Ї-дискусія
Чи складно зрозуміти рацію поляків, або ж стіна
Андрій Павлишин, заступник редактора Незалежного культурологічного журналу "Ї"
Я цілком погоджуюся з Яцеком Куронем – Польський військовий меморіал необхідно відтворити з максимальним урахуванням первісного проекту і побажань наших польських сусідів, якими б надмірними і позірно образливими надміру перечуленим на пункті язичницької гордині українців вони б не здавалися.
Той, хто побачить у цій фразі суперечність, нехай ще і ще раз перечитає Євангелію, звернеться з молитвою до Пречистої і замислиться над вищими метафізичними сутностями, до яких людина іде важким шляхом сумнівів, поразок і розпачу, щоб раз у раз відроджуватися для добра і любові до ближнього.
Для особливо нетямучих нагадаю прості й величні слова Розп'ятого, які лише на кільканадцять рядків попереджують, а отже, до певної міри закладають підмурівок найпронизливішого і найчистішого волання "Отче наш...": "А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак?" (Мт 5.44-47).
Я розумію, що сьогодні мій голос лунає у пустелі спустошення, яку ми успадкували від богоборчого совєцького режиму, що душі втомлених щоденними змаганнями за шматок хліба і місце під сонцем моїх земляків випалені дощенту розпачем, але мої надія і віра породжені спогадами про щасливі обличчя львів'ян усіх віросповідань, які раділи торік папі-прочанинові, літньому полякові, на плечі котрому Всевишній поклав тягар наших гріхів. Римський архіпастир не в одному серці запалив вогонь любові до Бога. Цей вогонь стане ще полум'янішим, коли ми щиро житимемо за Христовими орієнтирами.
Про мене, хай поляки напишуть на могилах усе, що вважають за стосовне. І на пілонах теж. І скульптури нехай поставлять, які захочуть. Їм належиться з кількох простих причин.
По-перше, тільки Господь воскресить із мертвих тих, хто лежить у землі. Вони лише в незнаній нам іпостасі поєднаються зі своїми друзями, родичами, нащадками. Для тих, кому дорогі були покійники, єдина земна втіха – прикрасити могили, промовити до них крізь вічність словами епітафій. І не наша, сторонніх, справа радити щось друзям, родичам і нащадкам тих, кого ми ніколи не воскресимо з мертвих. Як християнина мене не разить ніякий, навіть найвойовничіший, напис на гробівці – мертве воїнство перед Ликом Господнім стоїть, і Йому належиться суд у всіх довічних справах, а не нам, грішним.
Друга рація також заснована на християнській етиці. Полякам як нації та державі належиться на колишніх ґрунтах вірменських сестер бенедиктинок свобода вшанування покійних, бо для наших сучасних західних сусідів – це топос поразки, місце, в якому наче у сочевиці сфокусована уся їхня кривава і скорботна, сповнена втрат і катастроф історія ХХ століття. Наша не менш трагічна, але з цього висновується лише той простий висновок, що її треба вивчати не за народними піснями, а за усіма доступними джерелами, шанувати її у всій повноті та складності, не оминаючи ані слави, ані ганьби, і експонувати задля науки наступним поколінням гідно й смиренно. Без визнання наших помилок, гріхів і злочинів колоди у власному оці й далі тьмаритимуть туманом наші національні горизонти. Християнське розкаяння лише зміцнить наше моральне здоров'я. Рівно ж, як не воскресить ані правих, ані винуватих.
Стоятиме, чи ні, у Львові пантеон польської перемоги у 1918 році (він же – нестерпно болісне нагадування про вигнання з батьківщини у 1945-46 роках), шовіністично налаштовані угруповання колишніх львів'ян усе одно вимагатимуть ревізії післявоєнних кордонів, як це вони робили і 50, і 30, і пів року тому. Але так само однозначним буде становище тверезомислячої більшості – однодумців Ґедройця, Стемповського і Мєрошевського, які рівно п'ятдесят років тому, у 1952 році сказали, що польські національні інтереси полягають у тому, що Львів повинен залишитися українським, а Вільнюс – литовським, бо інакше ми ніколи не встановимо конструктивної рівноваги у цій частині Європи, виснажуючи усі життєві сили на безглузді взаємні кровопускання. Вищі цінності живуть у серцях людських, їм не страшні жодні ідоли матеріального світу, до яких сучасна секуляризована людина прив'язує надміру багато ваги.
Той, хто не відчуває милосердного співчуття до переможеного і убитого, друга чи ворога – байдуже, – той страждає тяжкою атрофією морального інстинкту віруючої людини. Ми живемо у важкі й підлі часи, коли іменем України нас втягують у дикунські танки, спроваджуючи на місце Господа фантом нації, перетворюючи благородний порив людської спільноти до колективного чину на ідеологічну маніпуляцію, інструмент досягнення загалом мізерних, як на міру запрограмованої у кожному з нас душевної досконалості, цілей. Сильними і вільними ми станемо лише тоді, коли нас єднатиме позитивна програма, а не чергова хвиля боротьби з кимось, чи з чимось.
Війна з мертвими, політика на могилах – останній притулок мерзотника. Якщо хто на словах відхрещується від "совкової" моралі войовничих іґнорантів, то мусить і своїми діями засвідчити категоричну відмову від мовчазної солідарності з окупантом. Тоді, в 1971 році, коли червонозоряні танки "розстрілювали" некрополь у Львові, українці здебільшого мовчали. Невже сьогоднішньою агресивністю ми хочемо компенсувати той гріх невтручання, браку співчуття? Та навіть якщо весь світ підніметься проти мене, я все одно не пристану на поставу хитруватого і недалекого селянина, який радіє з сусідського лиха. Він бо не читав Джона Донна. А от нам, сучасним українцям, час би вже й дізнатися, що не варто питати по кому подзвін!
І, наостанку, – про мури.
Усяка тоталітарна структура найохочіше споруджує мури, розгороджуючи ними створений волею Господа неподільний і цілісний світ. Ці мури (і ті, що відчутні на дотик, і ті, що лиш ділять нашу уяву на "своє" і "чуже") не захищають нікого, окрім тих, хто їх наказав збудувати. Підлеглим державців-муротворців мури не дають вийти поза межі – у цьому справжнє призначення мурів. У світі чимало нереалізованих Наполеонів і Салтичих, для яких мури стали мало не уособленням сенсу буття. Вони намагаються сублімувати своє прагнення до природної та метафізичної влади у плекання та спорудження реальних і віртуальних мурів. В епоху літаків та Інтернету їхні перверсії виглядають похмурим анахронізмом.
Польські та українські військові поховання на Личаківському цвинтарі розмежовані муром. Я не знаю достеменно, коли цей мур постав, але його символічне навантаження надто безнадійне і розпачливе. Колись, сподіваюся, ми доживемо часів, коли останній притулок колишніх супротивників не ділитиме цегляний рубець, а єднатиме фігура Скорботної Матері, втілена у мармурі чи бронзі П'єта. Покрова Богородиці потрібна і тим, хто знайшов тут свій останній спочинок. Але ще потрібніша вона нам – аби нарешті попрощатися з минулим і почати жити тут і сьогодні, і повсякчас.
P.S. У цьому тексті не йдеться про Мури, які дають нам свідчення минущості буття, себто визнані пам'ятками архітектури. Окрім того, навіть будучи Мурами, архітектурні об'єкти не повинні перешкоджати людям жити по-людськи, бо інакше вони стають сатанинськими символами перемоги матеріального над духом, брутального над сакральним. Об'єкти доби сталінського ампіру я до пам'яток архітектури не зараховую, хоча припускаю, що мусять віднайтися скансени і для них.