Довга дорога в КУНах

Тетяна Силіна

Дзеркало тижня, № 17 (596) 29 квiтня - 12 травня 2006

Насправді у Києві, звісно ж, дуже хотіли, щоб у Софії на зустрічі міністрів закордонних справ країн–членів Північноатлантичного альянсу було прийнято рішення про запрошення України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Втім не провина альянсу, що цього знову не сталося, незважаючи на багато сприятливих передумов.

Після грудневого засідання Комісії Україна–НАТО (КУН) президент Віктор Ющенко направив листа керівникам усіх країн–членів альянсу з проханням підтримати прагнення України отримати запрошення приєднатися до ПДЧ на міністерській зустрічі в Софії. Як спеціальний представник президента України перший заступник міністра закордонних справ Антон Бутейко відвідав деякі європейські столиці, щоб не лише передати послання українського лідера, але й провести роз’яснювальні бесіди з політиками і чиновниками цих держав, котрі впливають на ухвалення рішення з цікавого для Києва питання. Крім того, Україна активізувала організаційну роботу з підготовки до членства в НАТО. І, найголовніше, провела чесні і демократичні вибори, які одержали найвищу оцінку міжнародних спостерігачів, у тому числі й представників альянсу. У результаті здалися навіть «останні з могікан» — французи і німці, — котрі найбільш скептично ставилися до євроатлантичних устремлінь нашої країни. Тож напередодні зустрічі в Софії вперше в історії зовнішнє тло для України було дуже сприятливим. І з великою часткою впевненості можна стверджувати: якби до початку поточного тижня в Україні була сформована коаліція, відоме прізвище прем’єра, і глава нового Кабінету заявив би про продовження євроатлантичного курсу країни, то золотий ключик у вигляді ПДЧ нам поклали б у кишеню уже вчора у Софії.

На жаль, цього не сталося. Проте дедалі більше симпатизуючи Україні, альянс дав можливість офіційному Києву зберегти обличчя як усередині країни, так і на міжнародній арені. Ще у вівторок генсек НАТО Яаап де Хооп Схеффер насамперед підкреслив на брифінгу, що зустріч міністрів у Софії — неформальна, отже, ніяких формальних рішень на ній не прийматимуть.

Що ж стосовно майбутнього розширення альянсу, то на нинішньому засіданні, уточнив генсек, союзники лише почнуть дискусію про нього. Ризький саміт, нагадав він, не буде самітом розширення. Проте альянс добре розуміє бажання країн-аспірантів одержати якісь позитивні сигнали, і їх, швидше за все, дадуть у листопаді в Ризі. Однак які це будуть сигнали і що вони означатимуть для тієї чи іншої країни, пану Схефферу важко було сказати, оскільки обговорення усередині альянсу лише починається.

На наш погляд, зовсім не слід розцінювати це слово генсека як віддалення довгожданого ПДЧ для України ще на сім місяців. По-перше, він говорив про всі п’ять держав, котрі бажають отримати членство в НАТО і перебувають на різних щаблях підготовки до нього. Зокрема, на відміну від України і Грузії, Албанія, Македонія і Хорватія вже давно виконують свої ПДЧ, і для них бажаним сигналом у Ризі була б заява про те, що на саміті 2008 року вони одержать запрошення приєднатися до НАТО. Якщо пан Схеффер натякав на подібні сигнали, і вони стосуватимуться також України, то це було б просто чудово. Що ж до нашого ПДЧ, то отримати запрошення приєднатися до нього (не плутати із запрошенням до НАТО!) Україна може й у червні на засіданні КУН на рівні міністрів оборони, і у вересні під час ще однієї підготовчої до ризького саміту зустрічі міністрів закордонних справ альянсу. Головне, повторюємо, щоб в Україні були сформовані коаліція й уряд, а новий прем’єр підтвердив продовження раніше обраного зовнішньополітичного курсу країни, у тому числі, й на вступ до НАТО. І дуже бажано, щоб парламентська більшість з найперших днів роботи нового складу Верховної Ради продемонструвала злагоджену роботу з Кабінетом міністрів. Тож ПДЧ у Ризі — це, швидше, песимістичний сценарій. До речі, ще до початку зустрічі у Софії в ЗМІ з’явилося повідомлення про те, що на ній держсекретар США Кондоліза Райс збирається заручатися підтримкою інших союзників щодо запрошення України до ПДЧ. «США хотіли б, щоб Україна приєдналася до Плану дій щодо членства до вересня й абсолютно точно — до саміту НАТО в Ризі у листопаді. Це дасть цій країні можливість стати членом альянсу до того, як Джордж Буш залишить свою посаду на початку 2009 р.», — написала цього тижня Financial Times. Тому, як люблять говорити у Брюсселі, м’яч на українському боці поля.

От лише у двох гравцях власної команди Україна не може бути впевнена: один із них зараз грає в основному складі, інший поки що — на лаві запасних. Представники Соцпартії однозначно і неодноразово заявляли про те, що виступають проти членства України у НАТО і борються за нейтральний статус країни. Свого часу, перед другим туром президентських виборів, Олександр Мороз намагався внести відповідний пункт до Політичної угоди єднання, проте в остаточному варіанті документа цього положення так і не виявилося. Чи вдасться союзникам з можливої помаранчевої коаліції знову переконати Олександра Олександровича і його соратників? Можливо, що вагомими і дійовими аргументами стануть привабливі портфелі в майбутньому уряді. Проте, здається, перед тим, як їх вручати, слід нагадати українським соціалістам про те, у скількох країнах–членах НАТО при владі знаходяться їхні колеги і, треба думати, однодумці-соціалісти. І жоден з них проти членства своєї країни в НАТО не виступає. До речі, колишній генсек НАТО, а нині верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр Солана — теж справжнісінький соціаліст. Більш того, на початку 80-х років минулого століття він був запеклим супротивником вступу до НАТО рідної Іспанії, але потім його позиція (так само як і сам альянс) трансформувалася настільки, що 1995 року він очолив Організацію Північноатлантичного договору...

Команда О.Мороза дуже пишається своїм членством у Соцінтерні, до якого, знову ж таки, входять партії з багатьох членів альянсу. Отже, виходить, наші соціалісти дотримуються зовсім інших поглядів на європейську безпеку, ніж їхні колеги з інших країн, які вважають саме НАТО її основою? Можливо, Олександру Морозу і його соратникам, котрі публічно виступають за демократичний шлях розвитку нашої країни, варто глибше дослідити натовську проблематику, поспілкуватися з колегами по Соцінтерну, які напевно підтвердять: членство у Північноатлантичному альянсі буде гарантією того, що демократичні процеси в Україні на 99% стануть необоротними.

У свою чергу Партія регіонів відкрито проти членства у НАТО не виступає. Ми вже неодноразово писали про те, що стара парламентська фракція «регіоналів» голосувала за більшість пронатовських документів, а в Брюсселі ще добре пам’ятають, як прем’єр В.Янукович, перебуваючи там із візитом, переконував натовців у необхідності підвищувати рівень співробітництва альянсу з Україною. У своїй статті в «ДТ» за 8 квітня ц.р. Віктор Янукович, ділячись власними планами щодо створення коаліції з Партією регіонів на чолі, по-перше, пообіцяв «незмінно дотримуватися міжнародних зобов’язань України», а по-друге, дуже прозоро натякнув на те, що натовське питання належить до категорії тих, які «вимагають поступок». І далі повідомив, що його політична сила за те, щоб проблему вступу України до НАТО «вирішував сам народ на загальнонародному референдумі». Тож і президент Ющенко про це саме говорив!

Натовці, як свідчать наші джерела, наближені до переговорів, великої трагедії з можливої участі «Регіонів» у майбутній коаліції не бачать і нездоланною перешкодою на шляху України до НАТО не вважають. Для них головне, щоб були виконані вже перераховані вище умови, і країна продовжувала рухатися у раніше обраному напрямку. І потім, зрештою, адже ПДЧ — це усього лиш ПДЧ, а не запрошення до НАТО, і до чогось «серйозного» альянс не зобов’язує. Тому дуже можливо, що до вересня ми відмашку на приєднання до Плану дій щодо членства таки отримаємо.

Однак навіть якщо це станеться аж у листопаді в Ризі — теж не велика біда. Оскільки фактично Україна свій ПДЧ виконуватиме й так. Просто називатися він буде, як і раніше, Цільовим планом (ЦП) і моніторинг його виконання з боку альянсу буде не таким глибоким і прискіпливим. Вже цього року ЦП-2006 значно наближений за формою і змістом до ПДЧ і, по суті, є програмою трансформації країни. Крім того, нині йде підготовка ЦП-2007, котрий, відповідно до офіційних повідомлень, «за умови прийняття альянсом відповідного рішення, можна буде адаптувати до формату Національного плану дій щодо членства України в НАТО». Іншими словами, міністерства і відомства зараз працюють над своїми пропозиціями до ПДЧ, які, за нашою інформацією, мають бути подані до 5 травня. Передовики, зокрема, Міністерство оборони, вустами глави військового відомства Анатолія Гриценка відзвітувало про готовність своєї частини цього документа ще 14 квітня.

Слід віддати належне, попри передвиборну кампанію, внутрішньополітичні розбірки, звичайну бюрократичну тяганину і свідому протидію певних сил та конкретних персоналій, протягом останніх місяців на натовському напрямі зроблено чимало. Хоч і знову з запізненням (після схвалення Цільового плану урядом у лютому секретаріатові президента знадобилося чомусь аж два місяці на підготовку відповідного указу глави держави), але 7 квітня таки затверджено ЦП-2006. Міністерство оборони презентувало Білу книгу «Оборонна політика України у 2005 році». Нарешті створено координаційний орган — Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО (МВК). (Правда, відповідне рішення було прийняте РНБОУ ще в листопаді, а введене в дію президентським указом 27 грудня. Указ же про створення МВК вийшов тільки 13 березня). Призначено національних координаторів і затверджено персональний склад 15 міжвідомчих робочих груп із пріоритетних напрямів співпраці з НАТО. Що, за ідеєю, має активізувати роботу не тільки МЗС і МО, які разом із Національним центром із питань євроатлантичної інтеграції виконують левову частку роботи на натовському напрямі, а й інших відомств, окремі з яких досі його, м’яко кажучи, ігнорували. Попри президентські й урядові укази, директиви та розпорядження.

Ось, наприклад, повернімося до указу президента від 27.12.2005, який ввів у дію рішення РНБОУ від 25 листопада 2005 р. «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку відносин України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО)» (виділено автором). У п.10 ст.2 Кабміну велено «внести в двотижневий термін пропозиції щодо активізації діяльності органів виконавчої влади з виконання Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004—2007 рр.». Не знаю, які й чи були взагалі пропозиції, та ось «активізації діяльності» органів виконавчої влади на зазначеному напрямі не спостерігалося зовсім. Не активізувався навіть Держкомітет із телебачення та радіомовлення України, на який покладено основну частину роботи з виконання вищезазначеної Держпрограми. У результаті сьогодні доводиться констатувати її повний провал. Якщо хтось хоче щось заперечити, то наведемо дані недавнього соцопитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи»: 56,8% опитаних українців визнають, що недостатньо інформовані про НАТО, а 24% взагалі нічого не знають про альянс.

Минулими роками чиновники Держкомітету виправдовували свою бездіяльність тим, що, мовляв, держава не виділяла ані шеляга на реалізацію програм інформування населення в питаннях європейської та євроатлантичної інтеграції. Поточного ж року Держкомітет отримав із бюджету на ці дві держпрограми 5,2 млн. грн. Ось тільки як він їх планує витратити? За нашою інформацією, 4 (!) млн. грн. із виділених коштів на Прорізній вирішили витратити на... проведення міжнародного медіа-форуму «Україна на інформаційній карті світу» у рамках європейської інтеграції. Ніхто не має наміру оскаржувати важливість для нашої країни євроінтеграції, але ж давайте правильно розставляти пріоритети! По-перше, цілком очевидно, що членство в НАТО для України сьогодні значно реальніше й ближче, ніж членство в Європейському Союзі. По-друге, як свідчать опитування, про ЄС наші співвітчизники знають значно більше, ніж про НАТО.

Спробувавши ознайомитися з планами Держкомітету щодо інформування населення з натовської тематики на його сайті, у плані роботи на другий квартал поточного року ми виявили лише «підготовку звітів» (!) із виконання розпоряджень президента й Кабміну щодо Цільового плану на 2006 р. і дві держпрограми з європейської та євроатлантичної інтеграції. Про те, які ж конкретно заходи Держкомітет планує провести, щоб потім про них звітувати, офіційний сайт цієї структури промовчав. У розділі ж «Цільові програми» ми виявили лише згадку про Держпрограму «Журналіст» і галузеву програму «Мала преса»...

Як скаржаться «суміжники» з інших міністерств та відомств і констатують експерти з неурядових організацій, ігнорування євроатлантичного напряму роботи Держкомітетом із телебачення та радіомовлення межує з саботажем.

Може, вся річ в особистій позиції голови цієї структури, який, м’яко кажучи, не є палким прибічником вступу України в НАТО? Але ж пан Чиж не гуртком «анти-НАТО» керує, а очолює центральний орган виконавчої влади, тож його партійні й особисті погляди і преференції аж ніяк не повинні позначатися на виконанні комітетом своїх функцій. Відповідно до Положення про Держкомітет, він є спеціально уповноваженим органом із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній сфері. А голова Держкомітету «несе персональну відповідальність перед президентом України та Кабінетом міністрів за виконання покладених на Комітет завдань і функцій» (виділено автором). І якщо, за загальним визнанням, Держкомітет завалив роботу на одному з головних на сьогодні напрямів, то, сходяться на думці експерти, президент повинен порушити перед Верховною Радою питання про заміну голови комітету, щойно новий парламент почне працювати. Очолити структуру, на яку в найближчих два роки ляже основна робота з інформування населення щодо питань євроатлантичної інтеграції, має людина, котра безумовно поділяє політику держави і має вдосталь енергії та креативності, аби цю політику ефективно реалізовувати.

Держкомтелерадіомовлення демонструє, мабуть, найбільш кричущий приклад ігнорування центральним органом виконавчої влади національних інтересів держави. Але він, на жаль, не самотній, і ще далеко не в усіх міністерствах та відомствах усвідомили, що євроатлантична інтеграція України — це робота для всіх, тому що, повторимо, це насамперед глибока трансформація країни. У цьому контексті дивує Мінфін, який абсолютно байдужий до натовської проблематики і жорстко «обрубує гривнею» євроатлантичні пориви профільних відомств. Про те, щоб поїхати кудись ознайомитись із закордонним досвідом – взагалі не йдеться. Абияк працює Міносвіти, хоча йому відведено теж пристойний шмат роботи. Зокрема указом президента від 27.12.06 велено забезпечити, починаючи з 2006—2007 навчального року, включення в програми середньої та вищої школи питань, пов’язаних із проблемами міжнародної безпеки, діяльністю НАТО і Європейського Союзу, співробітництвом України з цими міжнародними інституціями.

І взагалі як «повний аут» характеризують експерти участь (точніше – неучасть) у євроатлантичній інтеграції одного з ключових відомств — Міністерства промислової політики. Чи досліджує це відомство натовські ринки, чи допомагає підприємствам української оборонки виїжджати на щорічні натовські виставки продукції ОПК, чи прораховує можливі втрати від звуження кооперації з Росією? Ряд риторичних запитань можна продовжувати довго. У тому ж таки грудневому президентському указі «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку відносин України з НАТО» Кабміну велено «розглянути доцільність проведення з допомогою НАТО і його країн-членів комплексного огляду військово-промислового комплексу України і розробки державної програми інтеграції ВПК України в євроатлантичний простір». Уряд доручив виконання цього пункту Мінпромполітики. Наскільки нам відомо, у відповідь — тиша. Про «комплексний огляд», і тим більше – «державну програму» ні слуху ні духу... Зате добре чути скарги української оборонки. Цього тижня один із представників директорату вітчизняного ОПК в інтерв’ю «Інтерфакс-Україна» глибоко жалкував із приводу відсутності державної стратегії реструктуризації військово-промислового комплексу в умовах реформування міжнародного сектора безпеки і сучасних світових тенденцій, передусім чинників глобалізації та регіоналізації.

Тож укотре доводиться констатувати: найменш ефективний управлінець – держава. І ось уже дедалі гучніше звучать пропозиції залучити приватні інвестиції в розвиток ОПК, а на плечі неурядових організацій лягає велика частина роботи з інформування населення і пошуку фінансових коштів на нього. Та все ж без значної стряски держапарату, без усвідомлення кожним державним відомством аксіоми, що в НАТО вступає не армія, а вся країна, – стратегічної мети України не досягнути.