Олексій Кривульченко
Центр  миру, конверсії та зовнішньої політики України (Київ)

Українці-заробітчани в Італії: умови праці та соціальне становище

На початку 90-х років, увага більш рухомої частини українського суспільства, була прикута до прикордонних країн, таких як Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина, де українці торгували на місцевих ринках різним крамом та продуктами харчування. Причому місцева влада цих країн, якщо і не заохочувала подібний вид торгівлі, то принаймні йому не заважала (особливо в Польщі). У Чехії та Словаччині, у цей період було дуже багато українських будівельників (особливо з Закарпаття та Галицького регіону).

Поступове скорочення можливостей дрібної та прикордонної торгівлі (Галичина) та  поступові обмеження для українських робітників, що працювали нелегально у Чехії та Словаччині, призвело до того, що географія нелегальної праці українців у масовому масштабі перетнула кордони країн Європейського союзу. Можна виділити декілька основних причин нелегальної міграції  з України на початку 90-х років:

1)  Економічна криза та соціальна незахищеність переважної більшості населення;

2) Розвиток систем інформації та очікування кращого життя за кордоном;

3) Демократизація у перетині кордонів;

4) Бажання подивитися світ, навіть у спосіб тимчасового нелегального працевлаштування за кордоном.

На наш погляд, досить умовно, але можна виділити два етапи (за метою, гендерними та кількісними чинниками) у нелегальній еміграції українців до Італії. Перший  - це період 1991-1996 років. Кількість українців, що працювали нелегально на Апеннінському півострові, була не великою. Здебільшого це були сезонні робітники, що працювали у північних та центральних провінціях Італії у сільському господарстві, де заробітна платня складала від 60 $ на день на Півночі країни і до 40 $ в Центрі. У цей період нелегальними робітниками (краще саме так у цей період називати українців, які працювали в Італії, оскільки,  як правило, ці люди перебували на території Італії 2-3 місяці не з метою емігрувати, а лише для того, щоб  заробити гроші і повернутися в Україну) були, як правило, чоловіки - міські жителі.

Другий – з 1997- до теперішнього часу. Це нелегальна імміграція чоловіків та жінок, спочатку з західних регіонів України, а потім і східної України, що набула масового характеру у 1999-2001 роках. Особливістю цього періоду є диспропорція між жінками та чоловіками (приблизне співвідношення 80% до 20%). Переважна більшість осіб, що виїжджали до Італії у цей період, походило з міст та сіл Галичини, Буковини, Закарпаття та Волині. Жінки – віком від 30 до 50 років, як правило усі заміжні, що мають 1-2 дітей. Чоловіки - віком від 25 до 40 років. Вихідці з Східної та Центральної  України, як правило, проживали до виїзду в обласних та районних центрах.

Дуже багато українців, особливо греко-католицької молоді виїхало до Італії без особливих перешкод з боку італійського консульства, з нагоди святкування 2000 років від Різдва Христового. Кінцевою метою більшості емігрантів цієї групи було бажання залишитися в Італії на якомога довший час, деякі українці, що виїхали у цей час “просто живуть” - тобто працюють, і заробляють гроші не з метою їхнього накопичення, а переважну їх більшість витрачають на розваги та особисті потреби.

Для виїзду до Італії громадяни України користувалися і користуються, як правило, туристичними турами, під час яких відбувався і відбувається пошук праці, або особи вже їхали у визначене місце де на них чекали роботодавці. Закордонний маршрут у більшості випадків починався на західному кордоні України - у Чопі чи Ужгороді. Автобус з туристами та майбутніми нелегальними емігрантами, належав, як правило, угорській чи словацькій транспортній компанії і через Австрію рухався у напрямку Італії, де зупиняючись на автомобільних вокзалах великих міст висаджував пасажирів та рухався визначеним маршрутом. Ці поїздки організовувалися туристичними фірмами і ціна в залежності від року коливалася, але лише у бік збільшення. Скажімо у 1994 році віза до Італії у туристичних агенціях Києва коштувала 170-190$, а доїхати до Італії з туристичною групою коштувало 110-120$. Проте вже у 2001 році Шенгенська віза коштувала у туристичних агенціях Києва 270-330$. На сьогоднішній день ця сума є значно вищою. Причому, якщо у 1991-1998 роках в’їзд до Італії відбувався у більшості випадків за візою, що видавалася в італійському консульстві, то після певного ряду обмежень з боку італійських компетентних органів, українці з 1998-1999 стали потрапляти  до Італії за шенгенськими візами інших країн – Іспанії, Австрії, Франції, Німеччини, консульські відділи яких були більш лояльними для відкриття віз українським громадянам. З цього самого часу, абсолютно неофіційно але, консульські відділи країн Європейського Союзу значно обмежили видачу віз саме власникам паспортів-мешканцям  західного регіону. Тому нерідко задля одержання закордонного паспорту люди змінювали свою прописку з усіма наслідками цієї процедури. При цьому ціна нового закордонного паспорта (враховуючі всі поточні витрати) могла коливатися від 150 до 500$. Цілком зрозуміло, що особа, яка заплатила такі гроші лише за оформлення проїзного документу потрапивши до Італії, не мала наміру повертатись в Україну принаймні у найближчі кілька років.

У випадках, коли при попередньому виїзді з Італії з не чинною візою  українському громадянинові ставили депортацію. Поновлюючи документ громадяни або змінювали транскрипцію прізвища, або взагалі саме прізвище.

У приватний спосіб нелегальні емігранти діставалися Італії, купуючи у туристичних агенціях візи і на перекладних через Польщу автобусом, або через Угорщину та Словенію поїздом, а то й просто з центра Києва автобусом потрапляли на “землю праці”. Проте у багатьох випадках наявність туристичної візи у такому індивідуальному турі не гарантувала успішного перетину кордону.

Потенційні нелегальні емігранти з України у переважній більшості випадків, повністю довірялись туристичним компаніям, які часто не лише обіцяли оформлення усіх необхідних документів та перевезення, а й допомогу у працевлаштуванні.

Можна виділити кілька груп українців за способом поведінки  після їхнього приїзду до Італії:

1) ті, що добиралися до знайомих та рідних, які вже мали замовлене місце праці для новоприбулого;

2) ті, що телефонували потенційному роботодавцю, який приїжджав забрати новоприбулого(их);

3) ті, що шукали або чекали на потенційного роботодавця на так званому чорному ринку робочої сили, який існує у кожному більш-менш великому місті (у Неаполі -  це п’яцца Гаррібалді біля залізничного вокзалу, у Рюміні - набережна, тощо) ;

4) ті, що під час туристичного туру самотужки шукали собі роботу.

Кожна з цих груп має свої переваги та недоліки. Найбільш безпечним є приїзд до знайомих чи близьких людей, які могли надати будь-який притулок. У випадку приїзду безпосередньо до роботодавця-італійця він міг поставити найманого робітника у більш невигідні умови, ніж попередньо було домовлено, мотивуючи відсутністю роботи, великою кількістю інших робітників тощо. Найбільш небезпечний шлях - це пошук праці на так званих чорних ринках праці, де поруч існує кримінал (так звана “Mafia russa”), проституція, рекет тощо. Робоче місце може коштувати, якщо діяти через посередника, від 100$  до 400$, але є й цілком реальна небезпека потрапити у боргове рабство шляхом різних маніпуляцій з боку посередників та роботодавця.

Більшість українців мешкає у південній Італії, але й на півночі вибірково є місця, де наявність українців є досить помітною. Від загальної кількості українських громадян в Італії 70-80% складають жінки, які доглядають за пенсіонерами та маленькими дітьми, працюють домогосподарками.  При виконанні такого роду роботи заробітна плата за місяць на сьогодні (осінь 2003. ред.) складає від 500$ -800$  на Півдні країни, і до 800$ -1200$  на Півночі. Причому, як правило, житло і харчування надаються безкоштовно. Умови праці є особливими для кожного окремого випадку. Протягом останніх років відбувається своєрідна ротація польських домогосподарок на українських, оскільки перші намагаються або знайти роботу у сфері обслуговування або виконувати ту ж роботу, але на Півночі Італії.

У промисловості (переважно чоловіки) та сфері послуг (переважно жінки) заробітна плата може коливатися від 700$  до 1300$  на місяць. При роботі у готельному бізнесі робітники, як правило, мешкають у невеличких кімнатках для персоналу і харчуються при готелі. Робітники, що працюють в промисловості, винаймають житло і мешкають по 2-4 особи в одній кімнаті, сплачуючи на місяць за одну особу (в залежності від регіону) від 100 до 200 $.

У сільському господарстві (переважно чоловіки) заробітна плата становить 500$ -900$  на місяць, в залежності від сезону та регіону. Але робота у сільському господарстві не є стабільною і спонукає нелегальних емігрантів вести майже кочовий спосіб життя, переїжджаючи з одного населеного пункту до іншого, з однієї провінції до іншої, оскільки великі обсяги роботи існують лише при посадці та при зборі урожаю. Більше половини сільськогосподарських робітників мешкає у побудованих нашвидкуруч з картону та поліетилену куренях, у наметах, автомобілях, у покинутих будинках тощо. Найбільш розповсюдженою сільськогосподарською працею є збір яблук, суниць, цибулі, ківі, винограду тощо. Як правило, праця у сільському господарстві оцінюється погодинно, але дуже часто робітникам (у великих сільськогосподарських підприємствах) пропонується переходити на так званий “пансіон”, що означає працювати тоді, коли є робота. А робота у подібних підприємствах є завжди – навіть вночі, у вихідні та свята. Таким чином, робітник взамін того, що одержує стабільну зарплатню (650-750$) і дах над головою (80-150$), мусить працювати щодня по 10-15 годин. Подібний вид праці не гарантує вчасну та повну виплату заробітної плати, причому водночас власник підприємства позбавляє робітника можливості самостійно шукати іншу роботу, якщо ця його не влаштовує: пропонує залишитися на інший термін, підняти зарплату тощо. В решті решт, після 5-12 місяців виснажливої праці неоплаченими можуть залишатися 1-4 місяці роботи, які переростають у особистий борг роботодавця і, як показує практика, вже ніколи не віддається.

Нехтування навіть елементарними правилами техніки безпеки, особливо у сільському господарстві, з боку роботодавців, призводить до тяжких наслідків – каліцтв та смертей. Стосунки з місцевим населенням у наших нелегальних емігрантів, як правило, добрі; причому взаємовідносини роботодавця та робітника у більшій мірі слід розглядати у сфері виробничих, а не міжнаціональних відносин. Італійці характеризують українців як “добрих робітників, але без якоїсь конкретної спеціальності”, “заздрісними”, “дуже ощадними”, “неохайними”. Українські жінки характеризуються як “ті, що крадуть чоловіків”. До певної міри велика кількість наших жінок в Італії призводить до збільшення розлучень в італійських та українських сім’ях з метою створення італійсько-української родини. Від цього страждають, перш за все, діти. Стосунки з іншими іноземцями (як правило це поляки, румуни, марокканці, албанці, молдавани) є добрими, але при спільному проживанні у одному приміщенні часто виникають конфлікти з огляду на різні традиції та звички. Так само можуть виникати конфлікти на виробництві, де скажімо, одна національна група оплачується погодинно, а інша працює на “пансіоні” – першим вигідно працювати більшу кількість годин, останнім – ні.

За даними італійської статистичної служби Italstat у 1998 році легально працювало 6,5 тис. громадян України, проте за даними організації КАРІТАС, що займається гуманітарними проектами, на 1998 рік понад 30 тис. українських жінок, працювали нелегально домогосподарками. Якщо до цього числа додати кількість чоловіків та жінок, що працювали у інших секторах економіки, то ця цифра на період 1998 року може коливатися у межах 50-60 тис. осіб.

11 листопада 2002 року італійський уряд почав проводити легалізацію усіх нелегальних робітників на своїй території, причому це була вже шоста легалізація нелегалів за останні 20 років: у 1982 році легалізували 2.5 тис. осіб, у 1986 - 120 тис., у 1990 – 215 тис., у 1995- 244 тис., у 1998 – 217 тис.  У 2002 році усього до розгляду було подано понад 700 тис. заяв від нелегальних робітників іноземного походження, серед яких понад 360 тис. це були заяви на легалізацію від домогосподарок. Якщо припустити, що принаймні чверть з усіх нелегальних домогосподарок є українками, то цифра у 90 тис. українок, які працювали нелегально по всій італійській території є дуже ймовірною. Якщо додати сюди ще принаймні 20-25 тис. легалізованих жінок та чоловіків з інших секторів економіки, то  сумарна цифра нелегальних робітників на кінець 2002 складала приблизно 110 тис. осіб. Загальна ж кількість українських громадян, що на теперішній час перебувають в Італії, з урахуванням осіб , що легалізувалися у 1995 та 1998 роках, що приїхали до Італії після закінчення терміну легалізації, неповнолітніх дітей та проституток може складати, за найбільш скромними підрахунками, понад 160-180 тис. осіб.

Процес легалізації нелегальних робітників в Італії, безумовно матиме позитивні наслідки, для тих, хто зміг скористатися порядком, визначеним визначені законом. Проте можна спрогнозувати, що у найближчий час велика частка українських робітників в Італії, маючи вже легальний статус, залишить ті робочі місця, які вони займали під час оформлення документів з легалізації і будуть шукати більш привабливу роботу. Найбільшим результатом цього закону для українських громадян є те, що вони здобудуть свободу пересування і свободу у виборі праці.

У більшості випадків згадки у пресі та на телебаченні про українців з’являються лише тоді, коли відбувається якась подія пов’язана з арештом українських рекетирів, нелегальним переходом кордону, перевезення нелегальних іммігрантів; формуючи таким чином певну громадську думку... У Неаполі кілька років діяло злочинне угрупування з Тернополя, яке займалося рекетом серед наших співвітчизників. У центрі Мілану на початку 2003 року слідчим відділом по боротьбі з мафією було викрито і припинено діяльність львівського злочинного угрупування, яке розташовувалося під дахом українсько-італійської культурологічної асоціації “Батьківщина”. Було заарештовано 14 осіб, які займались рекетом громадян з колишнього Совєтського Союзу на центральних залізничних вокзалах великих міст Північної Італії, а також повністю контролювали пасажирські та вантажні перевезення між Україною та Італією. Публікації на шпальтах центральної та місцевої преси про зведення рахунків з проститутками-українками з боку українських або албанських сутенерів з’являються мало не щотижня.

На сьогоднішній день на всій території Італії існує понад 60 церковних громад на чолі з українськими священиками. Видається один раз на місяць газета “До світла”, яка розповідає про щоденне життя українців в Італії. Час від часу українські артисти та народні хореографічні колективи організовують свої концерти в Італії для українських громадян під патронатом різних благочинних організацій та посольства України в Італії, а також за сприяння Почесних Консульств України в Італії, що покрили більшість національної території. Враховуючи велику кількість громадян України в Італії та з метою розвитку економічних відносин між двома країнами у 2002 році було відкрито Генеральне Консульство України в Мілані. Почесні Консульства працюють у Неаполі, Флоренції та Венеції. Українські консульські установи часто просто не в силах впоратися з тією великою кількістю відвідувачів, що чекають на оформлення документів.

Зазначимо, що  нелегальна еміграція, як українців, так і громадян інших країн до Італії у такому масштабі, стала можливою також завдяки наступним внутрішньо італійським факторам:

1) відсутності належного внутрішнього контролю за пересуванням нелегальної робочої сили;

2) розгалуженої тіньової економіки та наявності маргінальних секторів економіки, що залежать від дешевої робочої сили ;

3) високого рівня організованої злочинності;

4) практичної відсутності належного державного контролю над економікою Південної Італії;

5) повної залежності сільськогосподарського виробництва від наявності іноземної дешевої робочої сили на всій італійській території (40 років – це наймолодший вік італійця-аграрія);

Враховуючі останні події в Італії з легалізації українських нелегалів можна спрогнозувати, що в перспективі можливе “довгограюче” перекачування з України в Італію дітей і найближчих родичів легалізованих українців, якщо економічна ситуація в колишній житниці Європи не буде змінюватися на краще. Іншим, не менш важливим фактором, що спонукає навіть відносно благополучних українських громадян їхати до Італії та інших країн Європейського союзу є страх залишитись поза межами європейської спільноти - з зовнішнього боку нової “залізної завіси” між сходом та заходом.