Ї-дискусія
ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
"Поступ" 23 травня 2002 р.
На цвинтарі тихо небіжчики сплять
А живі зате чубляться. У Львові ні за що не хочуть поступитися польським вимогам. Правду кажучи, поляки нічим не ліпші. Вони теж дуже ревниво ставляться до своїх власних національних інтересів. Але якщо польські поховання на теренах України руйнувалися тоталітарним, окупаційним режимом, а не галичанами, то німецькі поховання у Польщі руйнувалися поляками. На землях “одзисканих” по війні дуже дбайливо було затерто геть усі свідчення колишньої німецької присутности. Знищено цвинтарі й пам’ятники. І зараз при відновленні окремих з них поляки не погоджуються на ті варіанти написів, які пропонує німецька сторона.
Гучний скандал викликала недавня пропозиція Адама Міхніка розмістити музей “Центру проти вигнання”, створений у Німеччині, у Вроцлаві. Музей мав би займатися історією примусових переселень різних народів Європи, в тому числі й п’ятнадцяти мільйонів німців. Але також і поляків, українців, чехів, угорців, депортованих зі своїх батьківщин. Міхніка зі всіх сторін стали атакувати щирі патріоти. Та як можна у Вроцлаві? Адже саме з цього міста й було вигнано німців!
Сліди українців у східній частині Польщі затиралися не менш активно. Спустошені лемківські села заросли хащами – там так ніхто й не поселився.
Зараз поляки дорікають нам нашою непоступливістю. Але виглядає так, що яке їхало, таке здибало. Бо чи поступилися поляки українцям Перемишля, які просили повернути їм катедру? Не зглянулися навіть на прохання Папи! Зруйнували стару баню, котра неприємно свідчила своїм візантійським стилем про колишню присутність “різунів” і перетворили нашу катедру на костел. І начхали на всі наші емоції.
Бо ми для них ніхто. Це вони для нас – “вікно в Европу”. Ставлення поляків до українців відомо яке. Вбивця Кудрі й досі на волі. А якби їхній поліцай застрелив німця, о-о, то вже би був процес!
Однак наша влада здатна тільки принижуватися, а не захищати свої інтереси.
Нещодавно Кваснєвський попросив вибачення за акцію “Вісла”. Боже, який рейвах зчинився! Обурені польські патріоти не могли отямитися з подиву. Щоб у тих зарізяк, у яких руки по лікті в крові, та й вибачення просити?
Та що там казати – звичайно, поляки значно успішніше від нас уміють обстоювати свої інтереси.
Але чи завше нам варто брати з них приклад і чи слушними є наші вимоги? Усі телевізійні канали наголошують на те, що найголовнішим каменем спіткання є вираз “героїчно загинули”. Чесно кажучи, я не доберу позиції наших депутатів. Що їм тут не до шмиги? Вони вважають, що поляки загинули не героїчно? Тоді як? Ганебно, чи що? Це вже нагадує більшовицьку термінологію періоду Золотого Вересня – “жалкоє польскоє отрєбьє не сумєло протівостоять побєдоносной Красной Армии”.
Питається, якщо поляки гинули НЕ героїчно, то кому ж ми тоді програли війну?
Чому взагалі з означенням “героїчно” виникли проблеми? Не вважаю також за образу нашого гонору фігури американського і французького вояків. Ну, найманці. У нас теж були найманці і теж в авіації. Те, що їхній пантеон помпезніший за наш, – то це вже і зовсім маразм. Наш пантеон міг би бути не гіршим, якби у нас менше крали. Перейдіться цвинтарем і пересвідчіться, скільки нових поховань там з’явилося. При цьому навіть використано старі гробівці. Але лежать там зовсім не заслужені для Львова і неньки особи, а звичайні громадяни. І родич пана екс- бургомістра в тому числі. Яким чином потрапили на Личаківський цвинтар-заповідник прості смертні, можна здогадатися.
І най би наші депутати зробили врешті комісію та перевірили, що там діється. Бо так виглядає, жи всі нагло стали відвідувати цвинтар іно з того боку, де пантеон.
Єдине, що виглядало кумедним у тому варіанті напису, який обстоювали раніше поляки, це – “загинули за незалежність Польщі”. Бо ж не про незалежність Польщі йшлося, ніхто на неї не зазіхав, а лише про те, аби Галичина зосталася під польською окупацією.
Про галицько-польську війну написано багато. І одна річ мене завше вражала – достоту джентльменські стосунки. Війна війною, але, аби не постраждали бібліотеки та музеї, галичани і поляки виставляли спільну варту. Бо для одних і других Львів був надто дорогим. Коли діти йшли до школи, припинялася перестрілка. Таких випадків було чимало. Я не хочу ідеалізувати наших стосунків, бо вони ідилічними не були, але й не були вони також такими, як у стосунках галичан з москалями. Брати зі Сходу бібліотеки нищили в першу чергу. А в музеях влаштовували конюшні.
Незважаючи на всі утиски, яких зазнали галичани під Польщею, незважаючи навіть на пацифікацію, ми тут не мали ані голоду, ані терору. Більше того, подивіться на карту України, де зазначено, хто і як голосував. Найбільш національно свідомими виявилися саме ті області, які були під Польщею. В тому числі й центральна Україна з Поділлям, котра значно пізніше потрапила під чобіт русифікації.
Це я до того, що поляки нам не вороги, вони для нас не представляють жодної небезпеки. Львів уже ніколи польським не буде. І наша затятість тут абсолютно не логічна.
Ми на смерть стали проти якогось малозначного напису, який комусь може не сподобатися тільки тоді, якщо він припреться на цвинтар і його прочитає. І разом з тим наші патріотичні депутати крізь пальці дивляться на тотальну русифікацію Львова, на те, що у кожній маршрутці реве та стогне рускоє радіо, і не допросишся водіїв, аби вимкнули те свинство. Ще й нахамлять. Не знаю як в кого, а в мене “Наше радіо” викликає таку саму реакцію, як у бика червоний колір. Але так виглядає, що таких як я в міській раді нема. Московська псевдокультура й імперська ідеологія нахабно лізуть у наші вуха й очі на кожному кроці. І цього ніхто не бачить.
Шкіль буде збивати польський напис! Та ти йди поперекидай книжкові ятки з антиукраїнськими книгами! Та ти вилізь з іномарки, переїдься в одній-другій маршрутці і послухай, що меле кацапня по радіо в нашому патріотичному Львові! “Двє тисячі лєт назад васкрєс Ісус Хрістос!” Та ти вхопи того рагуля- водія, який помішаний на кацапській попсі, і дай в рило! Хтось нарешті має тото зробити, чи нє? Та ти перейдися за гідами, які водять екскурсії, прислухайся до перлів типу “Успєнскую церкавь пастроілі за дєньгі рускіх царєй”. І теж дай в рило. Потім зайди в Ратушу і так ввічливо поцікався, хто тут відповідає за туристичні фірми, за ліцензії для гідів. І попередь, що коли не наведуть порядку, то дістануть в рило. Бо все це лунає щодня безліч разів! А тепер порахуй, скільки разів середньостатистичний львів’янин побачить протягом цілого свого життя той напис.
Я думав, що ми вже виросли з ідеології клюмби, а виглядає, що лишилися на тому ж рівні. Скільки ще білозірів має загинути, аби наші патріоти врешті почали прокидатися від сплячки не на місяць, а бодай на рік? Згадаймо, які ініціативи буяли у Львові після загибелі Білозіра! Які рішучі заклики! Які жести правицями! Які прапори замайоріли! “Не дамо! Відплатимо! Оборонимо!” з усім традиційним набором вигуків на зразок “геть – ганьба” і “чумайдан – вокзал – Росія”. І Росія відразу насторожилася. Вона повірила, що ми ще на щось здатні. Путін відразу свиснув Татуськові, аби пильнував ситуацію. Татусько відрапортував, жи ше ані їдного москаля не забито. Всьо в порядку. А якби шо – то прісєчьом! Російський люмпен тим часом ширив легенди про погроми і вже навіть дехто в Галичину остерігався в’їжджати на авті з російськими номерами. З переляку на книжкових ятках навіть з’явилися українські книги. Російська попса теж трохи вщухла. Але піна зійшла, трохи ще поклекотіло поміж клюмбоцьоць і клюмбовуйків та й врешті стихло зовсім. Благоденствіє.