Ї-дискусія
Ян Яцек Брускі
Орлята для орлів
Copyright © 2002 Jan Jacek Bruski
WPROST wydanie 1007 z 17.03.2002
Те, що для багатьох з нас є цивілізуванням околиць, українці вважають польським імперіалізмом
Бої за Львів у листопаді 1918 р. стали національною легендою. Проти українців, які намагалися перейняти владу, виступили поляки, котрі складали більшість мешканців міста. До бою вирушили також наймолодші львів'яни. Серед них був учень п'ятого класу гімназії Юрек Бітшан (Bitschan), який загинув вранці 21 листопада 1918 р., за вісім днів до своїх чотирнадцятих уродин.
Юний Бітшан – з певністю найвідоміше з орленят, львівських учнів та студентів, які на межі 1918 і 1919 р. взяли участь у боях за рідне місто. Майже двісті з них загинули. Був серед них і 12-річний Янек Дуфрат (Dufrat), і наймолодший кавалер Virtuti Militari, 13-річний Антось Петрикєвич (Petrykiewicz). Діти з карабінами в руках та оборона кресової столиці – одна з міжвоєнних легенд. Її затьмарила тільки трагічна слава варшавських повстанців.
• Ґаліція Всходня чи Галичина?
Бравбивча війна за Львів та Східну Галичину стала кульмінацією польсько-українського конфлікту, який визрівав у роки розподілів Польщі. Біля його джерел лежало прагнення українців визполитися від польських впливів та узяти під контроль землі поміж Сяном і Збручем. "Русини", як називали їх статистики, складали більшість населення Східної Галичини. Серед мешканців провінції поляків було – за різними оцінками – близько 25%, а євреїв 12,5%. Ці групи домінували у політичному та економічному житті краю, домінуючи над "руською" більшістю маєтками, освітою та впливами у Відні.
Восени 1918 р., коли гинула переможена Австро-Угорщина, і поляки, і українці були сповнені рішучості взяти владу у свої руки. Швидшими виявилися українці.
О четвертій ранку у день усіх святих синьо-жовтий прапор замайорів над львівською ратушею, а найважливіші пункти міста зайняли українські вояки.
• Залізо і кров
Польська сторона швидко струснулася від шоку. Ще 1 листопада вибухнуло повстання у Львові, де, як і в інших значних поселеннях, поляки становили переважну більшість. "Отак Ви, зброю вхопивши до рук / В чернь гайдамацьку ударили сміло" – писав локальний трубадур орлят. Мірило емоцій, розбуджених українською операцією, можна усвідомити лише тоді, коли згадати, яку особливу, символічну роль відігравало це місто. Воно було не тільки столицею австрійської провінції, але насамперед центром польськости, співмірним за вагомістю із Варшавою.
Польські повстанці, які чудово знали усі львівські завулки, користуючись підтримкою цивільного населення, значно краще давали собі раду у вуличних боях. Відтак через кілька днів сутичок уся західна частина міста опинилася під польським контролем. 20 листопада до Львова підійшла підмога, що змусило українців полишити місто. Щоправда стан облоги тривав іще майже чотири місяці, але утримання Львова в листопаді мало вирішальне значення, насамперед психологічне. Польсько-українські бої, які переривали нетривалі замирення, точилися до липня 1919 р. "До зброї, товариші провідники, старшини, стрільці, козаки. Хай нас розсудить кров і залізо!" – бринів наказ українського командування, яке порушувало наступне замирення. Невдачею закінчилися двосторонні переговори, не допомогли також посередницькі місії альянтів.
• Час слави
Культ орлят ріс дуже швидко. У першу річницю здобуття Львова він єдиний з-поміж польських міст був відзначений орденом Virtuti Militari. Цієї ж честі були удостоєні індивідуально аж 162 захисники міста. Для порівняння, учасники боїв на усіх інших фронтах молодої Речі Посполитої отримали таких відзнак тільки 45. У 1925 р. саме рештки львівського повстанця були урочисто поховані у Могилі Невідомого Солдата на Саській площі у Варшаві. Полеглих у боях за Львів спершу ховали на імпровізованих цвинтариках. Пізніше ексгумовані рештки почали переносити на нововизначений військовий цвинтар, який становив частину Личаківського некрополю У конкурсі на проект Цвинтаря Захисників Львова несподівано переміг нікому не знаний студент-архітектор Рудольф Індрух (Indruch), зрештою, сам учасник боїв за Львів. Його проєкт імпонував сміливістю візії, але здавався важким для втілення через фрак коштів. Однак жертовність громади була вищою за всі сподівання. Завдяки тисячам жертводавців до 1939 р. вдалося завершити будову. Постав один з найгарніших військових некрополів Европи. Тут поховані майже три тисячі осіб – не лише ті, хто загинув у 1918-1919 роках, але й померлі пізніше ветерани.
• Друга смерть орлят
Після 1945 р. Львів опинився у кордонах Української ССР, а більшість його колишніх мешканців були "репатрійовані" на т.зв. здобуті землі. Знищення польського Львова стало смертним вироком для цвинтаря його захисників. Рік у рік він нищився, заростав бур'янами, дичавів. Швидкими темпами руйнувалися хрести, надгробки з цінного каменю, скульптури та архітектурні елементи. Демонтовані на цвинтарі скульптури потрапляли в найнесподіваніші місця. Показні кам'яні леви, які стерегли колонаду, були встановлені на міських рогачках, барельєфи з катакомб вмонтували у цоколь пам'ятника Леніну, поставленому навпроти львівського театру. Профанація увінчалася наприкінці 60-х років улаштуванням на цвинтарі смітника. У Польщі ці звістки будили дедалі сильніший спротив. На чолі заходів протесту стали колишні учасники боїв за Львів, генерали Роман Абрагам (Abraham) і Мєчислав Борута-Спєховіч (Boruta-Spiechowicz), пізніше підтримані діячами полонійних організацій. Їхній меморандум на захист цвинтаря потрапив до рук прем'єра ПНР Юзефа Циранкєвіча (Cyrankiewicz) i лідера КПСС Лєоніда Брєжнєва. Схоже, саме ці дії пришвидшили рішення совєцьких органів влади про ліквідацію некрополю. 25 серпня 1971 р. танками розвалили колонаду, а відтак зрівняли бульдозерами солдатські могили. Пам'ятника Слави, однак, не вдалося зруйнувати, натомість чергами обстріляли з карабінів уцілілі інскипції. Ці дій викликали масу протестів, чим, однак, ані в Москві, ані в Києві не переймалися. У наступні роки у катакомбах було розташовано каменярську майстерню, а поряд – транспортну базу. Через центр цвинтаря проклали нове шосе, заливши асфальтом також могилу Рудольфа Індруха.
• Воскресіння цвинтаря
Надія на припинення нищення некрополю з'явилася наприкінці 80-х років у зв'язку з "пєрєстройкою". Несміливі кроки задля відновлення цвинтаря зробив тоді останній уряд ПНР, виступивши ініціатором розмови на цю тему з органами влади у Києві. Справа напевне загрузла б у міністерських канцеляріях, коли б не ініціатива групи ентузіастів. Їх очолив Юзеф Бобровскі (Bobrowski), керівник львівської бази підприємства Енерґополь, яке споруджувало в Україні газову трубу. Користуючись зв'язками із місцевими достойниками, він здобув згоду на те, щоб розпочати упорядкувальні роботи на цвинтарі орлят. Гасло відбудови некрополю було з ентузіазмом підхоплене багатьма польськими середовищами. Корисною для успіху справи була також діяльність опольського історика Станіслава С. Ніцеї, котрий опублікував дві монографії та чимало статей, присвячених Личаківському цвинтарю.
Спочиваючі поруч польські та українські ветерани мають шанс поєднати живих
• Поєднання над могилами
З часом громадська ініціатива отримала офіційну підтримку. Патронат на роботами, здійснюваними у Львові, перейняла Рада Охорони Пам'яті Боротьби й Мучеництва.
Відбудова цвинтаря орлят стала одним із важливих елементів символічного польсько-українського поєднання, задекларованого Президентами Кваснєвським і Кучмою. Сьогодні реконструкція некрополю – хоча й у скромнішому, аніж до війни вигляді – загалом завершена. Термін відкриття довший час пересували з уваги на обструкцію, яку чинили львівські міські органи влади. Лише останнім часом прийняті рішення про відкриття цвинтаря в травні. Попередня позиція української сторони викликає зрозуміле роздратування, однак і польська сторона вчинила помилку, занедбавши проведення інформаційних заходів у підозріливому щодо польських інтенцій Львові. Ми постійно забуваємо, що те, що для однієї сторони було "posłannictwem kresowym" (викликом, випробуванням околицями, колоніями), друга сьогодні сприймає як "польський імперіалізм". А захисників Ґаліції Всходнєй сьогодні іменують "окупантами", які поховали українські мрії про незалежність. Органи влади Львова прагнуть спорудити поруч з некрополем львівських орлят пам'ятник українським воякам, полеглим у 1918-1919 роках. Інтенція виразна – йдеться про противагу польському Пантеонові Слави. Однак, можливо, варто, іґноруючи підтексти, вийти українцям назустріч. Замість потішатися з черепаших темпів їхніх робіт, треба підтримати їх польським коштами і технічною допомогою. Хто зна, може польські та українські ветерани, які гідно спочивають поряд, мають шанс поєднати живих?
Ян Яцек Брускі, доктор історії, співробітник Ягайлонського університету
Переклав Андрій Павлишин