Ї-дискусія
Rzeczpospolita, 25.05.02 Nr 21
Рафал Жебровскі
Чим міг би бути Львівський цвинтар Орлят для України
Всупереч позірності, рішення органів самоврядування Львова у справі Цвинтаря Орлят не є обурливим. Я, львівська дитина, народжена в діаспорі, також мав багато сумнівів, чи варто погоджуватися на відкриття цього некрополю у формі, яка узгоджена внаслідок численних компромісів між офіційними (тобто урядовими) польською та українською сторонами.
Так, це правда, – я нащадок захисників Львова, але це не найважливіше. Деформований кшталт реставрованого цвинтаря обурює мене насамперед з причин естетичних. Творіння студента п'ятого курсу архітектурного факультету Рудольфа Індруха (за походженням аж ніяк не поляка), є насамперед твором мистецтва, і то видатним. Це не лише місце, обтяжене польськими сентиментами, чи радше ресентиментами, як це намагаються нам інсинувати українські націоналісти. Це насамперед інтегрально цілісний твір мистецтва. До його складу входять усі архітектурні та скульптурні елементи і рослинний убір (запроєктований доктором Владиславом Кубіком (Kubik). Як кожен твір мистецтва, він збагачує і місто, і людей, які можуть з ним спілкуватися.
Отож, львівські депутати, які протестують проти відновлення цвинтаря, по суті є боржниками тих, від кого вони цей твір успадкували. Вони демонструють брак турботи про інтереси спільноти, яка їх обрала. Прекрасні, овіяні трагічною легендою місця приваблюють туристів. Цвинтар Орлят є пам'яткою такого класу, що міг би зацікавити не лише поляків, які відвідують місто над Полтвою. Відповідно розрекламований, він був би справжньою принадою для усіх гурманів естетичних вражень – навіть найрафінованіших – і не мав би у своєму класі надміру конкурентів, як старовинний атенський цвинтар тощо.
Вкрай гостро звучать виступи депутатів сучасного Львова, які, керуючись "постколоніальною" ментальністю, вбачають у некрополі символ польського імперіалізму. Опустимо завісу милосердя над подібністю цієї ситуації до висадження у повітря афґанських скульптур Будди фанатичними талібами, які виправдовували свій вчинок тим, що скульптури були символом чужинської культури. Оминемо також справи аж занадто очевидні, скажімо анахронічність таких комплексів. Адже, властиво ніхто у Польщі не має наміру відбирати українцям Львова. Ба більше, наша країна є захисником (і то відданим) їхніх найістотніших національних інтересів. Це твердження підводить нас до фундаментальної істини, про яку занадто часто у нашій і вашій історії ми забували. Вона міститься у словах: упродовж століть ми приречені одні на одних і маємо багато чого запропонувати навзаєм.
А звідси випливає дуже істотна істина. Вона парадоксальна, але власне у цьому вузлі суперечностей найглибше маніфестована кондиція людей і націй, зокрема у такій складній реальності, яку ми маємо у нашій частині Европи. Українці гадають сьогодні, що є очевидним, наче військо, яке намагалося приєднати Львів до Західної України у 1918 р., репрезентувало їхні національні інтереси. Отож, припустимо, що це воно перемогло б у листопадових боях. Майже немає сумніву, що ця Українська Республіка невдовзі була б підкорена агресивною імперіальною Совєцькою Росією. Це принесло б українцям переслідування культурних та інтелектуальних еліт, великий голод, препарований для них сталінським режимом, масові депортації – тобто знищення.
Польща у міжвоєнний період не була турботливою матір'ю для українців, які мешкали в її кордонах. У цій сфері були вчинені аж надто разючі помилки. Я не маю наміру заперечувати кривду, якої вони зазнали. Однак польське панування на Західній Україні чи у Східній Галичині порятувало і українські еліти, і населення від значно гіршої долі. Коли прийшов час, сприятливий для відбудови незалежної держави, то власне землі, які належали Польщі у 1918-1939 роках стали для України тим, чим був для Італії П'ємонт у XIX ст. Це порівняння повчальне, позаяк значна частина найзапекліших борців за об'єднання Італії не терпіла Савойської династії, але власне вона стала збирачем і фундаментом національного буття Італії. Досі Умберто I залишається патроном головних вулиць міст Італії, навіть тих, яким об'єднання принесло марґіналізацію та втрату значення, скажімо Неаполеві.
Отож, за аналогією, можна сказати, що польські захисники Львова – хоча вони цього і не прагнули – добре прислужилися сучасній незалежній Україні. Це чистий парадокс. Але з нього повинно випливати маркування про те, чи українці в кінцевому підсумку не повинні би принаймні шанувати захисників Львова. Ба більше, на цвинтарі спочивають прецінь не лише жертви польсько-українських боїв листопада 1918 р., але й також героїчні оборонці Задвір'я, званого польськими Термопілами. Вони полягли у боротьбі з Кінною Армією Будьонного, яка аж ніяк не несла свободи українському народові. Союзником польської армії у цих боях були вояки отамана Петлюри. Тимчасом, власне під Задвір'ям українська влада спокійно толерує гігантський монумент, який славить червоноармійців. Це також парадокс національної свідомості тих, хто приймає рішення у справах самоврядування у сьогоднішньому Львові.
Свобода є не лише даром Божим, який спливає на нації як натхнення на містика. Люди мають її стільки, скільки можуть узяти і перетворити у власні вчинки. На сучасній Україні мало не повсюдними є пам'ятники Богданові Хмельницькому. Однак саме він був головним ініціатором Переяславської ради (1654), яка кинула Україну в убивчі обійми Росії. Ба більше, цей політичний договір не лише перекреслив амбіції самого Хмельницького та України, але й захитав міжнародну рівновагу, вирішальним чином вплинувши на те, що Москва виросла до розміру гегемона у цій частині Европи. Страждання, яких через це зазнали поляки та українці, практично безмежні. Наступні століття продемонстрували це аж надто трагічно.
Отож, чи була альтернатива? Так, безумовно була. Її символом є Петро Конашевич-Сагайдачний. У 1621 р., коли здавалося, що Річ Посполита опинилася на краю провалля, а турки намовляли його підняти разом з козаками і очолити повстання православного люду, Сагайдачний відмовив. Інше рішення було б доволі розсудливим, адже Османська імперія доволі толерантно ставилася до іновірців. Однак вона була сатрапією, а шляхетська держава не обіцяла занадто багато, але була заснованою на владі закону державністю, яка пропонувала доволі значній частині своїх підвладних значний діапазон демократичних свобод. З цієї точки зору у тогочасній Европі із Річчю Посполитою Обох Народів могла рівнятися лише Голландія.
Тоді Україна зробила прозахідний вибір. Під Хотином були два окремі табори: польський і козацький. Коли турецькі удари падали на фортифікації, які боронили вояки гетьмана Ходкевича, з козацького табору долинали голосні вимоги: "Пускай, Батьку, з ляхи умирати!" Саме тому я ладний визнати, що Сагайдачний більше гідний поваги на Україні, аніж Хмельницький.
Ідучи за подібною логікою, я гадаю, що ворожість українських органів самоврядування до пам'яті захисників Львова не є виявом політичного розуму і розмислу над власним минулим. Якщо Україна може мати майбутнє, то вони будуть змушені здобутися на подолання власних комплексів. У іншому разі, у ближчому чи дальшому майбутньому Україну чекає переяславський шлях, який веде до обмеження незалежності або до порядків, які паную у Білорусі під владою Лукашенка. А цього я не бажаю ані собі, ані українцям.
Автор є істориком, випускником Люблінського Католицького Університету, співробітником Єврейського Історичного Інституту.
Переклав Андрій Павлишин