«Iнтенсивний курс»

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День», Вільнюс — Київ

http://www.day.kiev.ua День, №73, 23 квітня 2005

У ході Вільнюської неформальної зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, України і Росії було оголошено про започаткування так званого інтенсифікованого діалогу з питань членства в Альянсі між НАТО й Україною. Попри всю неформальність зібрання, яке не ухвалювало жодних документів (але при цьому міністри зустрічалися, як і на формальних зустрічах, були в краватках, робили офіційні заяви), зустріч зафіксувала перше дуже істотне зрушення самого характеру відносин між Україною і тим, що зазвичай називають «західним світом». Оголошення про започаткування інтенсифікованого діалогу насправді означало, що з Україною починають розмовляти саме як із країною, яка з часом, після проведення низки реформ досягне сумісності з певними стандартами і стане повноцінним союзником. Не може стати у перспективі, а саме стане — оскільки, як вважають ті, хто не перший рік займає посади у штаб-квартирі НАТО і добре знає кухню вироблення і ухвалення рішень, обидві сторони відтепер не мають зворотного шляху. Якщо Україна продемонструє наполегливість і успішність, вона стане членом Альянсу раніше. Якщо траплятимуться серйозні проблеми — це станеться пізніше. Державний секретар Сполучених Штатів Америки Кондолізза Райс у своєму коментарі з «українського питання» сказала буквально наступне: якщо Україна виконає взяті на себе зобов’язання, то й НАТО муситиме виконати свої зобов’язання перед Україною. Існує можливість того, що вже наприкінці року Україні, в разі готовності обох сторін на той момент, можуть запропонувати приєднання до Плану дій з набуття членства (Membership Action Plan). Ця можливість далеко не стовідсоткова, консенсусу з цього питання ще не вироблено. Проте розпочалася цілком конкретна розмова, з передбачуваним результатом, але з величезною відповідальністю. Сьогодні можна констатувати, що Україна теоретично може повторити шлях, яким уже пройшли Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, балтійські країни, — спочатку підготуватися до вступу до НАТО, одночасно підготуватися до переговорів про вступ до Європейського Союзу. Теоретично — тому що ці країни вступали до зовсім іншого НАТО, і атмосфера їхніх відносин з ЄС кардинально відрізнялася від позиції керівництва країн-членів ЄС стосовно України. У всякому разі можна з упевненістю говорити про першу конкретну відповідь «західної спільноти» на зміни в Україні.

У цій ситуації новиною виглядала заява міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова: він кілька разів повторив, що суверенне право кожної країни — обирати собі інтеграційні напрямки, країн-партнерів, з ким і як дружити, в тому числі й України. Саме напередодні Вільнюської зустрічі речник МЗС Росії заявляв про небажаність вступу до НАТО «деяких країн СНД», під чим, як припускають у Києві, малася на увазі передусім Україна. Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк називав Лаврова «другом і колегою», домовився обмінюватися з ним поглядами на європейську та євроатлантичну безпеку і говорив, що в НАТО існує переконання щодо того, що базування на українській території Чорноморського флоту Росії не є перешкодою для розвитку відносин між Україною і Альянсом, натомість це є проблемою українсько-російських двосторонніх відносин.

Наскільки можна було зрозуміти, як і раніше, позиції країн «старої» і «нової» Європи збігалися не завжди, міністр Тарасюк заявляв, що пропозиція для України була компромісною, міністр закордонних справ Польщі Адам Ротфельд сказав «Дню», що, на його думку, Франція «бачить світ через призму старої геополітичної формули — Russia first». У всякому разі, наголос на тому, що Україна повинна зберегти добрі відносини з Росією, робився і, очевидно, робитиметься завжди.

Коментатори (міністри, дипломати, чиновники) одноголосно зазначали, що рішення вільнюської зустрічі є проривом (кілька досить впливових посадовців вважають, що якби півроку тому йшлося про пропозицію початку «інтенсифікованого діалогу» з Україною, то це б сприймалося у кращому разі як анекдот. Атмосфера на зустрічі була дійсно дружньою, говорили «Дню» її учасники.

Про терміни не говорить ніхто. Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, який порівнював Україну з водієм автомобіля, який рухається дорогою, а НАТО — з допомогою у заправці цього автомобіля, чесно сказав «не знаю». Міністр Тарасюк вважає, що про терміни вступу України говорити неможливо, але про терміни проведення всіх необхідних для цього реформ можна. На його думку, реально можна говорити про три роки, до 2008-го. Представники НАТО більш схильні припускати, що 2010-й звучить більш схоже на правду. Заступник міністра оборони Леонід Поляков сказав «Дню», що насправді реформи, завдяки яким Україна сама може стати демократичною правовою державою і які можуть просунути її партнерство з провідними демократичними державами, вже започатковано.

Цілі, яких Україні потрібно досягти, сформульовано у новому документі, підписаному у Вільнюсі. Він називається «Зміцнення співробітництва Україна — НАТО: короткотермінові заходи». Насправді у ньому перераховано все те, про що йшлося вже давно: посилення демократичних інституцій в Україні, де серед іншого має надаватися інформація про стан свободи преси, виборчої реформи, судової реформи, має бути повністю виконано План дій, ухвалений у Празі, відновлено політичний діалог (і тут вказується на необхідність діалогу з врегулювання заморожених конфліктів, наприклад, у Придністров’ї. Документ вимагає тісної співпраці у проведенні реформи оборонної і безпекової сфер, подолання негативного сприйняття НАТО у всіх регіонах України. Один із цікавих пунктів цього документа стосується підтримки НАТО у подоланні можливих соціально-економічних наслідків оборонної реформи, і у цьому контексті — надання експертних порад у адаптації військово-промислового комплексу до нових ринкових реалій, конверсії, інтеграції у євроатлантичні ринки. Це не є вирішенням проблем, говорили «Дню» представники НАТО, але це може бути дуже суттєвою допомогою. Міністр Тарасюк вважає, що інформаційна робота у цьому напрямку — один із головних пріоритетів українського керівництва. Це вже непогана ознака — адже нещодавно складалося враження, що політика провідних українських ЗМІ повністю суперечить оголошеним пріоритетам зовнішньої політики держави. І сьогодні в НАТО все ще говорять про те, що не можуть до кінця зрозуміти, зокрема, позицію прем’єр-міністра Тимошенко.

Ніхто особливо не приховував, що причиною змін, які дійсно можуть дуже швидко призвести до проривів, є зміна самої ситуації в Україні, точніше, очікування від нового керівництва держави. Ці очікування так само можуть змінитися розчаруваннями, але можуть і бути підставою для більшої упевненості керівників України у позиціях країни на переговорах.

Уже зараз говориться про те, що для того, щоб отримати наступну відповідь, Україна повинна взяти на себе певні зобов’язання (одним із них і є активна участь у врегулюванні придністровської кризи). Навряд чи було збігом те, що відразу по вільнюській зустрічі президент Ющенко оприлюднив у Кишиневі український план врегулювання.

Вільнюська зустріч також продемонструвала, що задумка «до ЄС без НАТО», над якою працювала українська дипломатія, вже втратила актуальність, а взагалі інтеграційні питання стають проблемами внутрішньої політики. Причому, як вказують у НАТО, підказати там можуть, але зробити за Україну — ні. Таким чином, зроблено лише перший крок.

КОМЕНТАР
Адам РОТФЕЛЬД, міністр закордонних справ Польщі:

— У тому, що стосується України, то всі підтримали зміни, які мали фундаментальний характер, які мали мирний характер і не призводять до дестабілізації ситуації в світі. Усі, хоча й у різні способи, говорили Україні, що тільки від неї залежить, якою буде позиція, чи увійде вона до Альянсу, чи ні.

Головна різниця між Україною і Польщею полягає в тому, що більшість в українському суспільстві не підтримує вступу до НАТО. Багато українців хоче вступу до Європейського Союзу, але менший процент українців підтримує вступ до НАТО. Чому склалася така ситуація, то вже інша проблема. Але в Україні немає якогось загального прагнення. Але так видається, що з погляду українських еліт вступ до Альянсу зміцнить їхні позиції.

Перед засіданням комісії Україна — НАТО відбулося засідання Вишеградської групи на тему того, як Вишеградська група може підтримати прагнення українського керівництва. Ми обіцяли зробити все можливе для підтримки наближення України до Європейського Союзу, і зараз ми зупинилися на тому, як поділитися своїм досвідом і своїми порадами у тому, що стосується вступу до євроатлантичних структур.

— Чи правда, що Франція найбільше опирається такому українському наближенню з НАТО?

— Я не драматизував би ситуацію. Можливо, Франція бачить світ через призму традиційних геополітичних уявлень. Є така формула, яка сьогодні вже змінена, і яка звучить як Russia first. Побачимо, як це буде далі, але зараз це вже не має такого значення. Тим більше, що Росія, наприклад, зараз підписала угоду про статус військ, які беруть участь у програмі «Партнерство заради миру». Це — інституційний крок, який «розмонтовує» старі негативні стереотипи в Росії щодо НАТО як агресивного блоку, уможливлює спільні навчання Росії з НАТО, і з часом це перенесеться й на суспільство.

Справа вступу України до НАТО — це не справа сьогоднішнього дня. Це питання може повстати, наприклад, у грудні, коли Україна приготує програму, яка уможливить відкриття для неї Плану дій з набуття членства (Membership Action Plan).

Україна може відіграти важливу роль у врегулюванні конфліктів, наприклад, у Придністров’ї. І не тільки тому, що вона є сусідом Придністров’я, вона могла б застосувати інструменти, які б могли дуже сильно полегшити врегулювання. Існує переконання, що цей регіон є величезною «чорною дірою», через яку витікають величезні брудні гроші, там є незаконна торгівля наркотиками, торгівля зброєю та інші види такої незаконної діяльності. Якби Україна це трактувала як надзвичайно важливу тему і показала свою готовність, то це б стало у великій нагоді для загальноєвропейської справи.