Ї-дискусія
Дзеркало тижня, 2002, 20-27 липня
"Відкритий лист до українців та поляків доброї волі у справі Цвинтаря Орлят" надрукували 18 липня 2002 року найвпливовіші, найбільші за накладом варшавські газети – "Ґазета Виборча" та "Річ Посполита", а водночас львівські регіональні газети "Ратуша" і "Поступ". Власне текст послання коротший, аніж список із 96 польських політиків та інтелектуалів, які підтримують цей простий, а водночас сердечний заклик. За кожним прізвищем – чималий доробок, зокрема і на ниві україно-польської співпраці. Про цей аспект діяльності кожного з підписаних можна написати не одну книгу, я навіть не намагатимуся виокремити когось, аби не завдати кривди іншим, не менш гідним. Мене завжди радісно дивувала і кількість, і якість текстів про Україну, які можна спіткати у польських газетах, журналах, на книгарняних розкладках. На відміну від інтелектуального простору нашого північного сусіда, панівний у Польщі дискурс стосовно України позбавлений агресивності, зарозумілості чи верхоглядського всезнайства. Є, звичайно, і україноненависники, писаннями котрих радісно вимахують у нас доморощені їхні аналоги, але вони залишаються маргіналами і невдахами, приреченими скаржитися на те, що їх "не друкують", до них "не прислухаються", і снувати дрібні лиходійства десь у провінції, де легше зманіпулювати людністю.
Можна лише шкодувати, що в Україні немає і півстільки знаних особистостей, які б так само гаряче і зацікавлено виступали на захист україно-польських стосунків, як автори "Відкритого листа". Це дуже дивно, адже саме у цьому векторі співпраці втілюється головний національний інтерес України, пов'язаний із європейською інтеграцією. Польські друзі України діють цілком безкорисливо, маючи справу із країною бідною, погано облаштованою, з лихою славою, міцно вкалатаною у вигляді стереотипу у свідомість польського соціуму спершу довоєнними націоналістичними угрупованнями, а відтак комуністичним урядом, зацікавленим у пошуках ворога на стороні. Тим не менше, ці люди, а слідом за ними мільйони їхніх читачів, учнів, шанувальників, сприймають українців осмислено і крізь призму новочасності, а не на рівні фобій чи емоційної трясці.
Польські військові поховання у Львові – це лише привід для усіх тих, хто неприязно налаштований до ідеї європейської інтеграції і України (а мотиви у них можуть бути діаметрально протилежними: одні добиваються реставрації російської чи там православної імперії, а інші прагнуть Україну трансформувати у націоналістичну цитадель посеред Європи, організовану за чучхейським принципом опори на власні сили і претензій до усеньких сусідів), і Польщі (загалом дуже схоже, але з поправками на місцеві особливості – частина посткомуністів намагаються реставрувати "особливі" стосунки з Росією коштом України, а ксенофоби справа заробляють на сварках медіальний і виборчий капітал). Розважання про історію у даному випадку служать лише димовою завісою. Уже давно я переконався, що історія – не наука, а мистецтво, позаяк має справу з унікальними явищами, подіями, особистостями, яких годі вишикувати у лаву і вивести якість закономірності. Історія занадто складна і глибока, аби когось повчати чи давати прості й однозначні приписи як жити сьогодні і завтра. Абсурдно, коли мертві хапають живих, коли місце раціональної рефлексії посідають ірраціональні міфи. З іншого боку, цілком природною є множинність оповідей про ту, чи іншу подію, які походять від різних авторів. Єдиної історичної правди не буває, є лише мінливі, залежні від умовностей епохи (так званих конвенцій) узгоджені точки зору на певні речі. Коли українці та поляки сиділи в окопах громадянського протистояння, жили в Европі, просякнутій тоталітарною ненавистю, вони охоче наголошували те, що їх розділяє. Сьогодні ми живемо в іншому світі, де подібна поведінка на кожному боці нагадує маніакальні спроби і далі підривати на залізниці потяги, хоча війна закінчилася мало не 50 років тому.
На тлі польської зважености й послідовности у досягненні поставленої мети ганебно виглядають совєцькість і заґумінковість багатьох наших істориків, митців, громадських діячів. Ці люди не завдають собі труду (безумовно, важкого, тривалого і болісного труду) переосмислити багато аспектів минулого, а відтак по-іншому поглянути на сьогодення. Мені не залишається нічого іншого, як нагадувати людям у віці моїх батьків про християнські вартості, про нелицемірність і послідовність, про елементарну порядність, невіддільну від людяності.
У модерній Україні загрозливо скорочується простір функціонування вільного слова, нагромаджуються небезпечні тенденції у суспільному й політичному житті, які можуть невдовзі призвести до реставрації тоталітаризму під машкарою начебто українського прапора і української ідеї. Годі казати, що ця реставрація не матиме нічого спільного із українською культурою чи українськими політичними традиціями, а лише маскуватиметься ними. У цих обставинах нам не обійтися без союзників, бо інакше ми вкотре наступимо на граблі протистояння усім, кому лиш можна. Судячи з послання польських приятелів України, ми таки не залишимося на самоті.
А повертаючись до військових могил, наголошу думку, яка сформувалася у середовищі львівської інтелігенції: не варто переносити на покійників наші сьогоднішні безпомічність і нефаховість, брак смаку і брак сумління, хамство і неосвіченість. Львів першим в Україні постав перед викликом європейськості, перед вимогою часу по-іншому сприймати і оцінювати міжнаціональні конфлікти, культурну та релігійну інакшість, вияви розмаїття ідентичностей. Сподіваюся, що галичани будуть на рівні цього виклику.
Андрій Павлишин,
заступник головного редактора Незалежного культурологічного часопису "Ї"
Ратуша 18 липня 2002
Цей лист польських політиків та інтелектуалів друкують четвергові "Ґазета Виборча" та "Річ Посполита" – найвпливовіші, найбільші за накладом варшавські газети. В освіченого українця/українки висловлені в посланні ідеї викликають схвалення, підтримку і розуміння, вони прості, а водночас сердечні. У світі, в якому ми живемо, – світі европейської культурної спадщини, густо прошитому, наче силовими полями, вартостями християнства, – є безліч речей, які нас, українців і поляків, єднають. Можливо, саме тому такими вибуховими були колись конфлікти між нашими предками, що ми такі схожі. Але в паралельності прагнень і вартостей – запорука нашої взаємодії.
Співпраця між освіченими верствами обидвох країн – напевне найважливіший здобуток останнього десятиліття. Реальної України ми не маємо не в останню чергу тому, що в Европі доби інформаційного (а подекуди і постінформаційного) суспільства, у нас вкрай слабкий потенціал так званого людського капіталу. Нехай не ображаються співвітчизники/співвітчизниці, але якість їхнього щоденного життя залежить сьогодні не від родючости ґрунтів чи багатств комор із корисними копалинами, а від якости управлінських умінь національних еліт (у нашому випадку, загалом, нікчемних), а ці уміння і є осердям людського капіталу, який у світі цінується найвище. Надбати його, цей капітал, можна лише плекаючи культуру, науку, залучаючи до політичного життя не за принципами особистої відданости лідерам чи ідеологемам (в тому числі дуже спекулятивній ідеї нації), а за здатністю вчитися, слухати інших, прощати навіть колишнім ворогам, не відмовляючись від власних принципів.
За кожним прізвищем із списку тих, хто підписався під зверненням, – чималий доробок, зокрема і на ниві україно-польської співпраці. Про цей аспект діяльности кожного з підписаних можна написати не одну книгу. І що характерно, жоден/жодна з них не виявляв ніколи найменшої агресивности, зарозумілости чи верхоглядського всезнайства, коли йшлося про українські справи. Можливо саме тому у Польщі про нас знають більше, сприймають українців осмислено (а не на рівні фобій чи емоційної трясці), провадять зовнішню політику незмірно ефективніше і згідніше з національними інтересами, аніж в Україні.
На багато речей (коли не на більшість) я дивлюся крізь призму світобачення історика. Уже давно я переконався, що історія – не наука, а мистецтво, позаяк має справу з унікальними явищами, подіями, особистостями, яких годі вишикувати у лаву і вивести якість закономірності. Історія занадто складна і глибока, аби когось повчати чи давати прості й однозначні приписи. Ба більше, цілком природною є множинність оповідей про ту, чи іншу подію, які походять від різних авторів. Єдиної історичної правди не буває, є лише мінливі, залежні від умовностей епохи (так званих конвенцій) узгоджені точки зору на певні речі. Коли українці та поляки сиділи в окопах громадянського протистояння, жили в Европі, просякнутій тоталітарною ненавистю, вони охоче наголошували те, що їх розділяє. Сьогодні ми живемо в іншому світі, де подібна поведінка на кожному боці нагадує маніакальні спроби і далі підривати на залізниці потяги, хоча війна закінчилася мало не 50 років тому.
На тлі польської зважености й послідовности у досягненні поставленої мети ганебно виглядають совєцькість і заґумінковість багатьох наших істориків, митців, громадських діячів. Ці люди не завдають собі труду (безумовно, важкого, тривалого і болісного труду) переосмислити багато аспектів минулого, а відтак по-іншому поглянути на сьогодення. Китайська мудрість каже нам, що великий полководець не той, хто виграв 100 битв, а той, хто зумів здолати усіх своїх ворогів без бою, силою духу і розуму. Це послання з глибини віків переконує нас, сучасних українців, що треба постійно працювати насамперед над собою.
У модерній Україні загрозливо скорочується простір функціонування вільного слова, нагромаджуються небезпечні тенденції у суспільному й політичному житті, які можуть невдовзі призвести до реставрації тоталітаризму під машкарою начебто українського прапора і української ідеї. Годі казати, що ця реставрація не матиме нічого спільного із українською культурою чи українськими політичними традиціями, а лише маскуватиметься ними. У цих обставинах нам не обійтися без союзників, бо інакше ми вкотре наступимо на граблі протистояння усім, кому лиш можна. Судячи з послання польських приятелів України, ми таки не залишимося на самоті.
А мертві... Повторюся ще раз: не варто переносити на них наші сьогоднішні безпомічність і нефаховість, брак смаку і брак сумління, хамство і неосвіченість. У цивілізованих країнах подібної поведінки цураються. Я вірю у Господа, який дасть українцям достатньо розуму, аби гідно повестися у ситуації цивілізаційного виклику, я сподіваюся, що Галичина зуміє виконати свою ролю форпоста України, а водночас осердя української европейськости.
Андрій Павлишин,
заступник головного редактора Незалежного культурологічного часопису "Ї"