Обережно, двері зачиняються

Галина ПАГУТЯК

Львівська газета 8.10.2003 (№ 265)

КОЛИ потенційний самогубець бачить у метро напис “Немає виходу”, це може викликати бажання здійснити те, що він давно собі намислив. Двері асоціюються у нас із входом і виходом. Вони повинні відчинятися назовні та всередину. Захищаючись від злодіїв, громадяни заґратовують вікна і встановлюють броньовані двері, стають таким чином заручниками власного помешкання.

Кордони – це також двері, які повинні відчинятися з обох сторін, аби світ не задихнувся. Наслідки герметизації простору окремих держав даються взнаки впродовж життя кількох поколінь. Велика Китайська стіна, Берлінський мур, Збруч поламали мільйони людських доль, ставши похмурими символами тоталітаризму. Людський потік, наче вода, попри все знаходив щілини та розвалював стіни, змінюючи не лише географічні карти, а й карту свідомості. Відколи людина пізнала власні права, і це було нарешті офіційно задекларовано в другій половині ХХ сторіччя, то стала болісніше сприймати обмеження права на гідність і свободу пересування, а також, чим досі серйозно не переймаються мої співвітчизники, права на притулок. Візовий режим на західних кордонах України, як би його не намагалися “пом’якшити”, запровадить нас у той викривлений простір, у якому людина, не позбавлена почуття гідності, почуватиметься ще більш дискомфортно. Той, хто досі терпів свавілля прикордонників і митників, тепер на додачу багато годин стоятиме під дощем і мерзнутиме на снігу в черзі до консуляту, віддаючись на ласку різних шахраїв, котрі вміють з усього робити бізнес. “Ви цього хотіли”, – мудро скаже той, кому не хочеться перетинати кордон. А як хтось мусить?

Урешті, йдеться не про український люд, звиклий до принижень і хабарництва, а про те, як цей візовий режим позначиться на нашій, досі транзитній, державі. Тисячі нелегальних мігрантів зі Сходу, серед яких буде чимало біженців, не зможуть потрапити до Європи. На території України фактично не діють жодні міжнародні норми, які захищають право на притулок, не кажучи вже про Закон про біженців. Статус біженця не дають ні в Ужгороді, ні у Львові, ні в Одесі, змушуючи шукачів притулку прямувати до Польщі, звідки їх знову повертають, не пускаючи через кордон. Біженців не хочуть ні на Заході, ні на Сході. Україна на державному рівні не здатна забезпечити біженців ні правовим захистом, ні житлом, ні роботою. Тому всіх їх легше вважати нелегалами, і на цій підставі депортувати додому, просто в руки катів.

Спочатку цих людей утримують два-три місяці в центрах затримань, де вони можуть заразитися туберкульозом, одвічною хворобою злидарів і в’язнів. Подавши на статус біженця, вони опиняються на волі, зате без даху над головою та засобів існування, пограбовані найчастіше ще на кордоні. Тому знову намагаються нелегально перейти кордон або зникають безслідно, нікому не потрібні. Кого обходить доля китайця, чеченця чи іракця, екзотичних чужинців, які не знають ні нашої мови, ні законів. Як і ми – їхніх проблем. Усі ці війни, замасковані доброчинними гаслами, всі ці злидні, пов’язані з перетворенням малорозвинутих країн на смітники глобалізації, призводять до масових утеч потерпілого населення, яке, сподіваючись на співчуття, отримує ляпас від ксенофоба, а то й кулю. Коли ми нарешті зрозуміємо, що чужі проблеми неминуче стануть і нашими клопотами?

Притулок – не найкраще місце для життя, однак перепочинок дає змогу людині обміркувати власне становище і прийняти рішення, не кажучи вже про рятунок від голодної смерті. Єдиний притулок для нелегальних мігрантів діє в Мукачевому за гроші адвентистської церкви. Єдиний притулок для шукачів притулку – в Одесі. Там можуть перебувати лише 50 осіб. У Львові немає ні притулку для біженців, ні для бездомних наших співвітчизників. Тільки у Бродах є притулок для колишніх засуджених (об’єкт 586). Це означає, що тисячі людей ховатимуться в каналізації, коли настане зима, помруть від холоду, голоду та виснаження. Жодна релігійна громада не має при храмах бодай невеличкого притулку для найбільш нещасних, хоча це її святий обов’язок. В Україні, яка завжди славилася гостинністю, двері милосердя для бідних відчиняються тільки на Різдво та Великдень, та й то для певних конфесій.

Немає виходу. Виходу немає. Одурених, зневажених, розгублених людей стає все більше. Кожен із нас може приєднатися до того потоку, який омиває зачинені двері країн, де відбувається поступова дегуманізація суспільства і всіх його інституцій. Ксенофобію підігріває боротьба з міжнародним тероризмом, бюрократія нищить милосердя, боротьба за виживання викорінює співчуття, надмірні потреби одних породжують голод інших. Від того людське існування стає нестерпним. Але найбільшу загрозу становить навіть не це, а тотальна двозначність: коли доводиться просити допомоги в тих, хто, власне, зробив біженців біженцями, бездомних – бездомними, жебраків – жебраками. Доки існуватиме ця фальш, доти не буде ні рівності, ні справедливості, ні братерства. Людство живе вже так із незапам’ятних часів і звикло вважати, що не може бути по-іншому. Мабуть, єдиний вихід із цього викривленого простору, де двері відчиняються в один бік, а вікна з ґратами, – це необхідність якісних змін людства, яке хибно розуміє ідею прогресу як нагромадження благ і вдосконалення комунікацій.

Галина Пагутяк – письменниця-романістка, мешкає у Львові