Дзеркало тижня, № 3 (378) 26 січня - 1 лютого 2002 року

Олег Чирков

Зовнішня міграція - головна причина наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні

© Дзеркало тижня 2002

Етнічна палітра, яку маємо сьогодні в Україні, формувалась упродовж тривалого часу. Міграційні, етнічні та демографічні процеси не раз кардинально змінювали біосоціальну будову українських теренів. Але спрямованість та інтенсивність цих процесів залежала від багатьох природних та соціальних чинників. Міграційні рухи, наприклад, визначалися змінами кліматичних умов, вичерпаністю чи віднайденням нових природних ресурсів, прирученням коня, відкриттям колеса, геополітичними змінами, економічними кризами, воєнними кампаніями, дискримінаційною внутрішньою політикою тощо.

Існують об’єктивні критерії визначення міри етнічної мозаїчності будь-якої території. Головними з них є загальна кількість наявних етнічних спільнот (виокремлених, якщо це можливо, за етнічною самоназвою) та величина частки кожної етнічної спільноти в загальній кількості населення. Важливим показником є рівень мовної асимільованості кожного етносу.

За сутністю впливу на етнічну мозаїчність сучасної людності України у зовнішній міграції V—XX ст., виділяється декілька характерних періодів.

На початку V ст. слов’янський етнічний масив охоплював близько половини сучасної території України, але питома вага слов’янського населення в загальній кількості людності, розселеної на цих землях, була значно більшою. Південно-східна частина країни була етнічно неоднорідною.

Давня міграція

Наприкінці IV ст. гуни знищили майже всі грецькі колонії, розташовані на півдні України, відбулась еміграція більшої частини готів. Більшість етнічних спільнот, що з’являлися на півдні, були тимчасовими мешканцями України. Вони або емігрували, або зазнали етнічного перетворення (трансформації).

Давня зовнішня міграція періоду V—XIII ст. призвела до збільшення кількості етнічних спільнот, представлених в сучасній Україні, та започаткувала формування величезного етнодемографічного ресурсу для майбутньої імміграції чужинців.

Імміграція до Криму хозар у другій половині VII—IX ст., євреїв на початку ІХ ст. (і, можливо, пізніше), татаро-монголів у ХІІІ ст. була важливим чинником початку етнічного творення трьох нових етнічних спільнот — караїмів, кримчаків та кримських татар. Частина України — Кримський півострів — для них є історичною батьківщиною, а Україна — головною країною проживання. Разом вони становлять сьогодні близько 0,5% людності всієї України та 10—12% населення Криму. При цьому чисельність караїмів та кримчаків разом не перевершує 2 тис. чоловік і неухильно зменшується.

Еміграція українського слов’янського населення на південь, захід та північ була першопричиною формування надалі низки нових слов’яномовних етнічних спільнот (болгар, сербів, білорусів, росіян тощо), які пізніше іммігрували і тепер представлені в Україні, а також вплинула різною мірою на формування та етнічний розвиток, а відтак — на сучасну етнічність румунів, молдаван, угорців, литовців та багатьох інших народів, що мають в Україні своїх представників.

Потужна, етнічно строката «транзитна» міграція через Україну вплинула на генезу та розвиток багатьох європейських народів, які пізніше мігрували в Україну. Насамперед це стосується гагаузів, болгар, угорців.

До вже наявних у Криму греків у Х—ХІ ст. додалися вірмени. Ті вірмени, що почали селитися у ХІІІ ст. на заході України, пізніше частково асимілювалися, частково емігрували. Малочисельні групи угорців, волохів-румунів, європейських германомовних євреїв та, можливо, німців почали з’являтися в Україні ймовірно в період ХІ—ХІІІ ст.

Зазначимо, що сучасні сліди саме давньої імміграції V—XIII ст. можемо знайти лише на етнічній периферії українців — у Криму та переважно у прикордонних районах Закарпаття й Північної Буковини. Виняток становлять залишки євреїв по західноукраїнських містах. А приазовські греки переселилися з Криму порівняно недавно.

Середня міграція XIV—XVIII ст.

Зовнішні міграційні рухи ХІV— першої половини ХVІІІ ст. призвели до утворення кількох різних за величиною етнічних груп, представлених в Україні і сьогодні. Саме в цей період сформувалася порівняно велика й сьогодні (близько 0,5% людності) етнічна група євреїв. На середину ХVІІІ ст. євреї (поряд з поляками) мали одну з найчисельніших етнічних груп з-поміж усіх чужинців. Помітну вагу мали також греки та вірмени. Але через подальші еміграційні та асиміляційні втрати сучасна етнічна група вірмен лише малою мірою зобов’язана своїм існуванням імміграції ХІV — першої половини ХVІІІ ст.

Серед нових іммігрантів були литовці, білоруси, поляки, волохи-молдовани, московити (росіяни), цигани. Міграційний доплив литовців та білорусів був одним із найбільших і значно перевершував доплив московитів. Білоруські та литовські іммігранти ХІV—ХVІІ ст. українізувалися і на сучасну етнічну мозаїчність людності не вплинули.

Упродовж усього періоду відбувався з перервами наплив польських іммігрантів. Спольщення русинів (українців) у порубіжних західних районах також додавало полякам ваги. Масове переселення польських селян відбувалося у ХVІІ — ХVІІІ ст. Наслідком саме цієї імміграції і є сучасна польська етнічна група, яка становить близько 0,4% людності.

У цей період починає формуватися етнічна група молдован. Проте більшу частку їхнього імміграційного приросту другої половини ХVІ — першої половини ХVІІІ ст. «з’їла» етнічна асиміляція.

Поодинокі московські іммігранти ХV — першої половини ХVІІ ст. були асимільовані. Некомпактно розселена більша частина московитів, що іммігрували в другій половині ХVII — першій половині XVIII ст., також зазнала асиміляції. Компактно розселені росіяни були малочисельними. Зважаючи на це, імміграція московського населення середнього періоду не справила суттєвого впливу на сучасну етнічну мозаїчність людності.

Нова міграція другої половини
XVIII — кінця ХХ ст.

Період зовнішньої міграції другої половини XVIII — кінця ХХ ст. має свої особливості, зумовлені перебуванням більшої частини території України, а від 1945 р. всієї сучасної території України, під Росією. Це великою мірою визначало міграційний обмін України зі світом, мало важливе значення для перебігу етнічних та демографічних процесів на українських землях.

Нова зовнішня міграція характеризується великою за обсягом еміграцією українців та кримських татар, ще більшою й етнічно різноманітною імміграцією (в якій росіяни кількісно значно переважали інших), відчутною за наслідками еміграцією декотрих етнічних груп.

У другій половині XVIII — на початку ХІХ ст. на південь України мігрують: болгари, гагаузи, серби, албанці, німці, поляки, греки, франко-швейцарці, шведи. У 40—60-х рр. ХІХ ст. до грузинів, що мешкали в Криму, додалися грузинські переселенці на Полтавщину. У другій половині ХІХ ст. в Україну переселилися чехи та естонці. Нащадки не всіх перелічених народів зберегли до сьогодні свою етнічну ідентичність.

Імміграція росіян та еміграція українців, поляків, німців, євреїв, кримських татар у ХХ ст. та інші причини призвели до гіпертрофованого розвитку російської меншості. 1989 р. частка росіян в населенні України в чотири з лишком рази перевершувала частку всіх разом узятих чужинців, у той час як частка українців перевершувала частку росіян лише у 3,3 разу. Поліетнічна країна початку ХХ ст. зробилася двоетнічною. Внутрішня і зовнішня політика держави була спрямована на досягнення такого результату.

Сучасна міграція
ХХ—початок ХХІ ст.

На початку 1990-х міграційний баланс змінився на користь вибулих, серед яких відносно велику частку становили росіяни та євреї. Кримські татари, навпаки поверталися на історичну батьківщину. Зовнішня міграція кінця ХХ — початку ХХІ ст. працює на зменшення етнічної мозаїчності людності України. Питома вага найчисленніших етнічних груп (насамперед, російської та єврейської) зменшується, зростає частка етнічної більшості (українців) та кримських татар. Двоетнічність людності України стає менш виразною.

За етнолінгвістичною класифікацією, Україна має представників восьми мовних сімей та низки народів, що не входять до певних мовних сімей та груп. Індоєвропейці сьогодні становлять майже 99% людності (включно з асимільованими євреями), у тому числі понад 26% — етнічно неукраїнське населення. Серед інших мов найпоширенішою є російська. 1989 р. її вважали рідною 32,84% населення, з них 11,1% становили неросіяни — переважно українці (8,9%). Побутування української або російської мов трапляється у 97—99 випадках зі 100.

Зважаючи на кількість представлених сьогодні в Україні етносів, значення імміграції величезне. Сьогодні принаймні одного свого представника в Україні мають близько 150—200 некорінних етносів. Що дає підстави це стверджувати? Розробка матеріалів всесоюзного перепису населення 1989 р. здійснювалася по 128 народах, яким відповідало 117 мов. Представників усіх 127 українських етносів, передбачених у Словнику національностей та мов для кодування, було виявлено в Україні. Проте 177 чоловік не зазначили свою етнічну приналежність, а 3904 чол., які не належали до передбачених Словником національностей та мов народів, опинилися під спільною назвою «інші національності». Крім цього, декотрі етнічні назви, що використовувалися для кодування, відповідали не одному етносу, а принаймні декільком. Скажімо, назва метаетнічної спільноти «араби» об’єднувала понад 2 десятки арабомовних етносів. А назва «народи Індії та Пакистану» об’єднувала десятки різних народів, як споріднених, так і доволі віддалених етнічно один від одного. Враховуючи, що загальна кількість етносів на земній кулі за різними оцінками коливається переважно між 2—3 тисячами, їхнє представництво в Україні доволі скромне. Проте до 1% етнічного розмаїття світу представлено в Україні завдяки імміграції. Важливо зазначити, що це представництво швидко розширилося в другій половині ХIХ ст. та особливо в ХХ ст. Адже в середині ХIХ ст. кількість представлених в Україні народів світу не перевершувала 0,5%.

Групування прийшлих етнічних спільнот за територією основного проживання дає уявлення про напрямки імміграції. А їхні чисельність та питома вага в загальній чисельності чужинців дає уявлення про інтенсивність імміграційного руху з окремих територій та вплив на сучасну етнічну структуру населення України.

На сучасній етнічній будові України відбилася імміграція з різних частин світу: Європи, Азії, Африки, Америки. З-поміж тих осіб, що не ідентифікували себе, напевно знайдуться і представники Австралії та Океанії. Найбільшу групу — 82 із 124 немісцевих народів, виявлених переписом 1989 р., — утворили народи азійського походження. Насправді їхня кількість значно більша за рахунок неідентифікованих під час перепису народів Індії, Пакистану, Афганістану, Таджикистану та арабських країн. З усіх регіонів Азії маємо представників в Україні.

Західна Азія представлена турками, курдами, персами, асирійцями, татами, талишами, афганцями та 27 народами Кавказу. Південну Азію представляють «народи Індії та Пакистану», белуджі. Південно-Східну Азію — в’єтнамці. Східну Азію — китайці, корейці, японці. Центральну Азію — халха-монголи, уйгури, дунгани та ще 7 народів Середньої Азії та Казахстану. Північну Азію представляють 16 етносів Сибіру та 15 етносів Далекого Сходу Росії.

З-поміж країн виходу азійських народів на Україну найбільшу вагу має Російська Федерація — 51 з 82 представлених етносів. Організовані та стихійні міграційні потоки в СРСР занесли в Україну мільйони «совєтських» людей. Як бачимо, серед них були представники не одного десятка малочисельних корінних народів імперії, а також представники малочисельних етнічних груп в СРСР азійських народів.

Кількість європейських етнічних спільнот, представлених в Україні, удвічі менша — 4 корінних та 39 прийшлих. З Північної Європи є фіни та народи російської Півночі. Із Західної Європи — французи, англійці, голландці. З Південної Європи — іспанці, італійці, албанці, греки, болгари, серби, хорвати, румуни. Центральна Європа представлена німцями, австрійцями, чехами, поляками, словаками, угорцями. Представники всіх східноєвропейських народів є в Україні, з-поміж яких 4 корінних та 9 зарубіжних.

Третина з 39 некорінних європейських народів, що представлені в Україні (за результатами перепису 1989 р.), вийшла з території Російської Федерації.

З американських народів у нас є представники американців США та кубинці. Африка представлена арабами.

Безумовним лідером походження серед країн представлених в Україні немісцевих народів є Російська Федерація. Усі 64 корінні її народи мають своїх представників в Україні, що становить близько половини усіх зайшлих етнічних спільнот. Із теренів інших азійських країн прийшли представники 31 народу (25% до всіх ), з теренів інших європейських країн — 26 народів (21% до всіх). Етнічна палітра країн Африки, Америки, Австралії представлена гірше.

З європейської частини Російської Федерації окрім росіян вийшло 6 народів Волго-Кам’я (за спадною чисельністю в Україні): татари, чуваші, мордва, удмурти, башкири, марійці та 6 народів Півночі європейської Росії: комі, карели, комі-пермяки, вепси, саамі, іжорці.

З російської Азії вийшло у декілька разів більше етнічних спільнот. З-поміж них 20 народів Північного Кавказу (у тому числі 10 із Дагестану): осетини, лезгини, аварці, чеченці, даргинці, лакці, кабардинці, табасарани, кумики, адигейці, калмики, інгуші, черкеси, карачаївці, ногайці, балкарці, абазини, агули, рутульці, цахури; 16 народів Сибіру: буряти, якути, хакаси, ненці, долгани, алтайці, евенки, тувинці, ханти, шорці, мансі, селькупи, кети, тофалари, нганасани, енці; 15 народів Далекого Сходу: коряки, нанайці, чуванці, евени, алеути, удегейці, чукчі, орочі, ульчі, негидальці, нивхи, ескімоси, юкагіри, ітельмени та ороки.

Більшість із перелічених російських народів мають маленьку чисельність в Україні та відповідну питому вагу серед всієї людності. Розселені вони розпорошено і не формують життєздатних етнічних спільнот. Одноетнічні шлюби серед них значно поступаються різноетнічним. Хоча самі іммігранти зберігають свою етнічну самосвідомість, проте їхні діти у більшості випадків вважають себе росіянами або українцями з рідною мовою російською. Поява та зростання чисельності цих народів в Україні відбулися завдяки активній імміграції 1950—1980 років.

Імміграція більшості представлених в Україні народів не призвела до формування діаспорних етнічних груп. Представники більшості народів не мають своїх анклавів і сталих міжособистісних зв’язків. Об’єднано їх виключно у статистичні сукупності на підставі етнічної самоназви. Більшість із них чисельно утворюють настільки маленькі сукупності, що об’єктивно неможливо говорити про існування їхніх етнічних груп в Україні. Значна частина з них має зареєстровані етнічні товариства. Проте активно діючих етнічних товариств сьогодні в Україні небагато. І об’єднують вони малесеньку частку представників, як правило, найчисельніших етнічних груп.

Спільна питома вага 103 народів, представники яких мігрували до України, не досягає навіть чверті одного відсотка населення України. Міграційні рухи цих народів можна вважати такими, що не справили суттєвого впливу на етнічну мозаїчність населення України.

Найвпливовішими зовнішніми міграційними рухами на величину частки етнічної спільноти серед населення були імміграційні рухи росіян з кінця ХІХ ст. до кінця ХХ ст., еміграційні рухи українців ХVII—XX ст. та кримських татар другої половини ХVIIІ — середини ХХ ст., еміграційні рухи поляків, євреїв та німців ХХ ст., імміграційні рухи поляків та євреїв ХV — ХVIIІ ст., німців другої половини ХVIIІ — першої половини ХІХ ст., кримських татар кінця ХХ ст.

Отже, зовнішня міграція є одним із найголовніших чинників, що зумовив наявність сьогодні в Україні 150—200 прийшлих етнічних спільнот, які чисельно становлять близько чверті всієї людності.