Ї-дискусія
Джерело:
POLITYKA nr 22/1999
Маріуш Урбанек
Міт Львова
Розмова з проф. Станіславом Ніцеєю, автором книги „Lyczakow. Dzielnica za Styksem” ("Личаків. Дільниця за Стиксом")
Львову пощастило на співців своєї величі, без яких будь-яке місто рано чи пізно приречене на забуття. Коло людей, здатних плекати спогади, буває причиняється до того, що правда починає перетворюватися на легенду. Саме це трапилося зі Львовом. Коли мешканців цього небуденного міста виселили, розсіяли по цілому світі, вони стали герольдами Львова.
Звідкіля береться міт Львова?
Часто зловживають поняттям genius loci, але у випадку Львова говорити
про геній місця цілком виправдано Кожне місто, так само, як людина, має
періоди піднесень і занепаду. Львів, який наприкінці XVIII w. був провінційним
містечком, мав двадцять тисяч мешканців і мізерний університет – у 1870–1914
роках перетворився на потужний політичний, культурний та науковий центр,
з університетом европейської ранґи. У ньому з'явилися великі математики:
Банах (Banach), Штайнгауз (Steinhaus), Улам (Ulam), постали славетні школи:
лікарська, філософська та історична на чолі з Вайґелем (Weigl), Ридиґєром
(Rydygier), Ашкеназі (Aszkenazy), а прецінь також сильними були політехніка
та рільнича академія. Це був феномен, який мав би стати об'єктом досліджень
соціологів.
Що було його причиною?
Наслідки розумних політичних компромісів тих, хто у 1848 р. спробував
вчинити заколот і був за це засуджений до суворих вироків, а відтак почав
шукати дієвіших способів поширити сферу політичних свобод. Вони здобули
величезний вплив у Австрійській державі. Францішек Смолька (Smolka) засуджений
було до страти, став головою парламенту. Казимир Бадені (Badeni) був навіть
прем'єром Австрії. В результаті саме Львів, а не Краків, став столицею
Галичини.
Але усе це діялося вісімдесят з гаком років тому, понад пів століття
тому Львів перестав бути польським містом, звідкіля ж цей несподіваний
вибух інтересу?
Одна з причин цього – вимушене 50-річне мовчання. Влучно написав Станіслав
Лєм: „У нас були замуровані уста...”. Коли німці могли вимахувати прапорами
сілезьких міст, галасувати про вигнання і кривду, у львів'ян наростав
бунт. З'являлися якісь самвидавні друки, потай привозили лондонські видання
Юзефа Віттліна (Wittlin) і Станіслава Вінценза (Vincenz), слухали радіопередачі
Мар'яна Гемара (Hemar) на "Вільній Европі". Але найпотужніша інтелектуальна
сила львівської діаспори – львів'яни, які жили у Польщі, "мали замуровані
уста".
Після 1989 року ми захлинулися можливістю заповнити білі плями історії,
але швидко настала втома від матеріалу, тимчасом кількість публікацій
про Львів дедалі більшає.
Львову пощастило на співців своєї величі, без яких будь-яке місто рано
чи пізно приречене на забуття. Коло людей, здатних плекати спогади, буває
причиняється до того, що правда починає перетворюватися на легенду. Саме
це трапилося зі Львовом. Коли мешканців цього небуденного міста виселили,
розсіяли по цілому світі, вони стали герольдами Львова. Творці незвичайного
формату почали писати про нього з такою ностальгією, з такою любов'ю,
настільки зворушливо, що це місто стало ще красивішим і більшим, аніж
було насправді. Воно стало мітом. До всього виявилося, що його оспівувачів
страшенно багато: Станіслав Лєм (Lem), Збіґнєв Герберт (Herbert), Адам
Заґаєвскі (Zagajewski), Єжи Яніцкі (Janicki), Ян Парандовскі (Parandowski),
Корнель Макушиньскі (Makuszynski), Войцєх Дзєдушицкі (Dzieduszycki), Мірослав
Жулавскі (Zulawski), Вітольд Шольґіня (Szolginia)...
Зі Львова також походили Тимон Терлєцкі (Terlecki), Анджей Кусьнєвіч (Kusniewicz),
Войцєх Кіляр (Kilar), Адам Ганушкєвіч (Hanuszkiewicz), Станіслав Вінценз
(Vincenz), Тадеуш Сьлівяк (Sliwiak). Завдяки їм це місто жило і далі живе.
Іґнаци Фік (Fik) написав, що міт Кресів, а міт Львова є його частиною,
це уже тільки „мальовничі руїни невдалої утопії”.
Рисою освічених суспільств є прагнення втекти від анонімности. Інакше
ми б погодилися з цивілізацією термітників, коридорами якої переміщалися
б наступні анонімні покоління. Люди не хочуть бути нізвідки, отож, природно,
що вони цікавляться тим, звідки походять. На мої авторські зустрічі окрім
осіб, які встигли народитися у Львові, приходить молодь, які тільки-но
пізнає своє походження. Вони просять автограф: "львів'янину по батькові",
"львів'янці по матері". Це уже не тільки гордість за коріння, але насамперед
за те, що це коріння з міста з подібною традицією й історією.
У публікаціях про Львів це місто постає краєм щастя, оазою безконечної
ідилії. Наскільки цей образ відповідає дійсності?
Було таке львівське прислів'я: „Львів не кожному до шмиги (Lwów nie
kazdemu zdrow)”. Тут були квартали бідноти, безробіття, людських нещасть,
але водночас це було модерне европейське місто, чисте, вистелене бруківкою,
із справною каналізацією, яке не варто було й порівнювати із містами у
Конґресівці. Його багатство видно на Личаківському цвинтарі, який порівнюють
із Гайґетським у Лондоні, паризьким Пер-Лашез чи Вишеградським кладовищем
у Празі. Мітові Львова було з чого народжуватися, а спогади ніколи не
затерлися. Сьогодні ми дивимося на Львів крізь призму його небуденности,
крізь призму суму, яким виповнені книги його співців.
Скільки у цьому сумі віри, що колись Львів може повернутися до Польщі?
Якщо надії, про які Ви кажете, ще живі, то хіба у дуже вузькому гроні
осіб найстаршого віку, які не змирилися з вигнанням. Натомість, для наступних
поколінь це уже не так важливо. Сьогодні незалежність не втрачають уже
тільки тому, що хтось забороняє співати гимн чи носити орла. Сьогодні
незалежність втрачають ті, хто економічно неефективні.
А як українці реагують на те, що поляки відроджують львівський міт?
Чи не бояться вони того ж, чого боялися поляки, спостерігаючи за діяльністю
німецьких земляцтв?
Звичайно, що побоюються, позаяк мають справу із численним і дуже привабливим
інтелектуально земляцтвом.
Якщо, однак, це земляцтво і плекає якісь мрії, то це мрії про варіант
Страсбура, міста примирених німців і французів. Якщо йдеться про компенсацію,
то лише культурну, а не географічну. Міт Львова уже адаптований молодою
українською інтелігенцією, не скаліченою новітньою історією. Вона усвідомлює,
що поховані на Личакові великі львівські вірмени, євреї, німці, русини
та поляки давно помирилися між собою. Вона не намагається шарпати історії
Львова лише в один, власний бік. Вона бачить, що небуденність цього міста
служить також і їй, принаймні з маркетингової точки зору.
А Цвинтар Орлят?
Я, як мешканець Ополя, досконало розумію страх українців перед мітологізуванням
подвигу Львівських Орлят. Я усвідомлюю, як легко розпалити конфлікт до
тієї міри, що жодна сторона уже не матиме шляху до відступу. Польський
Пам'ятник Подвигові Повстанців на горі Святої Анни стоїть достоту на місці
висадженого у повітря після 1945 р. такого ж німецького пам'ятника. Легко
собі уявити, як би ми зреагували, коли б німці сказали: ми тепер у спільній
Европі, отож просимо відновити наш пам'ятник. Тим не менше, Цвинтар Орлят
відбудовують, і я розумію, що частина українців може мати щодо нього побоювання.
Але гадаю, що коли поруч з'являться могили січових стрільців, коли у польських
книжках ми почнемо писати, що на українському боці також гинули живі люди,
не аноніми, а чиїсь родичі та близькі, то поволі усе почне мінятися.
Для кого сьогодні важливий міт Львова? Тільки для львів'ян та їхніх
нащадків?
Гадаю, що міт, а радше зразок Львова важливий для усіх поляків. Наша історія
дуже похмура. Студенти не люблять історії XIX ст., разюче подібних одне
на одне повстань, які щоразу закінчувалися однаково: трагедією ув'язнених,
сибірських засланців, позбавлених коріння. На цьому тлі Галичина є своєрідним
раєм. У історії Львова не надто багато мартирології, навпаки, це місце,
куди з усього світу втікали ті, хто зазнав поразок у повстаннях. Єдина
братська могила листопадових повстанців є власне на Личаківському Цвинтарі,
що немислимо було у Варшаві. Тут також найбільше могил січневих повстанців.
Тимчасом ми пишемо у життєписі певного персонажа, що він втратив під час
повстання вухо, але не помічаємо, що він жив ще 40 років у Львові, збудував
завод консерв чи шоколаду, заснував стипендію, музей, бібліотеку. Це треба
змінити. Історія Львова є своєрідною альтернативою повстанській історії,
і саме тому вона така приваблива і легко піддається мітологізації.
Ви хочете різко змінити точку зору на історію Польщі?
Я хотів би, аби поряд із мартирологією почали цінувати й інший досвід.
Коли в народній освіті ми перестанемо лише перелічувати вождів, які програли
наступні повстання й битви, а почнемо показувати людей, які намагалися
будувати щастя своєї родини, міста, народу інакше, і яким це вдалося,
то модель Львова може виявитися моделлю вкрай привабливою. Просто історія
Львова є дуже світлою історією.
Розмовляв Маріуш Урбанек
Станіслав Славомір Ніцея (Stanislaw Slawomir Nicieja, 1949 р.), історик, автор біографій Юліана Лєщинського-Лєньського (Leszczynski-Lenski) та Адама Прухніка (Prochnik). В 1988 r. опублікував у видавництві "Ossolineum" монографію „Cmentarz Lyczakowski we Lwowie” (упродовж 2 років наклад чверть мільйона примірників). Наступна „львівська” монографія – „Cmentarz obroncow Lwowa” (1990) – розійшлася накладом 50 тисяч. Наприкінці 1998 r. з'явився монументальний „Lyczakow. Dzielnica za Styksem”, розповідь про людей, які спочивають на львівських цвинтарях. Від 1966 r. проф. Ніцея є ректором Опольського університету.
Переклав Андрій Павлишин