Ї-дискусія
Шановні колеги!
Упродовж восьми років я займався налагодженням міжнародних та зовнішніх зв’язків міста Львова на посаді начальника відділу міжнародних/зовнішніх зв’язків. Дуже часто доводилося працювати у ситуаціях, вкрай невигідних для Львова та України загалом, за екстремальних обставин, коли наше місто не раз намагалися зробити сценою конфліктів на українсько-російському, єврейському чи польському ґрунті. Проте спільними зусиллями міської влади та громадськості досі нам вдалося утвердити образ Львова як аванґарду українських устремлінь до інтеґрації з ЕС. Не без гордості скажу, що громада міста завжди виявлялася мудрішою, аніж автори провокаційних комбінацій.
Однак, у ситуації, що склалася нещодавно довкола впорядкування меморіалу УГА та Польських військових поховань на Личаківському цвинтарі, виявилася серйозна тріщина в самій громаді. Частина її, репрезентована переважно старшим поколінням львів'ян, зайняла крайнє становище, і не погоджується ані на переговори, ані на компроміси. Поважаючи їхні патріотичні переконання, я, однак, не можу погодитися з методом обстоювання цих переконань та арґументацією. Я завжди вважав, що будь-яку проблему варто вирішувати за столом переговорів, що конфлікт не варто заводити в безвихідь, і що ніколи не варто “сходити на особистості”. Місто Львів має свої вічні інтереси, і вся громада працює на втілення цих інтересів, однак ніхто з-поміж львів'ян не має права монополізувати поняття “патріотизм”.
Я глибоко переконаний, що так само, як не можна жертвувати історичною пам’яттю задля політики, так само не можна жертвувати сучасними політичними реаліями задля історії: мистецтво політики – отримати в певній ситуації максимум вигоди для спільноти, яку ти представляєш.
На моє глибоке переконання, ситуація з цвинтарем є не стільки українсько-польським конфліктом, скільки конфліктом внутрішньо українським. В цьому конфлікті я обстоював право громади Львова на те, щоб не бути ізольованою від решти Европи. Я обстоював право і обов’язок львів'ян мати спільну позицію, яка, базуючись на моральних принципах, максимально відповідала би інтересові нашого міста і яка би дозволяла нашому місту на рівних брати участь у політичному житті України, реґіону, континенту.
Як галичанин, як українець я не можу допустити, щоб у світі остаточно сформувався імідж України, як країни, яка не здатна знайти порозуміння зі своїми сусідами та виконати свої зобов’язання перед партнерами. Я не можу допустити, щоб було зведено нанівець роботу тисяч людей, які формують нову европейську Україну. Україна не має вибору: щоб позбутися нав’язливої опіки “великого брата” ми мусимо розв’язати усі суперечки і збудувати міцні стосунки з нашими західними сусідами.
Світ є таким, яким ми його малюємо. Якщо ми постійно кажемо, що увесь світ ворожий до нас, хоче нас обдурити і принизити, то так воно і буде. Ми маємо піднятися над цими страхами і упередженнями. Ми маємо поважати один одного, і тоді почнуть поважати нас. Ми ніколи не зможемо стати нацією, яку поважають зі страху перед її могутністю, натомість, ми маємо шанс стати нацією, яку поважають за добру волю та шляхетність, і тому рахуються з нею. Якщо ж хтось сподівається, що Україна може дозволити собі іґнорувати евроінтеґраційні процеси і самостійно “будувати добробут в окремо взятій”, він глибоко помиляється: щоб не стати об’єктом “СНДінтеґрації”, ми мусимо стати активним суб'єктом европейської інтеґрації.
Я йду з посади у маґістраті. Я робив на цій посаді усе, що міг. Як казали давні римляни: хто може, хай зробить краще.
Але я й надалі активно висловлюватиму і відстоюватиму власну громадянську позицію засобами публіцистики, діалогу з громадськістю, репрезентації Львова на міжнародному інтелектуальному форумі.
Тарас Возняк, начальник відділу міжнародних зв'язків Львівської міської
ради
21 червня 2002 р.