Матеріали львівських газет про українські військові поховання у Львові

Христина Харчук

Австрійський військовий цвинтар та поховання Українських Стрільців на Личакові

28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії; 1 серпня кайзерівська Німеччина – Росії, 3

серпня – Франції; 4 серпня Англія оголосила війну Німеччині, а 6 серпня Австро-Угорщина – Росії. Пізніше підрахували, що з 52 держав світу в цю криваву війну було втягнено 48 держав з населенням в півтора мільярда людей, що становили 3/4 кількості тодішнього населення Землі. У ході війни брали участь понад сімдесят мільйонів людей, з котрих десять мільйонів загинули.

Велика Галицька битва, яка на першому етапі війни вирішила долю Львова і всієї Галичини, мала місце в днях від 25 серпня до 2 вересня 1914 р. і закінчилася поразкою австрійців. 3 вересня росіяни зайняли Львів і володіли ним 293 дні – до 22 червня 1915 p., коли внаслідок поразки під час т. зв. Горлицького прориву австрійців, змушені були відступити. На полях Львівщини в боях полягли тоді десятки тисяч людей.

Сумними свідками цих подій залишились у Львові два великі воєнні цвинтарі: так званий Холм Слави над Личаківським парком, де були поховані вояки царської Росії, і Австрійський військовий цвинтар на Личакові. На останньому в 1915-18 pp. і після комасації 1935-37 pp. поховали більше 10 тисяч загиблих вояків. Серед них значна частина – українці – вояки австрійської і російської армій, а також австрійці, німці, поляки, росіяни, угорці, серби, чехи, словаки, хорвати, турки, боснійці тощо.

Восени 1918 р. в результаті революційних подій під натиском національно-визвольного руху розпадається на ряд незалежних держав Австро-Угорська імперія. Східна Галичина стала об'єктом польських зазіхань. Виконуючи рішення Української Національної Ради, українські політики та військові з колишньої австрійської армії в ніч на 1 листопада 1918 p. зайняли основні стратегічні пункти Львова і проголосили утворення Української держави на усіх західноукраїнських землях. Проте ця акція вже з перших днів зустрілася зі збройним опором поляків. Незважаючи на прибуття до Львова частин УСС, після 21-го дня боїв українські частини вимушені були залишити місто.

Загальні втрати українців у Львові за період з 1 по 22 листопада складали до 250 вбитими і 500 пораненими. Такі дані подає у своїй книзі “Листопадові дні” (Львів, 1931) учасник цих подій Олекса Кузьма.

Як вже було згадано вище, Перша Світова війна залишила на Личаківській дільниці два великі військові цвинтарі. На жаль, обидва не збереглися до наших днів. Австрійський військовий цвинтар щільно прилягав до північної сторони Личаківського цвинтаря і був знищений більшовиками у 1946-1947 pp. Цей цвинтар закладений російськими санітарними службами на пасовиськах “ґміни” Личаків і частково на приватних парцелях родини Боднарів – для полонених австрійської армії, котрі померли у львівських шпиталях в 1914-1915 рр. Після повернення австрійців до Львова цей цвинтар перетворився на основний для загиблих військовослужбовців австрійської і союзних армій – німецької та турецької.

До нашого часу збереглася неушкодженою мурована півциркульна брама з двома входами на Австрійський військовий цвинтар від сторони Цетнерівки. побудована у 1917 р. на місці старої дерев'яної з 1916 р., і, частково, муровані сходи, що ведуть на Личаківський цивільний цвинтар. Вгорі на брамі був напис спочатку німецькою, а потім польською мовами: “Військовий цвинтар полеглих вояків у війні 1914-1918 pp.”. Збереглися також плани, фотографії та згадки в архівних та літературних джерелах. Найдавнішим планом Австрійського військового цвинтаря є нереалізований проект, виконаний архітектором-будівничим Адольфом Вітманом орієнтовно в 1915-1917 pp. На цьому плані позначено поля поховань вояків австрійської армії, зазначені місця пам'ятника загиблим воякам і високого дерев'яного пам'ятного хреста. Цвинтар мав головний вхід від сторони Цетнерівки і повинен був завершуватися колонадою зі сторони згаданих “городів Боднара”, що знаходились на колишній вулиці Святого Петра (тепер вул. Мечникова). План Личаківського цвинтаря з технічного департаменту львівського магістрату, підписаний професором Ігнатієм Дрекслером у червні 1924 р., також подає поля поховань Австрійського військового цвинтаря. Більш докладним планом цього цвинтаря є план з 1927 p. На цьому плані зазначено арабськими цифрами 4712 окремих і спільних могил. Римськими цифрами зазначено могили працівників санітарних служб, що знаходились за високим дерев'яним хрестом. З правої сторони від головної алеї цвинтаря (йдучи до Цетнерівки) був кам'яний пам'ятник на честь полеглих німецьких вояків, що загинули в 1914-1915 pp., з написом німецькою мовою: “Присвячується пам'яті похованих тут мужніх вояків”. В 1915-1918 pp. Австрійський військовий цвинтар був огороджений невисоким дерев'яним парканом. Хрести також були дерев'яними, на кожному з них стояв номер могили і таблиця з прізвищем. Пізніше на могилах вояків австро-угорської армії почали ставити бетонні хрести, як це видно на фото 1930-х pp., за типовими проектами, розробленими у Варшаві в 1935 р. На одній з таких фотографій на передньому плані зображені могили боснійських вояків, на яких стоять мусульманські надгробні знаки.

На плані з 1927 р. зафіксовано 111 могил Українських стрільців, що знаходилися до ексгумації 1935 p. з західної сторони Австрійського військового цвинтаря. Виходячи з документу ДАЛО (ф. 1, оп. 30, спр. 4463, “Список воїнів і полонених, що загинули або померли і поховані на Австрійському військовому цвинтарі на Личакові”), на двох ділянках, що належали родині Боднарів, під час листопадових подій поховано 103 відомих і 67 невідомих стрільців (разом 170 загиблих). Ці дані підтверджуються також списком, складеним Українським Товариством Охорони Військових Могил.

На пам'ятних хрестах, які встановлені на Личаківському цвинтарі, вказано, що у Львові полягли і поховані 824 герої битви, з них, зокрема, на 82 полі – 408. Ці дані неправильні і виникли внаслідок помилкової інформації, що була надрукована в газеті “Земля і Воля” у 1922 р.

Загиблих у польсько-українській війні 1918 p. ховали на Личаківському, Янівському, Клепарівському, Голоському, Кульпарківському цвинтарях і на Збоїщах. На Личаківському та на Знесінні ховали воїнів, які полягли у Львові в листопаді 1918 p. Янівський цвинтар майже весь період з 1 до 22 листопада 1918 р. був у районі боїв, і тому ховали там пізніше українців, котрі в основному померли в таборах для полонених. На інших знайшли спочинок жертви боїв періоду кінця 1918 – початку 1919 року.

На ситуаційному плані Личаківського цвинтаря, виконаному архітектором Вітольдом Равським 21.09.1933 p., поряд з Австрійським військовим цвинтарем позначено територію, що належала родині Боднарів. Саме там, на приватних парцелях 6564/3 і 6564/4, львівські міщани Кароль і Адольф Боднари мали свій дім і великий город. Частину того городу австрійська влада забрала для розширення цвинтаря.

Згідно з 171 артикулом трактату з Сен-Жермен, всі держави, що брали участь у Першій Світовій війни, зобов'язалися утримувати в порядку і шанувати могили вояків, похованих на їх територіях. В зв'язку з поверненням ділянки родині Боднарів, у 1935-1937 pp. було проведено ексгумацію захоронених там останків і перенесено їх у верхню частину військового цвинтаря із ущільненням (комасацією) існуючих поховань. Після комасації Австрійський військовий цвинтар, згідно з планом, виконаним у 1935-1936 pp., займав уже меншу територію. Тоді було перепоховано Українських стрільців, котрі полягли в боях за Львів у 1918 р., на нову ділянку Австрійського військового цвинтаря. Після ексгумації зі 111 могил зроблено 44 поодинокі і 23 масові могили. Після так званої комасації стрілецькі поховання займали одну, значно меншу ділянку на сучасному 82 полі (поряд з існуючою могилою П.Ліськевича) і були розташовані у три дуже щільні ряди. У газеті “Краківські вісті” (ч. 216 з 1 жовтня 1941 p.) так про це написано: “Могили українських полеглих на Личаківському цвинтарі збереглися ненарушені, перебувши щасливо обі останні воєнні завірюхи над Львовом. Всі ті могили, яких є до сто, як загально відомо, також скомасовано перед кількома роками, але так, що полеглих перенесено до окремих могил, які займають тепер значно менше простору, як передше... На всіх могилах камінні хрести з тризубом ненарушені і добре держаться”. У цій же газеті (ч. 130 за 1943 р.) також згадується цвинтар українських вояків, полеглих у боях за Львів в 1918 p.: “...в поодиноких і збірних могилах лежить понад 100 українців”.

На фотографіях Австрійського військового цвинтаря з 1936 р. можна побачити кам'яні хрести, зроблені за зразком старих козацьких надгробних хрестів за проектом Петра Холодного і Льва Лепкого. На одній з цих фотографій на передньому плані зображено могилу четаря Павла Ліськевича. Ця могила є єдиною збереженою до сьогодні з усіх могил Українських стрільців, похованих на території колишнього Австрійського військового цвинтаря.

Павло Ліськевич, підпоручник австрійської артилерії, народився у 1891 р. в м. Ярославі (тепер Польща). Закінчив львівську політехніку. У Першій Світовій війні воював спочатку на російському фронті, а потім у Боснії. У вересні 1918 р. приїхав до Львова, щоб зробити диплом інженера. В листопаді цього ж року вступив у ряди Січових Стрільців. За одними даними був убитий 9 листопада пострілом у голову при наступі українських військ на пошту, за іншими – 3 листопада, випадково на вулиці, пострілом з вікна будинку навпроти пошти.

29 травня 1929 р. батько Павла Ліськевича інженер Антон Ліськевич звернувся до дирекції публічних робіт військового гробівництва з проханням дозволити поставити бетонний надгробок на могилі сина. До прохання А. Ліськевич додав проект пам'ятника і проект напису на надгробній плиті. Невдовзі, 25 травня 1929 р., вищезгадана дирекція дозволила спорудити пам'ятник, але не була згідна з написом: “Павло Ліськевич, четар УГА. Поляг за волю України”. Дирекція вважала, що напис з однієї сторони носить характер ґлорифікації збройного виступу українців проти Польщі, а з іншої – мас характер пропаганди ідеї збройної боротьби з нею. Зі своєї сторони дирекція запропонувала напис такого змісту, що міг бути довільно складений: “Павло Ліськевич – четар УГА, народився в Ярославі 1889 року – поляг у Львові 9.09.1918 року”.

Сьогодні ми також не можемо погодитись з цим написом, бо, виходячи з дати смерті – 9.09.1918 р., П. Ліськевич не міг бути четарем УГА, тому що не дожив 4 дні до утворення УГА. Не можна також погодитися з написами на кам'яних хрестах інших Українських стрільців, яких після ексгумації зимою 1935 р. зробили вояками УГА. Українські вояки, що полягли у польсько-українській війні 1918 p., до 13 листопада були вояками колишньої австрійської армії, а також формувань УСС, які прибули до Львова, і лише тих, що полягли після цієї дати, можна назвати воїнами УГА. Початком створення УГА була мобілізація 13 листопада 1918 р., а остаточно армія організована у грудні 1918 р.

На прилеглих до австрійського військового цвинтаря полях Личаківського кладовища в липні 1941 p. ховали українських патріотів, замордованих у львівських тюрмах НКВС перед відступом Червоної Армії.

У 1946-1947 pp., під час другого свого приходу, більшовики зрівняли з землею і перекопали Австрійський військовий цвинтар, а на його місці влаштували цивільні та військові поховання. Колишній Радянський Союз ніколи не підписував міжнародних угод про охорону і відновлення військових могил і тому майже всі нерадянські воєнні цвинтарі тоді вважалися ворожими і підлягали ліквідації. Від 1946 р. тут розпочато нові поховання. Територію Австрійського військового цвинтаря приєднали до Личаківського і утворили 82-е поле, котре поділили на окремі ділянки. Похованих вписували у цвинтарні книжки 82, 82а, 82б, 82в полів.

У нижній частині колишнього Австрійського військового цвинтаря (частково на ексгумованій в 1936 p. території і трохи далі, аж до теперішньої вул. Мечникова) було створено військовий цвинтар, на якому поховано в земляних могилах у 1945-1950 pp. 3491 особу. Пізніше цей цвинтар було переплановано і утворено т.зв. “Марсове поле”.

Австрійський військовий цвинтар і прилегле до нього львівське “Марсове поле” прийняли у свою землю жертви Першої і Другої Світових воєн, які складають, не враховуючи жертв вересня 1939 р. і післявоєнних цивільних поховань, 14273 особи, з них, зокрема:

– 4783 особи, які загинули у Першу Світову війну;

– 5369 вояків російської царської армії з Першої Світової війни (ексгумованих з Холма Слави, 79-го поля Личаківського цвинтаря і Стрийського кладовища);

– близько 170 українських стрільців, що полягли в листопаді 1918 p.;

– 460 жертв НКВС, закатованих у підвалах тюрми при вул. Казимирівській у 1941 р.:

– 3491 радянський воїн, в тому числі – воїни дивізії НКВС, що загинули в 1944-1950 pp.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – №5-6. – С. 18-20.

Орест Дзюбан

Українські стрільці на Личакові

На основі всіх збережених на сьогодні списків українських стрільців, похованих ті Личакові, нами був опрацьований один найбільш вірогідний список. Ось він:

2999 Ліськевич Павло 84

3000 Борис 38

3001 Газда Микола 41

3002 Попович Гриць 52

-"- Менотевич Степан 52

3003 Кушнір Василь 64

-"- Садиків Хаїм 64

3004 Волячко Ілько 100

-"- Костиняк Гаврило 100

3005 Бешиброцький Дмитро 53

3006 Шкварок Осип 87

-"- Шарик Онуфрій 87

3007 Корольчук Теодор 99

3008 Подолянський Осип 54

3009 Бойко Микола 82

-"- Воробець Микола 82

-"- Стончак Фезір 82

3010 Курович Михайло 62

-"- Абрагамович Федір 62

3011 Ревицький Григорій 83

3012 Кицило 61

-"- Веницький Антін 61

3013 Флис Юліан 89

3014 Лінгарт Фабіан 96

-"- Тринчук Осип (Юрій) 96

-"- Луць Маріян 96

3015 Балян Філько 70

-"- Жбік Кирило 70

-"- Черський Станіслав 70

3016 Копчак Василь 73

-"- невідомий стрілець 73

3017 Стечко Федор 71

3018 Третяк Остап 81

3019 Рудий Михайло 79

-"- Ґреб Адольф 79

-"- Завайський Дмитро 79

3020 Пис Степан 77

-"- Сидор Василь 77

3021 Гучко Яків 80

-"- Михайленко Роман 80

-"- Ващинський Михайло 80

-"- Галан Дмитро 80

3022 Должанський Степан 91

3053 Малець Степан 90

-"- Вайний Степан 90

3054 Харашевський 54

-"- Головацький Семен 63

-"- Кисіль Павло 63

-"- Вітек Франц 78

-"- Делянський Діонізий 78

-"- Пауль Михайло 78

-"- 59 невідомих стрільців

3055 Щепанюк 55

3056 Демчук Іван 39

3057 Шкондеюк Василь 104

-"- Корисець Федір 104

3058 Фридріян Григорій 102

-"- Назарак Сидір 102

-"- невідомий стрілець 102

3059 Топольницький Осип 27

-"- Стецона Іван 27

-"- Метелюк Василь 27

-"- 2 невідомих стрільці 27а

-"- Майка Гриць 27б

3060 Бокатнік Василь,

-"- 2 невідомих стрільці 6

3061 Слободян Микола 32

3062 Бойко Андрій,

3 невідомих стрільці 66

3063 Сняк Андрій 48

3064 Собків Петро 35

3065 Статтін Стефан 50

3066 Гущак Tеoдop 3

3067 Негребецький Степан 49

3068 Демчина Іван 2

3069 Ґарда Микола 28

-"- Плотиця Михайло 28

3070 Ґодема Юра 18

3071 Вірґа Михайло 30

3072 Пахоляк Михайло 8

3073 Коцан Іван 12

3074 Текомий Пилип 11

3075 Паланьок Іван 9

3076 Фельчишин Іван 25

3077 Слабицький Іван 22

3078 Шарик Онуфрій 21

3079 Микитюк Микола 14

3080 Федорович Степан 24

3081 Дусанівський Юра 10

3082 Костень Карло 15

3083 Вінявський Роман 1

3084 Чабан Павло 13

3085 Слободзян Діонізій 16

3086 Костюк Олекса 47

-"- Кметюк Лука 47

3087 Куць Теодор 68

3088 Стасів Степан 51

3089 Максимів Йосафат 65

-"- Бабецький Олекса 101

3090 Орел Юрій 101

3091 Федина Олекса 45

3092 Мельник Франц 44

3093 Литвин Ілько 42

3094 Новицький Василь 105

3095 Сорока Іван 111

3096 Гетманюк Олекса 69

-"- 3 невідомих стрільці 69

Число зліва означає номер поховання на мапі після 1935 року, після проведеного перепоховання, число справа – до ексгумації.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – №5-6. – С. 32.

Христина Харчук

Польські військові поховання у Львові

Військовий меморіал на Личакові

Польський військовий меморіал знаходиться з південної сторони Личаківського цвинтаря, на похилій, спадистій до сторони Погулянки, ділянці. Цю ділянку, колишній фільварок монахинь вірменських бенедиктинок, подарувала під цвинтар полеглих поляків у боях за Львів у 1918-1919 рр., п. Гертруда Оханович, сестра вірменського католицького архієпископа Юзефа Теодоровича.

Після того, як українські війська відступили зі Львова і для поляків стали доступними Личаківський і Янівський цвинтарі, було вирішено ліквідувати всі тимчасові військові поховання у місті, які виникли у місцях, де відбувалися бої. Найбільшими з них були поховання в городі перед Політехнікою, при Кадетській школі (тепер Військове училище на пул. Гвардійській) і в Стрийському парку. За даними “Gazety Lwowskiej” з 18 до 22 квітня 1919 р. з-під Політехніки перенесли тлінні останки полеглих зі спільних і поодиноких могил на новозаснований цвинтар, названий пізніше цвинтарем “Obroncow Lwowa”.

Заснуванням цвинтаря займався воєводський відділ військового гробівництва. 26 травня 1926 р. з Янівського кладовища на цей цвинтар перенесли ексгумовані тлінні останки польських воїнів (121 особу), полеглих у боях від 1 листопада 1918 р. до 30 червня 1919 р., а також померлих своєю смертю після тої дати, аж до 1924 р. включно.

19 жовтня 1921 p. “Kurjer Lwowski” подав сенсаційне повідомлення, що перше місце в конкурсі опорядження цвинтаря отримав проект під символом “Білі Троянди”. Автором цього проекту був не визначний архітектор, а студент V курсу відділу архітектури Львівської Політехніки Рудольф Індрух, колишній офіцер австрійської армії і учасник бойових дій 1918 р. Коли виявилося, що проект є дуже коштовний, незаможний автор передав свій гонорар на конто побудови цвинтаря.

Проект Р. Індруха був найкращим і найсміливішим. Авторові вдалося поєднані три основні монументальні частини цвинтаря, пов'язуючи їх архітектурні елементи в одне ціле. Три основні частини: каплиця, катакомби і пам'ятник Слави, виконаний у формі величезної колонади, вражають вдалим поєднанням у масах і загальною архітектурною єдністю. У своїй концепції Р. Індрух використав спадистий рельєф місцевості, створивши на ньому цвинтар на терасах. Проект передбачав також головний вхід на цвинтар від сторони Погулянки. До цього входу мала йти широка алея, обсаджена високими деревами, що закінчувалася закритою вхідною брамою, завершеною угорі різьбленим в камені орлом, що горне під свої крила молоді орлята. Однак ця частина проекту Р. Індруха не була реалізована.

Каплиця побудована у 1922-1924 pp. на високому пагорбі, у формі ротонди. Будівельними роботами по її спорудженню безкоштовно керував інженер Казимир Вайс. В каплиці на вівтарі була поміщена фігура Матері Божої з маленьким Ісусом Христом за проектом відомої польської скульпторки Люни Амалії Дрекслер. З гіпсової моделі в пісковику фігуру виконав львівський скульптор Анджей Альбрихт.

Катакомби розташовані трохи нижче від каплиці і пов'язані з нею широкими кам'яними сходами. Вони знаходяться з правої і лівої сторін нижньої тераси. Кожна катакомба складалася з 4-х крипт. Між катакомбами розташована криниця з басейном. Кран, з якого витікала вода, був оздоблений різьбленим з пісковику маскароном. Аркади катакомб стояли на 12-ти стовпах, з'єднаних між собою псевдороманськими арками. Ззовні на стовпах розташовані 6 фігурних рельєфів стоячих ангелів з хрестами Virtuti Militari на грудях і терновими вінками у руках. Широкий карниз над арками стовпів був оздоблений 16-ма рельєфами херувимів. У 8 криптах катакомб поховані 72 полеглі воїни, ексгумовані і вибрані спеціальною комісією з різних відтинків фронту. Крипти закриті кам'яними плитами, навколо яких розташована модернова кам'яна різьба. На цих плитах були висічені прізвища полеглих з датами народження і смерті.

Будівництво катакомб тривало аж до жовтня 1932 р. Після смерті Р. Індруха їх співавтором став відомий будівничий Антон Нестаровський. Будівельні роботи були дуже складними через зсуви ґрунту і високий рівень ґрунтових вод. Необхідно було протидіяти зсуву ґрунту, відповідно осушити його і глибоко закласти фундаменти.

З лівої сторони катакомб знаходиться пам'ятник американським льотчикам з ескадрону імені Т.Костюшка, побудований на кошти Народного Об'єднання Поляків Америки. Пам'ятник відкритий 30 травня 1932 р. З 16-ти американських льотчиків повернулося на батьківщину 13; троє з них поховано на Личаківському меморіалі: поручник Едмунд Гравес, капітан Артур Келлі, поручник Мак Каллум. Пам'ятник побудований за проектом архітектора Юзефа Ружиського і скульптора Юзефа Стажинського.

Праворуч від катакомб поховані французькі піхотинці, котрі воювали на стороні Польщі. Відразу їх спочило тут 17 (16 з них перевезли до Франції), пізніше залишився лише один – Жан Ларке. 26 травня 1928 р. тут споруджено пам'ятник французьким воїнам за проектом архітектора Юзефа Ружиського при співучасті скульптора Казимира Сокальського. Нижче катакомб, в секторі №1, знаходилися могили визначних військових і цивільних осіб. Серед них тут поховані генерал Тадеуш Розвадовський, генерал Вацлав Івашкевич, бригадир Чеслав Мончинський, віце-президент Львова Леонард Сталь, архієпископ Юзеф Теодорович та інші.

Найстаршу частину цвинтаря завершує від сторони Погулянки пам'ятник Слави, виконаний у формі тріумфальної арки з півовальною в плані колонадою з 12 колон, поєднаних архітравом. Перед стовпами арки від сторони Погулянки знаходилися кам'яні фігури левів, виконані за проектом скульптора Юзефа Стажиньського. Нижче пам'ятника Слави розташовані, повторюючи його майже півциркульну в плані форму, три тераси з могилами полеглих воїнів (поля ХІІІ-ХІХ). Побудова пам'ятника Слави тривала п'ять років. Урочисте відкриття відбулося 11 листопада 1934 р.

В 1925 р. тлінні останки невідомого воїна урочисто перевезені з Личаківського меморіалу до Варшави, де 1 листопада поховані в Могилі Невідомого Воїна на площі Саській (тепер площа Юзефа Пілсудського). У Львові на цвинтарі залишилося лише могильне місце, накрите мармуровою плитою (виконана за проектом скульптора Казимира Сокальського), з якого були забрані ці тлінні останки. На цьому цвинтарі спочиває в індивідуальних і спільних могилах 2318 учасників бойових дій у Львові 1-22 листопада 1918 р., українсько-польської боротьби 1918-1920 pp. і боротьби проти більшовиків у 1920 р. (зокрема, армії Будьонного), а також полеглі у боях і ветерани, що померли в 1920-1939 pp. У 1927 р. тут похований і автор його проекту – архітектор Р.Індрух.

Воєнні дії 1939-1944 pp. не знищили цвинтаря. Але в роки радянської влади він руйнувався планово і систематично. Особливо варварських руйнувань цвинтар зазнав 25 серпня 1971 p. Тоді танками і бульдозерами потрощені його архітектурні деталі. На могилах прокладена автомобільна дорога, що відрізала найпізнішу частину цвинтаря, де поховані ветерани і цивільні особи. Навколо цвинтаря був побудований цегляний мур. Цей факт вандалізму ще раз свідчить про брак пошанування Радянським Союзом міжнародних конвенцій про охорону і відновлення військових могил.

В 1990 р. краківська фірма “Енергополь” з-під будівельних уламків і сміття розчистила могили центральної частини цвинтаря (поля IV-XII) і тим поклала початок його відтворенню і повної реконструкції. В 1997 р., при узгодженні з владою м. Львова, розпочалися перші реставраційні роботи з впорядкування цвинтаря.

Не слід нехтувати фактами і забувати, що Личаківський меморіал є одним з визначних військових некрополів Європи. Він може конкурувати з відомим військовим цвинтарем у Монте Касіно в Італії, де поряд з польськими воїнами поховані українці, котрі воювали проти німців в армії генерала Владислава Андерса.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – №5-6. – С. 22-25.

Орест Дзюбан

Стрілецькі некрополі Львова

Шанувати своїх героїв є першим і найголовнішим обов'язком народу, який прагне жити, а не існувати. Це обов'язок кардинальний, від виконання якого належить його майбутнє. Завданням історії є відкривати і передавати нащадкам відомості про героїчні діла наших предків, Покоління, виховані на традиціях свого народу, здатні зрозуміти його минуле, знайти в ньому ті ідеали, цілі і прагнення, щоб перевершити своїх предків в жертовній службі Батьківщині. Могили своїх захисників зберігає кожний культурний народ як найбільшу національну святиню, встановлює на них найкращі пам'ятники і навідується до них часто з поклоном, щоб зачерпнути з них нової, свіжої сили й запалу до подальшої праці, до змагань за добро й велич нації.

Після військового перевороту 1 листопада 1918 року у Львові і на провінції, відомого в нашій історії, як Листопадовий чин, владу в Галичині захопили українці. В самому Львові силами близько 60 старшин та 1200 вояків української національності, котрі перебували на той час у столиці східної Галичини у складі австрійської армії, було зайнято всі важливі державні будинки, пошту, телеграф, військові об'єкти. Над львівською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Захоплення влади українцями приголомшило польські організації, які ніяк не сподівалися на таку рішучість українців.

Перші сутички українських відділів з польськими боївками розпочалися вже 1 листопада. Головні сили противника концентрувались у західній частині міста, де знаходились польський Дім техніків та школа Сєнкевича. Відіслані туди українські самохідні стежі повертались з втратами.

Повністю українські втрати за період від 1 до 21 листопада важко визначити. Після двох тижнів боїв у Львові українські бойові частини втратили близько 90 убитими і понад 200 пораненими. Після відходу українських військ зі Львова, як твердить О.Кузьма, ці цифри можна заокруглити – 250 вбитих і близько 500 поранених, не рахуючи кількасот полонених. Понад 170 відомих і невідомих українських стрільців, котрі загинули у боях за Львів, були поховані на двох ділянках приватних володінь міщанина Боднара, що примикали до військового австрійського цвинтаря.

На двох українських ділянках Личаківського військового цвинтаря були в основному поховані учасники боїв з листопада-грудня 1918 року, і серед них декілька цивільних осіб, а навіть один російський солдат Садиків Хаїм (мабуть, татарин). Захоронення велись там і пізніше, вже коли бої велись поза Львовом. Так, 10 березня 1919 року чисельна українська громада провела в останню путь двох українських офіцерів Романа Вінявського та Івана Демчину. Підхорунжий Вінявський, поранений під Кривчицями, помер в Гарнізонному шпиталі на вулиці Личаківській. Другий, Іван Демчина, випускник гімназії, родом з Камінки Лісової, пораненим потрапив у полон. Помер 7 березня 1919 року в Гарнізонному шпиталі.

Ще в грудні 1918 року у Львові з ініціативи малого гуртка громадян засновано гуманітарну організацію “Український Горожанський Комітет”, метою якої було опікуватися жертвами війни, полоненими. недужими, інтернованими, інвалідами, безробітними, воєнними вдовами й сиротами, біженцями та емігрантами з Великої України. Члени УГК збирали поміж львівською громадою продукти харчування, ліки, білизну і передавали все це в табори та шпиталі. А кількість українських полонених все зростала: 29 листопада 1918 року в районі Старого Села і Давидова потрапило в польський полон 30 українських стрільців, 5 грудня біля Оброшина – 60 стрільців, 7 грудня біля Сокільник – 40 стрільців, 8 грудня біля Сихова – 53 стрільці, 14 грудня біля Янова – 120, 27 грудня в районі Кривчиць, Збоїськ і узгір'ях на півночі від Голоска – кілька десятків стрільців.

19 березня 1919 року польським військовим судом на кару смерті через повішення були засуджені “Юліан Саламонович, народжений 17 березня 1898 року у Винниках, мешканець Львова, греко-католик, син Томи і Анни, стану вільного, помічник теслі, без маєтку, некараний, і Михайло Фолис, народжений 21 серпня 1892 року в Скнилові, греко-католик, вільного стану, син Йосифа і Анни, господар, закінчив агрономічні курси, власник реальності, некараний”. У звинуваченні вказувалось, що “... у Львові підчас польсько-українських боїв, тобто від початку грудня 1918 до 11 березня 1919, стан і розміщення, сили і переміщення польської армії та інші предмети озброєння тієї ж у тій цілі досліджували, щоб про них дати знати ворожій українській армії, і очевидно її про це повідомляли, а також, що в обложеному Львові збирали людей, зброю і амуніцію, щоб в порозумінні з облягаючими Львів українцями у відповідний час вдарити в тил боронячих Львів польських військ, щоб тими діями спричинити шкоду польській армії, натомість допомогти армії противника...” Внаслідок “помилування” кара смерті через повішення була замінена їм розстрілом. Страту виконано на Цитаделі в присутності о. Євгена Дудикевича, пароха церкви свв. Петра і Павла. Розстріляних поховали у спільній могилі на 38 полі Янівського цвинтаря, де невдовзі було встановлено дубовий хрест і насипано невеликий курган. На тому ж полі був похований розстріляний 27 червня 1919 p. четар Українських Січових Стрільців Роман Шевчук.

Справа Фолиса і Саламоновича набрала широкого розголосу. У зв'язку з нею розпочалась широка хвиля арештів: жандармерія на вулиці Зеленій, польовий суд на Замарстинові, тюрма “Бригідки” почали заповнятися українськими патріотами. Щоденну газету “Вперед” та двотижневик “Наша Мета” було закрито, а всіх редакторів арештовано і ув'язнено в “Бригідках”. Від 19 березня по 3 вересня на території Галичини не появлялося жодної української газети: все українське населення було позбавлене своєї преси. Як свідчить очевидець тих полій, “на львівське українське громадянство напав жах. Ніхто не був певний ні дня ні години. Люди скривалися по чужих "невтральних" хатах, бо нічні ревізії та арештування прибрали вид страшної пошести, яка косить на право й ліво”. Незважаючи на терор, українці Львова у той важкий час, крім самовідданої праці в УГК, здійснювали пасивний опір окупантам. Навіть похорони загиблих і померлих у шпиталях, бараках і тюрмах українських воїнів вони перетворювали на демонстрації.

Влітку 1919 р. розпочався останній етап наступу польських військ. Тривав він до 17 липня і закінчився повним захопленням Східної Галичини. У боях, що тривали від 28 червня, поляки втратили 78 вбитими, 798 пораненими, і взяли до неволі близько 10000 українських полонених. Розміщували полонених в основному у дев'яти таборах: Домб'є, Вадовиці, Бугшопи, Ялівець, Стрий, Стшалково, Пикуличі, Ланьцут і Тухоля. Найсумнішою згадкою в пам'яті нашого народу залишиться табір в Бугшопах біля Берестя, де на протязі двох місяців, тобто від 20 липня до другої половини вересня, померло 4000 наших старшин і стрільців.

А тим часом новий ворог – плямистий тиф – все частіше давав про себе знати. Особливо невтішним був стан по всіх політичних арештах, тюрмах і таборах. Львівські газети писали, що у “Бригідках”, де сиділи тисячі українських полонених, панував страшний антисанітарний стан: “В келіях роїться від насікомих, які розносять зародки заразливих хоріб. В офіцинах вязниці міститься рівночасно шпиталь для хорих на плямистий тиф. Були случаї, що тіло помершого на цю хоробу лежало кілька день, заки його погребано”. В кінці грудня 1919 р. прибув до збірної станиці полонених у Львові на Ялівці транспорт українських полонених в кількості 400 осіб, які відразу почали хворіти на тиф та навіть умирати, як наприклад Михайло Левицький. 28 грудня в епідемічному шпиталі на Клепарові помер від тифу полковник української армії Лев Ган. Поховали його, як і всі інші жертви епідемії, на Янівському цвинтарі у Львові. Всього на Янівськиму цвинтарі було захоронено близько 1000 українських воїнів, котрі загинули в боях та померли від епідемій.

Жалобні обряди відбувались не тільки у Львові, але й на інших приміських цвинтарях. По стараннях, що тривали понад рік, громадяни сел. Винники, що біля Львова, дістали дозвіл на ексгумацію тлінних останків 16 невідомих українських стрільців. Їх перезахоронення, як і останків поручника Івана Воробця, було призначено на 23 квітня 1921 року на місцевому цвинтарі.

“...Посеред прегарної ясної поляни винницького кладовища, окруженого темним молодим лісом, у великій могилі, спочали тіла невідомих українських героїв. Похоронний похід замикали польські жандарми з крісами і набитими баґнетами. Промови, які мали виголосити на могилах представники делєґацій – заборонено. Ні одним словом не вільно було згадати про тих, яких хоронено”. Невдовзі патріотична винниківська громада спорудила величний пам'ятник полеглим (проектував Лев Лепкий, виконував Василь Сидурко).

У 1918 році розміщений на т. зв. “Голдах” Клепарівський цвинтар у Львові збільшився на 7 могил невідомих українських стрільців. Десь на початку 90-х років на зруйнованому Клепарівському цвинтарі було насипано символічну могилу-курган, як пам'ять про загиблих героїв.

Майже не пошкодженим зберігся до наших днів пам'ятник на братській могилі Українських Січових Стрільців на кладовищі Старого Знесіння у Львові. У 1993 p. невідомі викрали частину набою, вмурованого в цей пам'ятник. Могили українських воїнів були теж на Кульпаркові, в Брюховичах, Голоску Великому, Кривчицях, Скнилові, Сихові, Козельниках, Збоїськах та інших місцевостях. Є відомості, що у Збоїськах навесні 1922 p. заходами місцевих громадян збирались кошти на побудову пам'ятника полеглим.

31 травня 1921 p. у Львові відбулася нарада представників українських товариств у справі заснування комітету по охороні військових могил. Після реферату, який виголосив один з ініціаторів тієї акції Іван Крип'якевич, було ухвалено заснувати Краєвий Комітет охорони воєнних могил, як секцію Українського Горожанського Комітету. Одними з перших акцій новозаснованого Комітету були роботи на військових похованнях Янівського і Личаківського цвинтарів. На сучасному 38-му і сусідніх полях Янівського цвинтаря, де переважно лежать українські воїни, що померли в польській неволі 1919-20 pp., очищено могили з бур'яну і встановлено нові дерев'яні хрести на могилах, де їх не було. Дубовий хрест було встановлено на могилі Фолиса і Саламоновича, при допомозі родини першого. На Личаківському військовому цвинтарі, де були поховані учасники боїв з листопада-грудня 1918 року, дуже занедбані могили впорядковано і оправлено наново, встановлено нові хрести і таблички з написами. На Зелені Свята відбулись у Львові великі маніфестаційні походи на ці цвинтарі. Ось як описує один з них Порфир Буняк, співредактор газети “Вперед”: “Велика филя людей, що котилися в неділю пополудни в напрямі Янівського цвинтаря, занесла й мене туди. Пішов і я зложити поклін порохам незабутих людей, що не жалували життя за волю свойого поневоленого народу. А лежать вони під скромними деревлянами хрестиками, ген на узгірю, на самому краю цвинтара. (...)

І так склалося, що побіч Гринька Луцева, українського полоненого, що помер дня 24.05.1920 – спить вічним сном Василь Грішин, полонений большевик, зазначений Nr. 1205;

побіч Хансона Мілімагомеля, большевика-татарина (...) лежить інтернований Йосиф Зєлінський, що помер 6.04.1920;

побіч інтернованої Казимири Малесич, помершої 16.12.1919 р. – спочиває якийсь денікінець, а побіч нього вранґлівець.

А на найвищому місці стоїть більший від інших хрест, прибраний у вінець з червоними як сердечна кров маками, а на ньому напис: Саламонович Юліян 19.03. 1919 Фолис Михайло 19.03. 1919. Того дня розстріляно їх за "державну зраду"...

А під хрестом старенька мати і старий батько, за ними сестри й шваґри, один Українець, другий Поляк, та пятилітна Славка – порядкують могилу свого Юлька. (...) Якийсь робітник кладе вінець на могилу Михайла Браґіна, большевика, зазначеного числом 1202, кажучи до свойого товариша:

– Треба і тому Воїнові Революції віддати честь!

А там далі, на право, зараз за українськими могилами – могили польських "побідників"”.

Діяльність Українського Горожанського Комітету і, відповідно, його комітетів, невдовзі була припинена польськими властями. “За протидержавну діяльність” – ось мотиви, якими керувалась дирекція львівської поліції, при розпуску УГК. Ці три слова без ніяких коментарів і пояснень були поміщені на офіційному документі львівської дирекції поліції від 19 жовтня 1921 року. Наступною протиукраїнською акцією властей було проведення т. зв. “комасації”, тобто ліквідації поодиноких могил і окремих цвинтарів з наступним перепохованням останків полеглих у визначених місцях на цвинтарях. Про те, як це відбувалося, можемо дізнатись з тогочасної української преси. “Коло Личаківського двірця у Львові, – писав “Громадський Вістник”, – стояли могили чотирох українських стрільців, похоронених тут в 1918 р. 18 лютого 1922 р. розкопали ці могили "якісь культурні людці, забрали кости борців і повезли невідомо куди" (...) з гробів забрано тільки голови, а решту костий гієни в людському тілі лінувались відкопувати”. Перенесли вищезгадані останки українських воїнів на Янівський цвинтар. За личаківським лісом, при дорозі до Пасік, була могила українського стрільця, то загинув у боротьбі за Львів. Однієї червневої ночі 1923 р. невідомі зрівняли могилу з землею, усунувши хрест. Незабаром недалеко від того місця при дорозі появився новий великий хрест з написом: “Przyjacielowi ludu i obroncy Kresow wschodnich hr. Skarbkowi. Narodowa Organizacja m. Lwowa 4. czerwca 1923”.

На початку 1927 р. в українській пресі знову пролунала тема збереження стрілецьких цвинтарів, зокрема, наголошувалось на необхідність встановлення більш тривалих надгробних пам'ятників. А 2 травня в залі “Української Бесіди” у Львові відбулися установчі збори “Товариства охорони воєнних могил” при співучасті делегатів українських установ і читалень, а також небагатьох представників інтелігенції. Після виборів до Головної Ради Товариства увійшли: Бронислав Янів – голова, Юліан Шепарович, о. Леонтій Куницький, Ярослав Колтунюк, д-р Іван Німчук, ред. О.Павлів, О.Ігнат, п-і Крип'якевичева, п-і Оксана Левицька, ред. Лев Лепкий – члени Товариства о. А.Шпитковський, І.Лисий і С.Український – заступники голови.

За 2 роки діяльності Товариства у Львові упорядковано майже всі могили українських стрільців на Личаківському і Янівському цвинтарях (на першому – 118, на другому – 761). На Личаківському військовому цвинтарі на могилах стрільців встановлено залізобетонні хрести зразка старих козацьких надгробних хрестів, які виконано на основі проекту Петра Холодного і Льва Лепкого. Наступного, 1929 року планувалось встановити такі ж хрести на Янівському цвинтарі. Великий вклад у діяльність ТОВМ зробив перший його голова Бронислав Янів, колишній старшина Української Галицької Армії. Особливо багато він зробив для впорядкування українських стрілецьких цвинтарів у Львові. “Обов'язковість Покійного, – читаємо в його “посмертній згадці” з вересня 1931 p.,– не мала границі. Все особисто провірив, усе доглянув – за все ніс повну відповідальність. Навіть кожний хрестик на стрілецьких могилах у Львові не станув без його уважливого ока. Заслужений голова Тов. Охор. Воєнних Могил спочив у дні 7 липня на Янівськім цвинтарі біля тих воєнних могил, котрими так піклувався, дорожив й котрих був найкращим батьком-опікуном”.

Оголошений у травні 1933 року закон про опіку над воєнними могилами значно обмежив діяльність Товариства, але завдяки старанням його першого голови на Янівському воєнному цвинтарі було встановлено 440 залізобетонних хрестів. Наступний Виділ Товариства під керівництвом директора Павла Кривуцького два роки домагався дозволу від властей на подальші відновлювальні роботи. У січні 1934 року Товариство такий дозвіл отримало, і воєводство затвердило з деякими змінами запропонований йому проект (архітектор Є. Нагірний), а львівський магістрат відмовився назавжди від усіляких оплат за місце під могилами. Впорядкування стрілецького цвинтаря, виконавцем якого була “Кооператива інжинірських робіт” (КІР) під проводом інженера Пясецького, розпочалося у травні і завершилось у вересні. Ось як описував 38 поле після завершення робіт член Виділу ТОВМ Іван Німчук: “Тепер той цвинтар-чотирикутник виглядає так. Упорядкованих українських могил на ньому 648 (в деяких спочиває 2-3 і більше поляглих). Всі могили уложені симетрично й обведені бетоном, причому всередині кожної залишено місце (землю) на цвіти. В голові кожної могили закріплений бетоновий хрест на зразок староукраїнських, на якому вирите ім'я, назвище, ступінь і частину, до якої належав покійник. Вгорі цвинтаря висипана посередині доволі велика збірна могила, на якій видніє дубовий хрест... Весь той цвинтар творить цілість сам для себе. Він обведений з усіх чотирьох сторін колючим дротом і має два вигідні входи від сходу й заходу, які в потребі можна замкнути”.

У лютому 1935 p. проведено ексгумацію останків стрільців з двох ділянок воєнного цвинтаря на Личакові і перепоховано в іншому місці на значно меншій ділянці. Ось які пояснення з того приводу давало невдовзі керівництво ТОВМ: “На наші запити в справі переводжених ексгумацій на військовому цвинтарі на Личакові, вияснюємо, що цвинтар б. австрійської армії, на якім поховані також вояки УГА, не був у цілости австрійською владою викуплений. Занятий на цей цвинтар ґрунт майже в половині становить приватну власність. З огляду на те, що теперішня влада не дійшла до порозуміння з власником ґрунту, уряд, як виключний опікун військових могил, був приневолений залишити з занятого досі простору чужу частину. З уваги на те заряджено в січні ц. р. ексгумацію всіх полеглих і перенесення їх на викуплену половину цвинтаря. На тім чужім ґрунті поховано в роках 1918/19 також вояків УГА й тому їх треба було також ексгумувати. Про заряджену ексгумацію повідомлено наше товариство вже 3 січня цього року й вже тоді визначено за взаїмним порозумінням нове відповідне місце під українські могили. Ексгумацію вояків УГА переведено в днях від 15-18 лютого із задержанням всіх приписів влади та з повним пієтизмом до тлінних останків похованих”.

Дослідник воєнних некрополів Львова не може не згадати поховання найвидатніших українських військових і політичних діячів, похованих на Янівському військовому цвинтарі. 2 липня 1938 року відбулась чи не найбільша жалобна маніфестація українців у міжвоєнному двадцятилітті під час похоронів Мирона Тарнавського. Мирон Тарнавський (29.8.1869 – 29.6.1938) – генерал-четар УГА та її Начальний вождь (1919 р.), родом з Радехівщини з села Барилова, ко-м.індант вишколу Українських Січо-пн.\ Стрільців (з 1916). командант групи “Схід”, потім – 2-го корпусу УГА. На початку липня 1941 року в першому ряді 38 поля був похований 55-літній Василь Бень. Підполковник армії Української Народної Республіки, директор школи ім. М.Шашкевича у Львові, він був заарештований енкаведистами 26 червня 1941 року і того ж дня розстріляний. Його останки перезахоронені у 1994 році у 14-ому ряді 38-го поля, зліва від могили М.Тарнавського. У тому ж 1941 році, під час німецької окупації біля могили Мирона Тарнавського появилась ще одна могила. Помер Кость Левицький (1859 – 12.11.1941) – видатний політичний і громадський діяч, адвокат і публіцист. У 1914 році він очолив Українську Головну Раду у Львові, а згодом Загальну Українську Раду у Відні. В листопаді 1918 року став першим головою уряду ЗУHP. Після окупації Галичини польською армією був членом галицького уряду у Відні. 1924 року повернувся до Галичини, де очолював різні культурні і господарські установи. В 1939 році був заарештований більшовиками, звільнений напередодні німецько-радянської війни. В липні 1941 p. був засновником і головою Української Національної Ради у Львові.

Янівський військовий цвинтар зазнав значних руйнувань під час польсько-німецької війни 1939 року. Кілька десятків могил зі сторони Брюховичів були знищені вибухом бомби, від них не залишилось ані сліду. Натомість могили українських воїнів па Личаківському цвинтарі перебули щасливо і польсько-німецьку і німецько-більшовицьку війни. “На всіх могилах, – писав очевидець, – камінні хрести з тризубом ненарушені й держаться добре”.

Руйнування військових цвинтарів у Львові розпочалось невдовзі після закінчення війни. Але особливо цілеспрямований і систематичний характер воно набрало на початку 70-х років. Як це відбувалося, найяскравіше видно на прикладі 38-го поля Янівського цвинтаря. “Те, що коїться на Янівському цвинтарі у Львові, майже в центрі Європи, – писав у серпні 1971 року В'ячеслав Чорновіл у своєму листі до Голови Президії Верховної Ради УРСР та інших можновладців, – може вимірюватися хіба азіатськими середньовічними мірками (...). Після пожежі Державної бібліотеки АН УРСР у 1964 році і політичних арештів за відкрите висловлення переконань у наступні роки, важко назвати дію, яка б так підривала авторитет Радянської влади, як теперішнє безчинство у Львові. Наслідки вже є. Тисячі галичан пройшли за ці дні біля осквернених і сплюндрованих могил. Серед населення – замішання і обурення. Ходять чутки про наміри (теж далекі від людяності, а може провокаційні) погромити у відповідь могили партійних і військових керівників і т.п. Невже дійдемо до того, що вводитимемо стан облоги на кладовищах?” Прості громадяни протестували, але що вони могли вдіяти. “Із львівської інтелігенції знайшло в себе мужність тільки подружжя Калинців – Ігор та Ірина. Вони йшли на ці святі місця й разом з нечисленною групою громадян стояли так, як "у борні стоять останні". Але хто може протистояти орді? Могили були засипані щебенем, а потім розпродувалось саме місце під нові поховання”.

Цікава історія пов'язана із залишками хрестів, що були на могилах стрільців. Робітники, викопуючи у 1988 році рів для водогону з вул. Суворова (тепер Сахарова) до вул. Бойківської, витягли на поверхню 7 надгробних хрестів зі стрілецьких могил. Про те, звідки взялися там ці хрести місцеві старожили розповідали: у 1948 році приїжджали сюди військові, привозили хрести і вимощували ними дорогу. На запитання, навіщо вони це роблять, відповідали: “Дурачье, не понимаете? Чтоб вам было хорошо ходить по сухому”. Але люди все одно обминали те місце. Згодом хрести потонули в ґрунті, і їх залили асфальтом. Лежали вони там сотнями... На одному з подвір'їв по вул. Куликівській з уламків хрестів була викладена стежка. Знайдені стрілецькі хрести незабаром були викрадені невідомими і майже через рік знайдені на військовому складі. Не розкриваючи нікому, крім довірених осіб, таємниці про місцезнаходження хрестів, члени “Меморіалу” В. Гордієнко та Д. Футорський разом з фотографом здійснили раптове вилучення хрестів і передали їх на збереження директору історичного музею Б. Чайковському. Шість хрестів “Меморіалу” вдалось врятувати. На одному з них був напис “Андрій Сова” – хрест походив з Янівського військового цвинтаря. На початку лютого 1990 p. на тому ж місці знову проводились розкопки. На поверхню було витягнено десятки уламків хрестів з колишніх львівських військових цвинтарів – Янівського і Личаківського. Про цю подію був знятий документальний фільм і показаний по телебаченню. Віднайдені хрести були передані на збереження в Інститут суспільних наук АН УРСР (тепер Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України). Через деякий час уламки хрестів були перевезені фірмою “Некрополіс” до майстерень, що їх вона винаймала на Личакові, на терені польського військового цвинтаря “Оброньцув Львова”. Навесні 1997 року ці уламки зникли за нез'ясованих обставин. Значна кількість уламків стрілецьких хрестів, за свідченнями місцевого жителя Юрія Голинського, лежить дотепер у землі біля огорожі трансформаторної підстанції трамвайного управління на Личакові.

Лише 12-ою сесією Львівської міської Ради від 8 травня 1992 року було прийнято ухвалу “Про відновлення військових поховань Українських Січових Стрільців та воїнів УГА на полі №38 Янівського цвинтаря у м. Львові”. Відповідно до ухвали та розпорядження міської адміністрації № 117 від 2 лютого 1994 p. на 38-му полі Янівського цвинтаря проводились роботи по відновленню (будівництву) військового Меморіалу Українських Січових Стрільців та воїнів Української Галицької Армії. Замовник всіх робіт – департамент міського інженерного господарства. Проектно-кошторисна документація виготовлена інститутом “Укрзахідпроектреставрація” Підрядники – виробничо-реставраційний комбінат похоронного обслуговування, будівельна організація “Гарант-2”, експериментальна кераміко-скульптурна фабрика, міжобласні реставраційні майстерні і науково-виробниче підприємство “Некрополіс”. На жаль, відновлений військовий цвинтар має не той вигляд, який він мав у вересні 1934 року після завершення всіх робіт...

Що стосується українських стрілецьких військових поховань на Личаківському цвинтарі, то вони й сьогодні залишаються невідновленими.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – №5-6. – С. 3-6.

Олександр ШИШКА

Комбатанти польських повстань і інші

До польських військових поховань слід теж віднести два меморіальні кладовища ветеранів повстань проти царату. Перше з них, що знаходиться на 71 полі Личаківського кладовища, стало місцем вічного спочинку учасників листопадового виступу 1830-1831 рр. В центрі ділянки – кам'яний саркофаг, оздоблений військовими емблемами та увінчаний скульптурою молодого орла роботи Анрі Пер'є.

Друге розташувалось на вершині центрального узгір'я Личаківської некрополії – на 40 полі. При вході – пам'ятник Шимону Візунасу Шидловському – легендарному прапороносцеві полку Вітебської землі в січневому повстанні 1863-1964 pp. Тут же поховано ще 230 ветеранів-інсургентів.

Поряд з цими досить відомими меморіалами є й інші, які замовчувались або були призабуті в силу відомих історичних обставин.

Яскравим прикладом може бути меморіальне кладовище польських військових ветеранів на Янівському кладовищі. Там, на 37 полі, була влаштована квартира для учасників бойових дій 1918-1920 pp. Планувалося встановити великий багатофігурний пам'ятник за проектом архітектора В. Равського, але за нестачею коштів обмежилися спорудженням високого мармурового хреста, вкомпонованого в бетонну стелу. Справа та зліва від хреста були розміщені рівними рядами могили полеглих та ветеранів. З північної сторони цвинтар відділяла від інших поховань кам'яна опорна стіна, на якій була пам'ятна дошка з написом: “Героїчним воїнам з усіх країв і територій Польщі, які полягли або померли від ран в обороні Львова і Східних Кресів в роках 1918-1920”.

Спорудило цей пам'ятник польське Товариство опіки над могилами героїв в липні 1939 р.

Марія Бачинська, автор короткого путівника по Янівському кладовищу з 1937 р., повідомляє, що тут було поховано понад 600 польських воїнів.

На початку 70-х років польський меморіал, як і сусідній на 34 полі – український, було віддано під нові поховання. Могили полеглих замінили монументальні гробівці грошовитих львів'ян. Окремі з них ще декілька років порожніми чекали на перше поховання.

Тільки праворуч від хреста до наших днів збереглись декілька зруйнованих рядів давніх могил. Ще у 1991 p. в часописі “Semper Fidelis” було поміщено звернення про інформацію щодо цього меморіалу, але жодних публікацій до сьогодні не появилося.

Ще один невеликий польський військовий меморіал знаходився в Брюховичах. Протягом облоги Львова в грудні 1918 – квітні 1919 р. околиці селища були ареною кривавих боїв. До польських відділів пішли тоді з Брюховичів 44 добровольці, які влилися в підрозділи, що воювали на лінії фронту в Рясній-Польській.

В повоєнний період брюховицька польська громада постановила створити меморіальне кладовище. В 1937 р. коштом Союзу Оборонців Вітчизни на ділянці, виділеній громадою, створено невеликий цвинтар для ветеранів польсько-української та польсько-більшовицької війн.

Цвинтар розташовувався при дорозі зі Львова до Брюховичів на околиці селища (сьогодні вул. Львівська). Двомаршеві сходи вели з дороги на прямокутну, обрамлену бетонною огорожею ділянку кладовища. В центрі її Стрілецьке товариство у листопаді 1937 p. встановило пам'ятник полеглим, за проектом архітектора Вітольда Гартля, роботи ск. Зигмунта Курчинського. На пам'ятнику була меморіальна таблиця з прізвищами 12 громадян селища Брюховичі.

В радянський період кладовище ліквідовано, пам'ятник зруйновано, але добротну споруду меморіалу вирішено використати під захоронення воїнів Червоної Армії. Тут знайшли спочинок солдати підрозділів НКВС, які в навколишніх лісах і селах здійснювали каральні операції проти воїнів УПА.

Сьогодні тут продовжуються поховання ветеранів-військовослужбовців Збройних Сил СРСР.

Поховання польських воїнів з війни 1939 р. були майже на всіх підміських цвинтарях. Як правило, в 40-50-х роках вони знищувались, прикладом може бути братська могила на Збоїщах. Це сільське кладовище в 70-х роках в зв'язку з побудовою Північного житлового масиву Львова ліквідували разом з усіма надгробками, але саму територію не забудували.

На початку 90-х років територія цвинтаря відновлена, реконструйовано деякі меморіальні пам'ятники, в тому числі польську братську могилу.

В міжвоєнний період по всій Польщі надзвичайно поширений був культ вшанування пам'яті військових дій 1918-20 pp. У Львові теж встановлено значну кількість меморіальних знаків, зокрема два з них на місцях загибелі і поховання польських воїнів.

На Персенківці, яка була в грудні 1918 р. ключовою позицією, що закривала українським частинам дорогу до Стрийського парку та школи кадетів, за проектом архітектора Р.Індруха споруджено монументальний пам'ятник. Він являв комбінацію двох колон, одна з них прямокутна, чотиригранна, закінчувалася внизу двома крилами, що утворювали рами двох пам'ятних таблиць. Друга колона – дорична, виступає з першої, завершуючись капітеллю та факелом.

Як уже згадувалось, під час листопадових боїв по всьому місту були розкидані тимчасові цвинтарі полеглих. Найбільший з них влаштовано в парку, що оточує будівлі Політехніки. Тут містився військовий шпиталь, і полеглих від ран та загиблих в боях неподалік ховали на ньому. Тут же була споруджена тимчасова каплиця.

Після закінчення боїв останки перенесли на сталі цвинтарі, а біля Політехніки зі сторони вул. Захаревича (Архітекторська) 22 листопада 1925 p. з ініціативи громадянського комітету встановлено пам'ятник, виконаний за проектом Вітольда Равського.

У вересні 1939 р. на ділянці нижче 82-го поля Личаківського цвинтаря – колишній території австрійського військового цвинтаря з 1915-1918 pp.. що була повернута в 1937 р. Боднарам, військо викопало два довгих рови і почало поховання солдат війська польського та цивільних мешканців – жертв боїв на вулицях міста і бомбардування німецькою авіацією. Декілька могил там ще збереглося. Є відомості і про поховання воїнів вересня 1939 р. і на Личаківському меморіалі. Так само мало відомостей про поховання воїнів Армії Крайової, які гинули в боях за Львів у 1944 р. Ця тема ще потребує окремого дослідження.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – №5-6. – С. 24-25.

Дві книги про Личаківський цвинтар

На прилавках львівських книгарень лежить давно очікувана книга “Львівський історико-культурний музей-заповідник "Личаківський цвинтар"”. Автор – передчасно згаслий директор заповідника Григорій Лупій.

Публікація вкрай потрібна, бо, незважаючи на загальноєвропейське значення львівського некрополя, література про нього дуже обмежена. Книга велика за форматом і обсягом – 367 сторінок, багато ілюстрована. Має вісім розділів про поховання, зібрані за професійною приналежністю померлого: у дев'ятому поміщено документи з історії заповідника. Текст доповнений довідковим матеріалом, списком літератури та алфавітним покажчиком. Є резюме англійською, німецькою та польською мовами.

Автор дав короткий виклад історії цвинтаря, загальну характеристику творчості львівських скульпторів та архітектури (каплиць) кладовища. Основне місце займають біограми похованих, переважна більшість з яких – українці. Це беззаперечна заслуга автора, бо в усіх польських публікаціях українці фігурують лише епізодично. Тут ми маємо змогу отримати відомості про еліту міста – вчених, освітян, митців, героїв визвольних змагань, письменників, духовенство та сотень менш визначних громадян, без яких, проте, не було б українського Львова. Дуже важливою є вказівка поля поховання.

На жаль, видання має і суттєві недоліки. Питання виникають вже при назві. Підзаголовок звучить: путівник. Публікація нічого спільного з путівником не має, як уже зазначалось, – це збірка біограм із зазначенням поля поховання.

В межах розділів приведені біограми не систематизовані. В передмові зазначено, що вони розташовані в хронологічному порядку, але це не витримується. Багато пам'ятників і поховань визначних осіб мають свою історію (Ів. Франко, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і інш.), але про це ні слова в тексті.

Не розроблено схему опису пам'ятника, немає схеми біограми, не встановлено критерії вибору особистостей для включення в книгу, не завжди вивірені роки життя похованих. По суті, книга побудована як слабо систематизована чорнова картотека окремих поховань.

Безкритично віднісся автор до публікації в газеті "Земля і Воля" за 1922 р., де подано списки українських стрільців, нібито похованих на Личаківському кладовищі. Архівні документа свідчать про значно меншу кількість загиблих тоді і про інші місця їхніх поховань.

Боляче про це писати, тим більше, що автор не зможе відповісти на вказане. Можливо, що значна частина цих недоліків була б усунута, якби дожив він до верстки книги. Тим більше дивує позиція редакторів, які не тільки не врахували зауважень рецензента, не зробили літературного редагування тексту, але й не завдали собі труду написати хоча б аналітичний вступ чи закінчення, в якому можна було б пояснити ситуацію, що склалася.

Проте, незважаючи на усе вище сказане, це перша українська книжка про українські поховання на Личакові. Зібрані автором відомості і працю з локалізації поховань важко переоцінити. Тому нехай не засмучуються численні потенційні літописці Личакова. Випущена книга аж ніяк не закриває тему і, маємо надію, стане настільною – при Ваших власних дослідженнях цього визначного Пантеону Галицької Землі.

Ще одна монографія Личаківської некрополії появилася минулого року в Польщі у Вроцлаві. Видавництво Оссолінеум видало зібрані в одному томі більш ранні праці Станіслава Славоміра Ніцєї під назвою “Личаків дільниця за Стиксом” (Nicieja St. S. Lyczakow dzielnica za Styksem. – Wroclaw. – Wyd. ZNiO, 1998. – 570 s., іl.). Публікація базується на книгах “Cmentarz Lyczakowski we Lwowie 1786-1986”, “Cmentarz obroncow Lwowa” та окремих статтях, опублікованих в 1980-х роках в часописі “Ороlе”. Саме останні присвячені визвольним змаганням польського народу проти царату та похованням їх учасників на Личакові.

В порівнянні із згаданими працями нова книжка доповнена великою статтею – “Львів – феномен міста багатьох культур і народів”, де 6 сторінок присвячено українцям. Завдяки переписці з читачами значно поповнилась біографічна частина, в тому числі і ілюстрації. Дещо скорочений опис польського військового кладовища 1918-20 pp., т.зв. “цвинтар оборони Львова”, але автор вперто притримується шовіністичної. фальсифікованої довоєнною пропагандою версії про причини і характер листопадових подій 1918 р. у Західній Україні.

До недоліків публікації слід віднести повтор численних неточностей і навіть помилок, які були зрозумілими в попередніх виданнях, але недопустимі після 12 років життя книги, невисоку якість фотоілюстрацій, відсутність відомостей про місця поховання. Складається враження, що автор не використав можливостей доступу до львівських архівів, які відкрились в незалежній Україні і зупинився в своїй праці на рубежі 1986-90 рр.

Барвно описуючи свої пошуки у Львові в 80-х роках, автор забув у цій книзі згадати двох своїх львівських помічників – Леонарда Лебедєва та Юрія Бека, які немала допомогли йому на початку роботи.

В цілому книга старанно видана, цікава, і маємо надію, що український читач теж познайомиться з нею. Поки що у Львові вона не вийшла за межі приватних збірок.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – №5-6. – С. 25.

Ігор Антощак, Ігор Мартинів

Вандали
Перезахоронення на Личаківському цвинтарі нагадує руїни після варварів

Зо два десятки могил на 49-му полі Личаківського кладовища зрівняли із землею. На купах землі, що залишилася від виритих для перепоховання ям, лежали дві кістки. Людські. Куди поділися згодом і з якої вони могили не відомо не лише нам, але, мабуть, і виконавцям цієї роботи.

Личаківське кладовище стає плацдармом для політиків різних рівнів. Спочатку були поляки, які справедливо захотіли упорядкувати знищені за совітів поховання своїх воїнів. Але патріотичні сили, як дехто любить себе називати, спротивилися. Як це так – у п'ємонті українства чужа держава, хоч і сусідка, відновлює могили своїх вояків, які боролися проти українців. Зрозуміло, що інтереси великої політики перемогли. Вирішили полякам дозволити упорядкувати пантеон, але поряд із ним і для Січових Стрільців і воїнів УГА пам'ятник спорудити.

Сказано – зроблено. Місце вибрали, м'яко сказати, не вельми вдале – протягом кількох років сюди скидали непотріб із кладовища, опісля сміття загорнули землею. По-друге, основу пам'ятника споруджують на крутому схилі. І хоча будівельники заповнюють, що все роблять надійно, закрадається сумнів, як би під вагою граніту все це не осунулося вниз. І, врешті, найголовніше – для втілення фантазій “розумних” людей потрібно було перенести кілька десятків могил.

Ось тут все і почалося.

У вересні почали активні роботи (протягом літа потрібних коштів ще не було). Усе йшло за планом, допоки два тижні тому не взялися за перенесення могил. Якщо читач сподівається зараз прочитати про гуманний та етичний підхід до справи, то глибоко помиляється. За допомогою автокрана дуже швидко зняли всі надмогильні плити та пам'ятники. Зважаючи на поспіх робітників, більшість із них зазнали пошкоджень, а деякі взагалі потрощили. “Операція” перепоховання взагалі викликає жах. За словами очевидців, надгробні плити були порозкидувані, чиї рештки клали у свіжовикопані ями – невідомо. На щойно засипаних могилах повстромляли палки, що мали би вказувати: це – могила. Коли ж автори на місці робіт фотографували процес “перепоховання”, до них підійшов чолов'яга, що був напідпитку (схоже, якийсь маленький начальник) й поцікавився, для чого нам це потрібно. Довелося відповісти: для себе. Така пересторога не була марною, бо пильний чоловік одразу ж додав: “Дивіться, щоби це вам боком не вилізло! Без дозволу директора ходити тут не можна”.

Довелося звернутися до директора музею “Личаківський цвинтар” Ігоря Гавришкевича. Зі самого початку, після чіткого запитання про вартість робіт, на яке пан Гавришкевич не хотів відповідати, він сказав: “У мене таке враження, ніби ви хочете написати якийсь упереджений і негативний матеріал”. Опісля відбувся такий діалог.

– Скільки організацій працює?

– Будівельним організаціям зарано ще оду співати. От як встигнуть це зробити, тоді можна буде про них говорити. А якщо не встигнуть, то нехай будуть у забутті. Або хіба що їх зганьбити, якщо своєчасно не впораються. То так, жартома, звичайно. Біля 8-ми організацій”.

– Коли мають здати об'єкт?

– Ніхто їх бити не буде. Але старатимемося до 1-го листопада закінчити. Встигнемо до першого числа, то встигнемо. Ні – то буде добре до наступного 1-го числа. Але має бути зроблено добре. Надійно і гарно. Я не хочу гнати халтури. Я хочу зробити добре”.

– Скільки було перенесено могил?

– У нас є дані, є там список цей. Я зараз не хочу вам називати цієї цифри. Я би взагалі не хотів, щоб ця цифра десь фігурувала. Ну, я вам скажу так чесно, що це небагато... Так вам кажу по-людськи – там було декілька могил, ну, як вам сказати, безгоспних. Вони були в дуже незадовільному стані, й один польський гробівець – у надзвичайно поганому стані: ніхто за ним не дивився вже років, може, з 30. Зрозуміло, що ремонтувати його нема кому, бо то величезні гроші. І вирішено було, що дешевше все разом перезахоронити трохи далі. Бо тут буде таке ніби щось величне (пам'ятник Січовим Стрільцям – авт.), а тут буде розвалене, і знову всі будуть незадоволені. Так чи ні? Згідно з рішенням міськвиконкому, все в законному порядку. Те, що не в наших обов'язках, то не в наших; що в наших, те, звичайно, ми зробимо. На тому нема чого робити політики.

Коментарі тут якраз не зайві. Хоча зі слів Гавришкевича багато що розумієш. При владі будь-якого рівня у Львові (і не лише у Львові) зараз перебувають не “ті” люди. Чим вони кращі, аніж комуністи? Чим їхні методи різняться? Чи знайомі їм поняття людської моралі? Чи Буде після цього пам'ятник Січовим Стрільцям і воїнам УГА пробуджувати та виховувати справжні патріотичні почуття в українців та й, зрештою, до українців?

Хто візьме на себе сміливість відповісти на ці питання? Хто відповість тим людям, могили чиїх родичів були сплюндровані? Хто компенсує їм моральні та матеріальні збитки? Хто?...

Джерело: Суботня пошта. – 1998. – 22 жовтня.

Орест Дзюбан, археограф Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України

Цвинтар нашої скорботи, цвинтар нашої ганьби....

У зв'язку з майбутнім святкуванням 80-ї річниці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки у Львові все частіше порушується тема гідного вшанування пам'яті тих українців, котрі зі зброєю в руках відстоювали незалежність своєї Батьківщини. Так, до депутатів Львівської міської ради звернулася президія Українського національно-патріотичного блоку Львівщини (УНПБЛ) із проханням призупинити ведення робіт на 76-му полі цвинтаря.

Зупинка мала тривати до затвердження Радою відповідного проекту, який передбачав би відновлення могил, плит, каплиці тощо в разі виявлення останків похованих. Як бачимо, навіть такій поважній організації, як УНПБЛ, невідомо, де ж на Личакові спочивають останки українських воїнів. Зазначимо, що поховання українських воїнів на Личаківському цвинтарі (як і на Янівському) були майже повністю зруйновані в період російсько-більшовицької окупації. На їхньому місці згодом ховали інших осіб, а на 38-му полі Янівського цвинтаря, де переважно були поховані останки стрільців УГА, котрі померли в польському полоні у 1919-1920 pp., зараз завершується побудова нового військового цвинтаря. На жаль, жодне зі збережених до часу так званої "реставрації" поховань не буде у складі нового меморіалу.

Останки тих українських стрільців і старшин, котрі брали участь у бойових діях у Львові, з перших днів листопада 1918 року ховали на території австрійського військового цвинтаря, який у ті роки зайняв під поховання частину приватного городу львів'янина Боднаря. 112 стрілецьких могил, серед яких були і колективні, містили в собі останки 171 особи. На двох ділянках цього цвинтаря, що примикав до Личаківського ("Марсове поле" на вул. Мечнікова), вони і були поховані [виділення редакції "Ї"]. Ось чому донині серед львів'ян уперто ширяться "легенди" про це місце як справжнє поховання українських стрільців.

Саме там у 1989 році львівський "Меморіал" насипав земельний пагорб і встановив високий березовий хрест. Згодом дирекція Личаківського цвинтаря замінила дерев'яний хрест на металевий. Першою високопосадовою особою незалежної України, яка віддала шану полеглим українським стрільцям і поклала вінок до підніжжя хреста, був президент України Леонід Кравчук. У 1993 році президент Польщі Лєх Валєнса, перебуваючи у Львові, теж вшанував пам'ять українських воїнів, поклавши до підніжжя хреста вінок. Усе це можна було би щиро вітати, якби не те, що на тому місці, де височить хрест, ніяких стрілецьких поховань немає. Ще у 1935 році ці 112 могил були перенесені на одну значно меншу ділянку на сучасному полі 82А Личаківського цвинтаря. 68 могил було розташовано у три ряди, і вони творили цілісний український військовий цвинтар. Єдине поховання з цього стрілецького комплексу, що збереглося до наших днів, – це могила при головній алеї цього поля четаря Павла Ліськевича, який загинув у бою за Головпоштамт у листопаді 1918 року. Могила ця повністю занедбана і заросла бур'янами [виділення редакції "Ї"].

Не можна сказати, що про місце перепоховання стрільців нічого не було відомо тим, хто причетний до вшанування пам'яті українських героїв. Чи не вперше в наш час це згадав у 1991 році львівський історик Богдан Якимович в упорядкованій ним книзі Івана Крип'якевича "Історичні проходи по Львові" (перевидання 1932 року): "Цей цвинтар близько 1936 p. поляками було частково ексгумовано і перенесено на іншу ділянку зі значним ущільненням — кам'яні хрести поставлено майже впритул, бетонні рами на могилах зруйновано. Поховання УСС остаточно ліквідовано 1948 p., a кам'яні хрести використано для замощення вулиць". Дещо пізніше про долю стрілецьких некрополів у Львові неодноразово писалось у пресі (див.: Дзюбан Орест. Якими бути стрілецьким некрополям? // "3а вільну Україну", 31 жовтня 1996 року; Ще раз про останній притулок стрільців // "Ратуша", 26 листопада 1997 року; Сікора Мирон. Журний цвинтар обпатраних душ // "Ратуша", 15-16 жовтня 1997 року).

На жаль, і в цей ювілейний рік пам'ять захисників Львова так і не буде пошанована. Шкода, що витрачаються дуже великі кошти на створення пам'ятника тим же стрільцям на 76-му полі Личаківського цвинтаря – на місці, де стрілецьких поховань ніколи не було, а справжні стрілецькі могили залишаться невідновленими, і їх поглинатиме морок забуття і нашої байдужості... [виділення редакції "Ї"].

Джерело: Поступ. – 1998. – 3 жовтня.

Ігор Гавришкевич

Меморіал визвольних змагань українського народу

На 76-му полі Личаківського цвинтаря виявлено братські поховання жертв періоду I Світової війни та кінця 40-х років. У 1993 р. тут розпочалися поховання бійців УНСО та перепоховання членів ОУН-УПА.

З 1998 р. було розпочато спорудження Меморіалу. Проект підготовлений колективом у складі скульпторів М.Посікіри, Д.Крвавича, архітектора М.Федика та художника І.Гавришкевича. У верхній частині меморіалу споруджується символічна могила-пам'ятник воїнам УГА з колоною, увінчаною бронзовою фігурою архістратига Михаїла. Широкі сходи та система доріжок з'єднають цей пам'ятник з нижнім плато, де центральною домінантою є каплиця, зведена посередині полів почесних поховань Борців за Волю України.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – Ч. 5-6. – С. 15.

Орест Дзюбан, археограф Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України

Чи є українські могили серед польських військових поховань

У 1925 p. львівська газета “Новий Час” опублікувала в своїх двох номерах статтю невідомого автора, підписаного спочатку криптонімом “К.Б.”, пізніше псевдонімом “Очевидець”. Стаття під титулом “Цвинтар "obroncow Lwowa" на Личакові, памятник "orlat" в городі політехніки та "Nieznany zolnierz" у Львові” була присвячена дражливій темі польсько-українських стосунків, і тому цілком зрозуміло, чому появилась на світ з післяцензурними “білими плямами” і чому автор не хотів виявляти своє прізвище. Нагадаємо, що 30 жовтня 1925 p. на цвинтарі “Obroncow Lwowa” у Львові було викопано тіло невідомого польського воїна і 1 листопада з почестями перезахоронене на Саській площі у центрі Варшави “на знак почести для безіменних героїв”.

Автор статті, очевидно був свідком, а може й учасником кривавих польсько-українських змагань у Львові в листопаді 1918 p. На протязі всієї війни у будинку львівської Політехніки був військовий шпиталь, куди зносили польських та українських поранених. Оскільки Личаківський та Янівський цвинтарі були по другій стороні фронту, в руках українців, то померлих у військовому шпиталі і загиблих на польській стороні хоронили тут же, в городі Політехніки. “Тіла небіжчиків, – пише автор статті, – знаних і незнаних, погибших в бою і в шпиталі, ховано в спільній могилі (...) Жахливий був вид трупів, з розтрощеними головами, без рук, або без ніг (...) Тіла невідомих виставлювано на вид, щоби рідня чи знайомі могли пізнати і подати їхні імена. Поховані як "невідомі", яких ніхто не пізнавав, були головним чином Українці”. Щодня на мурах Політехніки, справа біля входу, з'являлися два рази на день оповістки з прізвищами померлих із зазначенням національності: Поляк, Українець, інколи, – "невідомий"”. “Не маю, на жаль, списку імен наших, – говорить далі автор, – які оповіщувано на мурах політехніки. Такий виказ на випадок ревізії наражував тоді кожного Українця на доразовий суд, або прямо на кулю від першого ліпшого "obroncy" Львова”. На спільній могилі поставили дубовий хрест, на якому були прізвища тих, хто був там захоронений.

Серед інших українських прізвищ значилось і прізвище Василя Дзіковського – відомого воєнного кореспондента Центральної Квартири УСС. В.Дзіковський народився 1893 p. в с. Дахнові (тепер Люблінське воєводство, Польща). Після закінчення Перемишльської гімназії у 1912-14 pp. вивчав історію у Львівському університеті. З серпня 1914 p. перебував в рядах УССтрільців, з якими брав участь в усіх боях від Карпат до Стрипи. Друкувався в журналі “Шляхи”, газетах “Діло” та “Українське Слово”. Він – автор книги “Коло Потутор”. Загинув під час вуличних боїв у Львові. “Не має сумніву, що [ця] могила, – писав очевидець, – являється місцем вічного спочинку що найменше пів сотні українських героїв”. Коли польські війська зайняли цілий Львів і стали доступними Личаківський і Янівський цвинтарі, було вирішено ліквідувати всі тимчасові військові поховання. В квітні-травні 1919 p. з-під Політехніки, як подає “Gazeta Lwowska”, останки полеглих із масових (спільних) і поодиноких могил перенесли на новозаснований окремий цвинтар, названий пізніше цвинтарем “obroncow Lwowa”. “Поховано їх дуже торжественно, – писав далі очевидець, – по одному і по кількох в однім гробі, реєструючи яко "nieznanych". Кожний, що звиджує цминтар "obroncow Lwowa", звертає увагу, що залізні таблички, прибиті на дубових нагробних хрестах невідомих жовнірів, є двоякого рода і деякі мають напис під білим орлом – "Sp. Nieznany obronca Lwowa", інші той самий напис, а замість орла білий хрест. (...) Цю різницю годі собі інакше пояснити, як тим, що в могилі, на якій видніє білий орел, похований польський жовнір, а на могилах невідомих українських жовнірів поміщено білий хрестик. (...) І ось тепер, стане всім ясно, чому 30 жовтня ц.р. (1925 – О.Д.) (...) відкопувано і відкривано аж шість домовин, щоби найти "nieznanego polskiego zolnierza"”.

Не зайвим буде нагадати, що деяких українців перезахоронили також і на Янівському цвинтарі. Так, 27 квітня 1919 p., як свідчить запис в книзі реєстрації померлих церкви св. Юра, о. Л.Куницький перезахоронив з-під Політехніки на Янівський цвинтар Михайла Голубця, українського міліціонера. М.Голубець, палітурник Ставропігійської друкарні, загинув під час перемир'я 2 листопада 1918 p. від рук польської боївки.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – Ч. 1 (37), січень. – С. 5.

Мирон Сікора, скульптор

Журний цвинтар обпатраних душ

Близько двох років тому в музеї-заповіднику "Личаківський цвинтар", поруч з центральним входом, з'явилася своєрідна виставка-лапідарій з уламків бетонних хрестів. На таблицях – коментар українською і німецькою мовами: "Хрести з могил вояків, військових меморіалів Личаківського цвинтаря, з часів I Світової війни та українсько-польської війни 1918-1919 рр., що були зруйновані більшовицьким режимом в 1946-47 рр. Ці хрести віднайдено в Дублянах на території заводу залізобетонних виробів".

Боляче таке сприймати. Але тим більше прикро, що інформація, подана на таблицях, – неправдива. Бо ці хрести, що давно мали б стояти на своєму місці оновленими, звалені тут докупи "завдяки" діяльності тих, про кого великий Тарас казав: "Гірше ляха свої діти..."

А походження "експонатів" цієї виставки таке.

У 1991 р. за сприяння і участі відомої громадської організації, покликаної увічнювати пам'ять і стверджувати торжество історичної справедливості ["Меморіал". – Прим. "Ї"], виникло науково-виробниче підприємство "Некрополіс". І було б усе гаразд, коли б його директором не виявився звичайний пройдисвіт, а першою акцією новоспеченої фірми стала б робота по відновленню військового кладовища часів I Світової війни в с. Жовтанці Кам'янко-Бузького району.

Отож домовився директор з представниками Австрійського Чорного Хреста (організації, що опікується військовими похованнями) про реконструкцію кладовища, залучив фахівців, які на доброчинних засадах відреставрували центральний пам'ятник і виставили рядами уцілілі хрести. Але поламані хрести, які потребували реставрації, були перевезені до майстерень, що винаймала тоді фірма на Личакові, на терені польського військового цвинтаря "Оброньцув Львова". Приблизно в цей час туди ж було завезено і деякі надгробки з 38-го поля Янівського цвинтаря. Слід згадати, що ці уламки, а також залишки хрестів з колишнього австрійського військового поховання, що знаходилось на сучасному 82-му полі Личаківського цвинтаря, у лютому 1990 р. були знайдені на вул. Суворова (тепер Сахарова) і були передані на збереження в Інститут суспільних наук АН УРСР (тепер Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича). Уточнимо, що з подвір'я Інституту на цвинтар "Оброньцув" хрести перевозило вищезгадане вищезгадане підприємство "Некрополіс" з метою реставрації та наукового опрацювання.

З часом діяльність фірми ширилась. Інтереси її директора сягали планетарних масштабів, і займатись хрестами "ставало навіть смішно". Тому, коли підприємство отримало нове приміщення на заводі залізобетонних виробів у Дублянах, на нове місце "переїхала" лише частина хрестів, а решта залишилась покинутими в бур'янах дотепер. Хоча ні, кілька фрагментів (зокрема, уламок стрілецького хреста з номером 10) вже зайняли ганебне місце у мощенні майданчика біля підніжжя каплиці "Орлєнт".

Тим часом, діяльність підприємства переставала бути "виробничою" і ставала дедалі більш "науковою", і майстерня в Дублянах виявилась зайвою. А що й оренди дуже вже не хотілося платити, то виникло "геніальне" рішення проблеми: фірма тихенько вибралась, а хрести замість реставрації були залишені, аби створювати деякий час ілюзію присутності власника. Згодом про все забулося, і тільки коли впорядковували територію заводу, знайшли серед сміття уламки невідомих хрестів. Подія набула широкого розголосу, а хрести перекочували знову на Личаківський цвинтар, були чомусь атрибутовані як "личаківські" і, врешті, склали експозицію при вході до заповідника. Тим більше дивно було читати в одній з газет замітку про "остаточну реставрацію" (?!) Жовтанецького цвинтаря. Наша ж інформація про справжнє походження "виставки" була проігнорована. Чому?

Декому вигідний такий стан речей. Як вигідно і те, що в ході реконструкції порушено планування і не використано понад сто вцілілих елементів стрілецьких поховань на 38-му полі Янівського кладовища. Комусь вигідно, що на Личаківському цвинтарі "Оброньцув Львова" вознісся хрест нібито на стрілецьких могилах, хоча на цьому місці завше був смітник і ніколи жодних поховань не існувало.

І останнє: є неспростовні матеріали, що підтверджують достовірність всього сказаного, а також інформація про інші "доброчинства", коли принижена гідність людей і здійснюється святотатство задля дрібної поживи.

Джерело: Ратуша. – 1997. – Ч. 152. – 15-16 жовтня.

Орест Дзюбан, археограф Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України

Якими бути стрілецьким некрополям?..

Завтра – День пам'яті полеглих... Тисячі львів'ян підуть на цвинтарі, щоб відвідати могили своїх рідних, знайомих, а також тих, хто своє життя поклав на вівтар Вітчизни. Серед них і Українські Січові Стрільці, стрільці УГА та воїни УНР, котрі поховані на Личаківському, Янівському та інших кладовищах Львова. І якщо на Личаківському збереглась тільки могила четаря Павла Ліськевича, що загинув під час боїв за Головну пошту в листопаді 1918 року, то на Янівському (38-ме поле) – могили генерала Мирона Тарнавського, президента першого державного Секретаріату ЗУНР Костя Левицького, українського полоненого Івана Телішевського (нині демонтована) та руїни 117-ти інших стрілецьких поховань.

У 1971 році за санкцією Телішевського, тодішнього голови Львівського облвиконкому і, на жаль, однофамільця похованого, під наглядом спеціально приставлених осіб бульдозер зривав стрілецькі могили, а лопата гробарів вивертала перетлілі останки... “Те, що коїться на Янівському цвинтарі у Львові, майже в центрі Європи, – писав 16 серпня 1971 року В'ячеслав Чорновіл у своєму листі до Голови Президії Верховної Ради УРСР та інших можновладців, – може вимірюватися хіба азіатськими середньовічними мірками (...). Після пожежі Державної бібліотеки АН УРСР у 1964 році і політичних арештів за відкрите висловлення переконань у наступні роки, важко назвати дію, яка б так підривала авторитет Радянської влади, як теперішнє безчинство у Львові”.

Нещодавно мені довелось знову побувати на 38-му полі Янівського цвинтаря. Але перш ніж розпочати розповідь, повернімось до подій 62-річної давності: у 1934 році заходами Товариства охорони воєнних могил було остаточно завершено упорядкування Янівського стрілецького кладовища. Започаткував цю роботу попередній Виділ ТОВМ під проводом свого голови Броніслава Яніва. Під час його головування там було поставлено 440 хрестів із залізобетону. Наступний Виділ товариства під керівництвом директора Кривуцького два роки добивався дозволу від польських властей на подальші відновлювальні роботи. У січні 1934 року товариство отримало такий дозвіл: воєводство затвердило запропонований йому проект (архітектор Є.Нагірний) з деякими змінами (!), а львівський магістрат відмовився назавжди від усіляких оплат за місце під могилами. Впорядкування стрілецького цвинтаря, виконавцем якого була “Кооператива інжинірських робіт” (КІР) під проводом інженера Пясецького, розпочалось у травні і завершилось у вересні. Ось як описував 38-ме поле після завершення робіт член Виділу ТОВМ Іван Німчук: “Тепер той цвинтар-чотирикутник виглядає так. Упорядкованих українських на ньому є 648 (в деяких спочиває 2-3 і більше поляглих). Всі могили уложені симетрично й обведені бетоном, причому всередині кожної залишено місце (землю) на цвіти. В голові кожної могили закріплений бетоновий хрест на зразок староукраїнських, на якому вирите ім'я, назвище, ступінь і частину, до якої належав покійний. Вгорі цвинтаря висипана посередині доволі велика збірна могила, на якій видніє дубовий хрест. Біля тої могили і того хреста духовенство відправляє щороку поминальні богослужіння” “На жаль, Виділ ТОВМ, – відмічав далі автор статті, – не мав змоги уладити там більше вільного простору, тому поза духовенством і хором у тому місці ніхто більше не стане. Весь терен того цвинтаря спадає легко до полудня. Тому що він глинкуватий і під час дощів сильно розмокається, засипано його верствою чорного жужля (шлаку. – О.Д.). Зроблено це ще й тому, що чорна барва жужля дуже добре гармонізує з бетоновою оправою могил і їх стрілецькими хрестами. Весь той цвинтар творить цілість сам для себе. Він обведений з усіх чотирьох сторін колючим дротом і має два вигідні входи від сходу і заходу, які в потребі можна замкнути”.

Розпочаті 1992 року роботи, пов'язані з перенесенням тлінних останків, похованих у 1970-1991 роках, завершились 14 лютого 1994 року. Згадаймо, що прокуратура Львова порушила кримінальну справу “за самоуправство та глум (?) над могилами”. Це був листопад 1992 року.

На початку 1993 року у Львівському музеї народознавства НАН України відбулася виставка ескізного проекту реставрації стрілецького меморіалу на Янівському цвинтарі, виконаного Інститутом “Укрзахідпроектреставрація” (директор І.Могитич, виконавці Б.Урбанович та О.Кіщак). В його основу покладено колишній проект Євгена Нагірного, окремі частини якого ніколи не були зреалізовані. Зокрема, пропонувалось навколо меморіалу побудувати огорожу з ліхтарями та створити центральну дорогу поміж могилами.

Як свідчать документи, в липні 1932 року ТОВМ звернулось до Реферату Воєнного Гробівництва при воєводському уряді у Львові за дозволом на упорядкування сучасного 38-го поля Янівського цвинтаря. Серед інших заходів передбачалось “сплянтовати” ціле поле на три рівні тераси [тобто укласти три тераси алей з насадженнями. – Прим. "Ї"], обгородити його огорожею, що складалася б з півтораметрових бетонних стовпів, сполучених кованою залізною балюстрадою, та провести ексгумацію шести поховань “від головного входу в глуб кватери (поля. – О.Д.) в ціли узискання доступу щонайменше в її середину”. У випадку позитивної відповіді передбачалось розпочати упоряджувальні роботи ще в тому році. Справа, як відомо, затягнулась на цілі два роки і то з вини воєводського уряду, зокрема через позицію начальника відділу безпеки Соханського. Свою відмову той мотивував тим, “що утворення на місці, тісно пов'язаному з релігійними обрядами, об'єкта, який в майбутньому, безумовно, може служити виключно націоналістичній пропаганді, не лежить в інтересі добра і державного спокою”. В результаті проведених робіт у 1934 році, згідно зі затвердженим проектом, тільки центральна доріжка між могилами, як про це свідчать тогочасні світлини, була дещо розширена. Згодом навколо меморіалу планувалось спорудити огорожу із живоплоту. Але до того не дійшло...

У зв'язку з нинішніми роботами, які ведуться на 38-му полі, постає ряд запитань. Перше: чи варто обгороджувати це поле? Можливо, через деякий час виникне потреба відновлювати могили на сусідньому 40-му та інших полях, де серед більшовиків і денікінців поховані стрільці УГА та воїни армії УНР. Наміри колишнього ТОВМ упорядкувати ці поховання з відомих причин так і не були реалізовані. Плани цих поховань і списки похованих, на щастя, збережені. Друге: чи будуть у процесі реставрації використовуватись 117 збережених, в тому чи іншому вигляді, обрамлень і хрестів? І якщо не будуть, то чому? Трете: чому на відтворених хрестах нема інформації про ступінь і військову частину, до якої належав покійний? Четверте: чи варто в наш час створювати центральну дорогу між могилами, яка проляже через поховання, котрі топтатимуть відвідувачі? І останнє: чи кінцевий проект реставрації 38-го поля пройшов відповідний архітекторський захист і громадське обговорення?

Відповіді на ці та інші запитання, можливо, варто було б опублікувати. Аматорству, яке, на жаль, трапляється серед частини відповідальних державних службовців (поки що на рівні міста і області), треба покласти край. До чого призводить безвідповідальність у такій важливій державній справі, як відновлення воєнних поховань, бачимо на прикладі Личаківського цвинтаря.

Сьогодні багато українських і зарубіжних гостей міста Львова, які відвідують Личаківський цвинтар, не знають, де і кому мають віддавати шану. Частина 76-го поля біля польського воєнного меморіалу, де височить поставлений майже два роки тому хрест з табличкою “Оборонцям Львова... 1918-1919 pp.”, ще донедавна була сміттєзвалищем. Туди десятиліттями (якщо не століттями) звозилось різноманітне сміття: гниле листя, залишки пам'ятників, хрестів тощо. Жодних стрілецьких поховань там не було і не могло бути. І, мабуть, не варто протиставляти загиблих “оборонців Львова” “оброньцам”, котрі поховані поруч за стіною... Варто нагадати, що чимало невідомих українських воїнів, які загинули у листопадових днях 1918 року у Львові, було поховано біля Львівської політехніки разом з поляками. У 1919 році, у зв'язку з ліквідацією цього цвинтаря, тлінні останки загиблих були перенесені на т.зв. цвинтар “Оброньцув Львова” біля Личаківського кладовища. Понад 170 відомих і невідомих українських стрільців, що загинули у боях за Львів, були поховані на “городі Боднара” (частина меморіалу полеглим воїнам червоної армії) біля Личаківського цвинтаря на двох ділянках. У 1935 році ці поховання були перенесені на австрійський воєнний цвинтар (нині це 82-83 поля) і поховані на одній, вже значно меншій ділянці. Єдина могила з цього вторинного поховання, яка збереглася дотепер, – це могила вже згаданого нами четаря Павла Ліськевича при головній алеї. [Виділення "Ї"]

Товариству охорони воєнних могил, Львівській міській та обласній адміністраціям, дирекції Личаківського цвинтаря варто, мабуть, подумати над справжнім увічненням пам'яті українських воїнів і відновити зруйновані комуністами у 1970-х роках стрілецькі поховання з попереднім проведенням ексгумаційних робіт. Досвід таких робіт, як ми бачили на прикладі Янівського 38-го поля, вже є. Тим більше, що списки полеглих і плани поховань збереглися...

Джерело: 3а вільну Україну. – 1996. – 31 жовтня.