Ї-дискусія
Львівська газета, 30 червня 2005 № 112 (678)
Розчавити гадину
ФОКУСОМ подій минулого тижня у Львові, звісно ж, стали врочисте відкриття польських військових поховань за участі кардиналів, глави УГКЦ Любомира Гузара та львівського римо-католицького архієпископа Мар’яна Яворського, президентів та офіційних осіб України й Польщі, тисяч гостей із Польщі та львів’ян, а також велична церемонія українсько-польського примирення Церков, яка пройшла в рамках Всеукраїнського Євхаристійного собору УГКЦ на площі ім. Івана Павла ІІ перед храмом Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові.
Втім потужна духовна компонента означених подій якось пройшла повз увагу кликуш-політиканів, які волали про “національне приниження”, та озлоблених журналістів, котрі, пописуючись комплексом неповноцінності, все шукали якісь “нафтові інтереси”, “змову європейців” чи партикулярні інтереси А. Кваснєвського та В. Ющенка. Досвідченим у дискусіях, проте, впадали у вічі неприхована ненависть до нової влади та велика волохата “рука Москви”. Кожен бачить своє. Хтось акцентував на начебто усміхненому обличчі українського Президента. Я бачив внутрішнім зором розлючене обличчя президента російського, для котрого все (чи майже все) лихо походить від ненависного католицького Заходу, який прагне “відірвати” Малоросію від Третього Риму. Найпромовистішою була тотальна мовчанка російських телеканалів про цю подію. Ініціативу вони, безперечно, віддали своїй “п’ятій колоні” в Україні.
Стурбованих “нафтовим” слідом поспішаю заспокоїти. Він був, але вичерпався вже дуже давно. Той бій за Галичину 1919 року виграли французькі нафтові компанії, зацікавлені в ресурсах Дрогобича та Борислава. А ще – досвідчені польські політики, які співпрацювали з об’єднаною Європою (Антантою). Франція заплатила за цим рахунком ганебним програшем 1940 року. А галицькі українці виграли багатолітню війну завдяки позиції Британії, їхнього давнього союзника, який наполіг на соборності українських територій, бодай у межах сталінської імперії. І не вина лорда Керзона, що совєцький вождь вирішив так далеко відступитися від накресленої на карті лінії на користь польських комуністів.
Отож, політикам можу порадити не лементувати на могилах більш ніж 80-річної давності, а вчитися на уроках минулого. Можна почати з переконування їхніх французьких і німецьких ідейних однодумців прихильніше ставитися до України, як це робили і роблять щодо своєї вітчизни польські політики навіть полярних поглядів. А ще – більше любити своїх виборців, для яких значно важливіше, скажімо, жити здоровими та вчасно отримувати медичну допомогу. Декілька тисяч загиблих у тій давній війні все одно вже стоять перед Судом Господнім. Чому вони більше цікавлять дует лікарів Тягнибок-Шурма, ніж мільйони українців, які передчасно померли впродовж останніх років від соціальних негараздів і хвороб? Питання, як кажуть, риторичне...
А колегам-журналістам, як на мене, час уже поміркувати над тим, як схилити суспільство не до “символічного” патріотизму, закалатаного в гримучу суміш із патерналізмом, неоязичництвом чи просто атеїзмом, соціальним паразитизмом, ксенофобією тощо, а до патріотизму справжнього, любові до Батьківщини до глибини власної кишені, жертовності у вшануванні своїх героїв, консолідації та пошанування справжніх християнських вартостей.
Може, тоді ми житимемо у світі, де не смітиме піднести голову гадина ненависті, корупції, злодійства, гадина гріха.
Андрій Павлишин
Львівська газета, 30 червня 2005 № 112 (678)
Українські могили в Польщі
Польсько-український конфлікт першої половини ХХ ст., який забрав десятки тисяч людських життів, давно став історією.
Перед сучасними українцями й поляками стоять інші проблеми, продиктовані викликами глобалізації, європейської та євроатлантичної інтеграції, співпраці на благо народів, які давно визнали
чинний державний кордон. Справжній прорив у подоланні чорної тіні минулого над сучасністю зроблено завдяки ініціативам Папи Івана Павла II, поєднальній діяльності церковних і громадських діячів України та Польщі. Найвищим його виявом стали церемонії братерського поєднання у Христі віруючих УГКЦ і РКЦ у Варшаві та Львові відповідно 19 і 26 червня 2005 р.
Україна Президента Ющенка задекларувала усунення історично детермінованих суперечностей у взаємних стосунках. Найпоказовішим виявом цього стало урочисте відкриття впорядкованих польських військових поховань 1918-1920 рр. на території музею “Личаківський цвинтар” у м. Львові 24 червня 2005 р.
“Газета” вже писала, що шлях до цих урочистостей проклало підписання міждержавного протоколу за підсумками зустрічі у Варшаві 6 червня державного секретаря України О. Зінченка та голови бюро національної безпеки Республіка Польща Є. Бара. Варшавським протоколом передбачено, що впродовж 2005-2007 рр., відповідно до “Угоди між урядом України й урядом Республіки Польща про збереження місць пам’яті та поховання жертв війни та політичних репресій” від 21 березня 1994 р., Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій (секретар В. Казакевич) і Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва (секретар А. Пшевознік) впорядкують за кошти національних бюджетів по 44 об’єкти на території сусідньої держави.
Українська комісія має намір виконати на території Республіки Польща такі роботи:
*відновити, впорядкувати й облаштувати цвинтарі українських воїнів, які загинули під час польсько-більшовицької війни 1920 року чи померли в таборах для військовополонених після закінчення цієї війни у Ланьцуті, Пикуличах (Підкарпатське воєводство); Стшалково, Каліші (Вєлькопольське воєводство), Вадовіцах (Мальпольське воєводство), Тухолі (Куявсько-Поморське воєводство);
*впорядкувати місця поховання українців, загиблих у 1943-1947 роках: Бересть, Василів, Верещин, Вороновичі, Гдешин, Городиславичі, Ласків, Ліски, Мірче, Модринь, Моложів, Новосілки, Річиця, Сагринь, Смолигів, Стрільці, Турковичі, Шиховичі (Люблінське воєводство), Бахів, Березка, Володж, Гораєць, Завадка Морохівська, Заліська Воля, Карликів, Кобильниця Руська, Корманичі, Лубна, Павлокома, Пискоровичі, Середня, Скопів, Старе Село, Теплиці, Терка, Тисова, Трійчиці (Підкарпатське воєводство);
*увічнити пам’ять українців, полеглих у боях із гітлерівськими військами у 1944-1945 рр. на Дуклянському перевалі (Підкарпатське воєводство).
Перша група військових поховань утворилася в 1918-1921 рр., коли на території Польщі в таборах і в’язницях опинилося бл. 200 тис. інтернованих і полонених українців – спершу вояків УГА, пізніше колишніх союзників із Армії УНР. Найбільші табори знаходилися в місцевостях Домб’є, Модлін, Вадовіце, Тухоля, Каліш, Щипьорно. Від хвороб і зловживань табірного персоналу тоді померли від 13 до 25 тис. українців (оцінка українського історика з Перемишля др. О. Колянчука). Окрім того, на польських кладовищах спочили солдати Петлюри, які віддали своє життя в обороні Польщі від навали армій Тухачевського і Будьонного 1920 р. Після укладення Pизького договору на території Польщі опинилися уряд УНР, генералітет, офіцери та солдати (близько 40 тис. осіб). За їхні кошти та за діяльної участі емігрантської української громади в місцях таборів з’явилися військові кладовища, братські могили, пам’ятники. За даними Петра Тими, українські могили з того періоду знаходились у близько 60 місцевостях довоєнної Польщі.
Влада ПНР знищила цілі кладовища чи окремі могили, особливо ті, на яких була національна символіка. У 1989-1990 рр. розпочався процес їх відновлення. Вперше у 1989 р. українська громада відбудувала пам’ятник у Пикуличах біля Перемишля, відтак за участі польських і українських офіційних структур і громадськості в Александрові Куявському неподалік Торуня насипано курган-могилу, у Щипьорно біля Каліша відновлено (за винятком окремих деталей) довоєнний пам’ятник.
29 вересня 2000 р. за участі прем’єр-міністрів В. Ющенка і Є. Бузка відкрито впорядковані військові поховання Армії УНР та УГА на Раковицькому цвинтарі у Кракові (тут ховали померлих у Домб’є).
Особливо важливим об’єктом є, на думку голови Об’єднання товариств депортованих українців В. Середи, військовий меморіал у Пикуличах. Тут поховано близько 2000 вояків, насамперед Першої Запорізької дивізії Армії УНР, а також УГА, які померли від епідемій і ран. На розширеному довоєнному цвинтарі перепоховані рештки вояків УПА, які загинули в бою під Бірчею (28 осіб), та розстріляних за вироком військового суду в Лішній (19 осіб). У майбутньому тут можна перепоховати також інших вояків із окремих могил, розкиданих у лісах і на полях, де нікому за ними доглядати.
Відновлення могил петлюрівців не викликало в місцевих поляків та адміністрації таких емоцій, як реставрація могил воїнів УПА чи цивільного населення, яке загинуло від рук польських підпільних чи офіційних військових формувань у 40-х роках (загалом близько 20 тис. осіб). Дуже показовим є приклад Павлокоми, про яку “Газета” писала позаминулого четверга. За повідомленням Gazety Wyborczej, питання про облаштування там братської могили 365 українців, убитих аківцями 2-3 березня 1945 р., уже вирішено, готують технічну документацію, а роботи з упорядкування (на них Львівська обласна рада виділила 500 тис. гривень) закінчаться восени 2005 р.
На 2005 р. не було передбачено бюджетного фінансування для догляду за військовими могилами в Польщі. Відтак Президентові В. Ющенкові довелося підписати спеціальне доручення прем’єр-міністру Ю. Тимошенко про відшукання коштів для впорядкування поховань у Павлокомі, Ланьцуті (бл. 500 вояків УНР), Завадці Морохівській (70 місцевих жителів, застрелених у 1946 р. під час насильної репатріації в Україну), врешті, облаштування меморіалу на Дуклянському перевалі, де восени 1944 р. у боях з гітлерівцями загинуло бл. 70 тис. червоноармійців, здебільшого галицьких селян, поспіхом мобілізованих і погано навчених, кинутих на фронт як гарматне м’ясо. Особливу опіку над дуклянським меморіалом здійснює о. Мирон Михайлишин, військовий капелан ВП для греко-католиків.
На думку експертів, пріоритетними для впорядкування у 2006 р. мали б стати український військовий цвинтар у рідному місті Папи Івана Павла II Вадовицях, де поховані близько 4-5 тис. колишніх в’язнів, і де територія найбільш сплюндрована, а місцева влада налаштована дуже недружньо щодо українських ініціатив; братська могила бл. 190 українців, убитих у квітні 1945 р. у Горайці на Любачівщині – села не існує, а неогороджений цвинтар заріс лісом; поховання в Сагрині (близько 700 осіб) і Бересті на Холмщині й у Березці, Бахові, Пискоровичах у Надсянні.
Андрій Павлишин
для газети
Василь БІЛОУС
голова депутатської комісії з питань військових поховань у Львові, заступник
міського голови Львова
Програма впорядкування українських військових поховань у Польщі здійснюється з 1994 р. на підставі міждержавної угоди. Підписані в червні 2005 р. документи мають нижчий статус. Я не вірю в їх реалізацію. Ми маємо складний досвід, коли з усього переліку об’єктів польську сторону цікавив тільки Личаківський цвинтар, і йому віддавали левову частку часу та коштів. Значно скромніші, ніж “Цвинтар Орлят” у Львові, відкрили українські військові меморіали на Раковицькому цвинтарі у Кракові, в Пикуличах. Проте ми наштовхнулися на значні труднощі й опір місцевої адміністрації у Вадовицях і Ланьцуті, де для відновлення військових поховань не треба було особливих угод і протоколів, а вистачило б і дотримання Женевської конвенції. У зриві програми 1994 р. є певна провина й української сторони, яка приділяла їй мало уваги та не фінансувала. Але найбільша проблема – це бюрократична машина, яку очолює пан А. Пшевознік і яку ще важче подолати ніж українську бюрократію.
Львівська газета, 30 червня 2005 № 112 (678)
Смиренний і замирений
Близько 3000 поляків і вдвічі менше українців узяли участь в урочистому відкритті українського військового меморіалу та польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові.
Цю подію висвітлювали 250 журналістів, а пряму трансляцію вели кілька телеканалів України та Польщі.
Відкриття військового меморіалу воїнів Української Галицької Армії, які загинули, обороняючи Львів у 1918-1919 роках, було в кілька разів коротшим, ніж відкриття польських поховань. Усупереч очікуванням, президенти Віктор Ющенко та Алєксандр Кваснєвський прибули на місце урочистості не пізніше, а навіть раніше, ніж було заплановано.
– Сьогоднішнє відкриття меморіалу бійцям Української Галицької Армії – знак того, що Україна готова виконати свій святий обов’язок шани і пам’яті перед нашими героями, – сказав Віктор Ющенко на відкритті військового меморіалу воїнів УГА. – Настав день, коли держава вшановує одну з найяскравіших і найтрагічніших сторінок нашої історії.
Щоправда, до довгоочікуваного дня українці мали змогу підготуватися ще три роки тому, коли відкриття за участю президентів зірвалося через ухвалу Львівської міської ради, проте за цей час вони не подужали розбити клумби чи газон під меморіалом. Ґрунт напередодні рівняли бульдозером, і цим упорядкування завершилося. Так само вчинили й із запрошенням гостей з українського боку: це робили в останній момент, і навіть бейджики були лише для польських. Інших просто не передбачили.
Порівняння з охайними й ретельно впорядкованими польськими похованнями загалом не на користь львівських патріотів, що так довго чинили опір відкриттю польських поховань, але не здужали подбати про свої, українські. На це пізніше, на прес-конференції, звернув увагу й Віктор Ющенко, відповідаючи на запитання про долю українських військових поховань на території Польщі:
– Моя душа болить від того, що не до кінця впорядковано кладовище Галицької Армії, що практично не впорядковано кладовище УПА, яке там трошки нижче, в болоті. Каміння якесь пригорнули... Я думаю, треба все починати з дому – і привести в порядок той цвинтар, який недалеко від нас знаходиться, а потім говорити вже про інші плани. Думаю, львівська влада, львівські політичні сили зобов’язані дати відповідь щодо благоустрою цих двох кладовищ. Нині працює двостороння комісія, яка готує перелік кладовищ на польській території, щодо яких сформують плани з благоустрою. Ми дійдемо до кожного цвинтаря, і добра воля польської сторони на це є.
Церемонія відкриття військового меморіалу воїнів Української Галицької Армії тривала заледве півгодини, після того Президент України Віктор Ющенко та президент Польщі Алєксандр Кваснєвський перейшли на польську частину цвинтаря. Для Польщі це відкриття було датою національного масштабу, історичною датою. Польська сторона готувала і сценарій дійства, щоправда, він був розрахований насамперед на телевізійну версію, а не на присутніх на цвинтарі, переважно людей старшого віку. Вони бачили президентів держав і церковних достойників на телебімах, оскільки вівтар і ВІП-сектор були розташовані на підвищенні, а присутні насправді сиділи спиною до гостей і могил. Інші організаційні питання були вирішені бездоганно: 740 волонтерів польських молодіжних організацій Zwiazek Harcerstwa Polskiego та Zwiazek Harcerstwa Rzeczpospolitej слідкували за порядком, роздавали присутнім воду та головні убори, надавали першу медичну допомогу тим, хто зомлів на сонці. Разом із президентом Кваснєвським прилетіли два літаки і 106 представників уряду та політичних діячів Польщі.
На прес-конференції, яка відбулася у подвір’ї палацу Потоцьких після завершення церемонії, Віктор Ющенко назвав Алєксандра Кваснєвського не лише великим і вірним, а й терплячим другом України. Останньому комплімент так сподобався, що згодом він ще раз підкреслив свою терплячість.
Що ж до українських поховань у Польщі, зокрема в Павлокомі, В. Ющенко зізнався, що має великі плани стосовно візитів до сусідньої країни:
– Я планую бути на чотирьох-п’яти заходах, де, переконаний, буде і зустріч у Павлокомі.
Його колега Алєксандр Кваснєвський, утім, не наважився пообіцяти, що відкриття в Павлокомі відбудеться вже цьогоріч, без консультацій зі своїми працівниками:
– Але вони мені говорять, що такий шанс є, – прагнув не розчарувати присутніх польський президент.
Щоправда, пан Кваснєвський пообіцяв достатньо й у своїй вступній промові на прес-конференції. “Наша наступна зустріч – в Європейському Союзі, можете на нас розраховувати”, – таким було головне послання Алєксандра Кваснєвського. Він дав зрозуміти, що президенти та громадяни обох держав подолали останнє напруження у стосунках України та Польщі.
Оксана Форостина