Львівські регіональні новини

№№ 278 (1050)

Випусковий редактор: Наталія Зубрицька

20 червня 2002 р., четвер, 17 год. 00 хв.

Релігійне життя

УГКЦ

Блаженніший Любомир кардинал Гузар оприлюднив звернення з приводу вшанування військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові

Львів, 20 червня 2002 року, Медіа Простір. —

Блаженніший Любомир кардинал Гузар оприлюднив звернення з приводу вшанування військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові.

Подаємо повнотекстово:

"Звернення Блаженнішого Любомира до вірних Української Греко-Католицької Церкви Та всіх людей доброї волі з приводу вшанування військових поховань На Личаківському цвинтарі у Львові

Дорогі у Христі!

Наближення першої річниці паломництва в Україну Папи Івана Павла ІІ дає нам добру нагоду ще раз задуматися на тим, який вплив на наше суспільне життя мало молитовне єднання зі Святішим Отцем. Зокрема, згадаймо, що промовляв він про один з надзвичайно важливих складників суспільного життя про міжнаціональні стосунки: “Протягом останніх сторіч нагромадилось надто багато стереотипів мислення, взаємних образ та нетерпимості. Єдиний спосіб до того, щоб звільнити цей шлях,— це забути минуле, просити і пропонувати прощення одні одним за нанесені й отримані образи, безмежно довіряючи оновлювальній дії Святого Духа". Настав час запитати себе: якою мірою ми відгукнулися на цей заклик Святішого Отця? Щоб допомогти кожному з нас знайти правильну відповідь, нам треба звернутися духовним зором до Христа і зіставити наші земні висновки з його непроминущим Словом.

Вже дві тисячі літ заповідь: "Люби ближнього свого" є однією з найвищих суспільних настанов людині. Не один раз в історії християнські народи намагалися обмежити поняття "ближнього" лише людьми свого роду, крові, віри, нації чи класу, але минав час, і політичні аргументи для такого обмеження відходили в небуття, а євангельські заповіді любові знову і знову відроджувалися у своїй величі. З цього життєвого досвіду людини і постав головний її висновок: у фундамент народного благоденства можуть лягти тільки ті цеглини, які "випалені! в горнилі любові до Бога і любові до ближнього.

Нинішня епоха породжує не менше ілюзій та спокус, ніж попередні. Сьогодні лукавий знову нашіптує нам, що універсальну Господню заповідь: "Люби ближнього свого" треба розуміти як "Люби свого однодумця" і "ненавидь свого суперника". Хто пристає на цю логіку, той, прагнучи любові, непомітно для себе розкриває своє серце для ненависті й ворожнечі, чим започатковує новий цикл страждань і гріха. Вчасно помітити цю небезпеку й не допустити переродження добрих намірів у згубні наслідки є завданням кожного християнина.

У добу глобалізації Україна відкриває для себе спілкування з усіма народами, проте спроможність стати повноправним членом світової спільноти буде перевірятися на тому, яким чином вона залагоджуватиме не уникненні розбіжності інтересів зі своїми сусідами. Зосередження уваги на національних кривдах — як старих, так і свіжих, а тому надзвичайно болючих, — робить нас невільниками цих кривд. Як засвідчують кризові ситуації в "гарячих" точках планети, вирватись з полону взаємних звинувачень у цьому випадку стає надзвичайно важко. Натомість усі ми покликані Господом остерігатися широких, а тому привабливих доріг ворожнечі, куди заманюють нас гнівливі емоції, і шукати вузькі ворота любові, в яких тільки й можна знайти правду життя (пор. Мт 7,14).

Справедливість цих слів якнайкраще довело спільне чування зі Святішим Отцем в молитві і задумі, річницю якого ми тепер відзначаємо. Ця щира і натхненна молитва до Господа, якою християни України здивували цілий християнський світ, очистила наші душі й ошляхетнила наші помисли. Ми наочно переконалися в тому, якою духовною силою сповнюється народ, коли Господнє Слово стає канвою його думки і дії. Те духовне піднесення, яке пережив український народ у спільній молитві зі Святішим Отцем, задало нам духовну висоту, з якої ми повинні тепер осмислювати кожну проблему нашого національного буття й відповідати на кожний виклик, що його посилає нам доля.

Сьогодні Господові вгодно поставити нас перед іспитом, який мав би засвідчити, що здобутий духовний скарб учасники цієї зустрічі не закопали. Таким іспитом стає для нас цими днями ситуація навколо військових поховань на Личаківському цвинтарі., пристрасті довкола якої встигли вже отруїти багато людських душ. Тому цим листом я хотів би промовити до серця кожного прочанина, який рік тому в дощові, але такі щедрі на ласку дні зі страхом Божим і вірою приступив до Святого Причастя, яке об'єднало нас всіх.

Дорогі у Христі! Любов до свого народу і готовність вмерти за його ідеали — це чеснота, яку плекає кожна нація і благословляє кожна Церква. У цьому сенсі меморіали Личакова — це святині українського і польського народів, які зобов’язують кожного з наших сучасників до гідної пошани. У той же час ці меморіали є пам’ятниками не лише народної слави, а й нашої людської недосконалості. Пізнати тайну Божественного Одкровення, яке розкривається для нас через історію, кожному народові й кожному поколінню було нелегко. Через те в нашій національній культурі, релігійній традиції, історії та звичаях відображені водночас і святість народу, якою його дух озивається на заклик Творця, і його немочі та гріхи, якими той дух затемнений. Святість героїв викликає у кожного народу законну гордість, тоді як немочі наші потребують передусім молитви. І в цьому висновку — ключ до розуміння нашого християнського обов’язку сьогодні.

Суперечки довкола способу вшанувань військових поховань нагромадили стільки політичних, історичних і психологічних аргументів, що побачити за ними момент істини стає щораз важче. В результаті над тлінними останками Личакова згустилися хмари наших взаємних підозр та образ, які поволі отруюють наші душі. Кожен християнин знає, що цю атмосферу не вдасться розрядити новими, ще вигадливішими аргументами. Єдиним ліком тут може бути спільна молитва. Її потребують полеглі вояки, душі яких сьогодні вже примирено спочивають на лоні Авраама. Але ще більше її потребуємо ми.

Я закликаю усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви схилити свої голови над українськими і польськими могилами Личакова у щирій християнській молитві. Хай перед ведуть наші монаші чини, які в тиші монастирських келій не раз переконувалися в очищувальній дії молитви. Хай кожна парафія пришле до могил групу своїх прочан, що вміють любити і прощати. Справа державних мужів визначати, коли саме меморіали Личакова будуть урочисто відкритими. Натомість справа християн зробити все можливе, щоб дол. цього моменту наші серця відкрилися на дію Святого Духа і сповнилися миром і любов'ю.

Благословення Господнє на Вас! +Любомир”