Трудова міграція і національна безпека України

Андрій Кирчів

Доповідь на „круглому столі”
 7 жовтня 2004 р., Львів, Дзеркальний зал ЛНУ ім. І.Франка

Факт, що трудова міграція є одним з численних аспектів глибокої і всеохоплюючої системної кризи в Україні, не є таємницею ні для владних еліт (якщо, звичайно, їх можна так назвати), ані для суспільства в цілому. Твердження, що саме ця криза, а не якісь зовнішні чинники, є найбільшою загрозою національній безпеці нашої держави (як суспільного організму), теж не потребує особливих доказів. Та якщо переважна більшість складових кризи є видимою для обмежених кіл суспільства, добре поінформованих в силу професійних та посадових обов’язків (адміністрації різних рівнів, депутатський корпус, журналісти, спецслужби та силові структури, експерти), то проблема трудової міграції належить саме до тих, які пронизують все суспільство наскрізь, присутні у повсякденному житті мало не кожної української родини і безпосередньо впливають на націотворчі та всі без винятку суспільні процеси. Саме явище є багатоплановим і неоднорідним, як за ініціюючими факторами, так і за складовими, зовнішніми та внутрішніми механізмами та наслідками в контексті національної безпеки.

Отже, чому люди емігрують? В історії України експерти і вчені виділяють 4-5 хвиль еміграції, але оскільки мова йде про сьогоднішній день, то фактором виїзду за кордон є практично стовідсотково різниця між економічними реаліями та соціальними запитами. Простіше кажучи, від добра добра не шукають. І проблема полягає, насамперед, не тільки і не стільки у сьогоденних економічних та суспільних негараздах, скільки у відсутності чіткої перспективи і бодай несміливих сигналів щодо покращення ситуації у не надто далекому майбутньому. Тут слід дуже чітко відокремити трудову міграцію, тобто фактичний виїзд особи чи родини на тривалий термін (переважно – на постійне проживання) за кордон, від ординарного заробітчанства, яке має спорадичний або сезонний характер. Хоча обидва явища мають відчутний суспільно-економічний ефект (як негативний, так і позитивний), перше, все ж, тягне за собою поважніші наслідки, окремі з яких слід розглянути детальніше.

1. Депопуляція або „зненаселення”. Згідно із явно застарілими, неточними та неофіційними даними, йдеться про 6-7 мільйонів громадян України, які нині перебувають за кордоном і у переважній більшості належать до категорії трудових мігрантів. Зважаючи на дані офіційного перепису населення, в Україні налічується близько 48 млн. громадян, включно із тими, які перебувають на заробітках за кордоном, адже цифра 6-7 млн. – неофіційна, про цих людей ніде у звітах перепису не зазначено, що вони фактично відсутні на території держави. За тими ж офіційними даними, майже половина населення держави належить до категорії непрацездатних (інваліди, пенсіонери, неповнолітні). Звівши ці дані докупи отримаємо невеселу картину, близьку до демографічної катастрофи. Якщо додати до цього від’ємний індекс народжуваності, то темні фарби ще більше згущуються. Більше того: зрозуміло, що за кордон з метою заробітків виїжджає працездатна частина населення, а це – чоловіки і жінки репродуктивного віку, тобто за збереження статус кво нинішньої міграційної картини демографічна ситуація продовжуватиме погіршуватися.

На „круглому столі” у червні цього року у Львові прозвучали цікаві цифри результатів опитувань, проведених в колах трудових мігрантів в Італії. 87, 7% опитаних – жінки, майже абсолютна більшість з них – одружені і мають дітей (лише 6,3% з них бездітні). Це переважно особи віком від 20 до 45 років (понад 70% опитаних), з вищою та середньо-спеціальною освітою, які виїхали практично нелегально (лише 2% з опитаних мали в’їзну візу на півроку і тільки 6% мають дозвіл на перебування, т.зв. „пермесу”). Цікаво, що лише 10% із респондентів до виїзду були безробітними. Ще однією цікавою рисою української міграції до Західної Європи (а саме західноєвропейські країни ЄС залишаються основними за кількістю трудових мігрантів з нашого краю) є своєрідний „статевий розподіл”. Так, зокрема, в Італії працюють переважно жінки, в Португалії та Іспанії – здебільшого чоловіки-українці. Звісно, це пояснюється вибірковістю попиту на відповідну робочу силу у цих країнах.

Одна з португальських благодійних організацій, зважаючи на просто неймовірну кількість українців у їхній країні (нині українська національна меншина в Португалії за кількісним складом вийшла на друге місце після корінного населення, відтіснивши на дальші позиції бразильців та інших уродженців колишніх португальських колоній), спеціально займалася вивченням феномену української трудової міграції. За її даними, найбільше українців-мігрантів працює нині в Росії (більше 1 мільйона), 500 тис. – в Італії, по 300 тис. – в Португалії та Німеччині, близько 200 тис. – у Великій Британії, більш як по 150 тис. – у Франції та Іспанії, значно менші, проте у питомому співвідношенні суттєві кількості – у Греції, Туреччині, Ізраїлі (у перших двох – взагалі переважно – сезонні заробітчани), ще менше – у країнах Північної Європи, Балтії та Близького Сходу. У цих дослідженнях, на жаль, не враховано вагомої питомої частки українців у сукупній робочій силі сусідніх держав – Словаччини, Чехії, Польщі, Угорщини. Проте співставлення результатів португальських досліджень та наведеного вище опитування вказує на ще одну особливість: на захід їдуть переважно представники Західної України, в Росію – українці зі східних областей. Це не лише поглиблює і без того відчутну різницю між ментальностями обох частин однієї несформованої нації, але й має дуже конкретні суспільно-політичні наслідки для України та негативний вплив на її національну безпеку загалом, про що йтиметься згодом.

 2. Соціальне сирітство або проблема ще одного втраченого покоління. Це явище є і буде невід’ємним атрибутом трудової міграції. Ще раз повернімося до наведеного опитування, адже вибірка із тисячі респондентів-мігрантів дає доволі об’єктивну картину дійсності. Якщо більше 93% з них заявили, що мають від однієї до трьох дітей, то рахунок дітей, залишених в Україні на когось одного з батьків, на старше покоління, сусідів чи й просто на самих себе, теж ведеться на мільйони. Наслідком тривалого розриву сімейних зв’язків дуже часто стає асоціальна поведінка залишеного з дітьми когось з батьків, що веде до алкоголізму, розпусти, домашнього насильства (в т.ч. і сексуального), врешті-решт – до фактичного припинення існування родини, яка за всіх часів вважалася фундаментом і основою безпеки нації та держави. Психологічні травми, яких зазнають діти за умов тривалої розлуки з батьками, а також спричиненого нею розриву родинних зв’язків, призводять до негативного сприйняття реалій і оточення, пошуку прихистку у молодіжних кримінальних середовищах, дитячого алкоголізму, наркоманії та проституції. Все більший відсоток дітей трудових мігрантів стають так званими „дітьми вулиці”. Окрім того, утворюється своєрідна і доволі чисельна каста утриманців – молодих працездатних людей, які, однак, вважають за краще для себе жити за надіслані їм батьками кошти. Для своїх ровесників вони стають вагомим доказом того, що заробляти гроші можна виключно за кордоном. Опитування, проведене серед старшокласників однієї з київських СШ, дало вражаючі результати: 86% респондентів не бачить свого майбутнього в Україні, а 65% випускників націлені на негайний виїзд за кордон, причому будь-яким способом. Іншими словами – формується наступне покоління трудових мігрантів. До цього слід зауважити, що виїзд цілої родини, чи возз’єднання її в країні перебування на фоні міграційних процесів – вкрай рідкісне явище, виняток, який    лише підтверджує правило. Результати численних соціологічних та психологічних досліджень впливу міграції батьків на формування молодого покоління в умовах неповної родини чи її відсутності однозначно вказують на стратегічну загрозу національній безпеці, і прояви доказів цим твердженням, на жаль, стають очевидними вже сьогодні.

3. „Відтік мізків”. Одна з найболючіших і найпринизливіших проблем в контексті перспектив науково-технічного прогресу і належного стану безпеки нації. Відповідним установам, службам та розвинутим транснаціональним корпораціям ще за часів існування Союзу було добре відомо, що найвищий у світовому вимірі рівень підготовки спеціалістів в окремих галузях фундаментальної та прикладної науки – не просто плід комуністичної пропаганди. Тому у перші роки після завершення „холодної війни”, скориставшись із недосконалості норм законодавства, покликаних захистити і зберегти інтелектуальний потенціал нації, а також явно затяжними економічними негараздами, західні (а нерідко й російські) наукові та комерційні установи навперебій, гуртом і вроздріб буквально скуповували висококласних фахівців. Довготривалі стажування та контракти поступово переростали у право на постійне проживання, а в окремих випадках – і в отримання громадянства країни перебування. Це стосується вчених, галузевих фахівців, висококваліфікованого технічного персоналу, спортсменів та інших громадян України, які виїхали і продовжують виїжджати через недолугу мотиваційну політику на всіх рівнях. Зрозуміло, що у переважній більшості випадків, за умов належної оцінки їхньої кваліфікації та досягнень на батьківщині, ці фахівці віддали б перевагу праці та життю у власній державі. І тут слід застерегти любителів розмов про патріотизм: в нормальному збалансованому суспільстві цей інструмент належить до одноразових і не може фігурувати єдиним стримуючим фактором.

Попит на висококласних фахівців, зокрема – лікарів, технічного персоналу середньої ланки, програмістів та інших – залишається актуальним для багатьох країн, де цілком зрозумілою і економічно обґрунтованою є перевага одноразової інвестиції у відносно недорогого (за західними мірками) готового фахівця над коштовним і тривалим процесом його підготовки. Окрім прямих індивідуальних комерційних пропозицій існують і більш витончені міграційні інструменти, побудовані на формуванні ґрунтовних баз даних та селективному підході до них. У цьому плані цікаво було би проаналізувати критерії відбору „щасливих переможців” лотерей „зеленої карти” та інших імміграційних мостів. Проте пошук закономірних випадковостей чи випадкових закономірностей – завдання структур, у службові обов’язки яких входить захист національних інтересів та безпеки. Хочеться вірити – вони це роблять...

4. Злочинність і корупція. Насамперед йдеться про розвиток бізнесу на нелегальній міграції, а якщо ще вужче – на сучасній работоргівлі. За прибутковістю і масштабами у світі цей бізнес поступається хіба що торгівлі нафтою та зброєю. Проте він вигідно відрізняється від них тим, що довести вину вкрай важко, а у випадку стовідсоткового доведення і передачі справи в суд, вирок звинуваченій стороні просто сміхотворний – 3-4 роки загального режиму, які можуть бути фактично замінені на випробувальний термін виправних робіт з наступною амністією. Довести вину можуть лише свідки, які одночасно є жертвами і співучасниками злочину торгівлі людьми, і родини яких є заручниками т.зв. трафікерів. Тому бізнес розвивається і галузиться, залучаючи зарубіжних партнерів та організовуючи цілі міжнародні синдикати із налагодженою системою „каналів”, „вікон” і т.д. Спокуса нелегально виїхати за кордон і обіцянка стабільної роботи і чималої платні формує необхідний рівень попиту, на який ці синдикати відповідають власними пропозиціями. Зокрема, завдяки скорумпованості чиновницького апарату на рівні окремих відділів віз і реєстрацій, злочинці забезпечують виїзними документами на „підставні” прізвища кримінальний елемент та осіб, які були депортовані із країн Заходу із внесенням їхніх даних до Міжнародної реєстраційної мережі. Таким чином, відбувається не лише структурування та розгалуження одного з напрямів організованої злочинності всередині країни, але й проникнення міжнародної злочинної мережі ззовні, що належить до вагомих елементів зовнішніх загроз національній безпеці.

5. Політичний аспект. Трудові мігранти (насамперед - нелегальні) в умовах нинішньої української політичної дійсності стають зручним об’єктом політичних маніпуляцій. Напередовсім це проявляється в час всенародних волевиявлень, тобто виборів і референдумів, у „просуванні” потрібних владі рішень чи кандидатів. На жаль, історія останньої української незалежності багата такими прецедентами. Формальне право взяти участь у виборах на території української дипломатичної установи в країні перебування має кожен, хто досяг віку 18 років і легально перетнув кордон. Практично всі нелегальні трудові мігранти свого часу легально перетинали кордон, однак страх перед розкриттям нелегального статусу їх перебування та наступною депортацією виявляється значно логічнішим і зваженішим способом дії, ніж виконання громадянського обов’язку і можливість впливу на долю нації. Якщо зважити на факт, що переважна більшість трудових мігрантів з України походить все ж із традиційно опозиційно налаштованого до існуючого режиму і політично активного електорату західних областей України, можна з високим рівнем ймовірності припустити, що штучна втрата або „переорієнтація” саме цих голосів на фоні навіть відносної пасіонарності чи лояльності виборців з північних, східних та південних регіонів до прорежимного висуванця, може стати фатальною для опозиційного кандидата. Чи стануть такі дії цементуючим фактором для внутрішньої стабільності та безпеки нації? Є вагомі підстави сумніватися.

Виникає логічне запитання: а чи існують бодай якісь позитивні риси трудової міграції в контексті проблеми національної безпеки? Відповідь теж не буде однозначною. Значна кількість мігрантів, за умов повернення та працевлаштування в Україні, привозять набутий досвід сучасного господарювання (насамперед – у сфері обслуговування), сміливіше йдуть на впровадження інновацій та застосування нових технологій у виробництві продукції, вносять у побут нову культуру спілкування, врешті – вкладають зароблені фінанси в українські банки. Щоправда, після інтенсивного „рекламування” ДПА політики оподаткування статків трудових мігрантів, останні не поспішають переводити набуті тяжкою працею гроші у вітчизняні банки. Моральна абсурдність ситуації очевидна: яке право на податки має чиновницький апарат, який пальцем об палець не вдарив, аби створити цим людям належні умови праці та існування у власній країні і штовхав їх на нелегкий шлях заробітчанства?

Втім, існуючий режим цілком зацікавлений в стихійності трудової міграції. Це явище знімає соціальну напругу в країні, перекладає відповідальність за долю громадян з пліч держави на самих громадян, штучно здешевлює робочу силу всередині держави. Іншими словами, позитивний ефект спостерігається за умови підміни поняття „державна безпека” „національною”. Проте саме така підміна і є однією з найнебезпечніших внутрішніх загроз національній безпеці.

Як і у будь-якій відкритій системі, окрім внутрішніх існують і вагомі зовнішні чинники впливу трудової міграції на національну безпеку. Спробуємо розглянути окремі з них.

1. Міжнародний імідж донора нелегалів. Україна, як суб’єкт міжнародного права, діючи в певному правовому полі, не лише змушена, а й зацікавлена дотримуватися існуючих у ньому норм, які регулюють дво- та багатосторонні відносини. Порушника цих універсальних норм неминуче чекають різного роду санкції – попередження, призупинення дії договорів, штрафи, ембарго на певні товари чи послуги, блокади тощо. Нещодавні сумні приклади Афганістану та Іраку продемонстрували всьому світові не лише фінальну фазу кризи міжнародного права - вони промовисто попередили решту світу, що навіть підозра у переховуванні на території суверенної держави злочинного угрупування міжнародного рівня може бути підставою для повномасштабної інтервенції. Зв’язок з національною безпекою – більш ніж очевидний. Звичайно, Україні схожі радикальні кроки під личиною „міжнародної співдружності” наразі не загрожують, однак стійкий імідж постачальника нелегальних мігрантів до старих і нових членів ЄС навряд чи належить до стабілізуючих факторів зовнішньополітичної складової національної безпеки. Вже достатньо ґрунтовно доведено, що мало не третина „живого товару”, призначеного для секс-індустрії Італії, прибуває з України завдяки вже згадуваним міжнародним злочинним угрупуванням. Третина усиновлених дітей в Італії (майже 3000!) також доставлена сюди нелегально з України. Лише вибіркова перевірка близько 4600 туристичних фірм, шлюбних агенцій та інших схожих структур, проведена МВС України минулого року, виявила 219 грубих порушень у їхній діяльності, справи про більш як сто ліцензій було розглянуто з метою їх скасування. Зрозуміло, що все це – крапля в кримінальному морі, проте вона зайвий раз нагадує: проблема, а з нею і загроза – реальні, вони вимагають негайних адекватних за розмахом дій. Практично всі країни Східної Європи збудували на українських трудових мігрантах непоганий піар: мовляв, російсько-українська мафія, яка проникає на наші території під видом заробітчан, і є виною зросту криміногенності. Просте виправдання власній бездіяльності повертає вектор соціального незадоволення у бік мігрантів, і, окрім того, за вдалих обставин, може допомогти отримати додаткові кошти від багатших західних сусідів для боротьби з напастю. При тому переважно замовчується факт, що у невлаштованому статусі мігрантів з України значною мірою зацікавлені їхні нелегальні працедавці з числа громадян країни перебування, оскільки це дозволяє тримати їх на рівні середньовічних рабів і уникати сплат податків. Виною тут, звичайно, є відсутність або недосконалість двосторонніх угод України з окремими державами про захист її громадян, які перебувають у цих країнах, що ставить їх поза інституційно-правовим полем. Вирішення цієї проблеми, а також ініціювання та участь у програмах спільної боротьби з міжнародною злочинністю і явищем торгівлі людьми – кроки першочергової ваги для національної безпеки України в її міжнародному вимірі.

2. Транзит нелегалів. Україна вже поплатилася, можливо, навіки закритим західним кордоном через відкритий східний, однак це не стало для неї сигналом для остаточного врегулювання кордонної проблеми з Росією на морі і суходолі. Наслідки не забарилися: начальник Сумського прикордонного загону підсумовує, що 71% нелегальних переходів російсько-українського кордону транзитними мігрантами з країн Середнього Сходу та Південно-Східної Азії за минулий рік відбулося саме в зоні відповідальності його загону. У той самий час прикордонники на західних рубежах України щодня (інколи – по декілька разів на день) виловлюють цілі групи транзитників-невдах, які будь-що намагаються прорватися через польський чи словацький кордон до заповітної Європи. Однак далеко не всіх їх вдається виловити, що ставить Україну в не надто приємне становище потенційного провідника транзитних нелегалів. До цього додається і незрозумілий стан із українсько-російською угодою про реадмісію нелегальних мігрантів, в результаті чого значна частина їх осідає на українській території, щоб знову повторити спробу переходу західного кордону. Такий стан речей породжує як внутрішню напругу на межі контактів місцевого населення з мігрантами, так і зовнішній непривабливий імідж України, що несприятливо відбивається на стані її безпеки.

Навіть побіжний аналіз тих декількох внутрішніх та зовнішніх чинників впливу процесу трудової міграції на національну безпеку доволі переконливо доводить: без глибоких, докорінних системних змін в Україні, запровадження державної міграційної політики, яка би була здатна захистити як національні інтереси в цілому, так і права та інтереси кожного українського громадянина у будь-якому куточку світу, міграційні процеси залишатимуться „дамокловим мечем” над безпековою політикою нації.