіла я. -- Проте мусила раз у житті зробити спробу. А що буде, якщо я дуже добре складу іспити?

-- А якщо не складете, то що робитиме далі? -- запитав пан.

-- Вступатиму на філологічний факультет на німецьку мову, бо мій батько закінчив гімназію за австрійських часів і досконало володіє мовою. І я її від дитинства знаю.

Тоді цей пан взяв картку і написав на ній: "Зарахувати на германістику без вступного іспиту". Вже потім під час навчання я зрозуміла, що мене більше вабить вивчення славістики та української мови, аніж германістики.