ШУЛЬЦҐЕЙТ
“Знайти, втратити і віднайти”
Львівська газета 05.02.2003 (№ 97)
Розмова з Беньяміном Ґайслєром, кінорежисером
СПОЧАТКУ це заповідалося як історія. Потім несподівано перетворилося на сенсацію. Не минуло й кількох місяців, як воно вибухнула скандалом. Усе, що діялося і діється далі, вже стало драмою. Драмою, – серед іншого, – і для ліберальної української інтелігенції, її шляхетних візій та її крихких інституцій. Якщо так піде далі, то драма стане просто поразкою. Черговою поразкою.
Зрозуміло, що йдеться про історію пошуків, відкриттів і втрат, пов’язаних із фільмом Беньяміна Ґайслєра “Знайти образи”.
А втім, те, що трапилося, майже цілковито затінило першопричину – сам фільм. А тим часом він готовий, всесвітня прем’єра відбулася 19 листопада 2002 року в 50-ту річницю трагічної смерті його протагоніста, Бруно Шульца, у Нью-Йорку, в Центрі Єврейської Історії, при великому напливі людності.
Щойно на початку січня 2003 р. касета з відеокопією дісталася до Львова. Я дуже чекав на неї, бо після завершення монтажу не бачив остаточної версії фільму, який ми робили разом із Беньяміном. Спершу я хотів написати відгук, а потім передумав: це було б надто садистично стосовно моїх зацікавлених співвітчизників, які наразі не мають змоги побачити фільм. Те, чи побачимо ми його згодом, значною мірою залежить від нас самих. А наразі – розповідь про пошуки, знахідки і втрати фільму – в інтерв’ю німецького режисера Беньяміна Ґайслера.
Ю.П. Як змінювалися акценти і пріоритети фільму в тракті монтажу, відколи ми бачилися з Тобою востаннє?
Беньямін Ґайслєр: Передусім я хотів би нагадати, що фільм від самого початку називався “Знайти образи”. І від початку йшлося про подвійний сенс: дослівний і метафоричний. Тут присутні жахіття, які випливали з моїх досліджень про те, що в Дрогобичі в часи німецької окупації – в присутності поляків та українців – робили з євреями... Брониця, Белжець. І, звісно ж, Бруно Шульц. Цей постріл на вулиці і стінописи для віденця, гауптшарфюрера СС Фелікса Ляндау. Саме їх ми хотіли знайти разом із Крістіяном Ґайслєром і моєю фільмовою групою. І ми знайшли їх. На початку була жменька людей, котрі чогось хотіли, і тільки згодом, після низки більших і менших помилок, – у польській щоденній газеті “Жицє” з’явилося повідомлення про віднайдення “Шульцових фресок”, на 99% підтверджене польським консулом у Львові. А те, що стінописів на той момент ще не бачили ні польські, ні українські експерти, – цим було знехтувано.
Коли відтак у травні 2001 р. Яд Вашем, вийнявши 5 фрагментів, зруйнував сукупну композицію, потреба залучення цієї обставини до фільму негайно стала очевидною, бо саме вона переносить цей суспільно-історичний комплекс у сучасність. Іншими словами, демонструє нам, яким важливим є опрацювання нашої історії. А відрізок часу впродовж ІІ Світової війни, в тому числі в Галичині, належить до найжахливішого, що пережили люди в ХХ столітті. Отож, пошуки й знахідки в драматургічному сенсі є тією частиною, яка була запланована від початку. Натомість втрата – аж ніяк, хоча вона пасує до наших часів безмірних втрат: тотожності, сенсу і гуманності. Але те, що в моїх фільмах завжди було важливим, залишається: людина, її історії, її поведінка, її життєва снага, те в нас, що заслуговує любові, – вплетені в драматургію людських загроз у минулому, сучасному і майбутньому.
Ю.П. А якою була для Тебе прем’єра емоційно?
Б.Ґ. Я дуже з неї тішуся. Нарешті люди в усьому світі заговорили про Шульца. Чи в Америці, чи Європі – Шульцові належить важливе місце в світовій літературі ХХ ст. Цей фільм розповідає багато нового про Бруно Шульца і його останні дні. В Нью-Йорку ще мешкають кілька старих дрогобиччан, і для мене емоційно було неабиякою подією змогти нарешті розповісти Целі Купферберґ, хто врятував її 3-річною дівчинкою в Дрогобичі. Це був німець, розпорядник нацистівських сільськогосподарських угідь у цьому регіоні, Ебергард Гельмріх, який урятував життя також багатьом іншим євреям і має в Яд Вашем своє деревце. Окрім того, Нью-Йорк – це місто, де відбулася прем’єра “Великого диктатора” Чарлі Чапліна. Чудесний фільм!
Ю.П. Якими були реакції? Чи призвів показ фільму до якогось зближення позицій конфліктуючих сторін?
Б.Ґ. Завдяки прекрасним анонсам у “Нью-Йорк Таймс” Центр Єврейської історії на прем’єрі був переповнений. Прийшло близько 350-450 осіб. Після демонстрації фільму відбулася дискусія. Я також чув про осіб, котрі після перегляду відмовили Яд Вашем у фінансовій підтримці. Є різниця, чи ми читаємо історію в газеті, чи дивимося фільм. Люди на власні очі можуть побачити, що сталося, вони мають змогу відчитати це на обличчях дійових осіб. І це вражає, за умови, що глядач не відчуває настирливої присутності камери і знімальної групи. Я гадаю, багато з тих, хто побачив цей фільм, щойно тепер збагнули, що, властиво, трапилося. І тут потрібен час, аби перетравити, а згодом – діяти. Для мене важливо, щоби глядач зміг винести щось для себе, взяти зі собою щось, що залишається: образ, жест, які несподівано колись знову вигулькнуть у його житті.
Представники Яд Вашем були запрошені на прем’єру, але до мене ніхто не підійшов і не зголосився.
Ю.П. Чи не знаєш Ти, що діється з вивезеними фрагментами? І що з ними буде далі?
Б.Ґ. Що стосується Яд Вашем і майбутнього цих фрагментів, то мені про це нічого певного не відомо. Я вважаю, що тепер це справа ICOM (Міжнародної конференції музеїв, структури UNESCO в Парижі – прим. Ю. П.). Членами цієї організації є Україна, Ізраїль, Польща, Німеччина, Франція, Англія та США. ICOM має спільний статут, визнаний усіма державами-членами, який Яд Вашем однозначно порушив.
Ю.П. А які перспективи фільму? Якою є визначена угодами послідовність демонстрацій?
Б.Ґ. Спершу фільм мають показати на кількох міжнародних кінофестивалях у світі. В Німеччині цієї весни він має потрапити до кінотеатрів, а коли мине передбачений законом термін – на телебачення в Німеччині та Франції.
Ю.П. До яких кроків мали би вдатися зацікавлені українські чинники, щоби фільм можна було побачити і в нас?
Б.Ґ. Запросити його до участі в міжнародному кінофестивалі, закупити національним українським телевізійним каналом для показу без переривання рекламою, організувати заходи, присвячені Шульцові чи майбутньому Центрові Шульца в Дрогобичі.
Ю.П. Чи Ти й досі зберіг свою візію Дому Шульца в Дрогобичі?
Б.Ґ. Не зовсім. Слід було б поміркувати, як обійтися зі зруйнованими стінописами. Я виступаю за те, щоби всі фрагменти знову повернулися до колишньої “дитячої кімнати” в т. зв. “віллі Ляндау”. Розриви між окремими фрагментами надавали б комірчині, – а, отже, й цілому будинкові, – сенсу. Бо саме ці розриви символізують розірваність історії, яку слід намагатися знову, з думкою про майбутнє, зшити докупи за допомогою численних зустрічей у такому-от Центрі.
Варто зводити мости, які б уможливлювали обмін між людьми в цілому світі. І це видається мені тим важливіше, чим ближчий термін, коли зовнішній кордон ЄС пролягатиме за 70 км від Дрогобича.
Ю.П. Останнє запитання, можеш на нього не відповідати, бо воно риторичне: чому ти вирішив зробити прем’єру в Нью-Йорку, а не в Дрогобичі?
Б.Ґ. Мені здавалося, що в Нью-Йорку Bilder finden/Finding Pictures привабить більше уваги, зацікавить цією темою людей, котрі зможуть чимось допомогти Дрогобичу. Це як з бумерангом, який повертається, не влучивши в ціль. Зробіть щось для того, аби прем’єра могла відбутися в Дрогобичі. Запросіть мене – і я приїду!
Розмовляв Юрко Прохасько – літературознавець, перекладач-германіст, мешкає у Львові