Джерело: Україна молода

Антін Борковський

«Карусель» цвинтаря Орлят

Чи варто далі воювати з польським некрополем на Личаківському цвинтарі і чи не є образливими інші монументи «імперської слави» в центрі Львова

Попри потужну польську підтримку під час нашої революції досі ворогом українських ультрапатріотів, за історичною звичкою, залишаються поляки. Саме з «польським імперіалізмом» готові боротись усі – від запальних «донів» до рухів радикального відродження Неньки. Позаминулого року ми були свідками яскравої антипольської полеміки, котра таки скінчилась, попри всі зусилля кишенькових псевдопатріотів, ушануванням жертв волинської трагедії. Проте лишилась не менш болюча проблема – відкриття військового некрополя «Львівських орлят» на Личаківському цвинтарі у Львові.

Торгівля історичною пам'яттю

Більшість спроб домовитись зазнавали фіаско. Найрезонансніше непорозуміння сталося у травні 2001 року, перед візитом президента Польщі Александра Кваснєвського (під час якого і мало б відбутися офіційне відкриття некрополя). Скандал, що розгорівся навколо різночитань українцями та поляками напису на меморіальній дошці, вийшов справді гучним – і Кваснєвський до Львова не поїхав...

У вересні 2003 року шеф Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівєц та генеральний секретар Ради охорони пам'яті боротьби та мучеництва Анджей Пшевознік домовились із Києвом про усунення з меморіальної дошки на пантеоні слова «героїчно», й остаточно напис мав би звучати так: «Невідомим польським солдатам, полеглим за Польщу в 1918–1920 роках». Але згода про відкриття пантеону оминула високі сторони...

Досі не реалізованим залишається і протокол зустрічі голови Державної міжвідомчої комісії України у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій Валерія Черепа та згаданого вище Анджея Пшевозніка від 14 грудня 2001 року. Тоді було вирішено: «відновити пам'ятники американським льотчикам та французьким піхотинцям з написами польською мовою: «Американцям, полеглим у боротьбі за Польщу в 1919–1920 рр.», «Французам, полеглим і померлим у боротьбі за Польщу в 1919–1920 рр.»; розмістити на плиті в центральній частині цвинтаря текст напису польською: «Невідомим воїнам, героїчно полеглим у боротьбі за Польщу»; відновити фігури левів перед тріумфальною аркою; укласти угоду про передачу в оренду (за кошти польської сторони) Раді охорони пам'яті боротьби та мучеництва Республіки Польща т. зв. будинку садівника для потреб персоналу (до 10 осіб), що здійснюватиме нагляд за польськими військовими похованнями».

Камікадзе цвинтарних воєн

«Цвинтарних борців» можна поділити на: маргінальні націоналістичні групи, обійдених увагою чиновників Львівської міської ради, маніпуляторів, котрі прагнуть відбілити свій політичний імідж, зіпсований колаборацією з групами Медведчука та Януковича. Громада ж, як завжди у неясних питаннях, демонструє радше емоційність, ніж розуміння суті справи. Маніпулятор кричить: «Патріоти, не дамо ляхам познущатись над нами та над гідністю наших героїчних предків!» – «Авжеж», – відгукується свідомий свого націоналізму люд. Саме у цей сакральний момент і відбувається «приватизація» повноважень громади. І неважливо, що тенденційно було сформульовано початкове питання, і неважливо, що упередженою виглядає подальша «безкомпромісність» розгляду справи.

Причини затягування відкриття меморіалу Орлят – не у неможливості примирити «дві національні гідності», а в інтригах чиновництва та у формальності підходу. Подібне спостерігалося і під час «волинських ушанувань», коли претенденти на звання українських націоналістів намагалися виправити свою колаборацію з режимом Кучми війною з «гробами». Газета «День», яка перебувала у сфері впливу «героя» позаминулих президентських виборів, «незламного патріота» Євгена Марчука, очолювала процеси «відродження національної гідності українців», публікуючи переважно істориків-націоналістів та виплоди їхньої не так наукової, як міфологізованої фантазії.

Відкладення урочистого відкриття некрополя на Личакові навіть трактують як переможний етап боротьби міської ради Львова з волевиявленням Кучми, який, мовляв, хотів «подарувати» Кваснєвському відкриття цвинтаря.

Безперечно, ментальний опір львівських чиновників спровокувала і штивність позиції Анджея Пшевозніка, якому видавалось простішим вирішувати львівські проблеми у Києві. Водночас безкомпромісність цього польського чиновника теж має свої пояснення, бо, з одного боку, справу некрополя пильнує чи не вся польська громадськість, з іншого – чим раніше буде відкрито меморіал, тим складніше буде виправдовувати бюджет Ради охорони боротьби та мучеництва й апелювати до польської правиці на виборах.

Не останнє місце відіграє і полонофобія деяких львівських діячів, які успішно спекулювали на історії сусідства, покликаючись на споконвічний «імперський експансіонізм» поляків.

Нинi, після стрімкої зміни влади в Україні місцева «еліта» потребує якось запрезентуватись перед Президентом Ющенком. Якнайкраще для цієї мети надаватиметься цвинтар Орлят, і ця розмова не зможе не скінчитись урочистим відкриттям, але процедура «викупу молодої» має відбутись. Про початкову «безкомпромісність» для підняття вартості питання чиновники уже попереджають Ющенка. Але, ясна річ, домовленості не матимуть сенсу, якщо вкотре переступлять через голову репрезентантів місцевої громади, зігнорувавши те, що цвинтар розташований усе ж у Львові.

Символи окупації

За символ окупації України може бути потрактована будь-яка пам'ятка: від меча у вітрині історичного музею до гіпсових паркових скульптур «совєтської» доби. Натомість проблема не настільки гостра, як напозір видається. Сумнівною є образа честі та гідності написами на меморіалі, який не був спрямований на приниження солдатів української національної ідеї, – він будувався і мав ушанувати доблесть мертвих солдатів польських. Чи варто позбавляти їх вписаності у ґлорифікаційну логіку національної ідеї, за яку вони воювали?! Це вже питання моралі. Те, що некрополь ображає почуття націоналістів, не означає, що він принижує загиблих українських героїв.

Якщо йдеться про відновлення меморіалу, що був історико-архітектурною цілісністю, то навряд чи є потреба у реінсталяції смислів та досягненні певних «компромісів», адже церква без хреста – не церква, і ця пам'ятка, позбавлена певних елементів, не становитиме сакральної єдності.

Справжнім каменем спотикання стала круговерть із написами. Наприклад, серед українських упорядників цвинтарних справ побутувало «наївне» переконання, що слово «вояк» у польській мові не має зневажливого забарвлення. Чомусь важливим об'єктом торгів стало формулювання «героїчно» полеглим – подекуди складалось враження, що намагалися запровадити новий міф про те, що супротивники січових стрільців були чи не негідниками. Хоча єдиним універсальним визначенням героїзму і є солдатська смерть у бою.

Сумнівним виглядає й аргумент про обстоювання «українськості» Львова та захист територіальної цілісності України. Польські та австрійські елементи архітектурної спадщини Львова навряд чи стануть достатнім аргументом реставрації Австро-Угорської імперії чи Речі Посполитої. Але диспутанти свідомо ігнорують те, що йдеться не про новий меморіал, спроектований нинішніми польськими «реваншистами», – відновлюється історична пам'ятка, котра не викликала образи з боку учасників польсько-української війни та не принижувала їхньої гідності до 1939 року.

Проте напозір випинає досі не знайдена можливість адекватного вшанування пам'яті героїв Української галицької армії. Адже «знахідка» українських цвинтарних «режисерів» обіч у вигляді сумнівної художньої якості обеліска викликає скепсис. Можливо, і не варто було намагатись приліпити на маленькому вільному пляцику на Личаківському цвинтарі меморіал світлої пам'яті героїв УГА?! Можливо, не варто мірятися подібними спорудами?

Мораль стосунків і Женевська конвенція

Мертві солдати мають бути не лише закопані в землю – вони мають бути вшановані. Це справа стосунків між їхніми нащадками та їхньої доброї волі, а не справа Женевської конвенції. І це стосується не лише Орлят – це проблема насамперед поховань УПА на території Польщі, яка досі лишається для поляків кісткою в горлі. І вже завданням нового уряду України є контроль над українськими похованнями у Польщі. Було б доречно створити національний орган, подібний до згаданої вище польської Ради (що нею керує п. Пшевознiк), який опікуватиметься впорядкуванням історичних пам'яток. І саме цей національний орган, а не шерег «безкомпромісних борців» повинен опікуватись пам'ятками польсько-української спадщини, зокрема такими, як Личаківський цвинтар. Саме від нього мають надходити жорсткі сигнали щодо гідного впорядкування українських поховань, і лише так можна подбати про відновлення пам'яток історичної присутності на землях, котрі перебувають у складі Польщі. Адже труднощі при відкритті цвинтарів є не лише з українського боку – польські праві проявляють аналогічну впертість.

У той час, як львівська міська влада демонструвала свою незалежність від Києва у справі цвинтаря Орлят, в іншому аналогічному питанні вона проявила дивну гнучкість і братолюбство: йдеться про меморіал російської зброї – «Холм Слави» та монумент Совєтській Армії, розташований майже у центрі Львова. Мілітарної символіки там не бракує, написів про шанування «історичної батьківщини» та її захисників іноземною (російською) мовою – теж. З цього приводу львівська влада в усі дзвони чомусь не б'є, а загиблих неукраїнців регулярно 9 травня обдаровують квітами за рахунок бюджету. Тож, можливо, місто нарешті легалізує і польський військовий меморіал?! Російський пантеон розбирати не планують, тож не варто абсолютизувати образу від жалобної фігури сплячого француза, котрий загинув на більшовицькій війні?!

Найнезалежніша громада

Ще цікавіша ситуація – з незаконним заселенням Генеральним консульством РФ будинку, котрий, до речі, розташований неподалік Личаківського цвинтаря. З порушенням вимог чинного українського законодавства «рускіє» два роки тому вселились до будинку, через паркан від якого розташована частина військового зв'язку за сімома грифами секретності! Хоча, зрештою, хто ж найбільший друг, від якого і секретів немає (принаймні досі не було), як не православні браття-росіяни?! І з огляду на це гонор львівських націоналістів виявляється не більше ніж ширмою, коли йдеться про серйозні геополітичні розборки з Києвом. «Незалежність» міської ради «від Кучми» не витримала перевірки лакмусовим папірцем, яким є саме афера з будинком генконсульства. Цей скандал так ніколи і не став скандалом...

Для збереження свого обличчя міська рада очікує, аби Президент її особисто попросив... Щоправда, за часів прем'єрства Віктора Ющенка від нього вже надходив зворушливий лист з проханням позитивно вирішити справу польського некрополя. У листі були згадані і принципи добросусiдства, і стратегічність співпраці, і вже впорядковані українські військові поховання у Польщі... Але справу було вкотре згублено.

Некрополь цвинтаря Орлят має бути урочисто відкритим, і у цьому питанні Ющенко повинен відіграти вирішальну роль, але діалог не мусить оминути місцеву владу, бо «помаранчева» Україна таки задекларувала розбудову самоврядування і дотримання прав місцевих громад. Не Варшава з Києвом, проте діалог трьох. Водночас львів'яни все недовірливіше сприймають «фахових патріотів», котрі прагнуть і надалі вирішувати долю Львова.

Довідка «УМ»

Історія поховань орлят бере початок від польсько-української війни 1918 року. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року галицькі українці опанували містом; запеклі бої тривали до 22 листопада, коли січові стрільці були змушені полишити місто. Польсько-українська війна ж тривала до 1919-го.

Першого польського солдата було поховано 24 листопада 1918 року, а ідея самого пантеону з'явилась на початку грудня – 1918-го. Роботи над створенням меморіалу перервала війна з більшовицькими окупантами Будьонного, а відновили їх навесні 1921 року, і втілення проекту Рудольфа Індруха тривало майже до 1939 року. На некрополі поховано 2589 осіб, зокрема і 27 невідомих солдатів, серед них не лише полеглі при «обороні» Львова, а й померлі у міжвоєнний час. Після окупації «совєтами» Галичини акти вандалізму на некрополі почастішали, страждала не лише мілітарна і національна символіка, розкрадалися і надгробні плити. Апогей настав 25 серпня 1971 року, коли меморіал почали нищити технікою, вирівнявши гусеницями навіть поховання невідомих солдатів.

Починаючи з 1989 року, почалися переговори щодо відновлення меморіалу і роботи з упорядкування території. Проте вже у 90-му році процеси почали бюрократично блокуватись.