Інші матеріали

№91 24.05.2002 «День»

МЕРТВI I ЖИВI

Як розділити «спадщину» конфлікту

У польсько-українських стосунках виникла болюча криза, особливо відчутна у прикордонному регіоні Галичини. Давні пристрасті знову далися взнаки, блокувавши на невизначений термін цілу низку культурних, громадських, транскордонних ініціатив. Першою жертвою цих пристрастей стали Дні культури Кракова у Львові. Свято, якого з нетерпінням очікувала громадськість столиці Східної Галичини, приймаючи у себе гостей із столиці Західної Галичини, було суттєво урізане в останню мить, коли на вулицях Львова вже висіли афіші.

Причина виглядає дуже дивною в Європі початку XXI століття. Новообрана Рада міста Львова не погодилася із пропозиціями польської урядової установи з питань увічнення пам’яті поляків, загиблих у військових конфліктах. Практично предметом конфлікту стало одне слово на гранітній плиті. Це означення «героїчно», яким не захотіли поступитися ані одна, ані друга сторона.

Зрозуміти сенс проблеми важко без екскурсу в історію багатонаціонального та поліконфесійного регіону, який став одним із епіцентрів двох світових воєн. Після того, як Перша Світова війна закінчилася поразкою Австро-Угорщини, а цісар Карл зрікся престолу, поляки та українці, як і решта народів імперії, спробували облаштувати власне державне життя. Львів був центром політичного, культурного, наукового, релігійного життя обох народів. Щоправда, чимало львів’ян вважали себе поляками (окрім того, тут мешкало чимало євреїв, українців, німців, вірмен), але місто залишалося анклавом на українських етнічних територіях. 1 листопада 1918 року українські військові підрозділи колишньої австрійської армії під командуванням сотника Д.Вітовського встановили контроль над головними стратегічними об’єктами Львова та передали владу українській адміністрації, невдовзі за їхнім прикладом вчинили решта міст Східної Галичини. Польське населення Львова, насамперед фахові військові та старшокласники- бойскаути, зі зброєю в руках вирішили відстоювати приналежність міста до Польської держави. Упродовж кількох днів були створені загони міських партизанів, куди входили також жінки й діти (більш ніж 20% бойовиків мали менше 17 років, а наймолодшому полеглому Янекові [Dufrat] Дуфратові було 12 років), покликані відбити стратегічні об’єкти в українських військових, насамперед залізничний вокзал, де очікувалося підкріплення з Польщі. Польськими партизанами командував поручник Ч.Мончинський. Український історик професор Я.Грицак, посилаючись на відомого польського дослідника С.Кенєвича, стверджує, що «насправді польсько-українська війна у Львові не була масовим зривом з обидвох сторін. Це було заняття групки національно свідомих та патріотично заанґажованих людей, які боролися за місто. Більшість населення була байдужою та тихо вичікувала на результат цієї війни» («Високий Замок», 21.05.2002).

Вуличні бої тривали три тижні, 22 листопада українські солдати залишили місто і упродовж півроку тримали його в облозі, аж поки долю боїв за Львів не вирішив польський експедиційний корпус Галлера, сформований та озброєний у Франції (до речі, для боротьби виключно з більшовиками).

Мати 14-річного гімназиста Юрека Бітшана [Bitshan], котрий загинув у бою 21 листопада 1918 року власне на Личаківському кладовищі, виступила з ініціативою створення тут єдиного польського меморіалу. Військовий цвинтар почав формуватися 1919 року на стрімких схилах поруч із старовинними гробівцями шляхом перенесення сюди праху загиблих з усього міста. Пізніше тут були поховані також учасники боїв з Червоною Армією, зупиненої під Львовом у 1920 році.

Загалом останній спочинок на Личакові знайшли близько 1200 польських патріотів, частина з них — невідомі солдати. Товариші по зброї заповіли поховати себе поруч, отож до 1939 року на меморіалі з’явилося ще близько 900 могил. Неподалік, поза межами польського меморіалу, були згромаджені близько 600 могил українських вояків — колишні противники знайшли мир у Бозі.

Польські націоналістичні групи одразу ж почали використовувати військовий меморіал із пропагандистською метою. Його назвали «цвинтарем орлят» (білий орел — державний герб Польщі, отож орлята мали б символізувати відданість дітей Польській державі), зробивши центром патетичного возвеличення смерть у боях близько 200 запальних підлітків (відомий польський публіцист доби «Солідарності» К.Подляскі писав, що цей факт не надто добре свідчить про дорослих повстанців, які допустили подібні втрати, а з іншого боку — полеглі українські стрільці теж іще вчора були дітьми, а для їхніх батьків такими навіки й залишились). Упродовж 1921 — 1939 років постав помпезний пантеон величі польської зброї — з колонадою, тріумфальною аркою, пілонами, катакомбами, монументами та скульптурними символами польської домінації у Галичині, споруджений за проектом молодого архітектора, учасника боїв за Львів, словака за походженням Рудольфа Індруха. «Проєкт одразу породив суперечності. Українці вважали його публічним ляпасом, особливо напис: «Героїчним Захисникам Львова та Південно-Східних Околиць» [Польської держави] («Gazeta Wyborcza», 16.05.2002). Одним із центральних символів польського панування стала церемонія перенесення у 1925 році зі Львова до Варшави тіла невідомого солдата, похованого у центральному національному пантеоні.

Львів — єдине місто міжвоєнної Польщі, нагороджене вищим військовим орденом «Віртуті Мілітарі». Одне лиш це свідчить, яким важливим елементом ідеологічного впливу воно було. Поляки у Східній Галичині змушені були допінгувати себе патріотичними мітами, бо перебували у постійному конфлікті зі своїми переможеними земляками — українцями, які не змирилися з поразкою і творили власний націоналістичний культ загиблих, облаштовуючи невеликі військові меморіали, насамперед у містечках і селах.

Після Другої світової війни совєцька адміністрація насамперед знищила українські військові та цивільні єврейські цвинтарі, — надгробками викладали автошляхи, закладали їх у підмурівки пам’ятників Леніну тощо. Польський військовий меморіал поступово занепадав (хоча його в міру сил і дуже скромних коштів доглядала жменька місцевих поляків, яким вдалося врятуватися від тотальних сталінських репресій і масової етнічної чистки, яку влаштував комуністичний режим у 1945 — 1946 роках). 25 серпня 1971 року совєцькі танки дощенту зруйнували усі могили, пострілами знищили колонаду і написи на пілонах. Територію перетворили на майданчик для будівельного сміття. Могили XVII — першої половини XX століття, розташовані поруч, поступово руйнувалися, потерпали від вандалів. У середині 70- х років упоперек військового цвинтаря проклали шосе, поруч із ним спорудили стіну, яка служить огорожею кладовища.

Становище змінилося наприкінці 80-х років. Лібералізація комуністичного режиму, а відтак виникнення незалежної України дозволили ліквідувати ідеологічну цензуру самовиразу громадян. Одразу ж виникла група, яка опікувалася польськими могилами. На відміну від аналогічних українських організацій, які з великими труднощами знаходили кошти на скромне облаштування відреставрованих могил, ця група не мала проблем ані з матеріальними засобами, ані з робочою силою — щедру допомогу надавала Польська держава через польське державне підприємство, розташоване у Львові. Міські органи влади не перешкоджали реконструкції власне поховань (розпочалися 19 травня 1989 року), вимагаючи, однак, від польських офіційних осіб цілісного проекту. Спершу дипломати віджартовувалися, що проект постав ще у 20-х, то треба його і виконувати, але 1994 року таки довелося укласти новий документ, оскільки після війни частина кладовища була незворотно зруйнована шосе (рештки похованих там польських солдатів ексгумували у 1998 р. і перенесли на основне кладовище), водночас адміністрація музею-заповідника «Личаківський цвинтар» категорично заборонила проведення будівельних робіт для відновлення мілітаристського пантеону та облаштування могил без єдиного плану.

1998 року напруженість сягнула краю. Міську раду (до її компетенції за законами України належить комплекс «цвинтарних» питань») пікетували консервативні львів’яни, які вимагали не допустити відновлення пам’ятника колоніальному насильству, наукова громадськість сформулювала пропозиції щодо впорядкування військових могил, зокрема запропонувала поруч із польським спорудити українське військове кладовище з елементами пантеону. Відтоді трапилося чимало різних скандалів, основними дійовими особами яких були: львівські депутати і мер, які затято протистояли поверненню будь-яких елементів уславлення польських воїнів; голова польської урядової комісії з питань увічнення пам’яті польського мучеництва Анджей Пшевознік, котрий під впливом радикальних польських середовищ завжди ставив максимальне завдання: повне відновлення цвинтаря у вигляді станом на 1939 рік — і намагався досягнути його часто інтригами, закулісними переговорами, тиском на межі шантажу та кулуарними угодами з київськими чиновниками; представники Адміністрації Президента Кучми, яким було байдуже, як виглядатиме цвинтар, бо це не була «їхня війна»; радикальні націоналістичні угруповання в Україні та Польщі, які висували гострі та безкомпромісні вимоги; певні групи впливу, діяльність яких можна було вирахувати лише за принципом qui prodest — іманентно не вмотивовані провокації (пікети, вандалізм, голосні заяви у пресі, блокади) відбувалися у моменти покращання україно-польських і погіршення україно-російських стосунків, діючи на користь політичній лінії дистанціювання від Європи.

Настрої громадськості неоднозначні, але загалом не бракує поміркованих середовищ і з польського, і з українського боку. Найкраще їхню думку висловив відомий польський історик, автор кількох монографій про Личаківський цвинтар Станіслав Ніцея [Nicieja]: «Я, як мешканець Ополя, чудово розумію побоювання українців перед мітологізацією подвигу Львівських орлят. Я знаю, як легко розпалити конфлікт до тієї міри, що жодна сторона уже не матиме шляхів для відступу. Польський пам’ятник Подвигу повстанців на горі Святої Анни стоїть достоту на місці висадженого в повітря у 1945 році аналогічного німецького пам’ятника. Легко собі уявити, як би ми відреагували, коли б німці сказали: ми тепер у спільній Європі, отож просимо відновити наш пам’ятник. Але «Цвинтар орлят» однак відбудовують, і я усвідомлюю, що частина українців може цього боятися. Але гадаю, що коли поруч з’являться могили січових стрільців, коли ми у польських книгах почнемо писати, що на українському боці також гинули живі люди, не аноніми, а чиїсь рідні та близькі, то поволі усе почне мінятися». А доктор Ян Яцек Брускі з Ягайлонського університету у березні 2002 року навіть запропонував «ігноруючи підтексти, піти назустріч українцям. Замість потішатися із слимачої швидкості здійснюваних ними робіт [з впорядкування українських поховань поруч з польськими], підтримати їх польськими коштами та технічними засобами. Хто знає, може польські та українські ветерани, які мирно спочивають поруч, дадуть живим шанс поєднатися?» («Wprost»).

Поки що справа загрузла у болоті нерозуміння і конфронтації. Останній скандал трапився після того, як 16 травня 2002 року щойно обрана Львівська міська рада підтвердила попереднє рішення щодо елементів польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові: урочисто відкрити цвинтар у тому вигляді, в якому він відремонтований на сьогодні, заборонити спорудження пам’ятників американським та французьким військовослужбовцям і встановлення кам’яних левів із написами на щитах: «Тобі, Польще», на гранітній плиті на могилі п’яти невідомих солдатів написати: «Невідомим воякам, які полягли у боротьбі за Польщу» без слова «героїчно» (полягли), як на цьому наполягає польська сторона, посилаючись на підписаний представником України у грудні 2001 року міжурядовий протокол. Дізнавшись про це рішення, польський президент Олександр Квасневський відмовився від візиту в Україну 21 травня 2002 року та участі в офіційному відкритті, яке так і не відбулося, бо міський голова Львова Л.Буняк не підписав рішення депутатів. Усі ці події супроводжувалися галасливою медіальною кампанією, з якої пересічний польський читач міг виснувати лише рішучість брати зброю і йти воювати «за Львів» (такі пропозиції лунали в Інтернеті). Деякі українські ультраправі скористалися ситуацією для проголошення своїх крайніх поглядів (у тому числі висунення територіальних претензій до країни-члена НАТО Польщі) чи зведення порахунків із політичними опонентами. Демони шовінізму і не збиралися складати зброю.

Львівський скандал показав усю крихкість вибудуваного впродовж останнього десятиліття нового конструкту україно-польських стосунків. Коли йдеться про польську сторону, то основним завданням національної зовнішньої політики є вступ до ЄС. Уряд Польщі потребує підтримки громадян, тому готовий іти назустріч гіперпатріотам і шанувальникам мілітаристських мітів. Українського лобі в Польщі практично немає, отож не виключено, що спритно маніпулюючи глибоко укоріненими шовіністичними стереотипами та користуючись тим, що величезна більшість поляків ніколи не бували у сучасному Львові й не бачили на власні очі стану польських військових поховань, суспільству спритно накидають моральне виправдання побудови нового Берлінського муру, створення на україно-польському кордоні безглуздого і безсенсового візового бар’єру — дітища модерного європейського расизму і ксенофобії.

Упродовж усіх років з Києва не проводилися регулярні консультації з органами місцевого самоуправління, ніхто не вивчав громадської думки і не впливав на неї, рішення приймалися нездарно, а фінансування української частини меморіалу і близько не можна порівняти із обсягом і темпами фінансування потворних споруд на майдані Незалежності у Києві. Водночас питання, яке зачіпало зовнішньополітичні стосунки України, стало заручником внутрішньополітичного зведення порахунків — між владою і опозицією, між центром і регіонами, між різними рівнями адміністративних структур. Оцінюючи підсумки скандалу, головний редактор журналу «Ї» Т. Возняк сказав: «...Знову не відбудеться зустріч Квасневського та Кучми і посвячення «цвинтаря орлят». Зате активно відбуваються зустрічі пана Путіна і пана Кучми. Звідси випливає простий висновок, на кого працювали ті достойники, які пробували влаштувати таку смішну війну з поляками у Львові. Бо, мовляв, польські легіони вже підходять до Львова. Якщо вони не мають політичної далекоглядності, то можна назвати їх не дуже розумними людьми. Якщо ж вони на когось працювали, то можна їх називати зовсім по-інакшому. Має минути час, щоб політична культура в Україні досягла певного рівня. Щоб усвідомили, що є національні та містечкові інтереси. Останні теж важливі, але в якийсь момент вони повинні підпорядковуватися загальнонаціональним інтересам».

Чого чекати у найближчому майбутньому? Зрозуміло, що потрібно і далі проводити якнайширші дискусії та консультації на всіх рівнях. Суспільство саме повинно акцептувати певні рішення, а компроміс треба досягнути консенсусом. Скажімо, площина компромісу могла би пролягати у погодженні сторін з таким:

— на могильній плиті знайдеться місце для слова «героїчно» — не через визнання якихось політичних рацій чи геополітичних комбінацій, а просто з етичних міркувань, з позиції християнського гуманізму; суб’єктивно ці п’ятеро невідомих з Персенківки були героями, оскільки загинули pro domo sua, в обороні своєї малої батьківщини, і цей їхній порив гідний поваги і милосердя;

— замість пам’ятників трьом американцям та одному французові будуть встановлені могильні хрести — це відповідає міжнародним конвенціям про вшанування загиблих, а водночас не руйнує композиційної цілісності існуючого нині суворого і величного військового цвинтаря.

Будь-які спроби державної адміністрації силою чи підступом нав’язати елементи пантеону викличуть постійний спротив львів’ян, отож не варто на голому місці створювати і роздмухувати конфлікт.

КОМЕНТАРI

Мирон КЕРТИЧАК, голова Об’єднання українців у Польщі:

— Я вбачаю тільки один компроміс — запросити президентів України та Польщі на відкриття відновленого цвинтаря. Тому що де-факто він готовий на 99%, а подальше з’ясування, скільки має бути слів на плиті біля братської могили, на мою думку, є непотрібним затягуванням. Винних у цій ситуації шукати не потрібно, слід зосередитися на вирішенні питання. Гадаю, існують розумні виходи, треба їх знаходити і виконувати. А пошук того, хто більше винуватий, а хто менше — безперспективна дискусія. Якби йшлося лише про історичну пам’ять, то, переконаний, все було б в порядку. Проте дехто намагається використати такі пам’ятки в поточній політичній боротьбі. Цього не повинно відбуватися. У Польщі також існують поховання українських вояків 1919 — 1925 років. Найбільші кладовища, де поховані інтерновані солдати після Ризького договору армії Симона Петлюри. Зараз деякі з цих поховань відновлюються. Найбільш відомі — центральний монумент у Каліші, на початку 90-х років було відновлено в Олександрові Куявському, останніми місяцями у Любліні. Проте ще існують поховання, які вимагають реставрування, огородження. Таких, правда, монументальних поховань, як на Личаківському цвинтарі, у Польщі немає. Питання поховань у Польщі існує, але воно менше за масштабом.

Пьотр КОЩИНСЬКИ, журналіст газети «Жечпосполита», голова Польсько-українського клубу журналістів:

— Вирішення питання «Цвинтаря орлят» стосується в однаковій мірі й українських, і польських політиків. І я не вбачаю в тому, що сталося, вини львів’ян. Українська й польська влади просто не знають, якими проблемами живуть у Львові, що їх непокоїть. Хочу при цьому наголосити, що це кладовище не розглядається серед польського населення як символ війни 1918 — 20 років проти українців. Гадаю, що більшість поляків не пам’ятає або навіть і не знає, що така війна була. Поляки прагнуть відбудови цвинтаря тому, що його було зруйновано радянською владою. Тут швидше слід говорити про символ боротьби з більшовиками. Хоч мені й важко сказати, чому «Цвинтар орлят» став таким символом. До речі, кладовища, на яких поховано польських вояків, були поруйновані в радянські часи також в Білорусі, Литві. Тому хочу наголосити, що ми не розглядаємо відкриття кладовища як крок проти українського народу. Ймовірно, що серед львівських депутатів є радикально налаштовані політики. На одному з засідань, приміром, мені довелося почути слова, буцімто польські міста Жешув, Хелм — українські, але в тимчасовому підпорядкуванні Польщі. Мер міста Буняк на це потім відповів, що Україна не має територіальних претензій до Польщі. Крім того, я не бачив жодної людини в міськраді, яка б виявила розуміння польської позиції в питанні відкриття цвинтаря. Очевидно, що нам треба всім разом сісти, переговорити, роз’яснити позиції один одному і дійти, зрештою, компромісу.

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор (Київ):

— В цьому питанні є два аспекти — політичний і правовий. Політичний аспект цікавить мене менш за все, і це є найнеприємніша частина «цвинтарної війни». А от правова частина — це вкрай суттєва річ. Наскільки я знаю, між українською і польською сторонами була попередня домовленість, яка потім була порушена. І я б не «закидав» львівській владі «провінціалізм» чи «ригоризм». Вона має свої повноваження і прийняла таке рішення, що ухвалила. Бачу вихід із цієї ситуації у буквальному формальному і найскрупульознішому дотримуванні попередніх домовленостей. Уявіть собі, як би діяла польська сторона, якщо б ці події відбувалися у самій Польщі? Як тільки ви це уявите, то зрозумієте мотиви і логіку львівської влади. Тому я б не «демонізував» цей епізод і вважаю, що він не повинен заважати добросусідським українсько-польським взаєминам.

Підготували Сергій СОЛОДКИЙ, Сергій МАХУН, «День»

Інші матеріали