Львівська газета, 18 березня 2005 № 48 (614) http://www.gazeta.lviv.ua

“Рішення про вступ України до НАТО ухвалила ще попередня влада”

Розмова з Борисом Тарасюком, міністром закордонних справ України

У Женеві з одноденним робочим візитом побував міністр закордонних справ України Борис Тарасюк. Графік Бориса Івановича настільки напружений, кореспондент “Газети” була вдячна компанії Lufthansa за затримку авіарейсу та, відповідно, змогу спокійно порозмовляти в залі очікування, підбиваючи підсумки робочого дня.

– Скажіть, будь ласка, яка була мета вашого приїзду в Женеву?

– Візит у Женеву пов’язаний із трьома причинами. Перша – це участь у засіданні сегменту Високого рівня Комісії ООН із прав людини, до складу якої входять 53 країни, зокрема й Україна. Друга – участь у Конференції ООН із питань роззброєння, і третя – це проведення двосторонніх зустрічей. Загалом програма була дуже насиченою. На Комісії ООН із прав людини я виклав бачення нової української влади з питань захисту прав людини, а також наше бачення щодо порушень прав людини у світі, зокрема порушення права свободи вибору, розповів про те, яким чином в Україні нарешті ствердилася демократія як наслідок помаранчевої революції. У своєму виступі порушив проблему голодомору в Україні як один із прикладів геноциду проти власного народу.

– Крім запланованих за розкладом робочого дня, чи були зустрічі за межами Організації Об’єднаних Націй, можливо, переговори з урядовими особами інших країн?

– Програма дня була настільки щільною, що не залишалося шпаринки для додаткових зустрічей. Я провів зустрічі з міністрами закордонних справ Албанії та Перу, з президентом Всесвітнього економічного форуму паном Швабом, із генеральним директором відділення ООН у Женеві Сергієм Орджонікідзе, якого знаю ще з 70-х років. Проте декілька незапланованих зустрічей відбулося: я зустрічався з міністрами закордонних справ Словенії, Фінляндії та Казахстану. Крім того, вранці провів прес-конференцію для іноземних журналістів.

– Тема вашої прес-конференції була “Європейська і євроатлантична інтеграція України: новий етап”. Щодо європейської інтеграції, це питання достатньо зрозуміле. Але чи так уже необхідно Україні ставати членом НАТО?

– Україна має тривалу історію взаємин із НАТО, яка розпочалася ще 1992 року. 1995-го Україна запропонувала НАТО започаткувати особливі відносини та закріпити їх у двосторонньому документі. В липні 1997 року в Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Це унікальний документ, який містить набір принципів, якими керуватимуться Україна й НАТО у своїх взаєминах, а також містить механізм цих взаємин, який полягає у створенні Комісії Україна-НАТО на рівні від послів до глав держав. Саме з того часу Україна бере участь у співпраці з НАТО.

– 23 травня 2002 року Рада національної безпеки й оборони схвалила нову стратегію взаємин із НАТО, кінцевою метою якої стало членство України в Північно-східному альянсі. Отже, рішення про вступ України до НАТО ухвалила ще попередня влада. 22 листопада 2002 року, вперше в історії відновленої державної незалежності України рішення про курс на членство в НАТО підтримала Верховна Рада України. На засіданні на вищому рівні між Україною і НАТО, яке відбулося 22 лютого в Брюсселі, Президент Ющенко виклав своє бачення перспектив взаємин України з Альянсом. Він фактично підтвердив курс і цілі, які виголосила попередня влада.

– Нове українське керівництво проголошує пріоритети своєї закордонної політики – інтеграція в ЄС і членство в Альянсі. Але за соціологічними даними, за час передвиборної кампанії підтримка вступу до ЄС і НАТО в Україні зменшилася на 10%.

– Що стосується Європейського Союзу, то тут загострення питань не виникає, тому що вже впродовж декількох років громадська думка підтримує курс країни на вступ до ЄС. Стосовно вступу до НАТО, тут справді підтримка в суспільстві значно менша. Я хотів би переадресувати ваше запитання до наших попередників. Чи мали вони право оголошувати курс України на членство в НАТО?

На мою думку, якщо для попередньої влади проголошення курсу на членство в НАТО було тактичним кроком, спрямованим на те, щоб виторгувати припинення ізоляції України на міжнародній арені, то для нинішньої це є справді щирий курс.

Чи може влада проголошувати курс держави, не маючи повної його підтримки серед народу? Покликання й обов’язок будь-якої політичної еліти полягають у тому, щоб бути попереду суспільства. Якщо політична еліта плететься у хвості громадської думки, отже вона не виконує своєї суспільної ролі, відтак не є політичною елітою. Порівняно з усім суспільством, політична еліта завжди мусить дивитися далі, за горизонт.

У цьому, власне, і було покликання політичних еліт усіх країн Центральної та Східної Європи. Ще на початку 1990-х років вони прийняли політичний консенсус: поступова інтеграція своїх країн і в ЄС, і в НАТО. І врешті-решт, це привело до успіху. В Україні, на жаль, ситуація не була такою впродовж багатьох років. Але нині постає питання про те, щоб знайти консенсус насамперд серед політичної еліти або її угруповань. А далі, переконана в правильності свого вибору, політична еліта має переконувати українське суспільство.

Треба надавати адекватну інформацію всім українським громадянам, аби вони вирішували свідомо, визначаючи своє ставлення до ЄС або НАТО. Отже, влада повинна проводити систематичну роз’яснювальну роботу. І не на папері, а в реальному житті.

– Нещодавно речник Міністерства закордонних справ Маркіян Лубківський повідомив, що СНД відходить у минуле. Водночас Віктор Ющенко закликав “наповнити реальним змістом” ГУУАМ. Чи означатиме це, що країни ГУУАМ (за винятком пасивного Узбекистану) створюють так званий “демократичний обруч” довкола напівавторитарної Росії ?

– Якщо говорити про історію виникнення, розвитку та нинішнього стану СНД і ГУУАМ, треба відзначити декілька пунктів. По-перше, СНД було створено за ініціативою Росії як механізм утримання під контролем республік колишнього Радянського Союзу. Вже давно лідери СНД говорять про її неефективність і недієздатність. На саміті президентів країн СНД цей факт було документально зафіксовано як свідчення того, що існуюча СНД не задовольняє потреб країн-учасників. Саме цим можна пояснити спроби утворити якусь нову структуру, на зразок чи то митного союзу, чи то євразійського співтовариства.

Із самого початку Україна взяла курс на те, що СНД є механізмом цивілізованого розлучення колишніх радянських республік і налагодження двосторонніх взаємин на нових основах. Життя фактично довело правильність такого підходу України. Через те, що багато країн перебувають у різноманітних регіональних угрупованнях, наприклад середньоазіатські країни, вони почали шукати інших форм співпраці. Так виникла ідея середньоазіатського співтовариства, так виникла ідея ГУУАМ.

В основі формування ГУУАМ лежить спільна стурбованість питаннями безпеки, але це не було спільним для всіх країн СНД. Країни ГУУАМ історично перебували в так званому регіоні обмеження звичайних озброєнь. Свого часу Радянський Союз уклав Договір про звичайні збройні сили й озброєння в Європі, до вироблення якого жодного стосунку не мали ні Україна, ні Грузія, ні Молдова, ні Азербайджан. Але інтереси їхньої національної безпеки безпосередньо зачепили ці державні домовленості. Звісно, ми були не задоволені тим, що, на момент утворення наших країн нам починають диктувати, де можемо розташовувати озброєння і де не можемо цього робити. Зрозуміло, що все це дісталося нам у спадок від протистояння між Радянським Союзом і НАТО.

Політична ситуація докорінно змінилася, а обмеження залишилися. Отже, ми почали співпрацювати в плані вироблення спільних підходів до змін у Договорі про звичайні збройні сили й озброєння в Європі. Так виникла база для існування об’єднання ГУАМ – за першими літерами назв країн Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова. Пізніше приєднався Узбекистан. Однак, як виявилося, це було штучне приєднання, тому що впродовж років Узбекистан не виявляв ані інтересу, ні активності в діях цього об’єднання. Проте Росія відчуває великий, але, на мою думку, абсолютно необґрунтований дискомфорт: діяльність об’єднання ГУУАМ не спрямована проти Росії. Вона має на меті реалізацію специфічних інтересів країн регіону. Як я вже сказав, цей інтерес починався з питань безпеки та контролю над озброєннями, потім він виявився і в економічній галузі. Тепер у діяльності цього об’єднання переважає саме економічний аспект.     

– Місце Росії в українській зовнішній політиці.

– Росія має займати одну з ключових позицій серед зовнішніх політичних партнерів України. Вона є нашим великим сусідом, багатовікові узи, зокрема суто по-людськи, пов’язують Україну з РФ, Росія – наш найбільший після ЄС торговельний партнер. Іншої альтернативи, ніж дружні та добросусідські відносини з Росією, не існує.  [...]