Ї-дискусія
Rzeczpospolita, 06.07.02 Nr 27
Боґуміла Бердиховска, Генрик Вуєц
Не опускаймо рук
Ми повинні послідовно розбудовувати понадкордонну солідарність людей доброї волі, людей, які не бажають відгороджуватися один від одного завісою відчуження, нерозуміння і претензій щодо справжніх і вигаданих кривд. Це буде нелегко.
Стаття Мирослава Мариновича, в якій цей колишній дисидент, а нині проректор львівського греко-католицького університету (Українського Католицького Університету у Львові. – Прим. перекл.), мудро і відважно написав, що фатальне рішення львівських депутатів у справі цвинтаря Орлят є не стільки звитягою "ура-патріотів", скільки поразкою тих львів'ян, які прихильні україно-польському діалогові – це приклад однієї позиції. Інша позиція – спроба "представників львівської громадськости" залякати молодь з Кракова, яка перебувала у Львові на запрошення керівництва міста ("гостям з Кракова краще на цвинтар не ходити, хіба що більшими групами, бо інакше ніхто не ґарантуватиме їм безпеки"). Це лише деякі з відгомонів і наслідків рішення львівських депутатів. Дистанція, яка відокремлює нас від засідання львівських депутатів 16 травня, уже така значна, що можна підвести певні підсумки того, що відтоді трапилося у польсько-українських стосунках.
Дебати на тему завершення робіт на цвинтарі Орлят вкотре продемонстрували, що у Львові існують середовища, можливо не надто чисельні, але галасливі й діяльні, які докладатимуть усіх зусиль, аби не допустити завершення "цвинтарної Одисеї". Адже поки вона триває, ці середовища можуть виставляти себе "незламними оборонцями національної гордости та інтересів". Ці люди, як зауважив один з учасників львівських дискусій, поводяться так, наче польські танки стоять перед воротами Львова, Україна в страшній небезпеці, і тільки усунення з напису на надгробній плиті слова "героїчно" могло б її урятувати від лиха.
Для середовищ, охоплених антипольськими ресентиментами, не мають значення ані проукраїнська політика Варшави, ані зусилля різних груп по обидва боки кордону, які прагнуть подолати історичні конфлікти, ані внутрішньоукраїнські рації на користь завершення робіт на цвинтарі, принаймні та, що негативна постава у цій справі може бути інтерпретована як схвалення совєцького рішення про ліквідацію цвинтаря. І то в ситуації, коли роботи на цвинтарі, передбачені двосторонніми угодами, уже майже завершені. Поведінка цих угруповань, а слідом за ними львівських депутатів, поставила під загрозу цілковитого краху не лише престиж українського керівництва, але й позитивний розвиток польсько-українських стосунків.
Повільна зміна
Позитивним наслідком подій навколо цвинтаря та рішення львівських депутатів стала перша за багато років серйозна дискусія, яка відбулася у львівських ЗМІ на тему цвинтаря, і ширше, польсько-українських стосунків та ролі в них Львова. Ліберальні львівські інтелектуали нарешті зауважили проблему, якої раніше не помічали, або не вважали її серйозною. Одним із найважливіших у цій дискусії є голос згаданого вище Мирослава Мариновича, котрий у газеті "Високий Замок" написав: "Корінь проблеми у тому, що мовчали (під час дебатів у міській Раді. – Прим. Б.Б.) значно численніші прихильники польсько-українського порозуміння, вважаючи, мабуть, що справа буде залагоджена сама собою. (...) Визнаймо чесно: головну вину за те, що сталося, несе поміркована частина львівської інтелігенції, яка не озвучила своєї позиції і не вплинула на процес прийняття рішень".
Голос Мариновича не зостався самотнім. На увагу заслуговує звернення середовища часопису "Ї" "Захистимо Европу в собі!", під яким підписалося понад тридцять представників української інтелігенції. У зверненні, де йшлося про різні проблеми, містилася також гостра оцінка рішення львівських депутатів: "Новообрані львівські депутати знехтували українськими національними інтересами заради своїх дрібномістечкових інтересів і святого спокою від натиску демагогічного плебсу. Вони публічно зневажили прохання лідера національно-демократичних сил В.Ющенка, вони не прислухалися до ієрархів Церкви. Ця обмеженість і недалекоглядність неминуче зашкодить їхнім виборцям, левова частка яких користується плодами польсько-української прикордонної економічної співпраці".
Наступним виступом львів'ян на захист польсько-українського діалогу став відкритий лист до президентів Польщі та України, в якому ті, хто під ним підписався – політики, журналісти, науковці, діячі культури – закликають до підтримання діалогу. Вони пишуть: "Ми переконані, що неприязна постава частини львів'ян, яка іноді виливається у ксенофобські настрої, аж ніяк не репрезентує переконань більшості львівської громади, зацікавленої у всебічному розширенні контактів із зовнішнім світом, насамперед із Польщею та поляками". На користь діалогу у місцевих ЗМІ висловилися історик Ярослав Грицак, керівник відділу зовнішньої співпраці Львівської обласної адміністрації Тарас Возняк, депутат Верховної Ради України Тарас Чорновіл, Андрій Павлишин із впливового журналу "Ї", головний редактор "Високого Замку" Степан Курпіль та инші.
Цей список значно довший. Але не це найістотніше. Важливіша повільна зміна симпатій місцевий ЗМІ у справі цвинтаря. Найважливіші львівські медіа дуже зважено розповідали про віхолу навколо "цвинтарних" рішень львівської Ради. Демагогічна риторика вкрай антипольських угруповань не була ними сприйнята. З'явилися також відверто іронічні висловлювання на адресу рішень батьків міста. Як от, скажімо, у тексті сталого фейлетоніста "Поступу" Юзя Обсерватора: "Усі телевізійні канали наголошують на те, що найголовнішим каменем спіткання є вираз “героїчно загинули”. Чесно кажучи, я не доберу позиції наших депутатів. Що їм тут не до шмиги? Вони вважають, що поляки загинули не героїчно? Тоді як? Ганебно, чи що? (...) Питається, якщо поляки гинули НЕ героїчно, то кому ж ми тоді програли війну?"
Хтось може сказати – що з того, що з'явилися голоси, які закликають поглянути на проблему цвинтаря в раціональних, а не ірраціональних пропорціях, коли депутати і так прийняли те рішення, яке прийняли? Отож, це має фундаментальне значення, позаяк без поважної внутрішньоукраїнської дискусії про нещодавнє польсько-українське минуле, а також про майбутнє наших стосунків, неможливе відкриття цвинтаря Орлят у тому вигляді, який не лише б враховував польські пропозиції, але й відбувся б в атмосфері щонайменше поваги.
Перемогою обидвох сторін із певністю стало б відкриття цвинтаря у дусі польсько-українського поєднання. Однак це дуже важкий виклик, а його реалізації не наблизила б дивна мовчанка, яка останнім часом запанувала було навколо справи завершення робіт на цвинтарі.
Цвинтар і російське питання
Рішення львівських депутатів породило у Польщі масу коментарів. У перших реакціях переважали нетерплячка, розчарування, а подекуди й нехіть. Важко цьому дивуватися, адже відбудова цвинтаря продовжується уже кільканадцять років, а й далі невідомо, коли й як вона завершиться.
Рішення львівських депутатів поставило в Польщі у вкрай важке становище ті середовища, які виступають на користь польсько-українського діалогу та співпраці. Для ворогів цієї співпраці позиція львівських депутатів є справжнім подарунком долі. Частина з них тлумачитиме рішенням львів'ян власні антиукраїнські фобії та вимоги "дати собі спокій" із Україною та українцями, бо прецінь "відомо чого від них можна сподіватися". Гігантський виклик, що ним є польсько-українські сусідство й співпраця, невдовзі може редукуватися до сентиментальних мандрівок "у мітичну країну дитинства".
Дискусія, котра прокотилася польськими ЗМІ та Інтернетом у контексті цвинтаря Орлят упродовж останніх тижнів, уприявнила існування середовища, яке проблеми із завершенням робіт на цвинтарі потрактувало як нагоду протрубити зміни польської східної політики. На думку цього середовища Польща упродовж останнього десятиліття надміру ангажувалася у співпрацю з Україною, занедбуючи стосунки з Росією. Відтак, нічого не здобувши у стосунках з Україною, ми буцімто занапастили шанси, які випливали з інтенсивних стосунків із Москвою.
Заслуженим речником цього способу мислення є націонал-ліва "Трибуна". Для заступника її головного редактора Марка Бараньского очевидно, що "... упродовж 12 років Польща упадала за Україною, але так, аби не було й сумніву, що вона це робить проти Росії. Дарма, що Росія, а не Україна чинила щодо Польщі поєднальні жести, демонструвала докази, що щиро прагне поєднання – починаючи від Ґорбачова, котрий разом із Ярузельскім розпочав важкий процес публічного і адекватного польським очікуванням оприлюднення правди про Катинь, почерез Єльцина, котрий став навколішки перед Катиньським хрестом на Повонзках, і до Путіна, котрий вшанував вояків Армії Крайової та Польську Підпільну Державу". А в той сам час: "Україна, авжеж, урочисто вітала польського президента на кордонах областей (...), але нічого більше". Отож, нічого дивного, що "минули роки, а підсумок такий, що з Росією замість економічних стосунків маємо багатомільярдний, якщо рахувати в доларах, дефіцит торгівлі, а від України ми отримали на цвинтарі по носі".
Незалагоджена справа цвинтаря Орлят стала нарешті коронним арґументом на користь зміни вектора нашої східної політики з українського на російський. Дивовижний висновок, зваживши на те, що справа цвинтаря Орлят і справді вкрай болюча, однак належить до числа десятків, якщо не сотень справ, які поєднують поляків та українців.
Хтось міг би зауважити, що ми надаємо надмірної ваги текстові заступника редактора "Трибуни", однак ця газета уже раніше заохочувала своїх читачів до вибору на користь російської опції у польській зовнішній політиці. Войцех Ритих наприкінці березня писав: " Ця країна (Україна) від часу розпаду Совєцького Союзу безперестанку залишається простором суперництва між Москвою та Заходом, зокрема Сполучених Штатів. У цих обставинах, якщо ми дуже серйозно анґажуватимемося у справи України, підносячи її до ранґи стратегічного партнера, то чинитимемо це радше у чиїхось, а не у наших власних інтересах. І що ми отримаємо взамін? Я вважаю за необхідне облаштувати такий баланс (...). Пора погодитися, що Україна не була, не є і ще довго не буде нашим стратегічним партнером". Публіцист "Трибуни" має кращі пропозиції: "Але якщо не Україна мала би бути нашим стратегічним партнером на Сході, то хто ним би мав бути? І чи може ним стати принаймні хтось? (...) Вільний від упереджень погляд вимагає тут поміркувати над тим, чи постали об'єктивні умови, аби між Польщею та Росією зав'язалися стосунки, які далеко виходять поза звичайний партнерський уклад".
Схоже, "цвинтарна криза" переконала "Трибуну", що уже виникли "об'єктивні" причини для польсько-російського стратегічного партнерства. Зваживши на усе сказане вище, можливо варто по-іншому поглянути на публікації, які "Трибуна" присвятила операції "Вісла", тобто виселенню українців із південно-східної Польщі. Численність та доволі однобокий характер цих публікацій можливо є результатом не лише повсюдного переконання, що операція "Вісла" була слушною, але й також певного розрахунку, який полягає у розбурхуванні серед читачів антиукраїнського ресентименту, пов'язаного із антипольською операцією УПА на Волині, Поділлі та у Східній Галичині. На тлі отих травматичних для поляків подій прецінь дуже легко апелювати до польсько-російського порозуміння. Можливо інтенції "Трибуни" і не були саме такими, можливо одна й друга проблеми на її сторінках не мають між собою нічого спільного. Можливо...
Що вчинить Київ, що вчинить Львів?
Що б ми не думали про стратегію "Трибуни" та її заступника редактора, важко з ним не погодитися, коли той пише: "Президент Кучма висловив з цієї нагоди (рішення депутатів) жаль і вибачився. Побачимо, чи зробить він щось більшого. Поки що справа залагоджена так, як цього хотіли депутати".
Питання про те, що вчинить Кучма, якнайбільш слушне, тим більше, що Київ, настільки часто декларуючи вагомість, яку він надає стосункам із Варшавою, у перші дні й тижні після "львівської кризи" поводився (і поводиться далі) принаймні дивно. Його стратегія вагалася між удаванням, що немає проблем, а отже нічого і не варто чинити, та переконанням, що щось можна ще з поляків витиснути, скажімо, завдяки закриттю цвинтаря для туристів (таку пропозицію на одній з львівських суперечок озвучив представник уряду).
Як це не було би прикро, треба виразно сказати, що державна влада зберігає щодо цієї проблеми далекосяжну байдужість. Відкритим залишається запитання, чи це результат браку помислу, як розв'язати "цвинтарну" проблему, а чи по суті справи львівська криза вигідна для певних сил у Києві. Йдеться про тих, хто охоче відмовився б від усіляких дискусій про европейські прагнення України та протрубив би поворот у напрямку Росії. Для них Польща, яка постійно нагадує про Україну на різних міжнародних форумах, є невигідним партнером, бо офіційно польської пропозиції відкидати не можна, а отож ... краще вже знеохотити поляків анґажуватися в українські справи. Як? Наприклад, шляхом безцеремонного недотримання міжнародних угод у справі настільки виняткового для більшости польського суспільства місця, як цвинтар Орлят.
Польська теорія змови? Анітрохи. Подібні погляди можна знайти у всіх висловлюваннях львівських інтелектуалів, починаючи від Мирослава Мариновича, через Ярослава Грицака і до Тараса Возняка. Чи вони усі помиляються? А може тільки краще від нас, відчувають складну гру інтересів, яка точиться навколо цвинтаря Орлят?
Перервати цю гру здатні лише львів'яни, ті, які прагнуть нормальности у власній країні та добрих стосунків із Польщею. Перед цими людьми поляки у боргу за розуміння і підтримку. Найгіршим виходом було б, коли б польська громадська думка відвернулися зараз від них. Це не наблизить нас до вирішення проблеми цвинтаря Орлят, а стане тріумфом тих антипольських середовищ у Львові, котрі під час сесії міської Ради 16 травня здобули свою мізерну перемогу. Упродовж минулого десятиліття чимало було зроблено для нормалізації польсько-українських стосунків. Було б вкрай погано, коли б ці стосунки стали заручником нечисленної групи осіб, охоплених антипольськими фобіями.
Попри те, що нам – полякам та українцям, які виступають за порозуміння наших народів, – зараз важче, ми не маємо права опускати руки. Адже, ставка, за яку точиться гра, – не лише повага до загиблих, а й майбутнє польсько-українського сусідства. Має рацію публіцист "Речі Посполитої" Анджей Качиньскі, котрий уже давно стежить за тернистими перипетіями реконструкції цвинтаря Орлят і котрий одразу після рішення львівських депутатів написав: "Ми зазнали прикрощів. Але львівські депутати ще більше, аніж пам'ять Орлят образили пам'ять їхніх тогочасних українських супротивників, продемонструвавши, що тимчасові політичні інтереси можна поставити вище, аніж пошану до полеглих. Прихильники поєднання зазнали поразки. Однак це не катастрофа, а лише наука. Катастрофа сталася б тоді, коли б ми сказали: треба дати спокій з тим примиренням".
Людей доброї волі більше
Ми повинні послідовно розбудовувати надкордонну солідарність людей доброї волі, , тих, хто не хочуть відмежовуватися один від одного завісою відчуження, нерозуміння і претензій щодо справжніх і вигаданих кривд. Це буде нелегко. Напевно, з'являтимуться проблеми, але ми твердо переконані, що разом ми в стані подолти і цю, і усі наступні, які очікують попереду. Ця віра наша засновується на таких деклараціях, як от пастирське послання глави Греко-католицької Церкви кардинала Любомира Гузара, в якому він дав нам приклад, як треба підходити до складної польсько-української історії: "військові цвинтарі на Личакові є святинями польського та українського народів, які зобов'язують нас сучасників до поваги". Зразок такої солідарности продемонструвала у Львові краківська та львівська молодь. Коли перших під час зйомок телепрограми один з представників львівських "старійшин" почав лякати (про що ми писали на початку), молоді українці разом із своїми польськими колегами покинули студію. Запис було перервано. Молоді люди мали відвагу відмовитися від співучасти у спектаклі, зрежисованому демагогами. Тепер настав наш час: політиків, діячів культури, ЗМІ, неурядових організацій.
Автори є членами польсько-українського форуму
Переклав Андрій Павлишин