• Політична модернізація австрійських українців проходила в умовах конституційної держави, а російські українці вперше були обрані в Думу лише в 1906 році. Це означає, що вони майже не мали досвіду легальної, конституційної роботи.
• Процес національного самоусвідомлення в австрійських українців проходив складно і неоднозначно. Окрім проблем із самоідентифікацією виникли труднощі з акцептуванням нової для Галичини і Буковини національної назви "Україна", "український".
• Ідея соборної незалежної України сприймалася українцями Австрії як справа далекого майбутнього, яка не обов'язково буде реалізована ще за їхнього життя. Це пояснювалося перерваністю історичної традиції, що перетворювала соборницьку ідею на чисто теоретичний постулат і не завжди спрацьовувала на практиці, не давала бажаних результатів під час процесів національної мобілізації.
• Не сприяли утвердженню соборницької ідеології у Галичині також розбіжності в національному характері австрійських та наддніпрянських українців. Зокрема йдеться про: різницю в історичній традиції (досвід перебування в різних державно-політичних утвореннях), ментально-конфесійний поділ на греко-католиків та православних (з усім комплексом стереотипних уявлень одних про інших), брак взаємної інформації та культурного обміну, викликані наявністю державного кордону та кардинально різними політиками цих держав у національному питанні. Усі відмінності даного порядку сформувалися в результаті того, що українці вступили в процес формування модерної політичної нації, перебуваючи в двох цілком різних політичних системах, до того ж досить різних ментально.

• Політична зрілість австрійських українців відбувалася в умовах конституційної монархії. З боку австрійських властей не було переслідувань за національним принципом. Наявність парламентської трибуни та порівняно ліберальне право щодо свободи зборів давали можливість вести політичну боротьбу виключно легальними методами.
• Політичний провід австрійських українців на 80% складався із правників, тому у всій їхній діяльності домінував принцип легітимізму. В той же час у Російській імперії заборона українського руху в будь-якій його формі призвела до формування групи активістів, схильних до нелегальної боротьби. З огляду на переслідування українського руху в Росії та на порівняно сприятливі умови для національного розвитку в Австрійській державі, єдиним легітимним джерелом влади для австрійських українців залишалася держава Габсбурґів.
• Консерватизм українського галицького середовища визначався вагомою участю в політичних процесах греко-католицького кліру, в Наддніпрянській Україні цей рух мав однозначно ліве забарвлення.
• Перебування українців у складі Австрійської держави витворило нечисельну, але досить впливову патріотичну групу, політичні переконання якої можна окреслити терміном "шварцґельб". Це були патріоти держави Габсбурґів, для яких визначальною була лояльність до правлячої династії, яка значною мірою визначала і їхню ідентичність.
• Український національний рух в Російській імперії станом на цей час не набув рис масового руху, а в австрійській частині було цілком навпаки.
• Соціальна структура українського суспільства в Австрії була розвинутішою, аніж в Росії.
• Національна мобілізація проникла у всі прошарки українського суспільства в імперії Габсбурґів, а в Росії була обмежена вузьким колом української інтелігенції.

Австрійські та російські українці ніколи не жили в одній державі. Державні системи, до яких вони належали, були зовсім інакше орієнтовані і навіть вороже настановлені одна до одної. Відомий дослідник процесів націотворення Карл Дойч до чинників, які допомагають переплавити етнографічну масу в політичну націю, відносить наявність спільного ворога3. В українському ж випадку в обох гілках українського руху вороги були різними. Така роздвоєність часто призводила до серйозних криз ідентичності. До таких, наприклад, належить криза в середовищі Українських Січових Стрільців 1917 р. після проголошення Української Народної Республіки. УСС не могли зрозуміти, чому вони мають воювати проти своїх братів. Аргументи, за допомогою яких галицькі політики переконали стрільців залишитися в складі австрійської армії, залишилися невідомими. В наш час з'явилися кілька досліджень з історії цього військового формування, де це питання не знаходить належного висвітлення.

Відразу хотів би зауважити, що питання гомогенності української нації станом на початок ХХ століття залишається поки що малодослідженим і власне цей фактор не дозволяє зробити однозначного висновку. Наприклад, австрійський історик Андреас Каппелер стверджує, що з огляду на організаційну, культурну й особистісну співпрацю український національний рух по обох боках кордону був єдиним. Дослідник вказує на непропорційність стартових позицій українських патріотичних груп в обох державах та на різницю політичних умов, у яких доводилося існувати цим рухам. Він не впевнений, чи були ці відмінності такими суттєвими, щоб можна було говорити про дві українські нації4. Безумовно, проф. Каппелер має рацію стосовно спільності національного ідеалу для обох українських рухів. Адже українська національна ідея в другій половині ХІХ ст. була імпортована в Галичину саме в "українському" варіанті. Що означає в "українському" варіанті? Це означає, що українці Галичини приєдналися до ідеї створення незалежної держави від Сяну до Дону, базуючись на історичних традиціях козацької республіки. Такий ідеал тодішня українська еліта прийняла, незважаючи на те, що подібний варіант національної ідеї був чужим для українського населення Галичини, оскільки козацький рух мав не тільки чітко виражені соціальні риси, тобто був спрямований проти польських землевласників (саме це було дуже привабливим для галицьких селян), але й релігійні мотиви: козацькі загони з не меншим завзяттям брали участь у винищенні прихильників уніатської Церкви. І тільки антипольська налаштованість галичан змусила їх забути про неприємні моменти. Відомий український поет Т. Шевченко дуже вдало поєднав у своїх поетичних творах елементи національного романтизму з історичною та соціальною проблематикою, і цей комплекс поглядів виявився досить простим і доступним, щоб набути великої популярності серед українського селянства і навіть перетворитися на свого роду квазінаціональну ідею. Ці уявлення були перенесені на галицький ґрунт із творами Шевченка і через своє яскраве соціальне забарвлення були легко сприйняті також українськими селянами в Австрії.

Що стосується твердження проф. Каппелера про єдність українського руху в організаційній та персональній площині, то я й тут не був би таким певним. Дослідники націотворчих процесів не меншу увагу приділяють ступеневі мобільності та комунікативності всередині народу. Чи варто зайвий раз нагадувати, що українці були розділені державним кордоном, а отже, в їхньому середовищі не могла спонтанно і вільно творитися спільна національна мережа, яка в майбутньому склала б як основу для національної економіки, так і національну інфраструктуру держави. Наявність державного кордону впливала також на рівномірне і одночасне поширення національно-політичних ідей. Йдеться про існування жорстокої цензури по обидва боки кордону. Доходило до абсурду, коли людину, яка перетинала кордон, обстежували повністю, включаючи анальний отвір. Російські українці діставали інформацію про український рух в Австрії, як правило із цензурованої австрійцями преси. Щоб така газета потрапила в Росію, її мала перевірити на наявність крамоли ще й російська цензура. І після такої процедури, на підставі такої інформації, наддніпрянські українці пробували розробляти програми єдиного національного руху. З реальністю це мало стільки ж спільного як відображення у кривому дзеркалі.

Що стосується персонального обміну, то й він не був достатньо інтенсивним. Для того щоб Михайло Грушевський міг переселитися до Львова і викладати в місцевому університеті, за нього мали поручитися такі поважані в Австрійській державі особи як Олександр Барвінський, але навіть це не звільнило його від тривалого стеження та написання низки донесень із характеристикою його діяльності. Відомий український мислитель Михайло Драгоманов змушений був залишити Російську імперію і виїхати на еміграцію. Проте, не зважаючи на те, що він кілька років був відірваним від України, а отже не мав реальної картини тамтешньої ситуації, не переставав давати поради зі Швейцарії або Софії. Для нього було достатньо кількаденного перебування в Галичині, щоб наклеїти усьому українському рухові цього краю ярлик дріб'язкового, провінційного та безідейного. Погоджуюся з тим фактом, що перенесення на український ґрунт модерних на той час лівацьких ідей зіграло свою позитивну роль, але тільки в Галичині, де виникла група молодих інтелектуалів, що захопилися новими теоретичними розробками і зіграли роль каталізатора в подальших процесах. З огляду на певну зрілість українського руху в Галичині, аграрно-соціалістичні концепції Драгоманова були виштовхані на маргінес, а центральне місце зайняли ліберально-демократичні ідеї, притаманні всім європейським рухам. З Наддніпрянською Україною доля зіграла злий жарт. Місцеві українці з огляду на соціальну однорідність змушені були внести до своїх програм постулат про конфіскацію поміщицьких земель і безоплатний їх розподіл межи селянами. На думку тодішніх українських політичних лідерів тільки така ідея могла привабити українських селян і згуртувати їх під українськими прапорами. Внесення цього постулату до програм східноукраїнських партій надало українській ідеї виразного комуністичного забарвлення. І, фактично пропагуючи українську ідею у такому виданні, українські партії готували ґрунт для перемоги більшовицьких сил. Залишається загадкою, чому М.Грушевський, провівши 20 років у Галичині, будучи обізнаним із програмами не тільки місцевих українських партій, але й надбанням європейської політичної думки, навіть не спробував внести корективи до платформи тієї партії, де він був одним із лідерів. Напевно тому, що Галичина так і залишилася для нього чужою, де спрацьовували ненависні для нього нереволюційні теорії "органічної праці", або "політики малих діл".

В той час дуже багато говорилося про Галичину як український П'ємонт. Але реально ситуація була не до порівняння. Національні імпульси, що виходили з Галичини, не завжди були прийнятними для всієї України, оскільки між двома суспільствами існувала серйозна інконгруентність. До цього належали також і ментальні та конфесійні розбіжності, при цьому варто наголосити на важливій ролі греко-католицької Церкви не тільки в суспільстві, але й в політичному житті Галичини. Конфесійна приналежність відігравала на той час досить важливу роль, оскільки приналежність до православ'я була одним з факторів національної самоідентифікації у росіян. Помітним був також брак культурного та інформаційного обміну між обома українськими рухами.

Істотні різниці існували також у сфері партійних орієнтацій. Наприклад, політичні партії Галичини відразу оголосили, що проводитимуть свою політичну роботу лише в конституційних рамках і що орієнтуватимуться лише на блок держав, до якого входитиме Австрія. При цьому українські партії Галичини використовували лише легальні методи політичної діяльності, відкидаючи революційні.

Український політичний рух в Австро-Угорщині також не був гомогенним. Витворилося два основні політичні угруповання, їхня поява була викликана розходженнями в поглядах на вибір тактики. Поділ відбувся в результаті взаємних звинувачень у надмірній лояльності до австрійського уряду та занедбанні українського опозиційного напрямку. Про те, що стратегічні плани цих двох угруповань були ідентичними, свідчить той факт, що не відбулося структурного оформлення так званого "офіціозу" та опозиції.

Офіційну і цілком лояльну до австрійського уряду і держави групу очолили такі відомі політики як буковинець Микола Василько та лідер галичан Кость Левицький. Микола Василько, завдяки своєму аристократичному походженню та навчанню в Терезіанській академії у Відні, зміг пізніше налагодити добрі контакти в урядових та фінансових сферах імперії. Ці дві події визначили його політичне кредо - він був австрійським державником і не уявляв собі життя поза імперією Габсбурґів[5]. У листі до Вільгельма фон Габсбурґа він сам визначив свою політичну орієнтацію, назвавши себе "австрійським патріотом, по-справжньому відданим династії Габсбурґів"[6]. Беззаперечне лідерство цієї особи в політичному русі Буковини та успішна діяльність в урядових віденських колах, дозволили йому підпорядкувати собі навіть провід української галицької політики. Разом із К.Левицьким вони утворили тандем, що сповідував ультралояльний політичний курс. Саме це явище спонукало українських галицьких політиків згуртуватися в опозиційну до цього курсу групу. Лідером її став Є.Петрушевич. Подальші події розгорталися в рамках протистояння цих двох течій, причому опоненти лоялістського курсу так і не запропонували не тільки нових гасел, але й навіть нових методів політичної боротьби. Вони так само обрали за основу автономістську ідею.

І лише під тиском обставин австрійські українці опинилися в 1918 р. перед вибором між ідеєю соборної України та імперською лояльністю. Більшість схилялася до ідеї автономії в межах зреформованої держави Габсбурґів. Цей вибір був продиктований багатьма причинами. Вступаючи у світову війну, австрійські українці однозначно визначилися, що воюватимуть на стороні блоку Центральних держав[7]. Рішення було прийняте як з огляду на слабкість українського національно-політичного руху для виконання якихось кардинальних завдань, так і з огляду на приналежність до Антанти Росії. Отже, українські політичні партії твердо обрали за основу політику орієнтацій. Ще одним фактором, який спонукав до обрання орієнтаційного принципу, було те, що політичний провід українського руху складали люди прагматичного характеру, які усвідомлювали, що для повноцінного функціонування державного організму потрібно мати відповідно вишколених та досвідчених чиновників. Оскільки українці лише за рідкісними винятками належали до крайової системи управління, то це так само вносило свої корективи до партійних програм.

У передмові до книги „Золоті ворота", оцінюючи тогочасну українську політику, Василь Кучабський називає такі джерела цього політичного вибору: „З уваги на безсилля українського народу були дуже небажані, хоч би й найменьші перешкоди з боку займанщицьких держав - Австрії та Росії. Тому одною з найважніших функцій української політики мусило стати переконування займанщицьких держав, що скріплення національної свідомости й культури українського народу не ослабить його лояльности до здобувчої держави. Тактика лоялізму, на якій ніби-то в українськім національнім інтересі не сміла впасти тінь підозріння, перемінилася в аксіому української політичної думки"[8].

Так, Кость Левицький упродовж 1917 року не переставав наголошувати на тому, що головним завданням українського політичного руху є: "Визволення українських областей від чужого володарства та створеннє державно правних органів із самоуправою українського народу"[9]. Реалізацію цієї вимоги він однозначно пов'язував із Австро-Угорщиною. Він писав: "... завсіди мало воно характер чистий, а не двозначний супроти монархії Габсбурґів"[10]. Якщо такі заяви К.Левицького можна віднести на рахунок його особистих ангажувань до лоялістської, проавстрійської групи, то мушу зазначити, що й позиція радикальнішої групи не дуже відрізнялася в цьому питанні. Опозиційна Українська Парламентарна Репрезентація прийняла ще в лютому 1917 року резолюцію: "Українці не жадають нічого иньшого, як сего щоби лишити ся в тісній приналежности до Австрії, щоби вони не залежали від иньших, їм по букві конституції рівнорядних чинників, але щоби були безпосередно державі підчинені (reichsunmittelbar)"[11].

Про об'єднання в соборну Українську державу згадувалося лише під час політичних торгів із черговим урядом, коли хотіли натиснути на австрійську владу для вирішення питання відкриття українського університету, чи при вирішенні питання поділу Галичини. Цю тактику аналізував згодом у 1919 р. голова УНДП К.Левицький. Він стверджував, що станом на 1918 р. українські націонал-демократи чітко сформулювали свої вимоги перед центральною австрійською владою: „[...] або українські области австрійскої монархії дістануть при Австрії належний їм окремий державно-правний устрій з виключенням польського верховодства, або - як Австрія сего не схоче чи не може перевести - наша дорога йде не до Варшави, але до Київа, аби з'єдинитися з Українською державою, що Українською Центральною Радою в Київі проголосила була свою самостійність"[12].

Лише у вересні-жовтні українські політики починають вести подвійну гру, розробляючи варіант орієнтації на перебудову імперії на федеративних засадах та готуючи одночасно підвалини власної державності. Депутат австрійського парламенту й один із найяскравіших опозиціонерів Лонгин Цегельський так писав у своїх спогадах: „Назверх ми були лояльні Австрійці, але приготовляли переворот. Якби Австрія ще врятувалась, ми входили б у її федеративну побудову. Якщо б вона розпалася, ми були рішені й приготовані проголосити нашу самостійну державу, готову на евентуальну злуку з Великою Україною"[13].

Певною мірою сподівання на можливість реформування Австро-Угорської монархії посилили події, пов'язані з підписанням Брестського мирного договору, за яким держави центрального союзу не тільки визнавали існування суверенної Української Народної Республіки, але й таємним додатком гарантували утворення української національно-політичної автономії у складі монархії Габсбурґів. З цієї нагоди відбулося надзвичайне засідання Народного Комітету. У прийнятій на ньому резолюції УНДП вітала визнання факту існування Української держави та заявляла, що і „весь український нарід Галичини зголошує своє право до державности в межах габсбурзької монархії"[14].

Але подальші події швидко змінили ці настрої. Польське населення Східної Галичини відповіло на умови Брестського договору страйками та мітингами, чим намагалось призупинити виконання Австрією згаданих зобов'язань. І хоча українські партії змогли протиставити ще більш масовий рух за дотримання прийнятих у Бресті зобов'язань, все ж австрійський уряд не наважився їх виконувати[15]. Ще одним ударом по позиціях переконаних автономістів став переворот у Києві. Німецькі війська, розігнавши Українську Центральну Раду, підтримали новий уряд гетьмана Павла Скоропадського. Ця подія значно зменшувала можливість маневру для австрійських українців, оскільки погрози об'єднатися в одну Українську державу більше не діяли. К.Левицький розглядав три варіанти виходу з цієї ситуації: „Три шляхи української політики станули перед нами: один годитися з гетьманом, бо гетьман має добрі наміри у справі самостійности української держави, другий - союзом українських партій побороти гетьманську владу, на річ демократизації української держави, третій - чи підмагати австро-німецький рух на Україні"[16].

На засіданні Народного Комітету 11 травня 1918 р. була прийнята недвозначна резолюція з осудом брутального втручання Німеччини у внутрішні справи України та фактичного розриву брестських зобов'язань[17]. Провід УНДП визнавав право подальшого формування державної влади за політичними організаціями, що творили Українську Народну Республіку. Крім того, Народний Комітет заявляв, що „[...] осередні держави домагаючися від УНР виконання Берестейського договору і його додаткових умов, є правно й морально зобов'язані виконати рівночасно всі свої зобов'язання, прийняті Берестейським договором і всіми додатковими, як явними, так і довірочними умовами супроти УНР і цілого українського народу". Це означало, що Центральні держави мусили б піти на передачу Холмщини й Підляшшя УНР. А щодо планів австрійського уряду стосовно перебудови держави, то знову ж йшлося про "домаганє українського народу, щоби австрійське правительство по думці своїх зобов'язань перевело поділ Східної Галичини з Буковиною в окремий державний організм у рамах Австрії"[18].

З початком 1918 р. майже не залишилось політиків, які не бачили б, що розпад Австро-Угорської імперії є невідворотним. З цього моменту по всій імперії починають творитися різні таємні групи, що розробляли моделі подальшої перебудови держави. Українські політики ніяк не могли відійти від принципу обов'язкової легітимності влади, тому при виробленні власних планів весь час оглядалися на Австрійську державу[19]. Наприклад, група К.Левицького вирішилася лише на вимогу проведення аграрної реформи і це в 1918 році. Цю вимогу група розцінювала як надзвичайно радикальний крок і прирівнювала до замаху на австрійську владу: „Тоді уже (осінню 1918) ставало нам ясно, що мусить прийти до перевороту. І тоді виринула думка на Народнім Комітеті, що мусимо приступити до державного замаху під кличем аграрної реформи по мислі програми нашого сторонництва, котра постановляє домаганнє викупу землі, передовсім більшої посілости на загальну власність народу й достатчування тої землі: нашим безземельним і малоземельним селянам-хліборобам під догідним для них услів'ям"[20].

Висування такої вимоги в умовах, коли інші народи імперії уже заявляли про творення власних держав було свідченням запізнілого включення українців до цього процесу. Лише восени 1918 р. керівництво Народного Комітету змінює основне гасло своєї діяльності і приступає до підготовки державного перевороту. Секретар Народного Комітету Степан Баран залишив спогади про це історичне рішення: „Для нас оставало одно, в останній хвилі приготовитися як слід, щоби українські землі Австро-Угорщини не попали в чужу кормигу. Це і було причиною, що я по повороті із села з початком вересня 1918 р. на першому поферійному засіданні НК, що до цього часу задержав провід нашого внутрішнього політичного життя у краї, дня 7 вересня 1918 р. порушив яко секретар НК повищу справу, вказуючи на потребу підготовки наших сил на хвилину розвалу Австро-Угорщини, коли зайде потреба творення власного державного організму"[21]. На засіданні Народного Комітету, що проходив в умовах суворої конспірації, було вирішено створити постійно діючий координуючий орган для підготовки державного перевороту. З цією метою при Народному Комітеті були утворені дві додаткові комісії: „[...] комісию організаційну для інформації органів у справі перейму адміністрації східно-галицького краю, як також комісію військову, аби підготовити оружну силу до переведення державного перевороту"[22].

Але окремі члени УПР мали свій план підготовки повстання[23]. Лідером цієї альтернативної групи був о.Йосиф Фолис. Спочатку вона схилялася до ідеї „перебудови Австро-Угорщини на федеративних основах"[24], зміст якої полягав у тому, щоб переконати австрійського імператора „[...] зробити державний замах згори - цебто розв'язати чи завісити парлямент, та ввести цісарським едиктом нову державну конституцію, а саме окремі автономні, національні краї-держави, сфедеровані під одним монархом і в одному федеральному парляменті для закордонних і воєнних справ"[25].

Для здійснення цього плану о.Й.Фолис та Л.Цегельський установили контакти із представниками національно-політичних рухів словенців, хорватів та чехів. На спільній нараді восени 1918 р. ці представники прийняли рішення домагатися в імператора Карла „[...] до часу перевороту так позміняти командантів і військові залоги у національних столицях, щоб вони пішли на руку національним конституантам і здавили всякі заворушення, звернені проти перевороту"[26]. Для проведення підготовчої роботи серед українців в австрійських збройних формуваннях, було вибрано поручника Бубелу. Його помічниками стали сотник В.Огоновський та четар Д.Паліїв[27]. У своїх спогадах Л.Цегельський писав: "Переворот тайно був вирішений провідниками Української Національної Ради ще в серпні 1918 р., коли ставало ясно, що Австрія не вимине катастрофи. Тоді вже намічено на організатора перевороту поручника австрійської армії Бубелу, людину рішучу, спокійну, зрівноважену та дискретну. Вибір цей зроблений був о. Йосипом Фолисом, парляментарним і соймовим послом зі Львівщини, що саме помер, не дочекавшись перевороту". Через несподівану смерть о.Й.Фолиса, план частково було зірвано. Але „трійка для проведення військового перевороту" все ж виконала своє головне завдання, розробивши не тільки процедуру зміни влади, але й, визначивши проукраїнські сили в австрійських збройних формуваннях та, об'єднавши їх у систему таємних організацій. Комісія, що мала таємний характер і, за словами Л.Цегельського, 25 жовтня 1918 р. вже могла „повідомити загально львівську Делегатуру Української Національної Ради та віденську Делегатуру про закінчення підготовки до перевороту на просторі від Сяну по Збруч"[28].

Старшини, що прибули на заклик комісії, погодилися на створення окремого українського військового комітету. Є підстави вважати, що саме цей комітет відіграв визначальну роль у підготовці першолистопадових подій. Цей комітет збирався в Музеї НТШ і підтримував контакти з військовим комітетом[29]. Від його імені В.Панейко виїхав на Буковину, щоб налагодити зв'язок з Українськими Січовими Стрільцями, добитися їх пересилки до Львова і визначити коменданта повстання. Не будучи впевненим у відданості українській справі Вільгельма Габсбурґа, який був військовим комендантом легіону УСС, за допомогою О.Луцького Василь Панейко добився призначення на цю роль Д.Вітовського[30]. В.Панейко був незадоволений і цим вибором і тому наполягав у Військовому комітеті на призначенні іншого організатора повстання. Він добився дозволу поїхати до Києва, "щоб Гетьман призначив когось на коменданта". У плани галицьких політиків входила особа Удовиченка, але гетьман відмовився і не підтримав цю кандидатуру. Можливо це була одна із форм безболісного розриву із галичанами з боку гетьмана.

Загальнополітичне керівництво процесом формування української держави було вирішено передати конституанті під назвою Українська Національна Рада[31]. Резолюції, які проголосив Є.Петрушевич на зборах 18 жовтня 1918 р., не задовільнили представників Української соціал-демократичної партії, проти них також виступила частина радикалів та націонал-демократів. Причиною розбіжностей стала відсутність пункту про об'єднання українських земель Австро-Угорщини з Українською державою[32].

Політичні провідники українського руху в Австрії мотивували свою позицію тим, що для проголошення об'єднання земель у соборну Українську державу у них не достатньо сил. На їх думку, потрібно було такої сильної революційної влади, яка б змогла відірвати українські землі від Австро-Угорщини, протиставитися польським намаганням захопити владу в краї і провести об'єднання з Наддніпрянською державою. Свідченням того, що у жовтні 1918 року українські політики не збиралися цілком розривати з Австрією є той факт, що, формуючи 19 жовтня на засіданні Української Національної Ради склад делегатур, поряд із галицькою та буковинською було вирішено утворити виконуючу делегацію у Відні[33]. До того ж, значна частина українських політиків залишалася у Відні не тільки в жовтні, але й після проголошення Західно-Української Народної Республіки. Форсувати події заставила українців звістка про призначення дати приїзду до Львова Польської ліквідаційної комісії для перебрання влади в краї. Як правдиві легітимісти та лоялісти австрійські українці ще чекали якийсь час на наказ із Відня, але ці очікування були марними і лише тоді вони погодилися на державний переворот.

[1] Баран С. Наша програма і організація. Програма і організація Української національно-демократичної партії. - Львів, 1913. - С. 9-10.

[2] Наша партия, єї програма і організація // Будучність. - 1899. - Ч. 11. - С. 6.

[3] Deutsch K. Nationalbildung - Nationalstaat - Integration. - Dusseldorf, 1972. - S. 23.

[4] Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. - Munchen, 1994. - S. 143.

[5] Баран С. Микола Василько (Некролог) // Діло. - 1924. - 8 серп.

[6] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІА у Львові). - Ф. 309 (Наукове товариство імені Т.Шевченка). - Оп. 2. - Спр. 109 (Лист М.Василька до Вільгельма Габсбурга від 24 квітня 1917).

[7] Лозинський М. Українська революція. Галичина в 1918-1920 рр. - Відень, 1922. - С. 11.

[8] Золоті ворота. Історія Січових Стрільців 1917 - 1919. - Львів, 1937. - С. 6.

[9] Левицький К. Сьогочасний стан української справи. 1917 рік // Діло. - 1917. - 6 січ.

[10] Там само.

[11] Рішення парляментарної комісії УПР // Українське слово. - 1917. - 20 лют.

[12] Левицький К. Национально-демократичне сторонництво в 1918 р. // Република. - 1919. - 1 квіт.

[13] Цегельський Л. Від легенд до правди. Спомини про події в Україні зв'язані з Першим Листопадом 1918 р. - Ню-Йорк - Филаделфія, 1960. - С. 33.

[14] З Народного Комітету // Українське слово. - 1918. - 15 лют.

[15] Українське слово. - 1918. - 20 лют.

[16] Левицький К. Национально-демократичне сторонництво в 1918 р. // Република. - 1919. - 1 квіт.

[17] Народний Комітет про державний переворот у Київі і парляментарну крізу в Австрії // Діло. - 1918. - 14 трав.

[18] Там само.

[19] Після того, як імператор Карл відхилив вимогу українців про поділ Галичини, і коли стало зрозуміло, що навіть згідно з новим принципом перебудови монархії створення української автономії не передбачається, галицькі українські політики продовжували чекати на відповідний законодавчий акт. Саме тому вони проголосили об'єднання українських етнічних територій в Австро-Угорщині лише після появи маніфесту імператора Карла I про перебудову Австрії (16 жовтня 1918) (Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. - Berlin, 1934. - S. 31).

[20] Левицький К. Национально-демократичне сторонництво в 1918 р. // Република. - 1919. - 1 квіт.

[21] Баран С. До історії повстання ЗУНР // Діло. - 1923. - 6 січ.

[22] Левицький К. Национально-демократичне сторонництво в 1918 р. // Република. - 1919. - 1 квіт.

[23] Про те, що в УПР існував свій окремий план дає підставу говорити розбіжність інформації у спогадах Л.Цегельського та С.Барана

[24] Цегельський Л. Цит. пр. - С. 25.

[25] Там само.

[26] Там само.

[27] Там само. - С. 17.

[28] Там само. - С. 36.

[29] До складу військового комітету, окрім названих вище військовиків входили такі цивільні особи: І.Кивелюк, С.Баран, В.Панейко, О.Назарук і М.Лозинський (Військовий комітет // Діло. - 1928. - 1 лист).

[30] Панейко В. Перед Першим Листопада // Діло. - 1928. - 1 лист.

[31] Лозинський М. Українська революція. Галичина в р.р. 1918 - 1920. - Відень, 1922. - с. 27.

[32] Лозинський М. Цит. пр. - С. 31.

[33] Там само.