Інші матеріали на цю тему

Від редакції часопису "Ї":

Пропонуємо увазі шановних читачів роз'яснення позиції директора музею "Личаківський цвинтар", яке він надіслав на нашу адресу. Ми шануємо погляди інших, і прагнемо, щоб у читачів склалося всебічне враження про різні точки зору на впорядкування військових поховань на Личаківському цвинтарі. Текст п. І.Гавришкевича подаємо у точній відповідності до надісланого нам електронною поштою листа, виправивши лише кілька очевидних описок, які ані найменшим чином не міняють думки автора.

Ігор Гавришкевич, директор музею "Личаківський цвинтар"

Львівські уроки державності

Завжди усвідомлюю відчуття поваги до всього історичного, бо саме воно найчастіше заставляє задуматися над тим хто ми є? І не тільки ми, українці, але й інші державні народи. Ще зовсім недавно ціла ідеологічна машина вже неіснуючої імперії різними способами втовкмачувала в наші мізки, що "… наш адрес нє дом і нє уліца…" і всі ми радянський народ. З цього часу минуло якихсь 10 років, які і є мірилом теперішньої нашої державності. В порівнянні із іншим відрізком, який характеризує наше бездержавне існування, він є не значним. Саме цей простий вислід мене найчастіше заспокоює.

Ще змалку отримав найперші уроки політики від батьків. І в них завжди переважало напучування, що базувалося на добрій релігійній традиції (покірності) та на пропаганді взаємоповаги і доброти. Напевно так виховувала більшість своїх дітей. Адже особливі масштаби репресій проти української державності ніколи не давали можливості говорити про неї вголос і на "чистоту". Мало того в мене склалося враження, що багато хто і досі на 10-тому році відновленої держави боїться своєї ж української державності. Мовляв недай бог аби чогось не сталося і те щось не обернулося для нього якимись незручностями. Власне таку приховану тенденцію можна виявити в окремих засобах масової інформації, які щедро видруковують різні думки деяких політиків, істориків і просто чиновників на кшалт потреби поступок польським вимогам, щодо написів на центральній плиті на похованнях невідомих польських воїнів полеглих в українсько-польській війні 1918-1919 рр.

Якщо абстрагуватися і глянути на проблему стороннім незаангажованим оком, то побачимо, що головним маховиком у накручуванні напруги в українсько-польських стосунках є не українська сторона. Проблему щодо впорядкування польських військових могил у Львові загострювали частіше польські урядові чиновники. Сприяли їм допущені недоліки в роботі українських відомств, зокрема закордонних справ України. З самого початку ніхто в Україні не надавав відповідного значення цій проблемі.

У найперших переговорах на рівні органів місцевого самоврядування теж була надія легко знайти спільну мову і позбавитися якнайшвидше цвинтарної проблеми. Це було першою та фатальною помилкою. Тодішній міський голова намагався застосувати весь арсенал свого авторитету і змусити польську сторону погодитися на певні компроміси.

Але не тут то було. Досягнуті компроміси як виявилося не були компромісами для львів'ян, які тоді вибухнули численними протестами. Проблему було обговорено громадскістю, відомими вченими Львова і винесено на сесію міської Ради, яка прийняла своє рішення за № 60.

Доречі, громадскість та вчені Львова у своїх мотиваціях посилалися не на емоції, а на діючі міжнародні норми і законодавство. А ось окремі львівські чиновники і особливо з Уряду України діяли за принципом компромісу, найбільшої обережності, так би мовити "дипломатично". Пам'ятаю слова тодішнього голови облдержадміністрації на мою адресу…"Ти діяв на підставі законодавства і тому виникло непорозуміння, а треба обережно". Не розумію звідки така легкість у підході до вирішення міжнародних проблем, але саме такий принцип було закладено починаючи з 90-х років. В переговорах згодом з'ясувалося, що такий принцип не оправдався.

Доречі весь тягар відповідальності за врегулювання українсько-польських стосунків, що стосуються польських військових поховань на території музею "Личаківський цвинтар" лягає в законному порядку на Львівську міську Раду, яка своє рішення прийняла на рівні міжнародних законодавчих норм.

Чому ж тоді в ЗМІ України і Польщі Львівська міська Рада часто піддається не тільки різкій критиці, але й іноді висміюванню?

Відповідь на це кожен має свою, але той хто мав можливість вникнути в існуючу проблему не міг не звернути уваги на деякі особливості.

Зокрема: Для польських чиновників причетних до цієї проблеми не існувало в процесі переговорів особливих обмежень в засобах досягнення мети. Українська сторона крім максимального дотримання дипломатичності і субардинації намагалася не дратувати своїх стратегічних партнерів міжнародними нормами і чинним законодавством України. В результаті чого в Києві напевно вже переконалися, що вирішення проблеми на засадах дружніх компромісів з тріском провалилося. Аналізуючи проблему, Уряд України теж напевно помітив, що у Львові керуються не емоціями, а законами і це рятує репутацію офіційного Києва, але не вирішує проблеми.

Тим часом у Львові і на митниці у Краківці продовжуються переговори. Організовується ряд телевізійних передач і статей у пресі.

В одній з таких телепередач чиновник на рівні радника Президента Республіки Польща п. Станіслав Цьосек говорить :

"Колись Львів був польським" і це не викликає особливих емоцій навіть у присутньої там відомої української десидентки і громадсько-політичної діячки, яку в колуарах студії він згодом в дуже емоційній формі назвав шовіністкою.

До цього епізоду можна додати цілий ряд випадків нетактовності поведінки інших польських урядових чиновників, які мали місце на "Личакові у Львові" і які мають відповідне наше підтвердження.

І якщо від наших деяких відповідальних чиновників найчастіше чуємо стримані коментарі на користь українсько-польських інтересів, то запитаймо кожен себе:

Чи можливий перебіг подій з коментарем відповідних польських чиновників на користь українських інтересів? Напевно що ні. Так само як неможливо щоб радник Президента України, перебуваючи у Польщі назвав би когось з відомих польських патріотів шовіністом або по телевізії – якесь польське місто – українським? Напевно занадто довго нас вчили бути мовчазними і дехто з нас старається досі. Тому і виник принцип нібито компромісних і обережних переговорів, який себе не оправдав, був занадто зпрощеним, а можливо просто примітивним. Ніхто з відповідних найвищих чиновників України не співставляв, що є для поляків боротьба за наш український Львів, яка почалася ще з 1340 р., а в 1918 р. така боротьба була пов'язана з відновленням Польської Республіки. І що він переходив у володіння багатьох держав, поки не повернувся у рідне лоно. З іншої сторони відомо, що м.Львів, починаючи від князювання Данила Галицького був і є фор-постом української державності. Недарма його й досі називають українським островом свободи. Немає підстав дивуватися тим, хто через свою необізнаність називає його провінцією, чи ще якось, їм треба просто прощати.

Отже продовження пошуку компромісу необхідно проводити на інших засадах на тих, які як правило використовуються у міжнародній практиці. Якщо припустимо, що емоційні всплески окремих польських урядовців завжди знайдуть підтримку серед частини громадскості цієї держави, то проблема відновлення пантеону, а не цвинтару завжди буде актуальною для польських політиків. Тут не спрацює наш "заклик" "Не можна робити політики на мертвих", бо пантеон, про який йдеться завжди був і буде для поляків великою політикою. Тільки освідомивши це ми зможемо остаточно прийняти правильне рішення і вибрати правильний принцип ведення переговорів. Не вірю в те, що ці переговори будуть базуватися на звичайному компромісі і повному взаєморозумінні. Швидше всього необхідно керуватися виключно міжнародними нормами і українським законодавством.

Але це означає, що необхідно взяти до уваги те, що відповідна угода між Урядами України і Республіки Польща не ратифікована Верховною Радою України, і її умови чинні тільки в цій частині, в якій не суперечать Закону України "Про місцеве самоврядування" і те що всі умови підписані в протоколі між сторонами могли б бути чинними, якби були прийняті Львівською міською Радою, бо вони належать до її компетенції, а також те, що для обох сторін було б найкраще не тільки на цей час, але й для майбутнього міждержавного спокою якби відкриття польських військових поховань відбулося все таки за визначеними міжнародними нормами і українським законодавством.

Польська громадскість, яка часто відвідує Личаків в абсолютній більшості висловлює подяку за відновлені поховання і це добрий знак. Можливо до цього додумаються і їх урядовці.

Завдяки широко розповсюдженій інформації щодо відомого непорозуміння між двома державами, до нас значно більше приїзджає туристів, делегацій, журналістів з різних континентів світу, однак найбільше з України та Польщі. Серед великого загалу байдужих значна частина свідомих громадян як з однієї, так і з другої сторони нерідко намагаються відшукати тут чи найунікальніші сакральні пам'ятники, чи бодай найменші сліди своїх пращурів і це не тільки формальне місцезнаходження, а й ціла історія їх буття. В нас цим займається науковий відділ музею, який ревно вишукує відповідну інформацію. Отже, тут непросто некрополь (місто мертвих), тут знайшли своє останнє місце спочинку різні непересічні особистості, інтелектуальний продукт яких живе і тут, його подають сотням тисяч туристів. В процесі ділового спілкування з різними представниками з Польської сторони переконався, що на урядовому рівні, там цвинтарним питанням надається уваги значно більша ніж назагал у нас – в Україні. Правда у Львові своя ментальність не менш цивілізована ніж там. Саме тому київські ЗМІ досить часто не розуміють принциповості львівських депутатів і, зокрема щодо напису на могилі невідомим польським воїнам, прийнятого ще 2000 р.? Напевно не розуміє цього і авторка статті в одній з львівських газет під назвою, "Не зводити порахунків з мертвими". Інакше вона просто не вживала б такої назви. Адже, напевне, у всій Польщі відомо, що польські військові могили на нашому Личакові відмінно впорядковані, а це означає що з мертвими тут не зводять порахунків. В Україні завдяки дезінформації з боку деяких ЗМІ громадскість на загал збита з пантелику і тому їдуть до Львова з надією побачити місцевих диваків, які нібито не дають відновити могили польських воїнів, – і в недорозумінні виявляють добре впорядковані поховання. Дуже прикро, що деякі журналісти, ведучі програм, доречі, як польські так українські щедро дезінформують громадскість саме у цьому болючому питанні. Не можливо не звернути увагу, що Генеральний секретар Ради охорони місць пам'яті, боротьби та мучеництва Республіки Польща п. Анджей Пшевознік у своєму листі до Львівської міської Ради стверджує, що написи польською мовою на пілонах біля польських військових поховань у Львові є історичні та автентичні тому те, що там тепер є неможливо змінювати, при тому в іншому документі підписав згоду на зміну тексту на центральній плиті так само як згодився на те аби замість оригіналів "історичних" скульптурних зображень виготовили і встановили нові.

І все таки, що є історичним ? А що має лише забарвлення тої чи іншої історичної події і яку вони мають нішу в ній ?

Я був свідком того як одна група польських чиновників емоційно дискутували з якимось львівським патріотом, який сказав слова, які мають своє історичне підтвердження в архівній документальній "Хроніці" після 22 квітня 1340 р. Яна Длугоша – "Про захоплення Львова польським Королем Казіміром ІІІ", де зокрема говориться: "…Король Польщі Казімір … напав на Русь і обложив місто Львів". Далі "…Король зайнявши замки і місто Львів, знайшов там численні і дуже дорогі скарби… Потім підступив під Володимир і як замок так і місто, а з ними і всю Волинську землю загарбав" (доречі тоді це був початок втрати державності України). У відповідь на це поляки в один голос закричали "Неправда Львів був, і буде польським". Мені подумалося, звідки така впевненість, невже їх так навчають? Якщо так, то навіщо вся та дипломатія про добросусідство і співпрацю.

На рівні Президентів ніби все гаразд. А на рівні нижчих чиновників і громадскості виходить необхідна титанічна праця, скерована на примирення. В цій справі може допомогти тільки взаємне спілкування і поширення справжньої історичної правди, особливо по території Польщі. А, отже, є робота для спеціалістів-істориків і в Україні, і в Польщі. Тоді, можливо, жодного чиновника не мучитимуть сумніви щодо автентичних чи історичних написів. Можливо багато хто в тому числі в Республіці Польща, накінець дізнається, що 1 листопада 1918 р. Західно-Українська Народна Республіка була проголошена на споконвічній українській землі. Немає жодного сумніву, що поляки у сучасній своїй державі мають право називати загиблих своїх воїнів у 1918-1919 рр. в українсько-польській війні, так як і вважають за потрібне тобто "героями" (польською "богатирями", "орлятами"). Доречі, п.А.Пшевознік в числі інших чиновників з боку Республіки Польща у 1997 р., підписав з українською стороною (керівництво Львівської міської ради) протокол, в якому визнано офіційну назву на території України: "польські військові поховання 1918-1919 рр. на території музею "Личаківський цвинтар" в м.Львові", а на території Польщі – "Цвинтар орлят", тобто "цвинтар юних героїв". Про що часто багато хто забуває.

Світова історія напевно не знає аналогів, щоб будь-яка держава самовільно встановлювала на території іншої держави свої пантеони і мілітарні символи. Але ж поляки встановили, зокрема, меч – "щербець" і той же п.Анджей Пшевознік говорить, що це не підлягає обговоренню. Чи могли не взяти до уваги всі ці факти львівські депутати ?

Звичайно Ухвалу за № 770 прийнято з врахуванням всіх обставин. Не обійшлося без тиску з боку польської сторони і відповідно Уряду України. І всетаки вона є, напевно, найбільш компромісною для обох сторін.

Впорядкування всіх могил, згаданих польських військових поховань, завершилося ще у 2001 р.

Зрозуміло, що виконання відповідних робіт з польської сторони було б неможливим без доброї волі, відповідних сприянь і дозволів з Українського боку, який представляла Львівська міська Рада. Раніше, по при зволікання з представленням потрібної документації п. Пшевозніком, місцева влада в Україні завжди оперативно розглядала різні пропозиції і проекти. Для прискорення робіт по впорядкуванню могил, дирекція музею передала полякам чимало будівельних блоків, а також в оренду приміщення роздягальні своїх робітників, винайшла в селі Демня добрих спеціалістів-каменярів і теж скерували їх польським колегам. Отже ми допомагали як і чим могли. А єдиною умовою до польської сторони було – не порушувати чинне рішення міської Ради.

Однак польська сторона частіше всього не звертала уваги на наші умови і прохання. Після завершення впорядкування всіх могил польські військові поховання набули досить пристойного вигляду. Весь комплекс поховань не має собі рівних в Європі. Його стан неможливо порівнювати з тим, яким він був до 1997 р.

Тепер наочно можна переконатися, що саме Українська держава спричинилася до належного вшанування польських вояків, полеглих у війні з Західно-Українською Народною Республікою.

Але у відповідь на це українці, зокрема, ми у Львові, не почули жодного слова подяки від Польського Уряду, навпаки дехто, з подачі польських урядових чиновників, обзиває і шельмує наших депутатів.

Я переконаний: не існує на даний час жодних проблем з нашого боку, є проблеми з польської сторони.

Все це необхідно врахувати у майбутніх переговорах і скерувати їх у правильне русло.