Богдан ОСАДЧУК

Компетентна відповідь на некомпетентну рецензію

В газеті “Свобода” (№24) з’явився полемічний матеріал пера пана Сергія Грабовського з тезами моєї статті у ПіКу про значення рішення міськради Львова стосовно Цвинтаря Орлят. Текст полеміки “Професори поводяться не професійно” дійшов до мене нещодавно, тому-то й моя відповідь така запізніла.

Критику моїх поглядів автор підписав титулом “заступник головного редактора журналу “Сучасність”. Мені важко інтерпретувати тактику пана Грабовського, тим більше, що ми причетні до “Сучасності”: він як заступник редактора, я як член редакційної ради під керівництвом Івана Дзюби. У світі журналістики панують такі звичаї: співробітники однієї редакції не полемізують публічно між собою. Винятком бувають дискусії за участю членів редакції та авторів ззовні.

Одностороннє порушення цих неписаних законів поведінки продиктовано часто спробою провокації, щоб спонукати заатакованого співробітника покинути товариство. Іншим незрозумілим елементом поведінки пана Грабовського є факт, що він свої полемічні погляди не спрямував до ПіКу, де з’явилася моя стаття, як це прийнято у цивілізованому світі, а надрукував їх в іншому часописі.

Зґвалтування принципів джентльменства звільняє мене від нейтральності супроти автора, і його. до речі, – не зовсім компетентної критики. Не люблю полемізувати з провінційними графоманами, а до того ж типовими українськими всезнайками. Пан Грабовський є фахівцем з класичної і модерної філософії, знається на законах економіки, володіє сучасними законами політології, хоча, здається, не з англійських чи німецьких оригіналів. Але менше з тим: я ніколи не входив з ним у дискусії, хоч його разюче незнання Заходу за одночасного претендування на експерта, часто викликало потребу коригування інфантильних спроб інтерпретації сучасних ідей західної цивілізації. Належність до того самого середовища “Сучасності” гальмувала інтервенцію.

Його атака на мене з приводу статті “Львівська бомба підірвала польсько-українське партнерство” викликала серед непоінформованих читачів враження, що моя критика політики депутатів міста Львова – це індивідуальний випадок. В дійсності ж я опинився не в найгіршому товаристві. Цитований зовсім в іншому аспекті Грабовським львівський історик Ярослав Грицак заявив: “Для мене рішення депутатів міськради – більше ніж злочин. Це просто глупота. Думаю Львів ще раз показав свою провінційність. Виявилось що львівські депутати та інтелектуали не вміють мислити ширше, вони не мудрі і короткозорі. Міські політики не цінують приятелів, а їх рішення – це зрада дружби. Президент Кваснєвський та Польща, це останні справжні друзі, які підтримують наші прозахідні змагання. Лише безвідповідальні люди так випробовують терпеливість друзів”. Мирослав Чех, багаторічний депутат від українців у польському сеймі, зауважив: “Я обурений рішенням депутатів міськради Львова. Воно не мудре, недобре і зайве хвилює президента Кваснєвського і поляків. Мені шкода президента, і я повністю його розумію. Президент Кваснєвський зробив багато для розвитку польсько-українських стосунків і для вступу України в європейські структури, а тепер зовсім не заслужено зустрів таку протидію”.

Письменник Юрій Андрухович назвав це рішення “...не толерантним, дрібничковим і провінційним. Можливо, воно було спровоковано третьою силою, бо ж українсько-польський конфлікт у справі символіки нікому не потрібний, а найменше Україні”. Наведу ще декілька слів із заяви Тараса Чорновола: “Мені стало сумно з приводу постанови депутатів Львова. Польсько-українська війна вже давно закінчилась, і ми не можемо її вести через померлих. На головній плиті цвинтаря повинен обов’язково бути вислів про геройство, який так не подобається депутатам. Поменшуючи геройство наших колишніх ворогів, понижуємо також збройний чин українців”.

Ще кілька висловів чужинців. Тадеуш Івінські у канцелярії прем’єра Міллера вважає, що “президент Кваснєвський висловлював погляди на користь України також у коментарях стосовно акції “Вісла” у дусі поєднання між нашими народами. Польща була першою державою, яка визнала незалежність України, виступає за вступ України в НАТО і ЄС – і тому слід замислитися: чому з українського боку ми не одержуємо гідної відповіді?”. На закінчення думка визначного американського діяча і науковця, щирого приятеля України, почесного громадянина Львова Збіґнєва Бжезінського: “Українські націоналісти у Львові роблять практично неможливим подолання минулого, і тим самим стають інструментом російського імперіалізму. Об’єктивно дивлячись, вони налаштовані на закріплення ворожнечі між Польщею і Україною, і тим самим послаблюють українську самостійність”.

Можна навести ще багато критичних поглядів, але не хочу нудити читачів цитатами. Хотілось би, щоби пан Грабовський хоч трохи розширив свої горизонти, аналізуючи відгуки на поведінку львівських депутатів. Але чи здоровий глузд переможе? Сумніваюсь, бо аргументація в його полеміці побудована на сумнівних тезах. Наш всезнайко вчить мене на львівському прикладі різниці між локальним самоврядуванням і центризмом, про що я роками розповідав студентам. Але він, захоплюючись “досягненням” львівської демократії проти президентського центризму, забуває, що публіцисти повинні такі результати локального самоврядування вимірювати критеріями загальнодержавних інтересів. У даному разі результат – яскраво негативний. Фактично через зривання угоди у справі відкриття Цвинтаря Орлят польсько-українські стосунки заморожені.

Охолодження торкнулося усіх сфер. Відчувають це також наші заробітчани за Бугом і Сяном. Але панові Грабовському на це “начхати”, як він висловлюється вульгарно в іншому контексті, для нього головне – тріумф львівської “демократії”. В інших країнах, де є подібні мультинаціональні цвинтарі з двох світових воєн, як-от у Франції чи пам’ятники солдатам Радянської армії в Німеччині – вони про всяк випадок, з огляду на можливі конфлікти, вилучені з-під компетенції локальної влади і підпорядковані або президенту, як у Франції, або Міністерству внутрішніх справ, як у Німеччині, або ж уповноваженій Кабміном особі, як у Польщі. А може, пан Грабовський скаже, що там немає такої блискучої демократії, як у Львові?

Пункт за пунктом я доведу некомпетентність влади Львова або свідоме фальшування історичної правди. Твердження, що Польща “офіційно вимагала у держав Антанти відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р.” – це брехня з антипольських брошур сталінізму, бо навіть у солідних наукових працях радянської доби таких нісенітниць не було. Личаківський меморіал не міг бути “символом владності режиму”, бо його будували задовго до 1938 року і польська опозиційна преса часто за це критикувала. Пан Грабовський пише, що “польський режим чхав на власні конституції”, і тут він проявляє своє неуцтво. Наш всезнайко, мабуть, не прочитав жодної історичної праці про парламентські і позапарламентські дебати на тему польських конституцій, а вульгарний вислів “чхать” нагадує “елегантність” ждановізму і є продуктом суперсовковської ментальності автора. Далі з’являється блискуче відкриття, що “українська національна еліта мовчки відмовилась від Перемишля, який по український бік “лінії Керзона” у 1939-45 роках був у складі УССР”. Стільки неправди в такому короткому тексті я ніколи не зустрічав. Якщо “українська національна еліта” мовчки погодилась зі втратою Перемишля, то це не мало впливу на переговори. А якщо так, то, перепрошую, яка еліта: УПА (в лісі чи на еміграції), яка не думала про політику, бо тремтіла перед маревом примусової репатріації? Чи та, яка збройне воювала за “українське Закерзоння”? Сталін, Рузвельт і Черчілль не питали ні поляків, ні українців, а самі встановили польсько-український кордон у Ялті на початку лютого 1945 року. І це не могло бути даниною в ім’я “дружби з вільною Польщею”, бо у Польщі вже діяв комуністичний Люблінський Комітет, а “вільна Польща” у Лондоні відкидала нові кордони згідно з висловом “одна бомба атомова і вернемось знов до Львова”. Ситуація змінилася завдяки паризькій “Культурі” після 50-х років. Перемишль не належав з 1939-1945 до УРСР, а був 1939-1941 поділений згідно з пактом Гітлера і Сталіна на дві частини, та між 1941 і 1944 був під німецькою окупацією, а від 27.07.1944 практично належав до УРСР. Ці факти відомі всім історикам, які займаються польсько-українськими справами.

А тепер ще декілька пікантних моментів з полеміки пана Грабовського. Він ставить під сумнів, “чи українці вдоволені тим, що президент Александр Кваснєвський заангажований в ім’я співпраці з Україною і що українських громадян про те не питали”. Але німецьких, американських чи французьких не питають про плекання дружби із закордонними лідерами. На це є уряди, парламенти, політичні партії й незалежна преса. Досі проти проукраїнської політики Кваснєвського виступала лише Москва. Тепер долучився до неї Грабовський. Але на цьому ще не кінець, бо пан Грабовський дозволив собі донос проти президента Польщі, закидаючи йому, що той був “відмінником у московській вищій партійній школі”. В дійсності Кваснєвський студіював у Ґданському університеті і був стипендіатом у США. Наклеп про студії в Москві видумав КДБ, щоб дезінформацією про лідера Польщі сторпедувати її вступ до НАТО. Навіть найзапекліші вороги президента Кваснєвського в Польщі не повторили наклепу, боячись суду й ув’язнення. До речі, і московські кагебісти не поширювали доносу публічно, а Грабовський їх випередив.

І наприкінці ще один пікантний елемент фальшування історії паном Грабовським. Він пише, що коли Леонід Кучма був парторгом військового заводу, Яцек Куронь боровся за ліберальні цінності та проти комунізму Насправді ж мій приятель Куронь в ті часи був запеклим комуністом. Від 1949 у комсомолі, від 1953 у компартії, з якої його виключили у 1964 році під час “антиленінського ревізіонізму”.

На мою думку, – це класичний приклад посткомуністичної ідеологічної деформації на кшталт “національного популізму” а ля Жириновський. У Грабовського дивна мішанина між національним комунізмом та інтегральним націоналізмом. Таку методу у полеміці свого часу мій покійний друг Іван Лисяк-Рудницький назвав “методою патріотичної інсинуації”.

ПОЛІТИКА І КУЛЬТУРА. – №33 (164). – 17-23 ВЕРЕСНЯ 2002