Дзеркало тижня, № 42 (570) 29 жовтня - 4 листопада 2005
Щонайменше дві оптимістичні для України новини пролунали на початку
цього тижня у Вільнюсі, де проходили неформальні консультації високого
рівня НАТО—Україна.
Перша з них була оприлюднена вустами міністра оборони США Доналда
Рамсфелда і стала офіційним підтвердженням рішення, про яке останнім часом
уже здогадувалися українські експерти: Сполучені Штати визначилися зі
своєю позицією щодо майбутнього членства України в НАТО — вони його всіляко
підтримують і закликають решту союзників допомогти нашій країні інтегруватися
в альянс. Дуже показова і символічна в цьому плані одна деталь, що не
залишилася непоміченою на спільній прес-конференції міністрів оборони
двох країн: після виступу Анатолія Гриценка, який говорив українською,
Доналд Рамсфелд, який слухав колегу без перекладача, сказав коротко і
просто: «I agree» («Я згоден»). Такої довіри між главами оборонних відомств,
та й в україно-американських відносинах у цілому, ніколи ще не спостерігалося.
Підтримку США, які мають у Північноатлантичному альянсі величезну
вагу і вплив, а також ефективні способи переконування партнерів, важко
переоцінити. Проте не слід забувати, що рішення в альянсі приймаються
консенсусом, і Україні необхідно заручитися підтримкою абсолютно всіх
26 членів блоку. А для цього їй доведеться продемонструвати реальні досягнення
практично в усіх сферах життєдіяльності країни.
«Тільки скажіть, чим вам допомогти»
Але вже сьогодні можна констатувати: ставлення до України у членів альянсу
поступово змінюється. Учасники україно-натовських переговорів і консультацій
(причому з обох сторін) свідчать, що останніми місяцями клімат і мова
спілкування на них стали зовсім іншими. Почати хоча б із того, що натовцям
незвично бачити представників українського керівництва, які вільно викладають
свої думки англійською без жодних багатосторінкових заздалегідь підготовлених
помічниками текстів або шпаргалок, раз у раз підсовуваних радниками. Але
річ не тільки і не стільки в англійській. Марчук і Шкідченко її також
знали. І, загалом, теж розуміли, що таке НАТО і навіщо воно потрібне Україні.
Однак тоді НАТО не вірило Україні, точніше — її владі на чолі з Кучмою.
Не вірило в щирість її євроатлантичних прагнень.
Сьогодні альянс нарешті переконався, що українське керівництво визначилося
зі стратегічним вибором. Плани країни почали сприймати всерйоз. «Очевидно,
що українські органи влади дуже серйозно налаштовані на членство в НАТО»,
— заявив у Вільнюсі генсек організації. З’явилася повага, причому не тільки
як данина помаранчевій революції, а й як реакція на конкретні дії у військовій
реформі, посилення громадського контролю над сферою безпеки та оборони,
виконання взятих на себе зобов’язань і обіцянок.
До речі, під час консультацій із великим задоволенням було сприйнято
звістку про продаж на конкурсі «Криворіжсталі», — нарешті Україна довела
до кінця розпочату справу, а бюджет отримав величезну суму, частина якої,
можна сподіватися, буде виділена і на євроатлантичну інтеграцію.
Очевидна відмінність нинішніх консультацій від багатьох попередніх зустрічей
— наголошують їхні учасники — також у тому, що українська сторона перестала
уникати гострих кутів, маскувати проблеми й недоліки, навпаки — почала
говорити про них відверто, почала сама привертати увагу до проблем, наприклад,
під час обговорення цільових планів і майбутнього Плану дій щодо членства.
Зняття камуфляжу й оголення недоліків не тільки не викликало критики,
а, навпаки, додало з натовського боку поваги, розуміння і бажання допомогти.
У діалозі з альянсом зникли гучні гасла і ведеться мова про конкретні
спільні заходи та проекти. «Якщо раніше ми говорили, що НАТО нам допомагає,
то тепер багато країн альянсу, особливо Прибалтики і Центральної Європи,
буквально рвуться подати нам допомогу», — засвідчив в інтерв’ю «ДТ» перший
заступник міністра оборони Леонід Поляков. Ось найсвіжіший приклад. У
Вільнюсі за підсумками консультацій було підписано т.зв. Лист про наміри
щодо підтримки Програми спільної робочої групи вищого рівня з фахового
розвитку цивільного персоналу (від імені України його завізував глава
оборонного відомства Анатолій Гриценко). Мета цієї ініціативи — підготовка
висококласних цивільних професіоналів, які б сприяли ефективному функціонуванню
сектора безпеки, зокрема, і системи держуправління загалом на основі використання
передового світового досвіду. У рамках цього проекту передбачається створення
спеціального трастового фонду, в який залучатимуться кошти держав-донорів
(на першому етапі реалізації Програми, розрахованому на один—два роки,
увагу буде зосереджено на українському Міністерстві оборони і планується
зібрати 1,5—2 млн. дол.). Отож якщо до початку консультацій Лист про наміри
були готові підписати десять країн альянсу, то після їх завершення підписали
п’ятнадцять. Хтось готовий допомогти фінансово, хтось — надасть своїх
експертів.
Таких прикладів чимало. Ще один недавній: минулого місяця 24 працівники
українського Міноборони два тижні стажувалися в Польщі (за рахунок польської
сторони). Повернулися вражені, сповнені ідей та готовності їх реалізувати.
«Бачите, що в нас робиться, — показує на свій завалений паперами стіл
Леонід Поляков, — а в них усе в електронному вигляді, жодних папірців,
самі інформаційні технології. Електронний документообіг і швидший, і ефективніший,
і дешевший. Ми теж будемо впроваджувати таку систему. Недавно в нашому
міністерстві було створено управління інформаційних ресурсів і технологій».
Готові допомагати Україні не тільки натовські неофіти, а й старожили.
Вже досить давно радником міністра оборони України працює представник
Великобританії. Недавно зголосилася надіслати свого експерта з питань
реформування (швидше за все, до складу офісу зв’язку альянсу в Києві)
Німеччина. Потихеньку починають «відтавати» навіть французи і бельгійці.
Багато пропозицій допомоги надходить у зв’язку з планами України до
1 січня 2010 р. повністю скасувати призов на строкову військову службу
і комплектувати Збройні сили виключно контрактниками. Як відомо, відповідно
до розпорядження президента України від 16 травня, започатковано експеримент
із комплектування військовослужбовцями за контрактом трьох бригад (по
одній у Сухопутних військах, авіації і ВМС) та одного корабля. До кінця
2006 р. у цих з’єднаннях повинні служити лише контрактники. Своїм досвідом
у реалізації цього пілотного проекту з українцями готові поділитися бельгійці,
голландці, британці, французи.
Ще однією відповіддю тим, хто знову розклеює на стовпах і парканах листівки
зі старим «Закордон нам не допоможе» і зустрічає пікетами протесту натовські
делегації, може стати створення ще двох трастових фондів. Кошти одного
з них підуть на надання допомоги Україні з боку НАТО і ЄС в утилізації
застарілих і зайвих легких озброєнь, стрілецької зброї та звичайних боєприпасів,
яких у нашій країні накопичено 1 млн. 200 тис. тонн. На сьогодні донори
зібрали близько чотирьох мільйонів доларів. Кошти другого трастового фонду
призначаються на адаптацію звільнених у запас українських військовослужбовців.
Готуй сани влітку, а ПДЧ — взимку
Значна допомога натовських експертів знадобиться Україні найближчими
місяцями ще на одному серйозному напрямі. Другою важливою новиною консультацій,
які завершилися у Вільнюсі, стало повідомлення Анатолія Гриценка про досягнуту
на них домовленість про те, що українські експерти розпочнуть розробку
Плану дій щодо членства (ПДЧ) — «щоб самим розібратися і підготувати матеріали
для тих, хто прийматиме дуже важливі політичні рішення в найближчому майбутньому.
Щоб базуватися на реальному розумінні того, де перебуває Україна, скільки
часу їй необхідно, щоб досягти критеріїв НАТО, які мають бути пріоритети
бюджету». Цю українську ініціативу підтримали під час консультацій багато
представників країн альянсу, прозвучали обіцянки прислати на допомогу
і своїх фахівців.
На думку вітчизняних експертів, на розробку ПДЧ знадобиться п’ять—шість
місяців. Тобто буде завершено роботу над документом саме до весни, коли
після парламентських виборів в Україні альянс, як очікується, може запропонувати
нашій країні приєднатися до Плану дій щодо членства. Звісно, якщо вибори
будуть визнані чесними і справедливими, а економічна ситуація в країні
поліпшуватиметься. Наявність уже готового документа ще раз доведе серйозність
українських намірів, підкріпить їх результатами конкретної роботи і дозволить
зробити розмову на весняному засіданні Комісії Україна—НАТО (КУН) дуже
предметною. І якщо альянс дасть відмашку, то у вересні наступного року
наша країна зможе розпочати виконання свого ПДЧ.
Водночас вітчизняні експерти, яких, слід гадати, буде залучено до розробки
українського Плану дій щодо членства, підкреслюють необхідність приділити
належну увагу і Цільовому плану (ЦП) на 2006 рік. Він, на їхню думку,
має бути на порядок кращим за всі попередні й максимально схожим на так
звані щорічні плани, які претенденти на членство в НАТО виконують у рамках
ПДЧ. Складання, а головне — виконання такого ЦП допоможе Україні зробити
якісний ривок і наблизитися до альянсу настільки, щоб можна було скоротити
кількість річних циклів ПДЧ зі звичайних трьох-чотирьох до одного-двох.
Як відомо, прийнятий на Празькому саміті 2002 року План дій Україна—НАТО
має ту саму структуру, ті самі п’ять розділів (політичні та економічні
питання; оборонні та військові питання; питання ресурсів; питання інформаційної
безпеки; правові питання), що й ПДЧ. Проте всім вітчизняним відомствам,
задіяним у євроатлантичній інтеграції, слід бути готовими до того, що
ставлення альянсу до виконання цих двох документів, безсумнівно, буде
різним. Адже хоча приєднання до ПДЧ і не дає жодних гарантій майбутнього
членства, проте неофіційно країна вже вважається кандидатом, і НАТО дуже
уважно та прискіпливо, переймаючись усіма нюансами, заглядаючи в усі запилені
кутки й підозрілі щілини, відслідковує виконання нею взятих на себе зобов’язань.
І, зрозуміло, робить відповідні висновки.
Проте помиляються ті, хто вважає ПДЧ таким прокрустовим ложем, на якому
НАТО насильно «обтісує» своїх майбутніх членів, викручує їм руки і робить
пересадку органів. «Це дуже принциповий момент: НАТО нас ні до чого не
підштовхує і не примушує, — пояснює Л.Поляков. — Воно просто каже: якщо
ви хочете бути визнані нами як члени клубу держав, які вирішили об’єднати
зусилля для спільного забезпечення безпеки, тоді умови прийняття в цей
клуб наступні. Ось і все. Ніхто не встановлює ніяких термінів, не вказує,
що і як робити». Країни-претенденти самі, знаючи свої слабкі місця, визначають,
що конкретно їм потрібно зробити, щоб як слід підготуватися до членства
в альянсі. Вони самостійно визначають завдання, котрі необхідно вирішити,
ставлять перед собою цілі, які необхідно досягти, і визначають способи
їх досягнення. НАТО та країни-спільниці можуть допомогти лише порадою
та надати необхідну інформацію. А складати і реалізовувати свій ПДЧ ми
будемо самі. І основне в цій справі, радять натовські експерти, відчуття
міри: «Плани не повинні вражати, вони мають бути реальними». Краще взяти
на себе менше зобов’язань і всі їх виконати, ніж стрясати повітря гучними
обіцянками, які ніколи не збудуться.
Ще два роки тому Центр Разумкова (його президентом на той момент був
нинішній міністр оборони України А.Гриценко, а директором військових програм
— нинішній перший замглави цього відомства Л.Поляков) розробив свої рекомендації
і пропозиції до українського Плану дій щодо членства й опублікував їх
у журналі «Національна безпека і оборона» №7 за 2003 р. І хоча відтоді
значно змінилися і внутрішньополітична ситуація в нашій країні, її міжнародне
становище, просунулася реформа Збройних сил, а деякі пропозиції разумковців
уже втілені в життя, проте можна припустити, що напрацювання цієї авторитетної
неурядової організації будуть затребувані й у нових, сприятливих для євро-атлантичної
інтеграції України умовах.
«З військовим відомством проблем не буде»
Вимоги альянсу до своїх претендентів добре відомі. Як і раніше, головними
і багато в чому вирішальними є політичні критерії. Майбутні члени НАТО
мають відповідати базовим принципам, переліченим у Вашингтонському договорі,
таким як демократія, свобода особи, верховенство права тощо. Військові
критерії, які характеризують готовність Збройних сил кандидата, можна
звести до трьох основних: забезпечувати оборону своєї країни; здійснювати
внесок у зміцнення обороноздатності альянсу; брати участь у заходах програми
«Партнерство заради миру».
Після консультацій у Вільнюсі А.Гриценко заявив: якщо говорити про швидкість
оборонної реформи та участі України в операціях, проведених під егідою
НАТО, то до 2008 року наша країна буде готова вступити в альянс.
Натовська сторона також відверто визнає, що по лінії українського військового
відомства особливих проблем при інтеграції в альянс не очікується (ще
одним «відмінником» натовської підготовки називають МЗС). Набагато більше
наших північноатлантичних партнерів турбують українські парламентські
вибори, політична й судова реформи, стан економіки й високий рівень корупції.
«Натовців слід переконувати конкретними результатами. Вони «здаються»
під тиском вагомих аргументів», — вважає міністр оборони. На консультаціях
у Вільнюсі він доповів про хід оборонної реформи, реалізацію планів у
рамках Інтенсифікованого діалогу та ініціативи з підготовки ПДЧ. Про реформування
українських структур безпеки (крім оборонного сектора) представникам альянсу
розповів секретар РНБОУ Анатолій Кінах. У свою чергу, натовська сторона
озвучила побажання провести аналіз українського сектора безпеки, аналогічний
тому, який вже був успішно зроблений в оборонній сфері.
Ще влітку на засіданні КУН на рівні міністрів оборони А.Гриценко позначив
пріоритети свого відомства в рамках підготовки до членства в альянсі —
це посилення цивільного контролю над Збройними силами, проведення оборонної
реформи, підвищення соціального захисту військових і боротьба з корупцією.
У Вільнюсі йшлося про те, що вдалося виконати з перелічених напрямів за
минулий період. При цьому неодноразово підкреслювалося: все, що зроблено,
— потрібно Україні.
Очевидно, що минулий рік був не найвдалішим для реформ: двічі змінювався
уряд, бюджет був прийнятий лише наприкінці березня. Проте оборонному відомству
вдалося зробити досить багато. Виконано обіцянку скоротити строк служби
в армії, розпочинаються конкретні кроки з переходу на контрактну основу.
Нарощується миротворчий компонент. Були проведені нові види навчань. Нинішнього
року вперше наліт екіпажів Повітряних сил і армійської авіації Сухопутних
військ становив 60—65 годин, а до кінця року планується довести цей показник
до 80 годин. Нагадаємо, що колишніми роками наліт українських льотчиків
становив лише 10—14 годин (у країнах альянсу нормативними є 160—180 годин).
Позитивні зрушення були й у ВМСУ: вихід у море кораблів доведений до 20
діб, до кінця року цей показник планується збільшити ще на п’ять діб.
Натовську сторону дуже цікавила проблема затвердження військового бюджету
на наступний рік. Представники альянсу прямо давали зрозуміти: цей аспект
буде одним з основних тестів на серйозність українських інтеграційних
намірів. Оскільки при колишньому рівні фінансування всі нові програми
розвитку й реформ ЗСУ так і залишаться на папері, а неуважність держави
до потреб оборонної сфери перекреслить усі гучні декларації та оприлюднені
на весь світ графіки євроатлантичної інтеграції. У Вільнюсі А.Гриценко
поінформував партнерів про те, що на наступний рік заплановано збільшити
бюджетні асигнування на оборону до 1,63—1,64% від ВВП (натовська норма
— 2%), що на 30% більше, ніж поточного року. Чи здійсняться ці плани?
Наскільки нам відомо, президент Ющенко твердо пообіцяв: менш як 8,7 млрд.
грн. на оборонний сектор виділяти не можна. Відповідно до останньої інформації
з бюджетного комітету ВР, деякі депутати, які усвідомлюють важливість
військової реформи, пропонують виділити не менше дев’яти млрд. грн. Успішний
продаж «Криворіжсталі» дає деяку надію на те, що ці пропозиції будуть
враховані. Тим паче, що військове відомство, просячи певні бюджетні кошти,
робить і свій внесок у народне господарство. Виходячи з того, що нинішній
рівень загроз значно нижчий, ніж 20—30 років тому, Міністерство оборони
ініціювало скасування непотрібних мобілізаційних завдань і відкриття законсервованих
промислових потужностей. Крім того, військове відомство вирішило передати
радіочастоти, які перебували в його розпорядженні, цивільному сектору.
Звільняються військові містечка, готуються до приватизації деякі підвідомчі
МО підприємства.
Особливу увагу на вільнюських консультаціях було приділено розробленій
Міністерством оборони та Генеральним штабом ЗСУ Державній програмі розвитку
Збройних сил України на період 2006—2011 рр. Військове відомство — єдине
в структурі нової української виконавчої влади, яке зуміло розробити в
стислий термін подібний базовий документ у своїй сфері. Ще 14 вересня
Програму було затверджено урядом. У даний час очікується поява президентського
указу, яким її введуть в дію. Щоправда, викликає здивування, що документ,
який отримав стільки високих оцінок і похвальних відгуків як на експертному,
так і на урядовому рівні, чомусь раптом «застряг» у РНБОУ, нинішній секретар
якого А.Кінах, будучи ще першим віце-прем’єром, також голосував за прийняття
цієї Програми.
Адже при належному фінансуванні й неухильному виконанні нова Держпрограмма
розвитку ЗСУ цілком може витягти наші Збройні сили з багаторічних проблем,
які накопичилися за всі роки незалежності, й не лише досить швидко підняти
їх до рівня, необхідного для вступу в Північноатлантичний альянс, а й
зробити локомотивом української євро-атлантичної інтеграції.
Хоча вкотре варто нагадати одну відому й важливу аксіому: у НАТО вступають
не збройні сили, у НАТО вступає країна.
Україна і НАТО: реалізм сьогодні, членство завтра?
Джеймс Шерр
Дзеркало тижня, № 42 (570) 29 жовтня - 4 листопада 2005
Під час свого візиту до Києва минулого тижня генеральний секретар
НАТО дав чітко зрозуміти: в України є реальний шанс стати членом альянсу.
Ця можливість обговорювалася в Києві цілком серйозно, як і умови, що зазвичай
висувають до потенційних членів.
Утім, з огляду на ситуацію, в якій опинилась Україна через 11 місяців
після початку епопеї Майдану, можна було й засумніватися в тому, що генсек
говорив про це серйозно. Бо згаданий «реальний шанс» з’явився саме завдяки
Майдану. Хоча люди, котрі там стояли, думали зовсім про інше. Вони жертвували
своїм заробітком і навіть ризикували своїми життями зовсім не для того,
аби Україна могла вступити до НАТО. Вони ризикували собою для того, аби
в країни нарешті з’явилося керівництво, котре правило б в інтересах нації,
а не у своїх власних інтересах. Не секрет, що сьогодні, після дев’яти
місяців перебування Ющенка на посаді президента, багато українців виявилися
ошуканими у своїх чеканнях, а деякі навіть вважають — їх просто зрадили.
Не секрет також і те, що публічне обговорення можливості членства України
в НАТО проходить в атмосфері підозрілості, навіть із боку помаранчевої
влади, і цілковитого невігластва в цьому питанні населення країни.
НАТО, звісно, знає про це, і генеральний секретар не змарнував нагоду
підкреслити це як у своїх висловлюваннях, так і під час дуже відкритих
дискусій на зустрічах з українською громадськістю. Знає про все це й міністр
оборони України Анатолій Гриценко. Коли, виступаючи у Вільнюсі на зустрічі
міністрів оборони країн — членів НАТО, Гриценко заявив, що ставлення пересічних
українців до НАТО є набагато більшою перешкодою до членства в альянсі,
ніж навіть ставлення Росії, він лише підтвердив те, що його колеги вже
зрозуміли й без нього. Коли міністр сказав, що для перспектив України
стати членом НАТО демократичні перетворення мають набагато більше значення,
ніж власне військові реформи, він лише озвучив думку Північноатлантичного
альянсу з цього питання (як і з питання про взаємозв’язок народної довіри
й національної безпеки). Цією заявою Гриценко також продемонстрував своє
розуміння простої істини: у демократичній державі, якою є Україна, саме
уряд, а не НАТО має переконати громадян у тому, що членство в цьому військовому
блоці не суперечить їхнім інтересам. Судячи з останніх заяв В.Ющенка,
це, здається, уже зрозумів і сам президент.
Проте, попри такий тверезий і мудрий підхід до оцінки нинішньої ситуації,
і візит керівництва НАТО в Україну, і вільнюська зустріч Україна—НАТО
проходили в атмосфері оптимізму й розуміння існуючих реалій. Звідки цей
оптимізм? Те, що «не все спокійно в помаранчевому королівстві», сьогодні
вже очевидно всім. Але, незважаючи на всю очевидність цього факту, більшість
країн — членів НАТО упевнені, по-перше, у тому, що Україна розв’язує свої
проблеми виключно в демократичному полі. І всупереч усім побоюванням,
пов’язаним із недавньою політичною кризою, вони мають усі підстави сподіватися:
і після березневих виборів це поле залишиться цілим і непошкодженим. По-друге,
будь-який фахівець із практичних питань співробітництва Україна—НАТО,
напевно, відчув на собі зміну психологічної обстановки навколо цього процесу.
І хоча ще зовсім недавно у взаємовідносинах між двома сторонами важко
було зрозуміти, де закінчується віртуальність (приправлена чималою часткою
пишномовних і малозрозумілих міркувань) і розпочинається реальний світ,
то сьогодні ці взаємовідносини розвиваються в обстановці спільної роботи
й відвертого обговорення проблем, за відсутності лицемірства та прагнення
ввести партнера в оману. По-третє, НАТО нагадує: від початку процесу підготовки
до вступу в альянс уявлення про цю організацію в народів Угорщини, Словаччини
та Румунії відчутно змінилося на краще. Можливо, це й надто очевидно,
але вони сумніваються, що українців буде набагато важче переконати в тому,
що:
- Коли Україна хоче належати до євроатлантичного економічного співтовариства
й поділяти з ним загальні цінності та свободи, було б розумно приєднатися
до його системи безпеки.
- Краще приймати рішення, ніж спостерігати за тим, як це роблять інші,
особливо коли йдеться про те, що навіть Кучма під час свого перебування
президентом назвав «найефективнішою системою безпеки в Європі». І хоча
рівність формальна й реальна — різні речі, факт залишається фактом: якщо
Україна не захоче, аби НАТО, приміром, продовжувало брати участь у воєнних
операціях на Балканах або нарощувало свою присутність в Афганістані, то
воно, як і сама Україна, цього не робитиме.
- Слід визнати той факт, що країна має таке географічне положення й
такі кордони, які вона має. Перефразуючи того самого Кучму, можна сказати:
Україна не Швейцарія й тим паче не Китай. І тому неможливо собі уявити,
як Україна зможе сама протистояти всім загрозам своїй безпеці, не ввергаючи
свій народ у злидні й не створюючи нових загроз. Позиція НАТО полягає
в тому, що цей тягар потрібно нести разом. Суть альянсу в тому, що країна,
котра стоїть перед певною загрозою, не повинна протистояти їй сама.
- Безпека всередині блоку обійдеться Україні дорожче, ніж вразливість
за його межами. Але безпека поза НАТО вийде ще дорожче.
Проте, чи не занадто оптимістично було б із боку НАТО вважати, що ці
аргументи виявляться досить переконливими для української громадськості
й будуть прихильно нею сприйняті? Напевно, так. Але (й у цьому одностайні
всі члени НАТО) все залежить від головного: чи хоче Україна стати частиною
євроатлантичного співтовариства... Зрештою, Україні пропонується й інша
модель «міцного добросусідства»: більш слов’янська, але й більш євразійська;
більш «керована», але менш демократична; менш інтервенціоністська, ніж
НАТО, зате набагато більш схильна до внутрішніх конфліктів; модель, у
якій питання політики та бізнесу часто вирішуються не суспільством, а
на рівні вузького кола осіб. А оскільки це друге співтовариство у певному
сенсі індиферентніше, ніж НАТО, то йому за великим рахунком цілком байдуже,
вдасться Україні успішно завершити всі свої реформи чи ні. Коротше кажучи,
Україні слід зробити свій вибір. Хоч це й не вибір між двома цивілізаціями,
зробити його все-таки необхідно. І цей вибір видається тим паче привабливим,
ураховуючи той факт, що НАТО, хоч би як до нього ставилася Росія, уперто
не бажає бачити в ній свого ворога. Тому русофільство й російська мова
не є перешкодами на шляху до членства в НАТО, як не є ними залежність
від російських енергоносіїв (Польщі це відомо краще, ніж будь-кому), торгівля
з Росією й російські інвестиції або присутність російського Чорноморського
флоту (доти, доки Україна згодна з умовами його базування). І все-таки
досить багато українців воліли б бачити своїм союзником у галузі безпеки
саме Росію, а не НАТО, а ще більше взагалі не можуть визначитися зі своїм
вибором. Час покаже, чи зможе отримання
об’єктивнішої інформації змінити їхнє ставлення, із огляду на те, що серйозна
дискусія з цього питання між керівництвом країни та її населенням лише
розпочалася.
Що вже справді розпочалося (і це з задоволенням зауважує керівництво
НАТО), так це глибокі перетворення в оборонній сфері, проведені під керівництвом
Гриценка. Якби до НАТО приєднувалася не Україна, а її армія, то їй недовго
довелося б очікувати запрошення подати на затвердження План дій щодо членства
(ПДЧ). І аж ніяк не тому, що всі проблеми Збройних сил уже розв’язано,
а тому, що їх урешті-решт почали розв’язувати. Але залишаються й інші
питання, які вимагають вирішення. І саме завдяки високим темпам військової
реформи, а також реальності перспективи здобуття Україною членства в НАТО,
дискусія між Україною й альянсом поступово зміщується в бік цих інших
питань, а саме безпеки в ширшому контексті й основи цієї безпеки — адміністративно-економічної
системи.
Безпека та сфера безпеки
У будь-якій країні сфера безпеки є частиною правоохоронної системи й
гарантією стабільності політичного порядку. Таким чином, їй належить вирішальна
роль у забезпеченні того, що правовий і політичний порядок означає на
практиці. Донедавна політичний порядок в Україні не був порядком громадянським,
а правовий порядок використовувався як інструмент влади (найчастіше публічної
й офіційної, але часом і «тіньової», неофіційної), котра управляла політичним
порядком і отримувала від цього свої дивіденди. У сфері безпеки панував
принцип «розділяй і пануй», що природно припускав розростання й експансію
структур безпеки, а також їхні тісні взаємовідносини зі злочинним світом.
Зростання кількості «сірих» і «чорних» схем при проведенні економічних
операцій сприяло зростанню злочинності й розвитку незаконних структур
здійснення влади, захисту та примусу. До початку помаранчевої революції
спайка між політикою, бізнесом і злочинністю стала однією з найважливіших
особливостей української держави та найважчою її проблемою.
Україна пережила революцію на Майдані та на Банковій, але їй ще належить
пережити революцію в МВС, СБУ, Прикордонній службі, на митниці й у податковій
міліції. А поки це не станеться, для більшості українців у їхніх відносинах
із державою мало що зміниться. І тут потрібно мати на увазі три речі.
По-перше, коли міліціонер одержує зарплату, «несумісну з життям», він
віддасть перевагу обману, а не перспективі померти з голоду. По-друге,
коли держава не в змозі фінансувати перелічені вище структури, то за неї
це робитиме хтось інший, і тоді ці структури стануть торгувати своїм досвідом
і наявними ресурсами. По-третє, коли збройні сили, служба безпеки й міліція
мають не ті завдання, коли ними командують не ті люди й коли вони роблять
не те, що потрібно, то збільшення фінансування сприятиме не розв’язанню
існуючих проблем, а лише появі нових. Тому не дивно, що на порядку денному
в керівництва НАТО стоїть аналіз сфери безпеки України, й генсек НАТО
Яап де Хооп Схеффер під час свого візиту до Києва підкреслив важливість
реформування цієї сфери.
Проте є й позитивна новина: у структурах безпеки та правоохоронних органів
досить багато людей, котрі добре розуміють, що збереження нинішньої ситуації
означає удар по їхньому професіоналізму й національній безпеці та що такої
ситуації просто не повинно бути в демократичній європейській державі.
А погана новина полягає в тому, що в заходах, розпочатих у цьому напрямі,
здається, відсутні системність і належна координація. Здається, тому,
що про ці заходи громадськості майже нічого не відомо. А замість справжніх
перетворень у сфері забезпечення цих структур, навчання персоналу, стимулювання
кар’єрного зростання, та й у самій культурі їхньої роботи ми бачимо лише
так звані «реформи», тобто просту реструктуризацію.
Люди хочуть бути упевнені в тому, що всередині МВС відбуваються дуже
важливі зміни. Проте фактів, які це підтверджують, наразі ще дуже мало.
Попри всі розчарування останніх дев’яти місяців, міністр внутрішніх справ
Юрій Луценко досі має славу переконаного демократа, рішуче настроєного
покінчити з корупцією у своєму відомстві. І це дуже добре. Проте у зв’язку
з цим виникає три запитання.
По-перше, наскільки реалістичні цілі, поставлені перед собою міністром?
Якщо досі не вдалося подолати корупцію в поліцейських відомствах таких
країн, як Америка, Англія чи Бельгія, то де гарантія, що це вдасться Україні?
Можливо, розумніше було б поставити реальніше й насущніше завдання: домогтися
такого стану речей, за якого корупція — не життєва необхідність, а лише
питання вибору? А поки існують сприятливі умови для корупції, її знищення
сьогодні зовсім не гарантує, що завтра вона не повернеться знову.
По-друге, чи знає міністр, як розірвати це порочне коло? За його власним
визнанням, він вигнав із роботи п’ять тисяч міліціонерів і ще дві тисячі
офіцерів міліції й інших співробітників, 400 із котрих перебувають під
слідством. Чи є в нього конкретний план дій із перерозподілу функцій,
повноважень, можливостей і ресурсів МВС і його численних збройних формувань?
Якщо ситуацію не змінити, МВС і надалі залишатиметься розсадником корупції.
По-третє, якщо такий план дій і існує, то хто про нього знає? Поки цей
план не з’явиться, поки його не буде винесено на обговорення Верховної
Ради й широкої громадськості, поки його ретельно не проаналізують експерти,
чекання навіть незначних системних змін залишаться тільки чеканнями, а
про євроатлантичні стандарти громадсько-демократичного контролю можна
буде благополучно забути.
Такі самі складні проблеми стоять і перед Службою безпеки України. І
їх можна звести до одного слова: КДБ. Переважна більшість професіоналів
цієї служби ніколи в КДБ не служили. Та й як могло бути інакше, якщо КДБ
СРСР і КДБ УРСР припинили своє існування ще 1991 року. Питання в тому,
хто набирає цих професіоналів, хто їх навчає і хто встановлює внутрішні
норми, якими ці професіонали керуються у своїй роботі. Ось звідки йдуть
ці проблеми: усі вони закорінені в культурі КДБ. Перед своїм звільненням
із посади глави СБУ Ігор Смєшко, котрий є продуктом цілком іншої розвідкультури,
підрахував, що для цілковитого викорінення з СБУ кадебістської культури
знадобиться не менш ніж п’ять років. Чи справді Олександр Турчинов, змінивши
Смєшка на посаді голови СБУ, був зацікавлений у викоріненні цієї культури,
чи його хвилювало лише те, що режим Кучми й різноманітні тіньові структури
країни повністю розбестили цю службу? У своєму гранично відвертому інтерв’ю
«Дзеркалу тижня» (за 18—24 червня) Турчинов сказав: «Перед СБУ завжди
стояли завдання забезпечення безпеки країни. І я вважаю, що в ній є професіонали,
здатні впоратися з цими завданнями; вони працювали над цими завданнями
раніше та хотіли б робити це й нині». Але як саме вони це робили?
Чи можна вважати нормальною ситуацію, коли 2005 року СБУ усуває від
державної служби людей, котрі, перебуваючи за кордоном як приватні особи,
дозволили собі критикувати український уряд? Чи в українців менше прав
висловлювати свої думки за кордоном, ніж, скажімо, у датчан або угорців?
Чи нормально, що служба безпеки демократичної держави займається такими
речами? І чи може країна, де проблеми безпеки справді існують, дозволити
собі займатися такими дрібницями? Більше того, чи можуть люди, котрі використовують
у своїй агентурній роботі компромат як засіб тиску і шантажу «проблемних
осіб», продовжувати службу в СБУ? Можливо, Україні вже варто перестати
бути країною шантажистів, а СБУ — інструментом тих, хто зацікавлений у
тому, аби Україна такою й залишалася? І нарешті, чи треба Україні й далі
користуватися послугами співробітників розвідки й безпеки, котрі ставляться
до розвідслужб і оборонних відомств країн НАТО не як до союзників, а як
до структур, зацікавлених в ослабленні України? У такому разі, що означає
«стратегічний курс» України на здобуття членства в НАТО? На щастя, ці
самі питання хвилюють і багатьох офіцерів СБУ, котрі хотіли б, аби їхнє
відомство зрештою стало зовсім не таким, яким воно було дотепер.
НАТО продовжує вірити в Україну. Але що вона має зробити, аби ці надії
трансформувалися в запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства в
альянсі? По-перше, це створення ефективної системи координації роботи
силових відомств під керівництвом РНБОУ, яка має працювати спокійно, професіонально
та без жодних політичних амбіцій. По-друге, це створення довгострокової
програми поетапного збільшення військових асигнувань. По-третє, це аналіз
сфери безпеки й розроблена на його основі програма глибоких організаційних
реформ. Ясна річ, цю роботу нереально завершити до приєднання до ПДЧ або
навіть до здобуття членства в альянсі. Але принаймні її потрібно почати.
Думка автора цієї статті може не збігатися з думкою Міністерства
оборони Великобританії
Ї:
кордон