http://www.gazeta.lviv.ua Львівська газета, 06 липня 2005 № 116 (682)

Агент комуністичної безпеки?

Учора в провідній польській газеті Rzeczpospolita з’явилась інформація про ймовірну причетність до співпраці з органами безпеки часів ПНР одіозного для багатьох львів’ян польського політика Анджея Пшевозніка, секретаря Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва.

Після 13-річного перебування на посаді “міністра пам’ятників”, як називають польські журналісти, А. Пшевознік вирішив кандидувати на голову Інституту національної пам’яті (ІНП) – прокурорсько-просвітницької інституції, яка, власне, опікується архівами комуністичних спецслужб і подає висновки щодо причетності різних осіб до таємної співпраці з СБ.

Архіви ІНП доволі неповні – комуністичні служби безпеки знищили значну частину документації. Крім того, дані потребують ретельного вивчення, адже іноді документи фальшували задля компрометації чи шантажу опонентів режиму. Документи можуть містити фальсифікат ще й через свідому брехню офіцерів, які для звітності “вигадували” таємних агентів, приписуючи їм співпрацю та цитуючи слова, почуті під час підслуховування чи у випадкових розмовах або допитах, попри відмову співпрацювати. Отож папки зі звітами роками ретельно вивчають  фахівці різних галузей, верифікуючи їхній вміст.

Персональної течки Анджея Пшевозніка в архіві ІНП немає, хоча випускник історичного факультету Ягеллонського університету наприкінці епохи ПНР навчався в Лондоні на стипендії Фонду Армії Крайової, відтак працював у Воєводській Управі Кракова, а 1990 року його обрали депутатом міської ради Кракова за рекомендацією профспілки “Солідарність”.

Окрім того, наприкінці 1980-х років А. Пшевознік був тісно пов’язаним із середовищем католицького видавництва PAX, яке мало неоднозначну репутацію в колах інтелігенції – від часів жорсткого сталінізму воно співпрацювало з комуністичним режимом. Альтернатив, зокрема у Кракові, для антикомуністично налаштованих католиків не бракувало – середовище тижневика Tygodnik Powszechny, гуртки католицької інтелігенції при храмах тощо. Проте А. Пшевознік обрав саме PAX, де у 1986-1990 рр. провадив дискусійний Історичний клуб. Згідно з його офіційною біографією, клуб був “базою для організації незалежних структур ветеранського руху (ветеранів АК, – “Газета”) та пропагування офіційно не обговорюваних тем із новітньої історії Польщі”.

Саме діяльністю клубу зацікавилася капітан спецслужб Ельжбета К., яка декілька разів зустрічалася з А. Пшевозніком (у коментарі для газети Rzeczpospolita він підтвердив факт зустрічей, хоча категорично заперечив свою причетність до діяльності IV відділу СБ, який стежив за Церквою).

Натомість зберігся документ, у якому кандидата на посаду голови ІНП і багатолітнього борця за дуже специфічно трактовані “польські національні інтереси” названо агентом на псевдо “Лукаш” (обліковий номер 33592), а сферою його “службової” діяльності для СБ визначено “інформування про PAX”. Йдеться про рапорт старшого капрала СБ Павла К., написаний 4 жовтня 1990 р. Тоді тривала перевірка старих кадрів, й інспектор подав на ім’я міністра внутрішніх справ рапорт, у якому описав свою мережу “сексотів” та обставини діяльності IV відділу. Оскільки 1990 р. А. Пшевознік не був відомою публічною фігурою, то ніхто не звернув особливої уваги на факт його ймовірної співпраці з комуністичними спецслужбами. Посада в Раді не потребувала люстраційного розслідування, натомість власне робота в ІНП через свою специфіку вимагає бездоганної репутації.

Rzeczpospolita має копію документа, на який посилається. Декілька днів тому працівники краківського відділення ІНП, розслідуючи іншу справу, випадково натрапили на оригінал і попередньо ідентифікували

А. Пшевозніка як агента “Лукаша”. Голова ІНП професор Л. Кєрес одразу ж заборонив доступ до оригіналу. Проте виявилося, що копія документа вже багато років є у відкритому архіві бібліотеки Ягеллонського університету, де з нею й ознайомилися польські журналісти.

У коментарі для Rzeczpospolitej А. Пшевознік категорично відкинув звинувачення. “Це шок для мене. Чув, що такий документ існує, проте ще не бачив його”. Професор Л. Кєрес та інші офіційні особи дуже обережні у висловлюваннях і переконані, що останнє слово скаже слідство, яке, можливо, провадитимуть з огляду на кандидування А. Пшевозніка на посаду керівника ІНП.

Анджеєві Пшевозніку 42 роки, він закінчив історичний факультет Ягеллонського університету в Кракові та стратегічно-оборонний факультет Академії національної оборони у Варшаві (2002). Завжди декларував украй націоналістичні погляди, прихильність до польської військової традиції, зокрема Армії Крайової, з ветеранами якою тісно пов’язаний із кінця 1980-х. У віці 29 років очолив Раду охорони пам’яті боротьби і мучеництва, впродовж наступних 13 років організував спорудження польських військових цвинтарів у Катині, Мєдноє та Харкові (“катинська” справа), Узбекистані та Казахстані (армія Андерса), реконструкцію військових поховань у Львові, впорядкування поховань жертв громадянської війни 1940-х років у Литві (Понари), Україні (Павлівка), Польщі (в т.ч. від нього залежало надання дозволів і затвердження проектної документації українських військових поховань). Особливо гучною в Польщі й усьому світі була справа спорудження меморіалу ним, пам’ятника та цвинтаря жертвам єврейського погрому в червні 1941 р. в місцевості Єдвабне на території сучасної Польщі, яку він залагодив. У Львові громадськість вважає, що саме А. Пшевознік найбільше доклався до ускладнення, тривалості та драматичного перебігу переговорів щодо військових поховань.

Андрій Павлишин

http://www.gazeta.lviv.ua Львівська газета, 07 липня 2005 № 117 (683)

Українські могили в Польщі

Віднедавна українська громадськість, передусім львівська, знову заговорила про впорядкування українських військових поховань і вшанування пам’яті полеглих героїв.

Доброю нагодою повернутися до цієї проблеми для наших політиків і громадських діячів стало нещодавнє урочисте відкриття польських військових поховань на Личаківському цвинтарі. Про необхідність гідно вшанувати своїх вояків заговорив і український Президент, пообіцявши, що в цьому питанні Україна обов’язково наведе лад.

Щоб з’ясувати, де саме та як потрібно наводити лад з українськими могилами, “Газета” провела минулого понеділка “круглий стіл” “Українські могили в Польщі: історична пам’ять і вшанування” за участю львівських політиків і громадських діячів, які активно долучаються до цієї проблеми.

“Газета”: Почнемо з угоди щодо впорядкування українських військових цвинтарів і поховань жертв репресій, яку Україна та Польща уклали ще 1994 року.

Василь Білоус, голова депутатської комісії з питань військових поховань, заступник міського голови Львова: Угоду між урядами України та Республіки Польща щодо збереження місць поховань жертв війни та політичних репресій укладено 21 березня 1994 року. Наслідком дебатів, які точилися довкола відновлення польських військових поховань в Україні, стало питання щодо паритетності розгляду аналогічних поховань у Польщі. І тоді, коли настав час ухвалювати певні рішення, було підписано протокол про реалізацію угоди між урядом України та Польщі. Цей документ, який є додатком до угоди 1994 року, набув чинності 13 березня 1999 року. Він містить перелік більш ніж 40 населених пунктів на території Польщі, де необхідно впорядкувати українські могили, аналогічний протокол існує і щодо польських меморіальних об’єктів в Україні. Але я вважаю, що дуже мало зроблено з того, що передбачено в протоколі 1999 року.

Зеновій Сірик, секретар Львівської міської ради:...А що зроблено, то зроблено зле.

Василь Білоус: Нещодавно на нараді я говорив  секретареві Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій В. Казакевичу , що слід проаналізувати ситуацію, а не казати, мовляв, уже все зроблено. Оскільки значну частину домовленостей 1994-1999 рр., на мою думку, не виконано. Боюся, щоб із новим протоколом від 6 червня 2005 р. не сталося так, як із попередніми.

“Газета”: Які ж обставини перешкодили реалізувати ці домовленості?

Василь Білоус: У тому немає провини львівської громади та Львівської міської ради, оскільки це не наша юрисдикція. Коли я порушував цю проблему на нараді у Варшаві, то мене відразу “ставили на місце” й казали, що це не моя справа, радили не втручатися в те, в що не повинен. Хоча, якщо питання стоїть про проблеми очолюваної А. Пшевозніком Ради у Львові, тоді, відповідно, є різні звернення, тиск на львівських депутатів. Думаю, без окресленої та послідовної позиції львівської громади та міської ради Київ узагалі нічого не робив би для впорядкування українських могил у Польщі.

“Газета”: Чи можна стверджувати, що державі Україна бракувало політичної волі для того, щоб цей процес проходив на дипломатичному рівні й отримав гідне фінансування для втілення?

Василь Білоус: Вважаю, що в Україні ніхто не працював над цим питанням. Пан В. Казакевич робив це на самодіяльному рівні, коли мав інтерес. А на державному рівні, як це питання вирішує Польща, в нас ніхто ним не займається. Нині навіть немає голови загальнонаціональної комісії з військових поховань. Адже В. Казакевич – секретар, тобто людина, яка повинна лише вести протокол, за статусом, адекватним рівневі польської сторони, це мала б бути особа у ранзі державного міністра.

Остап Козак, голова Львівської міської організації УНА-УНСО: Не можна не сказати про те, що в списках, де йдеться про зобов’язання польської сторони щодо українських військових поховань на території Польщі, як правило, зазначено лише сільські населені пункти. У переліку польських військових поховань на території України – великі міста, як, наприклад, Львів чи Луцьк. Це означає, на мою думку, що поляки просто створюють у наших великих містах власні форпости, при цьому не даючи нам змоги вчинити аналогічно – ми не ставимо пам’ятників українським героям ані в Перемишлі, ні в Кракові.

Зеновій Сірик: Поляки не створюють “форпостів”. Вони послідовно відстоюють свої національні інтереси в усьому світі. Від Монте Касіно в Італії до львівського Личакова й аж до Владивостока. Тут є лише одне питання: хто, чому та як відстоює український інтерес? І треба сказати відверто: ніхто, ніяк і ніколи. І чому на переговорах фігурує В. Казакевич, а немає ні міністрів, ні віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань Миколи Томенка? Він мав би сказати вагоме слово від імені Української держави.

Якщо говорити про пройдений етап, то все це можна пояснити дуже просто: ми мали державу, але вона не була українською. Насправді нам у Львові раніше було легше, адже ми знали, що є сволота Кучма, від якого нічого доброго не очікували. Це була бездарна неукраїнська центральна влада. Нині значно важче. Хоча, з іншого боку, чи маємо ми моральне право дорікати в усьому новій владі, яка функціонує лише півроку?

Ще одне – ми мусимо навчитися розуміти, що не варто зациклюватися лише на Польщі. Насправді українців по всьому світу загинули мільйони. Що ж до Львівської міської ради, то формально вона виконала те, про що попросив нас у своєму зверненні Президент (йдеться про відкриття польських військових поховань, – “Газета”). Кучма просив – ми цього ніколи не виконували. Наш Президент, за якого боролися на Майдані, попросив нас – виконали. Хоча багато хто вважає, що це рішення не “смачне”. Ми дуже хотіли б, щоб це контраверсійне рішення привернуло увагу до проблеми українських поховань. І не лише на території Польщі, а й на тому ж Личаківському цвинтарі. Як нещодавно сказав Віктор Ющенко, ми повинні спершу навести порядок з історичною пам’яттю в Україні, а потім і в Польщі, й у всьому світі. І це не повинна робити лише Львівська міська рада. Ми тримали облогу на два “фронти” – на польський і  український. Тепер прийшла нова центральна влада, яка й повинна перейняти на себе естафету. А ми зі свого боку готові допомогти.

Андрій Стецьків, депутат Львівської міської ради: Якщо йдеться про означені міжурядові протоколи, то проблема, як на мене, в тому, що в державі Україна цим питанням досі ніколи не опікувалися на відповідному рівні. Щодо громадськості, то слід віддати їй належне, адже багато речей зробили власними силами. Донині львівські громадські активісти усіх поколінь систематично вшановують українські військові могили. Але побудова пам’ятників, упорядкування поховань має  бути державною політикою. Якщо шукати коріння того, чому досі все так відбувалося, то ми розуміємо: за весь цей час, що існує Українська держава, її керівництво ніколи не надавало цій проблемі пріоритетного значення. Не говорили також про те, які саме військові поховання ми хочемо відновлювати.

Крім того, в нашій державі досі не визначено, кого ми вважаємо героями в державному розумінні. Бо, на жаль, нині й у законодавчому, і в історичному плані чітко не виховують образу героя. Сумніваюся, що в Східній Україні знають, що це таке ЗУНР, яка роль в українській історії Січових Стрільців тощо. Не маючи відповіді на ці запитання, не можна говорити й про інші. Однозначно, що в поляків потрібно вчитися підходу вирішення власних ідеологічних завдань. Не маючи власної структури державного рівня, ми не можемо авторитетно вести розмову. Це одна площина питання.

Інше завдання – максимально залучити громадськість, громадські організації. І тут треба критично поставитися до актуального стану нашої громадськості, оскільки вона, як на мене, має надто широкий спектр думок, помирити наших людей в єдиному підході важко.

Якщо брати суто міську раду, то впорядкуймо хоча б ті могили, які належать безпосередньо до нашої юрисдикції. Скажімо, вже давно мусують тему українського військового меморіалу на Марсовому полі. Власне, це і є наше питання, і ми можемо елементарно вирішити його. Але відразу ж ділимося на дві частини: одна каже, мовляв, не чіпаймо нічого, оскільки ми ввійдемо в міжнародний конфлікт із Росією; інші починають схоластичні дебати з приводу того, який саме пам’ятник там повинен стояти тощо.

Якщо ми вже говоримо про протоколи, то я вважаю, що тут Україна програла дипломатичну боротьбу. В цьому питанні ми повинні бути більш впертими та наступальними. Коли держава грамотно ставить питання і грамотно аргументує свою позицію, то їх вирішують. Я вважаю, що нам треба було зайняти жорсткішу позицію стосовно польських військових поховань на Личакові. Ми не мали б іти на поступки, й слід було відновлювати так, як ми хочемо. Але це повинні робити дипломати, а громадськість мусить лише створювати умови.

І треба починати відновлювати наші могили, але насамперед в Україні, а не лише за кордоном.

Зеновій Сірик: Гадаю, це дуже добре, що наш Президент, перебуваючи 24 червня у Львові, подивився на поховання вояків УГА. Я був би категорично проти, щоб при незавершеному меморіалі УГА щось там упорядковувати, “фарбувати траву”, так би мовити. Львівська громада “тягнула” меморіал УГА на 90% на своєму горбі. Це зроблено за кошти, яких не доплатили вчителям, лікарям, іншим працівникам бюджетної сфери. І хотів би сказати нашому Президентові: коли тут нарешті будуть державні гроші, лише тоді цей меморіал набуде належного вигляду. Думаю, що знайдуться світлі голови, котрі можуть зробити український меморіал не гірший, а кращий, як польський.

Андрій Стецьків: Звісно, ми це можемо зробити. Тільки треба це справді робити. Чи є історичні підстави для створення меморіалу на Марсовому полі? Є, і більш ніж достатні. Поховання там масові, і вони автентичні, в тому числі й з періоду Першої світової війни. Якщо потрібно, можна провести додаткові дослідження, пройтися архівами.

Наступне питання: є звернення громадськості? Таке звернення є, і під ним підписалися багато поважних і знаних у Львові людей. Звісно, громадськість не зможе дати багато коштів. Скільки зможемо, ми виділимо з міського бюджету, але не багато, бо наша господарка також у тяжкому стані. Тоді треба буде звертатися до держави. Львів – місто унікальне. І якщо ми хочемо зберігати й примножувати дух цього міста, то маємо шанувати те, що відбувалося в ньому.

Володимир Середа, голова Об’єднання товариств депортованих українців: Нам усім, – починаючи від львів’ян і закінчуючи Президентом, – польська сторона показала, як треба гідно вшановувати своїх героїв. Кожен, хто бачив відкриття польських військових поховань 24 червня, повинен зробити для себе висновок, а вже потім думати, де шукати фінанси для цього.

В нас існує аналогічна державна структура, як очолювана паном А. Пшевозніком Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва в Польщі. Вона називається Державна міжвідомча комісія з увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій та існує при Кабінеті Міністрів України. На жаль, наразі ця комісія не має голови. Останнім був ще Дмитро Табачник, нового поки не призначили. Є відповідальний секретар – Віталій Казакевич, який “тягне” ту структуру, як може. Принципова різниця між польською Радою охорони пам’яті, боротьби та мучеництва та нашою комісією полягає в тому, що польська структура має великий штат, а ранг А. Пшевозніка дорівнює рангу міністра. У них величезний бюджет. Думаю, не мільйон, а десятки мільйонів доларів пішло на відкриття польського цвинтаря на Личакові. А наша Державна міжвідомча комісія працює так, як усе в Україні, – конкретного бюджету немає, голова та секретар працюють на громадських засадах. Отже, поки тут не наведуть ладу на державному рівні, поки в бюджеті не закладуть солідної суми, то, можливо, і цей благородний протокол, який нещодавно підписали на 2005-2007 роки, може спіткати така ж доля, як і попередній документ.

Василь Білоус: Щодо невпорядкування меморіалу УГА на Личаківському кладовищі, то добре, що ми започаткували там будівництво. Бо була б ще більша ганьба. Я пам’ятаю 1970-ті роки, коли там просто був смітник. А нині є принаймні символічний пам’ятник. Наскільки він вдався – нехай дають оцінку архітектори. Зрозуміло, наразі не можна говорити, що наш Президент відкрив український меморіал. Там нічого було відкривати, оскільки він не готовий. На місці нашого Президента я просто підійшов би, вклонився, поклав квіти – й усе. Ми вкотре зганьбилися...

“Газета”: Повернімося до українських поховань на території Польщі. Які поховання там уже впорядковано, і що ще треба зробити?

Володимир Середа: Наші поховання, насамперед військові, розкинуті практично по всій території Польщі – й на етнічно українських теренах, і поза ними. Поза етнічними територіями – це поховання 1919-1921 років, тобто могили інтернованих галичан, які померли в таборах для полонених вояків УГА, а також інтернованих вояків армії УНР, союзників Ю. Пілсудського. По суті, інтерновані – це теж були в’язні. Отже, з першої категорії українських могил варто згадати насамперед Пикуличі під Перемишлем. Поза цим – у Кракові на Раковицькому цвинтарі, де

2 вересня 2000 року було впорядковано й урочисто відкрито надмогильний символічний пам’ятник тим, хто там спочиває. Але на цьому цвинтарі не відновлено індивідуальних могил – просто розчищено територію від сміття і хащів, посіяно газон, є центральна могила-курган. Але хронологічно першим був цвинтар в Александрові Куявському біля Торуні. Цей цвинтар теж впорядкували доволі добре – розчистили територію, насипали курган, на якому поставили хрест із відповідним написом. Окрім цього, була урочистість у селі Щепьорно під містом Каліш.

У Варшаві є почесне поле на православному цвинтарі на Волі (дільниця Варшави), де, на щастя, не зруйнували могил старшин і генералів армії УНР, які померли у 1920-30-х роках на еміграції. Там встановлено також загальний пам’ятник. Інші цвинтарі чекають на впорядкування.

До свого роду скандальних місць зарахую Ланьцут між Ярославом і Ряшевом. Там є сплюндрований уенерівський цвинтар, де поховано близько 500 вояків. Проблема Ланьцута полягає в тому, що місцеві любителі краю додумалися свого часу спорудити меморіальний цвинтар польських вояків на українських похованнях! Біля входу на цвинтар стояв гарний пам’ятник, виготовлений одним із наддніпрянських емігрантів. Цей пам’ятник знищили, на його місце з місцевого цвинтаря взяли схожий, одного австрійського офіцера, зашліфували його прізвище – і тепер там стоїть польський пам’ятник. Тобто це наруга на нарузі. Над цією проблемою наше генеральне консульство в Кракові працює вже декілька років, але дуже мляво. Влада Ланьцута не заперечує проти належного вшанування, але й не палає бажанням, щоб негайно змінити ситуацію.

Інший гострий момент – Вадовіце – чи не найбільший цвинтар вояків УНР під Краковом. Це місто – батьківщина Папи Івана Павла ІІ. Там є спротив місцевої польської влади, і краківська українська громада безсила домогтися бодай упорядкування території, щоб на могилах принаймні не випасали корів.

І, врешті, Пикуличі – це справді величний військовий некрополь на наших етнічних землях, де поховано дві тисячі інтернованих вояків 1-ї Запорізької дивізії армії УНР. На цьому цвинтарі вже є усталена програма щорічного вшанування. Інша річ, як її реалізують.

Далі – цвинтар у Бірчі. Якщо розповідати епопею полеглих у Бірчі вояків УПА, то це неймовірний детектив. Там удалося ексгумувати їхні останки, які три роки лежали в Рюшеві, очікуючи висновків судово-медичної експертизи. Куди б українська громада не зверталася, місцева влада не давала ні найменшого натяку, що їх можна поховати. Стандартна відповідь була такою: “Заберіть їх собі в Україну і там ховайте, ми їхніх кісток тут не хочемо мати”. Щоб знайти вихід із ситуації, під час нещодавніх переговорів

А. Пшевознік погодився розширити територію Пикулицького меморіалу, і там за кошти Польської держави було організовано похорон.

Ще 19 упівців полягли в селі Лішна біля Сянока. Там їх засудили до смертної кари, розстріляли та закопали. Божим даром для нас була ексгумація, яку провели поляки. Вони думали, що ексгумують своїх полеглих, бо інакше ніколи не погодилися б провести її. Ці останки теж лежали кілька років, шукали свого місця. Тепер у Пикуличах є дві групові могили. Коли ж були встановлені таблиці, через кілька місяців влада їх демонтувала за розпорядженням А. Пшевозніка, посилаючись на неузгодженість напису. Але перед приїздом Віктора Ющенка в Млини на могилу Вербицького ті дві таблиці поновили. Все, що було, те й залишилося – з невеличкою, але принциповою для

А. Пшевозніка різницею: на тих таблицях були слова: “Тут спочивають вояки Української Повстанської Армії, які полягли в боротьбі за Україну

6-7 січня 1946 року”. А для Пшевозніка фраза “вояки УПА” – неприйнятна. В дискусіях він наводить простий аргумент: спочатку ви їх визнайте у своїй державі, а тоді й ми визнаватимемо. Відтак напис на таблицях змінено: “Тут спочивають українські повстанці, які полягли в боротьбі за волю України”.

Отже, що нам треба зробити? Пикуличі мають стати таким меморіалом, який би українська сторона гідно вшановувала по той бік кордону. Слід розширити територію, дорогу заасфальтувати, зробити паркінг. І нехай би це було святим громадянським обов’язком, щоби Пикуличі стали тим об’єктом, який українська громада і влада вважали б за необхідне впорядкувати. Тим паче, що Перемишль – це частка Галичини, історично й культурно невіддільна від Львова.

Зеновій Сірик: Хочу зазначити один момент: поки всім цим буде займатися, цікавитися виключно Львівська міська рада, доти завжди програватимемо. Бо це є справа держави на державному рівні.

“Газета”: Тож які кроки варто зробити Україні для упорядкування українських поховань на території Польщі в найближчому майбутньому?

Володимир Середа: Пріоритетним об’єктом є село Павлокома, яка стала для нас тестом на здатність чогось домогтися та політичну готовність польської сторони до співпраці. Павлокому фінансують з обласного бюджету та, за розпорядженням Президента України, з державного бюджету. Наше завдання – до кінця вересня урочисто відкрити впорядковані поховання.

Наступний об’єкт – Завадка Морохівська на Східній Лемківщині, яка є в числі тих, що Президент узявся фінансувати. Там польське військо знищило 73 місцевих мешканців за те, що вони не хотіли покидати свою землю 1946 року. Є могила, зроблена ентузіастами, і її треба впорядкувати.

Третій момент – Ланьцут, про який я уже говорив. Цю наругу треба завершувати.

І четвертий момент – Дуклянський перевал на Лемківщині. 1944 року Червона Армія штурмом брала цей перевал. Основним гарматним м’ясом у боях проти німців були уродженці Західної України й українці з-за Збруча. За офіційними даними, там полягли 70 тисяч червоноармійців. Але стверджують, що принаймні половина – це українці. Наразі там є написи польською, російською та словацькою мовами, але немає інформації, скільки полягло українців.

Якщо це зроблять, то можна буде говорити, що ми вийшли на певний етап і компроміс 24 червня був того вартий.

Підготувала
Віра Карпінська