(Не)легальне (не)щастя
Нова ґенерація “нелегалів”

Випуск цієї збірки інтерв’ю профінансовано фондом Роберта Боша та фондом Гайнріха Бьолля. Ми дякуємо.
липень 2002

Передмова
Розмови з нелегальними працівниками
Розмова з роботодавцем
Розмови з німецькою офіційною стороною

Передмова

Якщо запитати в українця з західних областей, що він знає про нелегальну працю за кордоном, йому одразу ж спаде на думку той факт, що це явище, власне кажучи, зачіпає майже кожну сім’ю регіону, що навіть хтось чи кілька з його родичів тепер перебувають там, щоб забезпечити нормальне життя решті сім’ї. Якщо ж з питанням про нелегальну зайнятість східноєвропейців звернутися до німця, то виявиться двоякість становища: з одного боку, нелегальну працю характеризують як негативне, хоч вже і масове, явище, з іншого ж – навряд чи можна натрапити на такого німця, котрий хоч раз зустрічався із східноєвропейським нелегальним робітником. Вдаючись до іронічного тону, скажемо: нічого невідомо достеменно. Закономірно також, що “попастися” – рівноцінно із кримінальним злочином, а тому нікуди не зникають переваги, котрі можна отримати завдяки залученню нелегальних робітників в економіку. Отож, увагу на долю нелегальних робітників у Німеччині можуть звернути тільки завдяки випадковості.

Така випадковість спіткала Дьорте Люхт, керівника інтерв’ю-проекту: восени 2001 року вона прибула в якості Бош-лекторки на кафедру німецької мови Тернопільського педагогічного університету, а перед тим у Німеччині познайомилась із громадянином Литви, що вже кілька років працював нелегально.

Те, про що вона винятковим чином довідалась у безпосередній близькості до себе, в Україні виявилось явищем буденним. Одна студентка, для прикладу, розповіла їй, що її навчання фінансує батько, який перебуває у США і якого вона вже не бачила три роки. Після тривалого спілкування стало зрозумілим, що українською заробітною платою дуже важко забезпечити собі власне проживання, не згадуючи вже приватні катастрофи (хвороби), турботу про майбутнє (як-то, про житло) чи підвищення життєвого стандарту (для прикладу, придбання авто). Та масовість, про яку говорять у Німеччині, виявилась в Україні не меншою: форма її прояву – відсутність людей, насамперед у сільській місцевості.

Отож, ідея напрошувалася сама: використати нагоду, що виникла внаслідок зустрічі українських студентів, котрі вивчають німецьку мову (учасники проекту: Наталя Багрій, Олена Близнюк, Оксана Бугаєнко, Богдан Федчишин, Галя Кубів, Андрій Цяпа, Надя Цибулько, Наталя Жулкевська) з Бош-лекторкою, а отже, з фондом Роберта Боша. Позаяк у Німеччині над східноєвропейськими робітниками тяжіє проблема нелегальності, там наявні тільки ті відомості, котрі стосуються кримінальних аспектів їхнього перебування або їх як робочої сили, однак немає жодних, котрі б повідомляли про них як про вихідців з певної країни, що мають сім’ю і достатньо мотивів, аби нелегально перебувати у Німеччині. Причина цього не в тому, що німецька сторона не виявляє інтересу, – немає довіри з боку українців, а на додаток, обом сторонам бракує знання мови. Ми усвідомили перевагу довіри та мови, використали її і дали життя цьому проекту. Початком його були інтерв’ю із тими мешканцями Західної України, що колись працювали нелегально в Німеччині. У пригоді ставали наші сім’ї, рідні села та й, зрештою, будь-який випадок. З їх допомогою ми намагались розшукати людей, що були б готові досить об’ємно розповісти нам про свої життєві перипетії, умови проживання, мотиви, конфлікти та думки тієї нелегальної пори.

Нашим наступним кроком був Берлін, де першочерговою метою були інтерв’ю із представниками “офіційної” сторони нелегальної зайнятості: Союзу роботодавців, Земельного кримінального відомства, відомства зайнятості, відомства по боротьбі із порушеннями податкового кодексу та профспілок. Для здійснення цієї мети ми, завдяки фінансовій підтримці фонду Гайнріха Бьоля, на початку березня 2002 року поїхали до Німеччини.

Під час інтерв’ю з нелегальними робітниками ми зіткнулись із значно більшою кількістю проблем, аніж очікувалося. Дехто з тих, до котрих ми зверталися із проханням розповісти одному з нас про своє перебування у Німеччині, дуже різко відмовляли нам. По-перше, там їх спіткали неприємності, про які вони не хотіли згадувати; по-друге, вони боялись, що їхні імена будуть розголошені; по-третє, вони не могли зрозуміти, що хтось може мати інтерес до їхніх переживань, не керуючись при цьому якимись “задніми” помислами; по-четверте, нам дорікали, що ми, мовляв, втручаємось в чужі справи. У Берліні особливо важким було встановити контакти з українськими “нелегалами”, а передовсім – здобути їхню довіру.

Ми сподіваємось, що ця брошура викличе інтерес до білої плями та змалює бачення “нелегального буття” з точки зору нелегального працівника, котрий, звичайно, не пропонує жодного вирішення такої проблематичної ситуації, позаяк недоторканий status quo її містить вирішення його власних проблем.

Наталя Багрій, Олена Близнюк, Оксана Бугаєнко, Богдан Федчишин, Галя Кубів, Дьорте Люхт, Андрій Цяпа, Надя Цибулько, Наталя Жулкевська
Тернопіль/Україна, липень 2002

Розмови з нелегальними працівниками

Січень 2002: Анатолій, 26 років, неодружений, безробітний, проживає в Тернопільській області

Свою останню поїздку до Німеччини я здійснив влітку 2001 року, маючи на руках туристичну візу. Протягом трьох місяців перебував у Потсдамі. За кордон я відважився їхати власним автомобілем (у мене “Ореl-Kadett”). Це була вже моя четверта поїздка до Німеччини. Ніяких проблем з візою чи на кордоні я не мав.

У Німеччині я планував зробити наступне: ближче познайомитись з країною, відвідати знайомих і заробити трохи грошей. Щодо відвідин знайомих, то я мав на увазі друзів мого дідуся, які перед Другою світовою війною жили на той час у польському, а зараз українському селі, де мешкаю і я. Ці люди знайшли для мене роботу в одного фермера-селянина. Це була сезонна робота – збирати урожай ягід. Працювати було не важко. Я легко знайшов спільну мову з іншими нелегальними робітниками. Серед них були поляки, росіяни, білоруси, українці. Також познайомився із однією жінкою з моєї області. За рідною домівкою сумував тільки в перші дні, але це швидко минуло.

Робочий день розпочинався дуже рано, о 5 год., і тривав до 3 год. після обіду. Вихідних не було. Заробіток залежав від кількості зібраних кошиків. За день можна було заробити від 80 до 120 марок. Помешканням нас забезпечував роботодавець. Це були готельні кімнати, проживання в яких коштувало 5 марок за добу. Санітарні умови – задовільні. В цілому відносини між фермером і робітниками склалися дуже добре. Господар обходився з нами добродушно, його жінка готувала нам їсти. Кожен з нас міг собі замовити те, що йому найбільше подобалось. Їжа була дуже доброю, але нам її не вистачало. Серед німців я знайшов мало друзів, можливо, через те, що мало подорожував країною.

Одного разу я пережив шок, коли мою машину зупинила поліція, щоб перевірити документи. Але нічого не трапилось, і я міг їхати далі.

Це смішно, але моєю найцікавішою пригодою став стоматологічний кабінет. Я отримав безкоштовну медичну допомогу, тому що був застрахований. Сучасне обладнання було для мене справжнім дивом, і я не відчув ніякого болю при лікуванні зуба. В цілому мені дуже подобається соціальне страхування німецьких громадян. Це робить життя стабільнішим, ніж воно є в Україні.

Я можу добре розмовляти німецькою. У вільний час я прогулювався вулицями Берліна, зробив кілька фотографій на пам’ять і купив подарунки для моїх домашніх. Я почувався дуже вільно і впевнено, але тільки тому, що в мене на руках була туристична віза. Грошей, які я заробляв, вистачало, щоб відчувати себе в Німеччині немов під час відпустки або канікул. Крім того я привіз гроші додому, які ми ще досі не витратили.

Щоб їхати до Німеччини, потрібно мати відповідні документи, а також добре володіти мовою, тому що без знань мови одразу ж впадаєш у вічі і стаєш підозрілим.

Майже неможливо знайти роботу у західній Німеччині. Я хочу знову їхати до Німеччини. Можливо, поїду до того ж самого фермера, але вже з маленьким подаруночком. Ми потоваришували, і я отримав від нього запрошення в усній формі приїхати ще раз.

Січень 2002: Микола, 48 років, проживає в Тернополі, батько двох синів

У 1996 році Микола отримав візу на три місяці. У Німеччині хотів заробити грошей на навчання синів. Без проблем на кордоні він прибув восени в Берлін. Довгий час не міг знайти ніякої роботи, проживав разом зі своїм українським знайомим. Врешті-решт в одному з кафе він знайшов роботу, яка не була високооплачуваною, але все ж можна було щось заробити. Там він працював сторожем і прибиральником водночас.

Одного разу він прогулювався площею Александерпляц і несподівано наштовхнувся на хулігана (таких на цій площі чимало). Той дуже розсердився і почав сваритися з Миколою. Останньому це не сподобалось і він в свою чергу висловився по-українськи. Вмить з’явилось ще четверо хуліганів. Вони і передали українця поліції. В поліції Микола заявив, що приїхав з України до Німеччини, щоб купити собі автомобіль. Миколу відправили за ґрати, тому що німецькі правоохоронні органи повинні були відіслати спочатку запит до України, чи дійсно Микола є її громадянином.

У в’язниці Микола провів 3 місяці. Там він отримав одяг, їжу, дах над головою і навіть роботу, де він заробляв трохи грошей.

Його друзі в Берліні нічого не знали про ув’язнення, їм нічого не повідомили. Вони, мабуть, здогадувались, що Микола міг потрапити до рук поліції, але ніхто не наважувався щось робити, аби знайти Миколу. Ніхто не давав про себе знати.

Через три місяці надійшло підтвердження, що Микола дійсно є українським підданим. Отже, літом його відправили до Києва. Там на нього чекала дружина. Микола каже, що час, проведений у в’язниці був для нього психологічно важким. Потрібен час, щоб віднайти свій спокій і стати таким як колись. Микола заробляв у Німеччині 150 марок на тиждень, але ці гроші він втратив. Чому і як він не хотів сказати. Поступово він змирився зі своєю Німеччині 150 марок на тиждень, але ці гроші він втратив. Чому і як він не хотів сказати. Поступово він змирився зі своєю долею і вважає, що ще й на його вулиці буде свято.

Березень 2002: Олег, народився в 1974 р. В Тернопільській області, за професією інженер та електромеханік. Вперше поїхав до Німеччини у 1995 р., працював нелегально у Вуперталі та Берліні

У 1995 році я ще навчався у Технічному університеті Тернополя на четвертому курсі. На канікулах вирішив поїхати до Польщі, щоб заробити трохи грошей. Там можна було заробити від 5 до 7 доларів за день, а в Німеччині, казали люди, можна заробити десь 40 марок. Це була справжня спокуса. І я вирішив перетнути нелегально кордон, перепливши річку Одер, що було небезпечно для життя. У мене був товариш, який мав знайомих у Німеччині. Ми сподівалися знайти роботу в Бернау з їх допомогою. Отже, темна ніч, місяця немає, повітря – тепле, вода прохолодна, десь біля 15°С. Ми плили спочатку разом, але мене знесло течією і через 20 хвилин я втратив свого друга з поля зору. Спочатку ми кричали одне до одного, але потім його голос ставав все тихішим. Коли я був на іншому березі, я крикнув ще раз, але відповіді не було. Отож, я не знав куди йти. Але колись чув від мого друга, що в Бернау мають бути українці, які живуть біля озера. У школі я вчив англійську мову, тому німецькою мовою я взагалі не говорив. Так, я запитував про “воду” замість “озера”, а одна німкеня подумала, що я прошу стакан води і відповіла, що в будинку немає води і я повинен йти геть. Ось таким був перший день у Німеччині – дуже напруженим. Через декілька днів я зустрів українських людей (усі “нелегали”). Вони жили в наметах у лісі. Але намети не знаходились один біля одного. В кожному наметі жило від 2 до 5 людей. Нужда чи біда – ми трималися разом, але коли хтось знаходив роботу, то він починав жити окремо, і усі заздрили йому.

Отак почав я жити як “лісова людина”. Для прожиття ми використовували те, що знаходили на смітниках – одяг, простирадла, наволочки й інше, але не мали можливості прати ці речі. Кожної неділі магазини типу “Райхель” і “Кайзер” викидали на вулицю продукти, термін використання яких минув. Ми їли ці продукти, вони здавались нам свіжими і дуже смакували. Ми також бачили, як цими продуктами забезпечували себе деякі бідні німці. У мене не було постійної роботи. За гарне місце потрібно було заплатити від 100 до 300 марок. Приходив молдаванин, який колись служив у колишній НДР солдатом радянської армії; він був посередником між німецькими роботодавцями та східноєвропейськими робітниками. Він забезпечував нас роботою.

Пізніше я працював у одного господаря. Він був тренером з кінного спорту, мав 30 років, його дружина була співвласницею магазину. Він купив старий будинок, хотів відреставрувати його і я міг допомагати йому в цьому. Тоді я більше не жив у лісі; мені платили 7 марок за годину і я працював 5-8 годин.

Через 40 днів я мусив повернутися додому, щоб продовжити навчання. Після закінчення університету я знову поїхав до Польщі, а потім до Німеччини, щоб працювати нелегально. Загалом я був у Німеччині 5 разів. Останній раз я був там у 1999 р. і повернувся у 2000 р. Ця остання поїздка була найкращою, тому що я мав вже багато знайомих, і міг не хвилюватися, що вони мене видадуть поліції. Були випадки, що сусіди викликали поліцію тому, що “нелегали” працювали по суботах, коли німці хотіли тиші і спокою.

Я завжди боявся поліції, бо одного разу мав неприємний випадок. Я проводив кабель і слухав радіо. У будинку працювали німці, які мене знали. Іноді приходили люди, привозили товари, і я повинен був підписатися, що прийняв їх. Цього разу також прийшов чоловік і почав запитувати, чи я тут працюю і хто я такий. Я думав, що цей чоловік теж привіз якісь товари, але він був із служби зайнятості. Він, звичайно, помітив, що я іноземець і не все цілком вірно розумію. З ним були чоловік і жінка. Я стояв між стінами будинку і виходом, оточений людьми зі служби зайнятості. Я почав утікати через будинок, зістрибнув з другого поверху і побіг геть через сусідський садок. Я заховався у кущах, вичікував поки ці люди підуть геть. Вони запитували інших німців, чи вони мене не бачили. Але всі говорили, що мене не знають.

Для більшості німецьких працівників я не був якимось особливим. Не мало жодного значення те, що я іноземець. З часом я почав розуміти німецьку мову, а потім почав розмовляти.

Інша справа – робітники з Східної Європи (Росія, Білорусія і Україна). Жити поруч з цими людьми було іноді дуже небезпечно. Вони могли одне одного видати поліції. Мені важко про це розповідати, але, на жаль, це правда.

Також і серед німецьких господарів були різні люди. Траплялося іноді так, що роботодавець вираховував з платні гроші за ті секунди чи хвилини, які працівник потребував, щоб перевести подих. Закінчувалося тим, що наприкінці дня господар говорив: “Ти отримуєш сьогодні лише 7.62 DM, замість 9 чи 10, тому що ти сьогодні часто ходив до туалету і був там занадто довго.”

Але я зустрічав у Німеччині також добрих людей. Наприклад, я винаймав квартиру у літньої жінки, яка жила одна. Ця німецька бабуся варила мені їсти, прала мій одяг та інше. Я часто допомагав їй по господарству і платив за квартиру лише половину від 250 – 300 марок. Таким людям я завжди вдячний.

Ще одні мої знайомі німці довірили нам (мені і моїй дружині) свій великий будинок, коли подорожували в Італії. Ми повинні були лише слідкувати за порядком у будинку. Така довіра була для мене справжньою несподіванкою.

Я вважаю, що варто поїхати до Німеччини, щоб познайомитися з новою культурою і новим менталітетом. Коли я буду мати можливість поїхати ще раз до Німеччини, я зроблю це, але вже легально. Я б не хотів знову перебувати у постійному страху.

Розмова з жінкою, яка три роки (з 1998) нелегально працювала в Німеччині. Її звати Наталя; за професією художник-модельєр

Знайти нормальну роботу за моїм фахом у Тернополі дуже важко. Одного разу я випадково зустріла на базарі свою подругу, і та розповіла, що збирається їхати на заробітки в Німеччину і там, нібито, є можливість заробити близько 500 $ за місяць, отож, якщо я маю бажання, також можу поїхати. Вона знає чоловіка, який організовує виїзд туди. Кожного тижня він відправляє по три жінки. Звичайно, я не вагаючись погодилась з цією пропозицією. За місяць віза була готова. Далі все відбулось дуже швидко, так що я навіть не встигла нормально підготуватися до подорожі і зібрати достатню кількість грошей. Дорогою до Львова я ще повністю не усвідомлювала, що чекає на мене.

Заробити стільки грошей було надзвичайно великою спокусою. В Офенбасі, що біля Франкфурта, я потрапила циганську сім’ю, здавалось, мільйонерів. Там панувала приємна дружня атмосфера, тому працювати було справжнім задоволенням. Я отримувала 400 DM щомісяця. В мої обов’язки входили догляд за сімома дітьми, миття туалетів та вікон та інші домашні справи. Я не перевтомлювалась, могла їсти стільки, скільки хотіла, навіть погладшала. Я жила їх життям, навіть брала участь у циганському балі і вдягла на нього сукню, котру потім привезла в Україну для своєї дочки. То було свято з нагоди “золотого Вайнахту”, ми танцювали до пізньої ночі. Новорічну ніч святкували в величезному готелі, батьки були в одній кімнаті, я з дітьми – в іншій, в холодильнику – гора всіляких ласощів та напоїв. Ми часто ходили в ресторани. Отож, перебування в цій сім’ї залишилось приємним спогадом.

Інша сім’я, в якій я працювала, була повною протилежністю попередній. Я працювала день і ніч, проте мало що з того мала. Займалася домашньою роботою, доглядала п’ятьох дітей, які, як на зло, були страшенно неслухняними. Мені було соромно вийти з ними на вулицю, з першого погляду можна було впізнати їх циганську натуру: вони чіплялися до людей, випрошуючи гроші. Ця сім’я була зовсім небагатою. Вони платили мені погано, бо й самі не мали. Я не мала права нікуди вийти, вони постійно слідкували за мною. Було так важко в психологічному плані, вони так мені остогидли, що й жити не хотілося, тому я вирішила втекти. 1 квітня мені вдалося вийти з дому буцімто купити нові черевики. Я блукала невеличкими ринками на вулицях, бо чула, що там можна знайти когось із наших, і сподівалась знайти нову роботу. Випадково зустріла молодого молдаванина, розповіла йому про свої справи, про те, як нестерпно жилося мені в циганів, і він пообіцяв допомогти з роботою. Він же ж працював нелегально в турка і хотів взнати, чи може той щось для мене підшукати. Таким чином ми домовились про зустріч. Цигани не хотіли мене відпустити, стара пішла зі мною на зустріч і спостерігала, як я розмовляла з чоловіками. Я отримала нову роботу, проте з циганами ще мала проблеми: вони ні за що не хотіли відпускати мене, мало не прокляли, коли я йшла.

Лише відтоді почалося справжнє життя. Я працювала в Червоному хресті, пакуючи одяг на Марокко, мала новий одяг, взуття і почувала себе вільною.

Одного разу, прогулюючись містом, я побачила двох українських жінок, яких впізнала за спідницями – нашого брата видно здалека. Поспілкувавшись з ними, я дізналася, що вони працюють на фірмі одного марокканця: раніше він був прибиральником, як і ми, але дуже розбагатів завдяки українським жінкам. Що ж, я отримала ще кращу роботу.

Ми прибирали в банках, школах, музеях і дуже добре заробляли. Тепер я мала краще житло, іноді отримувала 16 DM за день. Така робота мені подобалася, ми почували себе цілком вільно, за нами ніхто не слідкував. Нам говорили, що ніхто так добре не працює як українські жінки, а ми раді старатися: навіть папером натирали підлогу до блиску. Шеф був задоволений. Я почувала себе вільно, могла, наприклад, зробити собі каву в кабінеті, який прибирала. На поверсі, який був за мною закріплений, працювали тільки шефи. Іноді там залишалось печиво, яке я могла взяти собі, інакше його викидали. В той час я дуже добре заробляла. Пригадую, якось ми зустріли українську жінку. Вона виглядала нещасною, одяг зношений, колготки подерті. Ми взяли її до себе. Тепер вона стала зовсім іншою людиною, одружилася з німцем і виглядає щасливою.

Отже, я мала гарну роботу, багато грошей, але хотілося додому. Я страшенно скучила за всім і всіма. Гроші більше не тішать мене, хочу лише додому. Але як же перетнути кордон, термін моєї візи закінчився три роки тому. Я довідалась, що можна домовитись з поляками, заплатити їм, і вони перевезуть через кордон. Сказано – зроблено. З ними я доїхала до кордону, далі почались проблеми: сумку з 800 $ я мала залишити в авто і йти, роблячи вигляд, що прогулююсь, а потім перелізти через паркан. Все це вони мені докладно пояснили. Таким чином вони непомітно переправили вже багатьох жінок. Іншого виходу не було, я змушена була їм довіритись і рушила. Я не знала, чи знайду їх знову, коли перелізу через паркан, але в той момент я не думала про це. Досить швидко я відшукала паркан. Липень, спека, а паркан страшенно високий. При першій спробі я впала, бо одяг заважав мені. Не довго думаючи, роздягаюся до білизни, перекидаю одяг на другий бік і роблю другу спробу. Я впала знову, проте цього разу на потрібну сторону, дуже подряпалась і було боляче. Одягнувшись, побігла в тому напрямку, який вказали поляки. На щастя, я знайшла їх, вони повернули мені мій багаж. Це були добрі люди, вони дуже допомогли мені.

На польській митниці мене затримали, замкнули в камері, потім допитували. Сказали, якщо говоритиму правду, то все буде гаразд. Там я перебувала п’ять годин: розповіла, що працювала в циганів і про те, як погано мені там було. Потім я підписала велику кількість паперів і мене відпустили.

Розмова з Володимиром, 21 рік

Я не хотів би відкривати своїх думок та почуттів. Я скажу так: хоча я був нелегальним робітником, там я почував себе “білою людиною”. На Україні такого відчуття я не мав ніколи. Там, в Німеччині, я міг працювати і заробляти гроші, тут, на Україні, я – ніщо! Я поїду туди ще і буду працювати.

Чи не хотів би ти одружитися з німецькою жінкою?

Якщо я буду мати таку можливість, я неодмінно нею скористаюся. Але нею буде не перша ліпша...

Січень 2002 року: Олег, живе в Тернополі, з квітня по вересень 2001 року нелегально працював в околицях Ляйпціґа

Олег поїхав до Лейпціга, щоб заробити грошей на навчання своїх двох синів: один вже студент, а інший цього року закінчує школу і хоче одразу ж вступати до вузу. До Німеччини Олег дістався машиною, власник якої заробляє гроші перевезенням нелегальних робітників закордон. При в’їзді не було ніяких проблем, успішним було також і повернення на Україну. Але спочатку він трохи перенервувався, бо коли приїхав до Ляйпціґу, то його двомісячна віза залишалась дійсною ще тільки один місяць. А позаяк він перебував у Німеччині загалом чотири місяці, то не тільки нелегально працював, а ще й на три місяці залишився там без дозволу. Трохи подумавши, Олег сказав: ”Коли я повертався на Україну, мені дуже пощастило. Я перебував у Німеччині на три місяці довше, аніж це дозволяла віза. Але поспіхом прикордонники цього не помітили. Лише на українському кордоні мені в паспорті поставили відмітку”.

“Було проблемою знайти в Німеччині роботу”, – каже він. Майже півтора місяця він залишався без роботи в чужій країні. Пізніше йому вдалося знайти місце в одного селянина. Спочатку Олег працював 3 – 4, пізніше 5-6 і під кінець навіть 10 годин на день. Разом з друзями він наймав квартиру за 100 марок на місяць. Санітарні умови були хороші. Ставлення німців до українців було цілком задовільним. Власник квартири і роботодавець обходилися з ними непогано. Поганою була лише слава, якою користувалися росіяни в німців, а саме: німці вважали їх брехунами. Олег на власному досвіді переконався, що німецький господар швидше візьме на роботу українця, аніж росіянина.

На час перебування в Німеччині Олег не знайшов собі друзів, а лише добрих знайомих. Це було пов’язано з тим, що кожного дня потрібно було бути на сторожі і нікому цілком не довіряти. Він покладався лише на себе.

При в’їзді до Німеччини Олег мав при собі 200 $ – мінімальна сума, необхідна для тривалого перебування закордоном. Через те, що термін його візи давно вийшов, він мало показувався на вулиці зі страху, що його схопить поліція. Тоді б на нього чекала депортація і багаторічна заборона в’їзду до Німеччини.

Багато переживань було через заробітну плату. Від одного знайомого він дізнався про випадки, коли нелегальним робітникам через їх безправність не виплачували грошей взагалі. Його господар також не виплатив йому грошей за перший місяць, він лише запевнив Олега, що той отримає всі гроші потім. В день від’їзду господар дійсно виплатив йому всі зароблені гроші.

На думку Олега, до Німеччини їхати дуже вигідно, коли впевнений, що знайдеш добре оплачувану роботу. “Стільки грошей, скільки я заробив у Німеччині, я б на Україні не отримав і за довший час. Але потрібно мати на увазі, що поїздка, наймання квартири, віза – все це коштує грошей. Їх спочатку потрібно відробити, і тільки потім починається заробіток”.

“Можливо, я поїду до Німеччини ще раз, напевне не знаю. Це залежить від моєї роботи тут, у Тернополі, яку мені не хотілося б втрачати, а також від моєї сім’ї. Я маю номер телефону мого господаря в Німеччині, а в нього є мій. Якщо він зателефонує і скаже, що для мене є робота, я обов’язково поїду, бо переконаний, що на мене хтось чекає і мене не виженуть”.

Травень 2002: Розмова з Іваном, 30 років, родом зі Львова, тепер живе і працює в Ляйпциґу з 1995 року

Я був власником ресторану у Львові, але в 1993 р. потрапив у фінансову скруту і відмовився від справи. Я не зміг знайти на Україні роботу (я вивчав будівництво доріг), і мій друг, який повернувся з Німеччини з автомобілем, наштовхнув мене на ідею спробувати щастя в Німеччині. Моя віза була дійсною півроку, і я поїхав до Ляйпціґа, коли один мій знайомий саме повернувся звідти. Я зміг отримати його квартиру, а також його робоче місце. Робота полягала і полягає досі в митті вікон, прибиранні, у виготовленні дверей, тобто в усьому тому, що не вимагає професійної підготовки.

Спочатку я думав, що довго тут не залишусь. Але пізніше, коли повернувся на Україну, то помітив, що це – наче хвороба: частина мене залишилися в Німеччині. Та й гроші завжди потрібні. Тому я знову і знову їжджу туди і провів там приблизно сім років свого життя. Мову я опановую досить успішно. Я вивчав німецьку мову в школі, проте перших півроку нічого не розумів і нічого не міг сказати, зате потім все пішло добре.

Отже, я знову повернувся. Найдовше я залишався в Німеччині три роки, з кінця 1995 до 1998, в цей час я реставрував будинок в західній Німеччині. В 1998 році я захотів виїхати, проте термін моєї візи вийшов ще два роки тому. Щоб мене не депортували на роки з Німеччини, я вдався до трюку. Приїхавши до Берліну, я звернувся в поліцію і заявив, що у мене зникли документи; в таких випадках в українському посольстві можна було замовити так звану “білу посвідку”. Я заплатив 400 чи 500 марок штрафу і отримав дозвіл на виїзд.

За годину роботи я отримував приблизно 10 марок, після введення Євро я дещо втрачаю: тепер я отримую 5 євро. В мого теперішнього роботодавця працюю вже вісім місяців.

Ментальність німців, українців і росіян відчутно відрізняється. Російська душа – безкрая. Деколи мені хочеться влаштувати свято, я запрошую німців, але вони вже думають про наступний день, про наступний ранок, про те, що їм треба рано вставати, тому вони п’ють мало і незабаром зникають. В Росії святкують просто, не думаючи про наступний день. З росіянами чи українцями я майже не контактую. Це через обережність, бо з співвітчизниками завжди виникають проблеми. Оскільки в Німеччину приїздять ті, хто має проблеми вдома, – борги, сімейні незгоди осточортіли або ж просто потрібні гроші – то є дуже небезпечно жити однією компанією: в вічі впадає мова, поміж земляками швидше виникає сварка, більше п’ють і забувають про необхідність переховуватися.

1996 року я опинився в неприємній ситуації з вини співвітчизників. Тоді я ремонтував будинок і роботодавці забезпечили мене безкоштовним харчуванням та проживання. Один знайомий попросив мене надати притулок двом росіянам на короткий час, поки вони не знайдуть роботу. Роботодавці нічого на це не сказали, бо довіряли мені. Росіяни часто залишались самі, вони багато пили, а через те що заздрили моїй роботі, справа якось закінчилась бійкою. В результаті цього я пошкодив одному з них обличчя. Тому він намагався мене шантажувати, вимагаючи гроші за тілесні ушкодження. Вийти з цієї ситуації мені допомогли німці, виставивши обох за двері. Як наслідок, поліції анонімно повідомили про наші нелегальні робітничі відносини, і якогось дня біля місця роботи з’явилось багато поліційних машин. На щастя, мене тоді там не було. Так завершилась співпраця з нашими роботодавцями. Справді небезпечною була поліція, що володіла якоюсь інформацією. Та незважаючи не це, я й сьогодні підтримую стосунки з колишніми роботодавцями.

Зараз я маю візу на три місяці, живу з українським студентом, який навчається в Ляйпціґу. Ми наймаємо квартиру, яка коштує всього 600 DM за місяць. Я працюю шість днів на тиждень по 8-9 годин щодня і заробляю 380 DM за тиждень. Часто мені доводилося виносити сміття, хоча це мені не дуже подобається, – більш охоче я теслюю двері. Праця для мене – втіха, коли я створюю щось.

Чи щасливий я в Німеччині? Так і ні. Я міг би назвати себе щасливим, якщо б у мене була сім’я або подруга. Одного разу я знайшов жінку тут, в Німеччині. Ми хотіли навіть одружитися, але вона в останній момент накивала п’ятами. Причиною була моя гордість, гордість, що я тут, що мені це вдалось. Я знову мрію знайти собі жінку, але візьму шлюб тільки якщо вона кохатиме мене. Не хочеться зробити помилки. Можливо, я буду наступним, хто поїде до Канади або куплю собі на зекономлені гроші квартиру в Україні, можливо, знову відкрию ресторан. Я ще не маю конкретного плану, живу сьогоднішнім днем. Самотній як вовк, а час невпинно летить вперед. Тут, в Німеччині, у мене завжди таке відчуття, що варто бути напоготові. Піклуватись, наприклад, про здоров’я, бо не маю права тут хворіти. Стерегтись поліції. Обережно поводитись з людьми, з якими я будую відносини: кому можу довіряти, хто дійсно має право дізнатися про мене бодай щось. Я довіряю, але мені слід щоразу бути обережним, я ж навіть не здогадуюсь, що спаде на думку моїм ворогам. Інколи я обманюю, в основному жінок. Я знаю те, про що багато з них мріють: білий мерседес, кабріолет, багато грошей, сім’я, мало роботи, будинок на Майорці. Таким жінкам я розповідаю, що я – власник танкового заводу, маю мерседес, який, на жаль, зараз в ремонті, і віллу у Франції. Одразу зрозуміло, хто що хоче почути.

Інколи я йду до церкви Святого Фоми послухати як звучить орган. Найголовніше –– мати Бога в серці. Те, що я іноземець, не завдавало поки що жодного клопоту. Принаймні ніхто ще не казав: “А не пішов би ти ...”. Я уявляю собі протилежну ситуацію: коли б багато іноземців приїжджало в Україну, мене б це також не тривожило, основне те, що вони не нищать моєї держави. Німеччина стала моєю другою Батьківщиною. Достоєвський писав, що люди мають дві батьківщини: одна –– де народився, а друга –– де живеш. Німці мені особливо подобаються тим, що не мають звички заздрити. В Україні все по-іншому. Якщо ти придбав автомобіль –– ти придбав і заздрісників. Мені подобається Німеччина, де у всьому лад. Тепер я знаю німців, знаю мову і можу працювати. А це –– як виховання.

Cічень 2002: Він родом з Тернопільської області, провів п’ять місяців у Дрездені

В Німеччину я приїхав з туристичною візою і залишився там після того, як вона перестала бути дійсною. Їхати в Німеччину, щоб знайти там роботу, мені порадили друзі, що вже мали досвід нелегальної зайнятості в цій країні і отримали там досить великий заробіток. Окрім того, в мене були контакти з людьми, що перебували в Німеччині на той час і наймали там квартиру. В цій квартирі, звідки до Дрездена можна було доїхати автобусом за півгодини, я оселився по прибутті.

Моє знання німецької мови бажало спочатку кращого: я вмів лише вітатися та знав кілька часто вживаних слів, котрі було найлегше запам’ятати. Через те у мене виникало на перших порах багато проблем із порозумінням, хоча не бувало такого, щоб мене не розуміли цілком. Моїм знанням німецької скористались натомість мої співмешканці, щоб зіграти зі мною жарт, що був подобою ритуалу посвячення новачка.

Отож, мені сказали, щоб я пішов до магазину і купив курку. На моє питання, як сказати “курка” німецькою, мені відповіли, що питати я маю за “Nagel” (цвях). Без жодних вагань та остраху зіткнутись із непорозуміннями я попрямував до магазину та попросив “Nagel”. Продавець запропонувала мені цвяхи, я ж не хотів їх брати і далі питав за “Nagel”. Потім ми намагались порозумітися, проте незважаючи на всі мої старання і пояснення – я робив спроби відтворити півнячий крик та рухи крилами – продавець не могла усвідомити, що мені потрібно. Минуло досить багато часу, поки вдалось залагодити це взаємне непорозуміння, і я, зрозумівши, що “Nagel” означає аж ніяк не “курка”, таки домігся свого. Повернувшись, я зустрів моїх співмешканців у піднесеному настрої, так ніби вони тут добре посміялися з мене. Вони, очевидно, не очікували, що непорозуміння так довго не вдасться подолати.

Проте загалом відносини поміж нами не були напруженими, та й з допомогою цього ритуалу ніхто не хотів підкорювати мене чи змусити дотримуватись певної ієрархії. В земляках на чужині відчувалась небуденна потреба, а надто щоб грати з ними в подібні ігри.

Я працював на будівництві. З поліцією при цьому я ніколи безпосередньо не спіткався. Проте всім була відома інформація про те, що “нелегалів”, наприклад, дуже рідко виявляли завдяки випадку. Як правило, під час облав поліція пред’являла фото, на яких той чи інший “нелегал” виконував якусь роботу.

Цікавими були відносини на роботі поміж “нелегалами” та німцями. Зрозуміло, що в Римі потрібно робити, як римляни – про це я постійно нагадував собі у Німеччині: пристосуйся до цього суспільства, інакше тебе одразу ж відштовхнуть.

Однією з манер німців було ретельне планування розпорядку робочого дня, і цього плану вони дотримувались дуже суворо. На те, що хтось нехтував цим планом, німці реагували дуже несхвально і дратувались. Наприклад, якщо вони влаштовували перерву для паління, “нелегалам” також бажано було припинити роботу, інакше справа могла закінчитись сваркою, якщо не чимось гіршим. Одного разу сталося так, що один німець на невеликому будівництві палив, поки інші працювали. Роботодавець, загледівши це, звільнив німця на місці. Той, в свою чергу, помстився, повідомивши про нелегалів поліції, після чого і ті втратили роботу і були депортовані.

Окрім того, німці видаються мені трохи метушливими. Навіть там, де можна було справитись одному робітникові, вони залучали цілу бригаду: наш робітник одразу давав собі раду, в той час як німці безпорадно дивились навкруги і не наважувались діяти без безпосереднього начальника.

До цього наведу приклад з мого власного досвіду: мені довелось працювати якось на будівництві, де було зведено п’ятиповерховий будинок і перекрито його дахом. Тут привезли дошки, які потрібно було якимось чином доставити на останній поверх. Через наявність даху не можна було скористатись краном, і тому поміж німцями виникло жваве обговорення подальших дій. Тоді я спитав у свого шефа в чому справа, і той спробував пояснити мені жестами, що потрібно зробити з дошками. Диво та й годі, але я не зрозумів його вірно, подумавши, що він доручив мені самостійно розв’язати цю проблему. Тут мені спало на думку, як це здійснити найдоцільніше: дошки можна було переносити через вільний простір поміж поручнями сходів. Отож, кілька дощок були вже нагорі, коли німці звернули увагу на моє заняття. Побачивши, що вирішення проблеми просте і практичне, вони забули непорозуміння, а я від свого шефа отримав похвалу і премію за винахідливість.

Олег, працював в 1999 році в околицях Дрездена

Причина, чому я подався в Німеччину на заробітки, цілком проста – не вистачало грошей. Я одружений, маю двох дітей, освіта середня спеціальна, а знайти хорошу роботу майже неможливо. Друг порадив мені поїхати в Німеччину. Зробивши туристичну візу, я не мав проблем при пересіканні кордону. Так що з цим мені пощастило. Знаю чоловіків, які вночі перепливали річку, щоб перебратись через кордон. Роботу можна знайти, навіть коли не маєш знайомих: йдеш по вулиці, бачиш будівництво і питаєш чи є робота. Проблема лише в тому, що потрібно знати мову. З роботою не пощастило – довелося заливати смолою дах, а також виконувати інші важкі види роботи, що, звичайно, погано впливає на здоров’я. Від такої роботи швидко втомлюєшся, тому весь вільний час використовували для того, щоб відіспатись. В неділю мали вихідний і дозволяли собі трохи випити. Умови проживання були не з кращих, ми палили вугіллям – і в кімнаті було багато сажі.

В Німеччині я кинув палити, бо, по-перше, це було дорого, а, по-друге, господар був незадоволений, коли хтось часто перекурював. Німці – це народ, який дуже добре вміє рахувати. Вони надзвичайно підступні. Бували випадки, коли люди працювали декілька місяців і отримували лише половину грошей і мусили радіти з того – а що робити, ми – лише “нелегали”. Мені відомі випадки, коли “нелегали” намагалися спалити будинок господаря чи ще щось подібне, якщо він відмовлявся платити гроші. Можна було налагодити контакти з нашою мафією, домовляючись “половина на половину”, і, відповідно, отримували зароблені гроші з рук в руки. Поліція частенько надокучала нам, двічі мене мало не спіймали. В селі біля Дрездена, де я працював, важко було сховатися. Завжди знаходились бабці ще гітлерівського виховання, які не могли жити, щоб не донести на когось. І взагалі, з німцями встановити контакти дуже важко – але я мав друга на ім’я Герхард. Він дуже товариський, іноді ми виїжджали на природу і випивали. В мене склалося враження, що німці бояться нашої слов’янської натури. Я б сказав, що живуть вони занадто нудно, не вміють по-справжньому веселитися і відпочивати. Вони досить багаті, щоб кудись поїхати відпочивати, проте життя у них одноманітне, наче за певним зразком: все заплановано і все по плану. Я б не хотів так жити.

Крім Німеччини працював у Чехії, проте різниця майже не відчутна. Ця країна – продовження Німеччини. Загалом я залишився задоволеним, привіз додому трохи грошей, в Україні за цей час я б стільки не заробив.

Дуже важливо перед тим , як їхати в чужу країну, вивчити мову, інакше це повна темрява. І було б добре мати знайомих, а то занадто великий ризик потрапити в неприємну ситуацію.

Лютий 2002: Сергій, 1973 року народження, вперше поїхав до Німеччини у 1997

Спочатку я планував роздивитися що до чого, познайомитись з потрібними людьми в Німеччині. Тому я попросив свого друга, який вже частенько бував у Німеччині, про допомогу. Отже, мій товариш взяв мене з собою в наступну поїздку до Німеччини. Ми перетнули кордон нелегально, лісом. Я собі уявляв, що мій план здійсниться досить швидко і без перешкод, але через кілька днів стало зрозуміло, що все не так легко як я думав, тим більше, що у мене були труднощі з німецькою мовою.

Спочатку я міг жити разом зі своїм другом. Він оплачував житло за нас обох – щодня 10 марок за одного. Мій друг працював, тому на початках я залишався сам цілими днями. Вечорами ми майже завжди ходили до знайомих мого друга, щоб знайти роботу. Через тиждень ми знайшли робоче місце, але мій друг застеріг мене заздалегідь, що робота буде важкою. Він мав рацію.

Я працював цілу ніч біля конвеєра на пекарні. Мені виділили маленьку кімнатку. Власник пекарні був тестем мого шефа. Сам шеф був солярем за професією, у нього була дружина і п’ятирічний син.

Робота була важкою тому, що в пекарні було дуже душно і мені завжди не вистачало свіжого повітря. Але покидати своє робоче місце було заборонено. Коли я дивився на тістечка чи інше печиво, мені хотілося її скуштувати, але шеф заборонив мені це також. Він вважав, що це знизить продуктивність праці, це мене дуже дратувало, бо він говорив це дуже голосно, майже з криком. Але оскільки я не володів німецькою мовою, то не міг висловити йому свого незадоволення.

Одного разу я запросив свого друга до себе. Оскільки моя кімната була дуже маленькою і там не було на що дивитися, ми пішли до кімнати шефа, слухали там музику, дивилися телевізор – і тут у кімнаті з`являється шеф. Він був дуже сердитий і сказав: “Хто цей бомж, що ти його привів з собою? Що він тут робить? Сьогодні ти привів його сюди – завтра прийдуть інші, щоб обікрасти мене”. Вигляд у нього був як у справжнього нациста. Його довгов’язе, з ластовинням, обличчя було розлючене, очі блистіли, як у собаки. Це мене дуже образило. Я працював цілими ночами, інколи також і вдень, а він платив мені лише 6 марок за годину. Але нічого не поробиш. Я мусив негайно покинути свою кімнатку і шукати іншу роботу.

Я поїхав в Бернау, бо друг колись говорив мені, що там можна знайти роботу. Так я натрапив на табір у лісі, де жили переважно вихідці із східної Європи. Я жив в наметі і використовував воду з річки як питну, а також для приготування їжі та прання. Умови життя були жахливими і у мене не було роботи. Але ходили чутки, що є можливість заробити багато грошей. Один чоловік сказав, що в морзі нібито є вільне робоче місце. Робота полягає в тому, щоб мити трупи. Якщо мити за день по 10 трупів, то за місяць можна було б отримати близько 20 000 марок. Спочатку це звучало для мене відлякуюче, навіть жахливо. Але ж була можливість заробити... Мій мозок кипів. Я все добре обдумав і вирішив взятися за цю роботу. І тоді той чоловік мені каже, що це був злий жарт.

Час йшов і незабаром я знайшов роботу. Це була тимчасова робота в саду у старої жінки. Пізніше вона допомогла мені знайти постійну роботу на сміттєзвалищі. Я вивозив і сортував сміття і жив у житловому вагончику. Там була вода і електрика, і я отримував 10 марок за годину. На вихідні я підробляв у інших місцях. З часом я назбирав досить грошей, щоб купити машину, і повернувся з нею додому на Україну.

Грудень 2001: Розмова із нелегальною заробітчанкою

Коли Ви були в Німеччині?

З 31 березня 2001 до 31 грудня 2001. Перед Новим роком дуже легко перейти кордон, тому що митники вже чекають вихідних і не такі суворі при перевірці.

Де саме в Німеччині Ви працювали?

Я була на Рейні біля Кобленца. Там є багато наших росіян і часто чути російську мову.

Скільки Вам років?

26.

Хто Ви за фахом?

Я закінчила Тернопільський педагогічний університет, моєю основною спеціальністю була українська мова та література, а додатковою – німецька мова, яка мені дуже знадобилася в житті.

Як Ви знайшли місце роботи?

В Німеччині дуже багато наших людей. Одна моя знайома була вже там і знайшла для мене цю роботу. Власне кажучи, інші мої друзі повинні були знайти мені роботу в Берліні, але їм не вдалося, вони мали власні проблеми, а я вже давно отримала візу. На щастя подзвонила оця знайома і сказала, що знайшла мені роботу. Я поїхала до Німеччини, не знаючи, куди я їду і що я там робитиму.

Що Ви повинні були виконувати?

Я працювала офіціанткою в ресторані. Вранці я прибирала 2-3 години, а потім, о 5 годині, ресторан відкривався і я працювала, доки не виходив останній клієнт. Йшов він о 10 вечора – я працювала до десятої, він йшов о 3 ночі – я повинна була залишатися до третьої ночі.

Ресторан був великим?

Ні, не дуже.

Як Ви пройшли через кордон?

У Німеччину я в’їхала легально, щоб купити автомобіль.

А назад?

Я їхала автобусом, мені допомогли водії.

Ви познайомилися з іншими людьми з України чи Росії?

Ні, я дев’ять місяців розмовляла тільки німецькою.

Якими були житлові умови?

Я жила при ресторані. Мала власну кімнату, майже як у мене вдома: широке ліжко, шафа, дві тумбочки, ванна, туалет.

Як можна перевезти гроші через кордон?

Мої знайомі їхали в Україну і я передала з ними дві сумки та гроші додому.

Розкажіть більше про німців. Чи є стереотипи, які дійсно підтвердилися?

Так. Німці дійсно пунктуальні. Коли сказано, що день народження починається о сьомій годині, всі приходять о сьомій. Німці завжди ввічливі.

Ви сумували за Україною?

Спочатку так, я й плакала інколи. Там я була зовсім сама. Дев’ять місяців я говорила лише німецькою. Я не мала знайомих серед росіян та українців, які там були, тому що це не подобалося моєму шефові. Такі люди могли, наприклад, позичити гроші і потім не віддати, могли також шантажувати, тому що ти – “нелегал”. Тому я спілкувалася тільки з німцями. Мої шефи подарували мені маленькі подарунки на день народження і на Великдень. Коли я їхала додому, на прощання я отримала подарунок: пляшку шампанського і три ножі. Багато німців дали мені свої адреси. Але коли я їхала додому, я все викинула, тому що моя віза вже давно була недійсна і я не хотіла, щоб ці люди мали через мене проблеми. Але на кордоні все вдалося. Я їхала автобусом і попросила водія допомогти мені. Я заплатила 10 марок і на митниці у мій паспорт не поставили жодного штампу. Коли я повернулася додому, у мене була лише одна думка – зібрати всі документи, щоб знову поїхати в Німеччину, але цього разу – вже легально.

Скільки Ви заробили?

За 9 місяців – 10 000 німецьких марок: 800 марок за місяць і чайові.

Розмова з Михайлом, проживає в Тернополі. Протягом чотирьох років постійно їздить до східної та західної Німеччини

Я поїхав до Німеччини, щоб заробити трохи грошей. Ми з дружиною вчителі. Коли на Україні почалася “перебудова”, я змушений був залишити свою роботу, бо не міг забезпечити сім’ю. У мене двоє дітей. Тоді мої друзі порадили мені поїхати до Німеччини. Я купив німецько-український розмовник (раніше я вивчав англійську мову) і поїхав до Німеччини. В моєму запасі налічувалось приблизно 20-50 слів.

Першого разу я поїхав один. В потязі зі мною трапилась така пригода: я їхав до Дрездена, і мені слід було вийти на центральному залізничному вокзалі, але я зійшов на попередній станції. Це була невеличка станція. Я довго ходив туди-сюди, намагаючись почути українську мову. Тоді я сів на таксі. Таксист був дуже здивований. Він навіть засміявся єхидно і повіз мене до центрального залізничного вокзалу. Я їхав приблизно десять хвилин і заплатив за це 10 DM. А цей ж відрізок потягом коштує десь одну марку. Ось таким було моє знайомство з Німеччиною. Але це не принесло мені розчарування. Напроти мої перші враження залишаються ще й до сьогодні незмінними: надзвичайна привітність, уважне ставлення, бажання допомогти. А особливо вражає Німеччина своєю чистотою і охайністю. Тому вже більше чотирьох років я знову і знову приїжджаю до Німеччини.

Найдовше я перебував в Німеччині приблизно півтора року. Майже завжди мені доводилось працювати у будівельних фірмах, які займаються реставруванням старих будівель. Спочатку я приїздив до Німеччини не маючи робочого місця. Тоді я просто бродив районами, де проводились будівельні роботи. Там я одразу ж знаходив роботу. Але часом траплялось й таке, що я тижнями тинявся містом, шукаючи роботу.

Зараз я маю в Німеччині багато знайомих. Тому спочатку роботодавці телефонують мені, пропонують ту чи іншу роботу, і лише тоді я їду до Німеччини.

Я працював в Дрездені, Ляйпціґу, Берліні і також в західній Німеччині. Роботу тепер знайти важче, ніж чотири роки тому, проте в західній Німеччині це зробити легше. Це зумовлено тим, що східна Німеччина входила колись до Радянського Союзу. І тому багато українців, ще за часів Німецької Демократичної Республіки, працювало в східній Німеччині. Шлях до західної Німеччини був для них закритим.

Сьогодні в східній Німеччині проживає не так багато східноєвропейців як колись. Західняки не знають нашої ментальності і наш народ так добре, і тому вони є більш прихильними до нас. На заході Німеччини ми не повинні представлятися поляками, щоб отримати роботу. Якщо ж я шукаю роботу в східній Німеччині, то я не говорю, що я українець, а поляк. Німці ставляться краще до поляків. Я досить непогано розмовляю польською мовою, тому ніхто не помічає, що я не поляк. Проте, коли ми знайомимося ближче, це вже не грає ролі. Головне, яка ти людина, який фахівець. Пізніше всім стає відомо, що я українець.

Про Україну німці можуть сказати небагато. Їм відомо, що це десь в Росії, в колишньому Радянському Союзі. Їм також відомо, що брати Кличко походять з України, “Динамо Київ” є також дуже відомим. Я думаю, що це й все, що німці можуть сказати про Україну. На мою думку, це трохи зневажливо. Ось наприклад, їм відомо, де знаходиться Домініканська Республіка, тому що вони проводять там свої відпустки. А де знаходиться Україна, вони не мають жодної гадки. Ми ж живемо зовсім поряд. Я можу це лишень так пояснити: у нас основну увагу приділяють загальній освіті, виходячи з того, що нам треба мати уявлення про все на світі. В Німеччині ж основний наголос робиться на конкретній спеціальності. Вони коротко вивчають дещо загальне, а потім займаються виключно певним фахом. Отже, німцям потрібно знати лише те, що для них є необхідним і важливим. Я вважаю, що це непогано, бо кожен є фахівцем в своїй сфері.

Серед німців я знайшов багато друзів. Це переважно мої співробітники. Наприклад, маю дуже хорошого друга в західній Німеччині. Він завжди телефонує мені, якщо є якась робота.

Я можу запевнити, що мої стосунки з німцями є справді дружніми. Ми часто в суботу збирались у когось на дачі, робили гриль чи Barbecue, пили пиво. Саме в такий спосіб ми відпочивали після тяжкого тижня. Чесно кажучи, робота яку я виконував, а саме будівельні роботи, була не дуже тяжкою, але щодня доводилось працювати по 8-10 годин, тому в кінці тижня я почував себе зовсім виснаженим.

Клопоти спричиняло й те, що я працював нелегально. Щоразу, коли я їду до Німеччини, я виробляю візу на перевезення автомобіля чи туристичну візу, яка дійсна 2-6 тижні. Одного разу при перевірці будівельної фірми, де я працював, я потрапив до в’язниці, бо моя віза була вже недійсною. У в’язниці я провів один місяць і мав тут нагоду заробити гроші. Я і ще один темношкірий чоловік прасували білизну. Ми з ним дуже потоваришували. Німці, які сиділи у в’язниці, теж були досить привітними. На мою думку, там було вже й не так погано. Я отримував досить хорошу їжу і гроші.

Сьогодні в Німеччині існує (особливо в східній Німеччині) східноєвропейська діаспора. Працівники переважно приїздять зі Львова, Тернополя, Черкас. На вихідних ми зустрічаємось невеличкими групами. Багато з нас намагається жити разом: семеро чи восьмеро винаймають трьохкімнатну квартиру. Так ми маємо нагоду спілкуватися рідною мовою. В Ляйпціґу та Дрездені існує також Православна Російська Церква, де щонеділі відбуваються богослужіння. Багато східноєвропейців збирається біля церкви. Переважно вони йдуть туди, щоб побачити своїх знайомих, а потім одразу прямують випити пива.

В цілому я дуже задоволений своїм перебуванням в Німеччині. Я також перейняв їхній лозунг: “Усе для людей!”

Ось наприклад, в Україні тепер є телефонні автомати на пластикові картки. Така картка коштує від 5 до 40 грн. Раніше в нас були телефонні автомати на жетони. Припустимо, що я прогулююсь містом і мені треба зателефонувати і я мушу купувати картку мінімум за 5 грн. А раніше я міг заплатити 20 коп. за один жетон. В Німеччині проте є як і телефонні автомати на пластикові картки, так і на жетони. Тому коли я приїжджаю на Україну, не можу одразу звикнути до наших порядків. Справді, Німеччина дуже відрізняється від України, і мені дуже легко впізнати українця в Німеччині. В нас зовсім інша ментальність, інші звичаї, культура, інші погляди на життя. Німці живуть за таким принципом – вони працюють весь рік, обов’язково мають машину, і щороку їздять кудись у відпустку. На мою думку, це дуже правильно. Ти працюєш і напевне знаєш, що робитимеш під час твоєї відпустки.

Михайло, 25 років

В 1995 році він закінчив школу і був зарахований до вузу на контрактній основі. Він був змушений оплачувати своє навчання, а ціна за наступний навчальний рік була надто високою для його батьків. Приблизно в цей час один знайомий розповів йому, як легко можна заробити гроші в Німеччині і дав йому адресу однієї людини в Києві, яка могла допомогти йому з роботою там. Коли Михайло сконтактувався з цим чоловіком, той шукав працівників на будівництво. Крім того, цей чоловік міг допомогти при виготовленні візи.

За допомогою туристичної візи Михайло разом з кількома товаришами та цим чоловіком через деякий час виїхав до Кельна. Всі вони не знали, що на них чекає та в якому місті вони мають працювати, знали лишень те, що вони мають прибути в маленьке містечко неподалік від Кельна. Автобус, яким вони їхали, за перевищення швидкості зупинила поліція. Через якесь непорозуміння Михайло був затриманий поліцією на декілька днів і втратив зв’язок з товаришами. Коли його звільнили, він почав самотужки шукати роботу. Його знання німецької дозволяло лише стукати в двері і питати про роботу. В цей час він не мав де ночувати і спав у підворіттях або разом з безпритульними. Він не мав грошей і харчувався біля великих магазинів, які викидали продукти, термін споживання котрих скінчився. Одного разу він знайшов кілька кілограмів запліснявілих сосисок. Він висушив їх на батареях, відчистив від плісняви і влаштував собі грандіозний бенкет.

Таким чином він провів близько двох місяців (його віза скінчилася вже місяць тому). Тоді Михайло вирішив просто сісти на поїзд і поїхати додому. Він виїхав у напрямку польського кордону і був знову ж таки затриманий поліцією через відсутність квитка. Він був депортований з Німеччини. На Україну він приїхав без грошей і його життя зовсім не покращилося. Він навпаки наробив багато боргів, щоб змогти оплатити поїздку до Німеччини. Отож, він вирішив поїхати до Німеччини ще раз, цього разу, як працівник Au-Pair, але вже з новим паспортом на дівоче прізвище матері.

За допомогою фірми-посередника Au-Pair він отримав робоче місце. Зараз він працює в Берліні і намагається знайти додаткову роботу, тому що потребує багато грошей для сплати своїх боргів. Його мрія про навчання також ще не вмерла.

Грудень 2001: Розмова з нелегальним працівником

Де і коли в Німеччині працювали, рік народження, здобута на Україні або в Радянському Союзі спеціальність, вид нелегальної роботи на території Німеччини.

Дрезден, 2000; 1979 рік народження; студент; тимчасова допомога.

Чому поїхали до Німеччини?

Пригоди, гроші.

Як потрапили на це робоче місце?

Мені порекомендували його друзі. Один німець звернувся до них, тому що шукав тимчасового помічника.

Як ви перетнули кордон (з якими документами тощо)?

Закордонний паспорт, віза.

Що робили в Німеччині? Яку роботу виконували?

Вантажник.

Скільки нараховувала заробітна платня за годину?

12 DM за годину.

Працювали один чи з іншими людьми з Східної Європи або Німеччини? Таємно?

Таємно. Тільки з своїм роботодавцем.

Де жили?

З друзями.

Як контактували з німцями або німецькими сім’ями?

Познайомився з багатьма німцями, декілька разів мене запрошували в сім’ї. Знайшов багато друзів, але переважно іноземців.

Чим займалися ввечері?

Ходили на дискотеки, пили пиво разом з друзями в пивних.

Про що думали найчастіше? Чи тужили за домом?

Про це я не думав.

Найбільше враження?

Зарплатня.

Які наслідки мала ваша довга відсутність в сім’ї.

Я не настільки довго був в Німеччині.

Чи мали контакти з поліцією, ув’язнення?

Господь вберіг мене від цього.

Що Ви змогли купити за ці гроші на Україні?

Мав змогу продовжувати навчання.

Яка Ваша думка: чи варто було їхати в Німеччину? Чи поїхали б Ви ще раз?

Їхати в Німеччину варто, хоча б тому, що там заробляють набагато більше. Але це трохи небезпечно: занадто багато адреналіну в крові (страх перед штрафами, поліцією). І це не так вже й легко – знайти яку-небудь нелегальну роботу.

Березень 2002: Галина проживає в Івано-Франківську. Продавець за фахом. Галина була лише один раз в Німеччині

Я поїхала до Німеччини, позаяк друзі моєї сестри запросили мене працювати у них домогосподинею. Я не можу сказати, що у мене була велика необхідність кудись їхати, щоб заробити грошей. Але це справді було цікаво. Я ще ніколи не була в Німеччині.

Моя сестра живе в Берліні. Вона одружена з євреєм. Вони спочатку жили в Ізраїлі, а потім переїхали до Німеччини. Вони скрипалі і дають приватні уроки дітям. Таким чином вони познайомились з відомим скрипалем, його дружиною та доньками. Цей чоловік був у свій час солістом симфонічного оркестру. Зараз він пенсіонер і дає приватні уроки дітям. Він балтієць, який еміґрував ще в 60-ті роки. Цій сім’ї потрібна була прибиральниця і моя сестра запропонувала мене.

Я поїхала у Берлін і була там три місяці, бо стільки була дійсною моя віза. В мої обов’язки входило: миття посуду, прання білизни та прибирання квартири. Я жила в цій сім’ї, а на вихідні відвідувала свою сестру. У мене було багато часу. Протягом цих трьох місяців я прочитала майже всі російські книжки, які мала ця сім’я. Я також прогулювалась містом. Вони живуть в найдорожчому кварталі міста, де живе також канцлер Шрьодер. Тут є багато приватних будинків, які просто вражають своєю красою. Ми часто разом відвідували філармонію, бували в оперному театрі.

Ця сім’я була дуже прихильною до мене. Вони повернули мені кошти за дорогу до Німеччини і купили мені квиток на зворотню дорогу.

Щомісяця я отримувала 600 DM. Ці три місяці, які я провела у них, були для мене справжньою відпусткою. Вони просили мене залишитись ще на декілька місяців, але я дуже боялась візового контролю. Адже моя віза була дійсною лише три місяці, і я не хотіла мати проблем при поверненні додому.

Пізніше до Німеччини поїхали моя молодша сестра та мати. Вони теж працювали по три місяці в цій сім’ї. Усі були дуже задоволені. Тепер ми постійно листуємось з ними.

Розмова з роботодавцем

Нільс, з 1996 року власник будівельного підприємства, роботодавець для нелегальних працівників

Вам добре відомі проблеми нелегальної зайнятості. Ви особисто брали на роботу “нелегалів”. Яким чином роботодавець організовує все це?

Якщо німець хоче найняти на роботу “нелегалів” зі Східної Європи, йому обов’язково потрібен помічник, що походить з того ж регіону, східноєвропеєць, що б тримав “нелегалів” у постійному напруженні. Таку посаду в мене посідає Сергій з України. Я дуже високо ціную його за його чесність до мене, хоч і не знаю, скільки з тих грошей, які я даю йому на заробітну плату для людей, він забирає собі. Ми з Сергієм домовилися про тверду ціну, то були 10 марок, при чому він потім завжди добивався прямої виплати. Величину зарплатні він визначав відповідно до роботи: так, за прибирання люди отримували лише 5 марок. Частково і я займався визначенням твердих цін. Коли все було виконано, виплачувалась певна сума і ні пфеніга більше.

Мені, для прикладу, відомо, що Сергій вимагає в кожного “нелегала” сплачувати йому 50 марок на тиждень, лише за те, що вони можуть працювати завдяки йому. Проте це вже він вирішує. Точніше, вирішував. Вже протягом року я не працюю з “нелегалами”, у мене зараз чотири легальних працівники. Проте раніше у мене працювали до десяти “нелегалів”. Тепер це вже просто не має сенсу, та й, певною мірою, ризиковано. Перевірки тепер стали детальнішими, а окрім того, у мене немає хорошого враження про кількість та якість роботи “нелегалів”. Коли йдеш на ризик, котрий загрожує штрафом у розмірі 50 000 Євро та ще й несплаченими соціальними видатками, потрібно все зряче зважувати і вираховувати. І тут не йдеться про щось інше, я ж не роблю це з любові до ближніх.

Я якось намагався отримати для поляків та інших дозвіл на трудову діяльність, проте це було важко, і з тієї пори я сказав собі: гаразд, я покину цю справу взагалі.

Сергій був зв’язною ланкою поміж мною та нелегальністю. Він кілька років тому одружився з німкенею, заради громадянства. Він людина, що незважаючи на свою коренасту зовнішність та свою незворушність, котру він так і випромінює, продовжує бути дуже-дуже забобонною; ми познайомились з ним, коли я мав якісь справи з російським власником будівельного підприємства. Сергій завжди каже, що я видався йому цікавим, і що думав про співпрацю зі мною.

Це все російська ментальність, нам, німцям, цього, мабуть, не зрозуміти. Коли він спить, то ставить поруч голови склянку із яйцем. Я пізніше запитав його, нащо це, і він сказав: коли в мене погані сни, яйце поглинає їх. Це Сергій, і це константи в його житті. Хтось сміється з цього, я поважаю це, і цю якість він цінує в мені, а це відомо мені і я також дуже багато роблю для нього. У нього від мене авто, що застраховане на моє ім’я, коли йому потрібні були гроші, я посилав йому трохи, коли він був у ФРН і перевозив з собою таке, що б відібрала бюрократія, я купував, моє бюро, власне кажучи, купувало це в нього. Його бухгалтерію ми також повністю здійснюємо разом. Часом я замість нього оплачую рахунки, хоч про це й не буває згадано жодним словом. Так належиться, я собі гадаю. У Сергія зараз власна фірма. В силу обставин він для мене є ще субпідприємцем.

Що зробив Сергій такого, чого не змогли зробити ви?

Про сварки поміж східноєвропейцями я ніколи нічого не дізнавався, оскільки Сергій завжди врегульовував їх. Я завжди кажу: виясніть це з ним, і тоді мене вже, значить, нічого не обходить, та й пізніше нічого не випливало.

У нас був одного разу “нелегал”, що задумав шантажувати мене, щоб отримати більше грошей. Він погрожував, що піде в поліцію, на що я не прореагував, розвернувся і пішов геть. З того часу не було більше нічого, я гадаю, що б одразу не залагоджувалося Сергієм. З іншого боку, Сергій вирішував подібні випадки і з клієнтами, кажучи, якщо ти завтра не заплатиш, я пошлю у поліцію десять “нелегалів”, які скажуть, що вони працювали в тебе.

Також якщо часом наприкінці стаються дискусії, коли замовники кажуть, мені це не подобається, ціна мені завелика, рахунку я не оплачу, тоді я часто давав Сергієві рахунок і казав, йди туди ти, і він повинен тобі пояснити, чому ти не отримаєш грошей. І зрештою потім ніколи не було проблем із оплатою. Однак в принципі ви дуже рідко натрапите на замовників будівельних робіт, що не хочуть платити. Як правило, стається так, що вони не можуть заплатити, тоді мені не потрібно і Сергія залучати. Якщо там нічого, то й `нічого там.

Чи є різниця поміж тим, як виконують роботу східноєвропейці й німці?

“Нелегали” справді починають дуже добре та швидко, дуже спритно і поспішно, поки хтось за ними наглядає, проте в той момент, коли вони самі, взагалі нічого не роблять. Що ж до головної проблеми, то вони просто замазури. Ми слідкуємо за тим, щоб на будівництві завжди було чисто, а тут навколо порозкидано недоїдки, байдуже, чи є там туалет чи ні, потреби справляються десь в кутку і т. п. Тут я, сиріч, мушу сказати, це та справа, де мене справді вивели з себе, часом я знаходив кульки у кутках, в ті кульки вони просто справляли потреби, потім клали їх у куток, бо лінувалися піти в туалет, їм це байдуже. Внаслідок цього часом були конфлікти, і німці так і казали, годі, або завтра вони сходять в душ або ноги їх не буде більше на будівництві. Так жорстко і треба казати.

Взагалі-то є багато негативних моментів: ця нечистоплотність, це варварське ставлення до привезених нами матеріалів та інструментів, що мені, зрештою, коштує купу грошей, так що я можу брати когось із своїх, який вартує податків, який зате цю проблему розуміє і уникає. Через це я дуже незадоволений. Якщо інструмент не почистити, наступного дня його можна вже викинути, і так потрохи назбирується. Як на мене, “нелегали” можуть добре себе проявити, коли десь потрібно щось знести, там вони напевне і справляться швидко, проте в мене такої роботи найменше, та й окрім того, вона й найнебезпечніша. Якби під час зносу в котрогось з “нелегалів” влучив камінь і вбив би його, то я за це помандрував би до в’язниці. Дуже добре вони завжди працюють там, де є шахтні чи копальні роботи.

Що трапляється, коли хтось, хто не застрахований від нещасних випадків, справді падає з будинку?

Є така можливість, що вони йдуть до лікаря з якимись чужими лікарняними картками, або ж є лікар, який поставить це в рахунок комусь іншому. З іншого боку, людей просто відсилають додому з їхніми пошкодженнями. Якщо трапляється справді щось погане, коли хтось падає з риштування чи що, про велике “відчалювання” повідомляють.

Звідки Ви берете гроші, якими платите нелегальним робітникам? Це ж офіційно не має ніде “виплисти”.

На будівництві завжди десь є нелегальні гроші, це єдиний промисел разом із підтримкою проституції, де є досить нелегальних грошей. Просто є досить клієнтів, котрі кажуть: “Зробіть так, щоб було дешевше. Нам не потрібен рахунок.” Бо в них гроші напоготові, і це приватні особи. Я сам знаю у Ляйпціґу десять будівельних фірм, які працюють так, як я роком раніше. Кожен намагається вижити, а в кінцевому результаті ніхто не поводиться розумно.

Я зараз перебуваю у такому “розумному” пункті. Я кажу. У мене просто такі хороші клієнти, мені це непотрібно і я не хочу, щоб все було як раніше. У тій клоаці нижче, де кожен кожного футболить, там панує страшенний хаос, там шантаж, там нелегальна робота, там з’являються фірми, що взагалі не існують. Там ціни, які такі низькі, що аж уявити собі важко. Проте багато приватних клієнтів знають, що дешево зовсім не значить якісно.

У Вас є побоювання, що цей нелегальний бізнес якось обернеться проти Вас, навіть якщо він відійшов вже в минуле?

Мій кінь борозни не псує. Те, що мене не можна шантажувати, я наперед влаштував завдяки Сергію, оскільки він шеф над ними. Росіяни не шантажують росіян чи когось зі своїх. Я не вірю, що мене тепер ще можна шантажувати. Я гадаю, це все підпорядковується закону мафії. Поки що. Наскільки я дізнаюсь від Сергія, подібні фірми “замішані” у багатьох справах, починаючи від торгівлі автомобілями до підтримки проституції і аж до торгівлі жінками. В Росії чи в Україні існує ж великий людський потенціал. Якщо їм щось не подобається, вони відсилають тебе назад і привозять наступного. Побоювань у мене ніколи не було. Поміж Сергієм і мною був також жорсткий договір. Якщо б нагодилась перевірка, він відповідав би за все. Було дві перевірки: першого разу “нелегали” помаленьку пішли геть, щоб буцімто принести документи, а потім втекли; а два тижні потому перевіряючі знову прийшли, проте там були тільки легальні робітники. Не залишатись ж нам і далі такими дурними.

Ви знаєте людей, з якими контактує Сергій?

Ні. Людей з “буксирних” організацій я й не хочу знати. Поліції вистачає дізнатись лише про одного з них, а я з ними в контакті, цього достатньо для якихось підозр. І тому для мене на Сергієві кінець. Це якраз межа. Якщо поліція колись скаже: “Ви ж постійно підтримували з ним контакти”, – тоді я завжди мав справу лише з ним, бо він мені друг, що відносно легко можна довести. Я й іду завжди геть, коли відбуваються такі контакти, Сергієві відомо, що я завжди йду, що я сам встаю з-за стола, як хтось прийшов. Коли ми сиділи в кафе, я встав і пішов.

Я потрапив лише в одну таку ситуацію, у Ґісені, там була банда мафіозі, що тримає у Ґісені всі ці дискотеки під контролем. Я був там також, я віз Сергія, а вони дуже-дуже гостинні, завжди запрошують тебе з собою, і там сиділа група цих чоловіків, албанців. Тоді я сказав: гаразд, я сідаю туди до жінок і дивлюсь, значить, телевізор, так і зробив. Чи розумів би я це чи ні, я зовсім не хотів сидіти разом з ними. Це занадто небезпечно: ти сидиш з цими людьми за одним столом – і тут приходить поліція, і стає зрозуміло (є одна дуже непевна обставина), що підозра одразу ж впала б на мене, позаяк я був би єдиним німцем там.

У мене є друг мого віку у Карлсруе, він працює при відомстві по розслідуванню вбивств, він каже: ми роками мали проблеми з турками, проте те, що зараз витворяють росіяни, то справжній жах. Йому два рази на рік потрібно відвідувати психіатра, оскільки вбивства часом просто такі шокуючі, прямо в оточенні людей, що він каже, цього ніяк не можна витримати. Їм же ж нічого втрачати.

Я знаю, що Сергій цілковито опікується мною, він це вже неодноразово доводив, я чув про випадки, про які він мені ніколи не розповідав, коли мені розповідали інші, мовляв, вони хотіли щось тобі заподіяти, тоді туди поїхав Сергій і влаштував справу. І мова йде тут про слова, якщо вони щось таке кажуть, а він це чує, одразу ж він там. Він про це нічого не каже. Він чесніший, ніж мій німецький партнер по бізнесу.

Ви бачите якийсь вихід із ситуації?

Можливо, розвиток проблеми можна було б трохи призупинити, якби підприємцям створили можливість надавати легальні дозволи на роботу. У мене був один литовець і кілька поляків, я б охоче хотів мати їх і за легальних працівників, охоче оплатив би за них внески на страхування, та можливості на таке нема.

З німецькими працівниками можна зазнати невдачі, і з українськими, і з польськими, зате вам може пощастити з німцями, і з українцями... Якби у мене був литовець, і я б сказав йому: слухай, я на рік даю тобі тверде робоче місце, в місяць ти отримуєш стільки і стільки грошей, тоді б він знав, я буду тут рік, зароблю стільки і стільки і можу повертатись з 20 000 марок додому. Тоді я міг би “запланувати” литовця ще на один рік, що для мене було б дуже практичним, бо він був би для мене гнучким працівником. І тут не йдеться про те, що він має працювати 12 годин, чи що він має працювати по суботах, бо люди кажуть: “Я тут, щоб працювати”. Ось це і є гнучкість, якої в Німеччині взагалі немає.

Не варто забувати й те, що у мене там величезний потенціал робочої сили, яку я завжди, якщо не подобається, можу змінити. Цього у нас немає. Зате є нечуваний бюрократичний акт звільнення, навіть якщо вони отримали 3 марки згідно програми підтримки безробітних. І тоді я відсилаю його, беру собі когось іншого. У будівельному промислі не йдеться ні про що інше, як про терміни, тиск і стрес, і труднощі, і ускладнення, і затримки з доставкою, і східноєвропейці працюють там 16 годин в день – і це все можна підрахувати в одному пакеті, і в результаті все “грає”, річ тоді не в тім, що вони якось працювали дві-три години довше – єдиним міркуванням при цьому є те, що я охоче надавав би східноєвропейцям легальну роботу. Чи ж багато зекономиш, коли на 40 відсотків маєш менше робочого часу, навіть при найманні. Річ не в тім, що вони дешевші. Литовцю я давав 10 марок, а за такі гроші я і німців знайду досить, що працювали б на мене нелегально.

Де ж в знаходите при потребі східноєвропейських “нелегалів”?

Наш брат знає, куди потрібно їхати і де можна відшукати кількох “нелегалів”, коли їх конче треба, а інші не знають цього. Я сам проте не робив би цього, я сказав би тоді Сергієві: їдь туди і привези двох. Можливо, я і не хочу мати з цим справу. Проте місця відомі не тільки мені, а й поліції. За таким наглядають. А реміснича палата наймає детективів.

Як правило, ці місця знаходяться тепер там, куди звозять сміття, куди люди можуть привезти свої приватні речі. Оскільки там багато хто стоїть, і речей багато беруть, поліції трохи важко встановити, хто ото збирає пральні машини, а хто “збирає” роботу, а хто робітників.

Розмови з німецькою офіційною стороною

Розмова з паном Гольдером Бернзеє, головою інспекції з розслідування робітничих злочинів при кримінальному відомстві Берліну ( 08.03.2002 )

Нашою метою, передовсім, є подолання таємних переправлень та боротьба з спекулянтами серед так званих “роботодавців” і посередників в залученні іноземної робочої сили. Ми керуємось тим, що в інших сферах, а саме в галузі зайнятості іноземців, існують особи, що є їхніми відповідниками у справах наркоділків. Наведемо яскравий приклад. Почнемо з того, що у західній Німеччині в основній будівельній сфері тарифна зарплатня становить 19,17DM за одну годину, і ще додатково накладні витрати – всього 19 марок. Якщо якась невеличка планова фірма отримує замовлення, вона вираховує за кожну годину робочого часу і за співпрацівників 48 марок. Це ті гроші, котрі фірма отримає в будь-якому випадку. Якщо підприємець призначає легального німецького працівника за тарифною зарплатнею, тоді він має витрати на неї приблизно 38.40 марок, так що денний прибуток становитиме приблизно 100 марок за 10 годин. У випадку з нелегальним німецьким працівником, якому виплачується тарифна зарплатня розміром 19 марок, денний прибуток збільшується до 180 марок. А якщо на це місце взяти нелегального іноземця, якому сплачуватиметься зарплатня по 8 марок за годину, то денний прибуток одразу ж зросте з 100 марок до 400 марок.

Підприємці користуються тим, що іноземці-“нелегали” є практично безправними. Отож, навіть якщо вони нічого не отримають, все одно не можуть звернутись в поліцію. В іншому випадку поліція конфіскувала б їхні статки, тому що вони здобуті злочинним шляхом. Звідси знову ж таки випливає, що людей просто виганяють і вони нічого не отримують. Таким чином прибуток роботодавців стає ще більшим, і справа того варта. Ті, хто присвоюють собі гроші, і є нашою клієнтурою.

Яким чином розвинулась в Берліні сфера зайнятості східноєвропейців-“нелегалів”?

Чи існують певні тенденції ?

Згідно статистичних даних, число нелегально працюючих в Берліні східноєвропейців за останні роки зменшилось – та не забуваймо про необхідність обережного ставлення до статистичної інформації стосовно цієї злочинної сфери, котра характеризується високим рівнем тіньових операцій, і в кінцевому рахунку, інтенсивним контролем та переслідуваннями з боку відомств. Пояснюється це цілою низкою причин. Основною з них є та, що за останні два роки об’єм будівельних робіт в Берліні досить зменшився. Річ у тім, що в Берліні в останні роки було навмисно посилено заходи контролю біржі праці та митниць. Проте кількість виявлених злочинів залишилась майже незмінною. З одного боку, це нібито свідчить про те, що загальна

кількість правопорушень зменшилась, проте з іншого боку, мені видається сумнівним спад рівня нелегальної зайнятості.

Яким є процент зайнятості серед нелегальних працівників ?

Проводяться дослідження щодо градації так званої тіньової економіки. Вони засвідчують, що потрібно відштовхуватись від приблизно 16 % внутрішньодержавного валового продукту усієї Німеччини. Ця цифра вказує також на те, що з вини нелегальної зайнятості з ринку витісняються легально працюючі фірми, вони банкротують, а людей звільняють з роботи. Ці люди залишаються безробітними, не сплачуючи жодних податків, але отримують допомогу по безробіттю... По такій спіралі ми приходимо до градації 16 % внутрішньодержавного валового продукту.

Що вам відомо про українських нелегалів ?

Українські громадяни приїздять зазвичай до країни, придбавши візу різними шляхами. Це – ціла “промисловість”, яка створює бутафорські фірми і видає запрошення туристам, а також для фіктивних, приватних чи комерційних, візитів. Конкретний приклад – під час митного контролю однієї південнонімецької фірми виявлено трьох нелегально працюючих українців. Встановлено, що кожен з них потрапив на це будівництво з певної фірми іншого міста. Один з них був в Берліні, решта – в інших містах, а всі ці “фірми“ зводились до одного громадянина Росії і були всього лише адресою поштової скриньки. Ці “скринькові фірми” за півроку видали понад 300 запрошень, а німецьке посольство у Києві – візи. Це – класичний приклад подібних афер.

Фактом є те, що число українців у Німеччині за останній час зросло. Інспектор з розслідування таємних переправлень через кордон підсумував: “2001 рік був роком українців”. Відомо, що посольство в Києві видало найбільшу кількість шенгенських віз. Очевидно, вони дотримуються директиви Міністерства іноземних справ і чинять згідно кредо – in dubio pro liberata, тобто з турботою про свободу подорожування. Такі візи ніколи не зазнають ґрунтовної перевірки.

Існує також інша можливість – зробити так звану “carnet de touriste”. Це вид страхівки, яку видає Загальнонімецький союз автомобілістів (ADAC) з відповідним панданом в потрібних країнах. Це страховка в тому розумінні, що вона нейтралізує витрати, якими в іншому випадку мав би займатись ініціатор запрошення. Оскільки ще донедавна німецьке посольство в Києві не проводило жодної ґрунтовної перевірки, цю страховку можна було легко пред’являти.

Звичайно, після подій 11 вересня ми стали більш ретельно ставитись до в’їзду до Німеччини. Ми, на жаль, не володіємо базою даних стосовно осіб, які неодноразово ініціюють запрошення до Німеччини. Річ у тім, що в країнах, актуальних для нас у цьому питанні, відкрито публікуються оголошення пропозицій щодо роботи в Німеччині та інших західноєвропейських країнах – необов’язково під заголовком “Нелегальна робота”, . Таким чином, або ж завдяки чуткам, встановлюється перший контакт, виготовлення ж візи пропонується за певну суму як частина сервісу.

В Німеччині для цього вистачає проглянути ґазети. Там, звичайно, не написано: “Шукаємо нелегальних прибиральників”, а натомість: “Шукаю помічника для прибирання”. В Берліні існують також російськомовні газети, в яких з оголошень про потребу залучення іноземців на роботу стає зрозуміло, що необхідна саме нелегальна дешева робоча сила.

Де працюють українці в Берліні ?

Українці працюють майже всюди, переважно в галузях, де можна працювати без професійних навиків. Отож вони – не фахівці, не інженери, котрі приїжджають сюди, а прості робітники. Найбільш поширеним є будівельний промисел. Про українських жінок ми знаємо, що вони працюють домогосподарками, прибиральницями, доглядають дітей. Інша можливість – проституція.

Що відбувається, якщо ви затримали нелегального працівника, для прикладу, на будівництві?

Предмет злочину нелегальної зайнятості визначається згідно 92 параграфу Закону про іноземних громадян, і такі порушення переслідуються поліцією. Стандартна відмовка затриманого на будівництві іноземця (якої б національності він не був): “Я приїхав сюди як турист. Коли я прогулювався, то побачив це будівництво. Вдома я завжди мріяв відкрити свою будівельну фірму, тому захотів поглянути, як її можна організувати. Я зайшов і запитав, чи можу я попрацювати лопатою, але як тільки я взяв її до рук – надійшов контроль”.

Спочатку таких людей арештовують, встановлюють ідентичність їх особи і влаштовують їм допит. В деяких випадках, коли факт злочину не викликає сумнівів, в Берліні справа одразу переноситься до суду. Процес винесення вироку відбувається, як правило, в пришвидшеному темпі. Для іноземців-“нелегалів” це означає, не беручи до уваги таких порушень, як підробка документів, вирок в розмірі 20\30 денних норм розміром 5 марок. І тоді –депортація.

Як “нелегали” знаходять робоче місце?

Форми розподілу “нелегалів” в Німеччині різноманітні. Може бути так, що певну кількість людей привозять до країни і передають одразу ж на визначені фірми чи будівництва. Проте трапляється і таке, що люди приїздять до Німеччини і шукають роботу самотужки; це відбувається у відповідних місцях, переважно забігайлівках, які відвідують іноземці тієї ж національності.

Наскільки мені відомо, для українців таке не є характерним: тут мова йде про так звану “робочу панель”, куди час від часу навідуються фірми, що знаються на справі і при потребі збирають людей. Існують також робітничі будинки, які є місцем зустрічі роботодавців і одночасно місцем проживання “нелегалів”. Минулого року в Берліні, наприклад, ми проводили інспекцію будинку, де винаймають квартири. В 7 квартирах ми затримали 37 нелегальних працівників. Квартири належали громадянину Туреччини, який мав в будинку свою забігайлівку і здавав житло у найм за стандартну ціну 600 марок за місяць, байдуже, скільки людей проживає в квартирі. Це були тільки однокімнатні квартири, де проживало 4-8 людей. Кімнати бідно омебльовані, матраци на підлозі, місце для приготування їжі, туалет, шафа – це все, що було в квартирах.

Чи є “нелегали” з Східної Європи джерелом розповсюдження криміналу?

Відомі випадки, коли безправні “нелегали” об’єднуються в мафіозні структури, щоб отримати хоч якусь “гарантію” в стосунках з роботодавцями в Німеччині.

Особливу прихильність принцип сили знаходить серед російських та українських “нелегалів”. Подібне дає нам нитки для слідства: якщо роботодавець напівмертвий лежить на вулиці, то йому ставлять відповідні питання. Ми мали конкретний випадок викрадення мешканця Берліну, італійського бізнесмена. Троє росіян тримали його два дні в якійсь квартирі, били і знущались з нього. Вони поставили його на стілець, обмотали навколо шиї кабель, а потім вдавали, ніби хочуть вибити стілець з під ніг. Весь цей час росіяни багато пили, і тому невдовзі заснули, а чоловік зміг звільнитися. Першим наслідком було те, що цих трьох засудили за викрадення людини з метою шантажу, а другим – цей італієць виявився тим, хто в великому обсязі користувався послугами “нелегалів” (як засвідчило встановлення мотивів злочину). Як-то кажуть, тепер він сидить кількома камерами далі.

Тут виникають проблеми, бо маємо справу із тіньовою галуззю. Всі ті, хто мають стосунок до неї, – злочинці, і тому ніхто з них не видасть спільного бізнесу. Цей італієць був напівмертвим, і його потрібно було негайно відправити в лікарню – йому нічого іншого просто не залишалося. Проте, як правило, з таким ніхто ніколи в поліцію не звертається, тому що ти, видаючи когось, видаєш автоматично і себе.

Що на ваш погляд треба робити, щоб вирішити цю проблему?

Проблему цю вирішити дуже важко. Ті речі, що зараз перебувають в центрі політичної уваги, вже давно набули актуальності. зрештою дійде до того, що центрально- і східноєвропейські країни розвинуться в економічному плані так, що загальний рівень життя, заробітна плата, забезпечення роботою покращаться, і стане невигідним шукати нелегальної праці в Західній Європі. Це зовсім не дрібниця, так довго залишатися за межами батьківщини, до того ж в умовах, які не завжди задовольняють прагнення. Є ж випадки, що люди ночують не в квартирах, а на будівництвах чи під мостом, в парках, печерах, наметах –навряд чи хтось справді прагне такого. Перевага ж благоустрою свідчить, що це є більш бажаним, ніж сидіти вдома без грошей і роботи.

Інтерв’ю з Ельке Ґрізе, 08.03.2002, Земельний відділ з питань праці в окрузі Берлін-Бранденбурґ

Нашим завданням є належна протидія нелегальній праці та зловживанню соціальними виплатами: коли хтось, наприклад, незважаючи на те що працює, отримує допомогу по безробіттю, – та покарання за це. Подібні випадки ми виявляємо шляхом порівняння даних лікарняних кас, але й також під час зовнішніх інспекцій, наприклад, на будівництвах. Особливою організацією цього напрямку в Берліні, що існує з 01.10.2000, є так званий Zb BillB, скорочення від Центрального відомства опрацювання з боротьби проти нелегальної зайнятості в Берліні. Воно нараховує 197 працівників у Берліні, 37 у Потсдамі, 26 у Ґотбусі тощо.

Ці працівники займаються боротьбою з нелегальною зайнятістю, при чому ми проводимо пошуки на будівництвах, у готелях, пекарнях, земельних ділянках, і не здійснюємо статистики національностей.

Якщо розпочато масштабну акцію у сфері будівництва, то участь у ній беруть щонайменше від 40 до 50 чоловік, частково поліція. Територію обгороджують, оскільки існує небезпека, що хтось втече. Отож, з будівельного майданчика не випускають нікого, кожного працівника перевіряють на предмет наявності посвідки про соціальне страхування, чи отримує він мінімальну заробітну плату, чи є він роботодавцем, чи отримує виплати з соціальних фондів, чи походить працівник із країн Європейського Союзу, чи володіє він дозволом на перебування в країні та дозволом працювати. Наші працівники мають також право перевіряти документацію підприємства, щоб встановити, чи виплачує роботодавець видатки на соціальне страхування, чи застраховані робітники на випадок хвороби. Коли перевірені не мають потрібних документів, поліція забирає їх і намагається встановити їх особу. Часом вони стверджують, що перебували на будівництві з метою відвідати когось. Тих, хто перебував там нелегально, висилають з країни.

Перевірки на пунктах ресторанної діяльності ми проводимо, зазвичай, звечора та по суботах, оскільки результатів не буде жодних, якщо ми з’явимось там о восьмій чи о дев’ятій. Ми приходимо, коли розгортається “головний бізнес” і вірогідність натрапити на порушення є відносно високою у цей “нетиповий для влади” час.

Ми все ще можемо лише припускати, скільки праці здійснюється нелегально. Найгірше ж при цьому те, що нелегальну зайнятість розглядають як незначне порушення закону. В народі це виглядає приблизно так: позаяк моя квартира потребує ремонту, в суботу я запрошу маляра, який нелегально працюватиме задля свого заробітку. Звідси, нашою метою є з допомогою інформування – також через пресу – повпливати на свідомість громадян і сподіватися, що від цього щось зміниться.

Суспільне значення нелегальної зайнятості зросло, і, здається, стає помітним, що це призводить до втрати ринком свого потенціалу. Роботодавці і робітники, зрештою, самі руйнують свій ринок. Як наприклад, у таксуванні: там працюють і студенти, й іноземці, оскільки для цієї праці необхідним є хоча б якесь посвідчення водія таксі, знання Берліну і дозвіл на керування автомобілем. Нещодавно один роботодавець сказав мені, що йому вже майже не вдається залучати таксистів до праці з податковою карткою. Такі підтексти даються тепер все більше взнаки, і повільно, але все ж таки хтось починає задумуватись.

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРЕСИ ТОГО Ж ДНЯ:

У Ліхтенберзі та Панкові перевірено 51 робітника у дев’яти автомайстернях. Серед них виявлено 17 іноземних робітників, у яких не було дозволу на роботу, а 12 не мали навіть дозволу на перебування у країні.

Інтерв’ю з Райнером Кнерлером, адміністратором Берлінського окружного індустріальної профспілки (Bauen-Agrar-Umwelt (IG BAU), від 6.03.2002)

Проблема нелегальних робітників не обмежується тільки Україною та Німеччиною – сьогодні говорять про європейські або навіть світові обсяги. Про Польщу, звідки приїжджає так багато нелегальних робітників на берлінські будівництва, ми чуємо, що там нелегально працюють росіяни та українці. В Португалії існує такий самий феномен: там нелегально працює велика кількість східноєвропейців і навіть африканців, в той самий час, коли португальці самі їдуть в Німеччину на нелегальні роботи.

Позиція IG BAU щодо проблеми нелегальної праці така: окремі працівники, нелегальні робітники не мають провини. Уявімо себе в такій же ж ситуації: за два-три дні можна отримати закордоном заробітну платню, за яку на батьківщині ти змушений працювати місяць; одразу стає зрозумілим, як швидко йдеш на такі короткочасні, але прибуткові види діяльності.

Набагато більша вина лежить на структурах. Існує щось подібне до мафіозної сітки, яка збирає східноєвропейські робочі сили, переправляє їх до Німеччини і розподіляє поміж відповідними роботодавцями, здебільшого в будівничій галузі. Річні будівельні об’єми в Берліні складають на сьогодні близько 23 млрд. марок, декілька років тому ця сума становила 29 млрд. марок. Дослідження соціальної каси берлінської будівельної промисловості, проведені у 2002 році, визначили, що частка нелегальних робітників на будівництві 30-50%. Такі ж самі дані подає поліційна профспілка.

Причина цього полягає також в тому, що дорогі будівлі в Берліні мають бути оновлені за короткий час (наприклад, дитячий садок для дітей урядових службовців). Експерти одностайні в тому, що причина полягає скоріш за все в некваліфікованих працівниках, які часто будують ці будівлі. Коли селянин з України приїжджає в Берлін на будівництво, треба враховувати те, що якість його роботи не буде особливо високою. Не дарма тесля, бетонник та інші будівельники вже протягом трьох років утворюють відповідні профспілки. Вони не тільки весь час тягають туди-сюди каміння, але й вчаться керувати й відповідати за будівництво. Якщо IG BAU звинувачують в загостренні проблеми нелегальної праці через їхню тарифну політику, котра змушує роботодавців все глибше запускати руку в свою кишеню, то я можу лише зазначити, що німецька будівельна галузь шкодить сама собі політикою демпінгу заробітної платні.

Докори IG BAU в тому, що тарифне підвищення заробітної плати загострює цю проблему, недоречні та безглузді. Навіть при помірній політиці будівельник місцевого підприємства не може конкурувати з демпінговою платнею нелегальних східноєвропейців, які працюють тут за 2-6 Євро. Цей шлях був би помилковим.

Не може й бути мови про те, щоб знизити умови проживання місцевих робітників до українського рівня. Навпаки, ми мусимо допомогти східноєвропейцям піднятися до нашого соціального стандарту. Німецькі роботодавці, які думають, що за допомогою своєї демпінгової політики заробітної плати вони можуть отримати прибуток, шкодять самі собі. Декілька років берлінський округ повідомляє, що сума її прибутку наближається до нуля. Якщо ж послуги всіх підприємств дешеві, бо ті співпрацюють з нелегалами, то це не суперечить логіці. Той, хто вірить тепер, що законно є рятувати фірму, яка не може вижити при рівні місцевих зарплат, за допомогою дешевих нелегальних східноєвропейців, вірить і в Манчестерський капіталізм. З соціальною ринковою економікою це не має нічого спільного.

Як приклад на противагу сказаному вище використаємо швейцарську систему. Там роботодавці та профспілки фінансують фонд разом, з якого, зокрема, оплачується й дуже сувора система контролю, який регулярно відбувається на будівництвах з ціллю переконатися, що тут сплачують тарифи, про які було домовлено. Ефективність полягає в тому, що всюди панують рівні умови, чесна конкуренція і, передовсім, зростають прибутки підприємців.

Які висновки можна зробити з цієї ситуації?

IG BAU пропонує короткостроковий та довгостроковий попередні нариси проектів, які можуть порушити цей кругообіг демпінгу платні та нелегальності. Короткостроковий полягає в тому, що ми намагаємося підняти мінімальну зарплату якомога ближче до тарифу. Це повинно супроводжуватись посиленням контролю на будівництвах (аналогічно до швейцарської системи).

Крім цього мусить загостритися суспільне усвідомлення несправедливості. Нелегальні види діяльності – це не дрібні правопорушення. А відповідальні люди в німецьких фірмах, також вітчизняних та іноземних організаціях, які перевозять нелегальних робітників, мають бути покарані з усією суворістю закону.

Довгостроковий попередній проект стосується зниження економічної нерівності, тобто різниці у прибутках, яка спостерігається на кордонах Європейського Союзу з Східною Європою. Згідно з аналізом Інтернаціональної Робітничої Організації (Internationale Arbeitsorganisation), найбільша різниця у прибутках знаходиться вже не на кордоні між США та Мексикою, а між Польщею та Німеччиною. Тому справжнє подолання нелегальних видів діяльності можна досягнути тільки шляхом гармонізації умов проживання.

Інтерв’ю з Вольфґанґом Любке, керівним директором і керівником відомства з викриття випадків порушення податкового законодавства (Фінансове управління розслідування та кримінальних справ Берліну)

Організація з викриття порушень податкового законодавства є спеціальним відділом поліції, який згідно повноважень, наданих йому державною прокуратурою, займається виключно податковими злочинами та порушеннями встановленого податкового порядку. Нелегальна праця є при цьому невеликою сферою діяльності цього відділу, що здійснюється в Берліні у тісній взаємодії із поліцією.

Те, що нелегальні робітники із Східної Європи переважають у Берліні, зумовлено, власне кажучи, близьким розташуванням міста від польського кордону; у Нордрайн-Вестфалії, наприклад, переважну більшість цього прошарку складають бельгійці і голландці. Отож, загалом невірно було б вважати, що східноєвропейські робітники переповнюють всю Федеральну республіку.

Нелегальні робітники з’являються, насамперед, у тих галузях і фірмах, де потреба у робочій силі особливо велика, зокрема, у сфері зайнятості прибиральниць, котра проте стосується нас незначною мірою. Набагато більше цікавлять нас великі “рибини”: галузь чистки споруд, будівельні фірми, ресторанна справа. Згідно статистики, у Берліні кожної години на предмет нелегальної зайнятості перевіряється одне підприємство, що здійснюється через спільну слідчу групу, відповідальною за діяльність котрої є поліція. Члени цієї групи йдуть на будівництва з метою контролю, запитуючи, ким є робітник, чи він взагалі має дозвіл на перебування в Німеччині, чи він зареєстрований у лікарняних касах. Проте нашу організацію мало цікавлять робітники, ще менше – неоплачений податок на зарплатню: нас цікавлять ті, що видають нелегальну заробітну плату, позаяк її джерелом є неоподатковані прибутки.

Досвід такого контролю свідчить про те, що майже немає таких підприємств, які не залучали б нелегальних працівників. Кого б ми не схопили за комір, всюди знаходяться такі – чи то у забігайлівці, чи у великій фірмі. У галузі чистки споруд була якось одна фірма, котрій важко було втриматись на ринку через неспроможність створити вигідну пропозицію. Тоді керівництво фірми найняло власних детективів, щоб хоч трохи забезпечити справедливість конкуренції, і також нам надавало деяку інформацію.

Немає точно підрахованого обсягу шкоди, яку щорічно у Німеччині спричиняє нелегальна праця, а приблизні підрахунки дають змогу говорити про щонайменше 150 мільярдів німецьких марок. Сюди належать не тільки неоплачені податки, але й також відсутні надходження до пенсійного фонду, до лікарняних кас і зрештою – це шкода для суспільства загалом: якщо щось трапляється з людиною, котра не застрахована, вона забезпечується лікуванням в будь-якому випадку, але коштом суспільства. Врешті-решт, проблема ця є загальноєвропейською.

Наша організація вповноважена боротися із симптомами, проте існують і шляхи приборкання причин: якби обтяження роботодавців через видатки і податки не було таким високим, менш дієвим став би також і стимул до нелегальної зайнятості. У випадку із прибиральницями маємо такий стан справ: спроба знайти прибиральницю, що працювала б із податкової карткою, не вдалася б через завеликий обсяг видатків – вигоди в цьому вже немає.

Куди б я не прийшов, я завжди спочатку повідомляю, хто я за професією, хоча в приватних умовах моя служба мене не цікавить. Зрозуміло проте, яким поширеним є явище нелегальної праці і що громадянам бракує усвідомлення неправомірного. Це ще один вид спорту – обвести державу навколо пальця. А постійна шкода від цього є критичною, вона не зменшується, вона з кожним роком зростає – всього ж не проконтролюєш. Можна, звичайно, загострити форми контролю роботодавців, методи для цього існують, але ж неможливо закріпити за кожним підприємцем окремого ревізора. Ми ж все ще повинні керуватись тим принципом, що кожен поводиться чесно, хоч це вже давно не є правдою. Єдиними чесними людьми у Німеччині є фінансові чиновники, та й то лише частина їх.

Інтерв’ю із Бернгардом Шварцкопфом, адвокатом відділу ринку праці Федерального об’єднання німецьких союзів роботодавців (BDA) від 6.03.2002

Нелегальна праця має негативні наслідки багатопланового характеру: ті, що працюють нелегально, не виконують своїх солідарних обов’язків і ставлять тим самим у невигідне становище інших, котрі старанно платять податки і соціальні видатки. Це призводить до спотворення конкуренції. Значними є також втрати грошових надходжень у наших системах соціального страхування, що пов’язані з цим. Сукупнім результатом є те, що усім – навіть тим, що чинять згідно закону, – необхідно виплачувати ще більші внески, а додаткові кошти на заробітну плату обтяжують економіку і утруднюють створення нових робочих місць.

Щоб ефективно стримувати нелегальну зайнятість, потрібно побороти її причини, джерелом котрих є, насамперед, переобтяження роботодавців і робітників податками і видатками. Воно, здається, все більше посилює притаманне багатьом переконання у тому, що уникнення державного контролю з допомогою нелегальних засобів є правомірним. Особливо прозорою є ця проблематика в галузі ручної праці: у 1997 за годину легальної праці муляра клієнт мав викласти 81 марку. Від цієї суми у кишені самого муляра залишалось тільки 12 марок. Таким чином, муляр має працювати майже сім годин, щоб він міг дозволити собі годину роботи муляра у власному домі. Подібний стан справ є абсурдним, оскільки створює неправильні стимули і витісняє легальну працю. Проте, щоб зменшити кількість цих стимулів, перш за все, необхідно зменшити рівень існуючих податків та видатків.