Семінар:

Ґендерні студії в Україні: стан, проблеми, перспективи

Оксана Кісь

17 серпня 2000

Суттєвий поворот в жіночих студіях в середині 80-их років відбувся внаслідок їх поєднання з новітніми формами наукового та суспільного дискурсу (постмодернізму) та теоретично-концептуальних вчень (насамперед – соціального конструювання, постконструктивізму, деконструктивізму та ін.). Результатом такої інтеграції стала поява нового терміну, а незабаром і нової теорії, і засадничо-нового методологічного підходу до вивчення культури і суспільства. Йдеться про категорію ґендера.

Дослівно термін “ґендер” перекладається з англійської як “рід” у лінгвістичному сенсі цього слова (наприклад, рід іменника). В межах соціальних наук цей термін вперше був використаний американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці “Стать і ґендер: про розвиток мужності та жіночності” (1968). У його сучасному значенні термін “ґендер” використали дослідниці-феміністки Гейл Рабін, Андрієн Річ та ін. на противагу термінові стать (sex) як категорії суто біологічній. Сьогодні ґендер розглядають як соціальний конструкт, реальну існуючу систему міжособистісної взаємодії, за допомогою якої створюється, підтверджується та відтворюється уявлення про чоловіче та жіноче як категорії соціального рівня. Інакше кажучи, ґендер – це соціальні вияви статі, або ж просто “соціальна стать”. По суті, ґендер є соціокультурним аналогом статевого (біологічного) диморфізму. Відтак стать як категорія складається з двох посутніх компонентів – статі біологічної (sexus) та статі соціальної (gender).

Одне з ключових понять, що ними оперує сучасна ґендерологія (а раніше – феміністична теорія та феноменологія) – патріархат, що визначається як система влади та домінування чоловіків над жінками, що є – завдяки дії суспільних, політичних, економічних інституцій – джерелом гноблення жінок. Витоки сучасного соціологічно-психологічного його прочитання містяться у працях американської вченої Ненсі Ходоров, яка розглядала патріархат як систему соціальних відносин з характерним чоловічим домінуванням над жінкою. На початку 90-х років Сільвія Волбі розвинула теорію патріархату, вбачаючи у ньому насамперед систему соціального чоловічого контролю і порядку, що трансформувався з мікрорівня (сім’ї) до макрорівня (системи суспільних відносин). Відтак всі сучасні суспільства перебувають в ідеологічних тенетах патріархату, відрізняючись лише за ступенем і характером прояву ґендерних нерівностей.

Сучасна теорія ґендеру доводить, що суспільні відмінності між чоловіками та жінками не мають біологічного походження, не є одвічно-даними, але лише набутими, приписаними індивідові суспільством. Ця ідея найкраще висловлена у знаній сентенції Сімони де Бовуар: “Жінкою не народжуються, жінкою стають”.

Сучасні ґендерні дослідження головну увагу зосереджують не стільки на проявах ґендеру, скільки на механізмах його відтворення. В межах історичних дисциплін з’явилася нова галузь – історична андрологія (у відповідь на розгортання історичної фемінології 80-их). Відтак зроблено вагомий крок до становлення справді ґендерної історії – історії взаємин статей, чи то історії розвитку ґендерної системи. Ґендерну систему слід розглядати не лише як ідеї та інститути, але й як поведінку індивідів та всі види комунікативної інтеракції.

Сама постановка питання про ґендер (як сукупність соціальних ролей, приписуваних індивідові) передбачає певну (часто значну) відмінність між його чоловічим та жіночим варіантом, тобто певну статево-рольову (ґендерну) диференціацію, яка виявляє себе в:

- статево-віковому поділі праці;

- специфіці процесів ґендерної соціалізації;

- сімейній статевій стратифікації;

- особливих моделях (нормах) поведінки;

- розподілі реальних прав та обов’язків.

Однак ґендерні дослідження не зосереджуються виключно на дослідженні сфер, в яких експліцитно виявлена ґендерна диференціація (чи то ґендерний дисбаланс). Головним здобутком ґендерного підходу є урахування багатоваріантного впливу фактора статі на будь-які об’єкти досліджень в межах соціальних та гуманітарних дисциплін.

Стереотипи фемінінності/маскулінності та ґендерні ролі співвідносяться як ідеальний та реальний образи, що корелюють більшою чи меншою мірою, залежно від сукупності дії суб’єктивних і об’єктивних чинників.

Ґендерний стереотип – комплекс стійких уявлень (про чоловіків чи жінок), що сформований історично і детермінований соціокультурно. Ґендерні стереотипи пронизують усі ланки життєдіяльності етносу, окреслюючи властиво чоловічі чи жіночі риси вдачі, сфери і стиль самореалізації, особливості виховання, а також вказують на суспільний престиж статі.

У процесі інтеріоризації (засвоєння) індивідом стереотипу статі, той набуває для нього особистісного змісту – перетворюється на усвідомлені мотиви та позасвідомі спонуки поведінки, цілеспрямовуючи та впорядковуючи її.

У доіндустріальних суспільствах маскулінні та фемінні риси вважають суворо дихотомічними, а будь-яке відхилення від нормативу сприймалось як патологія. Традиційно жіночими вважали слабкість, залежність, пасивність, м’якість, емоційність, експресивність та орієнтованість на інших, на противагу силі, незалежності, активності, агресивності, раціональності, орієнтованості на індивідуальні досягнення, що їх вважали одвічно-чоловічими прикметами. Такі уявлення містять деяку частку істини, оскільки експериментальним чином доведено, що відмінність чоловічого стилю життя як більш предметного та інструментального від переважно емоційно-експресивного жіночого стилю посідає міжкультурну валідність.

Численні науково обгрунтовані соціально-психологічні експерименти (їх описано у книзі Девіда Марєрса “Соціальна психологія”, що видана в Санкт-Петербурзі у 1997 році) доводять також істинність наступних тверджень:

- жінки менш агресивні за чоловіків, більше за них схильні до опіки (турботи);

- жінки більше взаємозалежні, аніж чоловіки, більше орієнтовані на стосунки з людьми, виказують вищі показники комфортності;

- жінки емоційно-чутливіші, більш здатні на емпатію (співпереживання), краще декодують невербальні емоційні повідомлення (міміку, жести, пози);

- чоловіки більш домінантні;

- чоловіки ініціативніші у статевих стосунках;

- жінки частіше звертаються по допомогу і частіше за чоловіків отримують її.

У переважній більшості суспільств чоловіки сприймаються головним чином в статусно-рольових категоріях, а жінки – майже виключно в термінах їх відношення до чоловіків (як їхні матері, дружини, сестри). Такий стан речей, коли саме чоловік є точкою відліку та мірилом культурних цінностей та норм, отримав у соціальних науках назву андроцентризм. Йдеться про зосередження уваги на чоловікові, який визначає сукупність засадничих вартостей домінуючої культури, де саме чоловіки та їх поведінка є джерелом норм. Вперше цей термін вжила Шарлота Перкінс Гілман, звернувши увагу на той факт, що европейська культура репрезентує чоловіче бачення (світогляд) і віддає перевагу чоловікам.

Отже, світоглядних структурах кожної нації (як на ідеологічному, релігійно-філософському, так і на рівні повсякденної свідомості) фундаментальна опозиція “чоловіче/жіноче” набуває форми особливих стереотипних уявлень пр чоловіка та жінку. Посідаючи значну етнокультурну специфіку, сформовані історично, стереотипи фемінінності/маскулінності (ґендерні стереотипи) нерозривно пов’язані із властивою кожній культурі системою вартостей. Для українців чи не найважливішими з таких базових вартостей були “сім’я” і так звана “ідея національної державності”.

На тлі здобуття Україною державної незалежності “національна ідея” набуває свого найповнішого розгортання, перетворюючись із компонента світогляду (чи духовності) у наріжний камінь ідеології нової України. Саме в контексті втілення національної ідеї, під гаслом відродження національної духовності, етнічної ідентичності та культурних цінностей відбувається інтенсивна реактуалізація численних ретроспективних міфів.

Ідеалізація історичного досвіду та традиційного укладу неминуче спричинили й беззастережне прийняття за єдино-правильні й базових складових повсякденної колективної свідомості – ґендерних стереотипів та відповідних уявлень про соціальні статуси та ролі чоловіків та жінок. Такими ж непорушними, незмінними, освяченими історією, Богом та людьми проголошено такі “найприродніші” для жінки ролі, як “матір”, “дружина”, “господиня дому”, “хранителька традицій та духовності” тощо.

Йдеться не лише про екстраполяцію традиційних консервативних уявлень на наш час у теоретичному сенсі, але й про активне практичне їх насадження шляхом постійної експлуатації символу “матері” (конселяторного конструкту, в межах якого поєднались образи поганського міфологічного персонажу “берегині”, християнської Матері Божої та Великої Матері-України) та маніпулювання літературно-фольклорно-ідеологічним міфом про особливу “Українську Жінку” на всіх рівнях та у всіх суспільних сферах.

Наскрізь просякнуте консервативними уявленнями про другорядний суспільний статус та “природні” соціальні ролі жінки українське етнокультурне середовище активно протидіє проникненню та вкоріненню в суспільну свідомість новітніх ідей ґендерної рівності. Феміністичні теорії оголошуються нерелевантними для українського грунту. Підставою для такого твердження стає реактуалізований (бо ж сформований ще у XIX ст.) міф про одвічно рівноправне становище української жінки в суспільстві та сім’ї.

Попри формальне визнання домінування чоловічого начала у всіх сферах, українцям усіма засобами навіюється думка про невидиму, проте цілком реальну силу впливу (ба навіть владу) жінок на суспільні процеси, явища, події, подібні тенденції Ніколь Клод Матьє вважає одним із механізмів дії андроцентризму суспільного дискурсу. Усі ці засоби впливу діють водночас як механізми, які, по-перше, зобов’язують нашу сучасницю-українку цілковито поринути у сім’ю та присвятити своє життя реалізації свого одвічного “природного” покликання. По-друге, думка про “виняткову значущість” жіночої місії у процесах “відродження” (нації, духовності, державності, усієї системи етнокультурних цінностей) спричиняє потужну, але примарну ейфорію. Жінку вже вкотре названо головним другом, помічником порадником чоловіка у його великих, значущих, поважних “чоловічих” справах. Цю думку розгорнула в статті “Recasting Representations of Women in Contemporary Ukraine. Ungendering the Gender” (що незабаром буде опублікована у збірнику “Студії з Інтегральної культурології 3. FEMINA”) Мар’яна Рубчак, ілюструючи її численними прикладами висловлювань українських політичних діячів – чоловіків та жінок. Такий спосіб бачення жіночого покликання не залишає місця для індивідуальної ініціативи, власних інтересів, особистих досягнень жінки, підпорядковуючи усе її буття ідеї “служіння” вищим цілям. Невід’ємною рисою повсякденної свідомості вже тепер наших сучасників знову стала теза про те, що пріоритетними соціальними функціями жінки повинні бути прокреативна, соціалізуюча та домогосподарча.

Неоромантична ідеалізація історичного минулого та традиційного укладу життя, що охопила всю українську людність у перші роки незалежності (у контексті “національного відродження” української етнокультурної спільноти), стала також чи не найприкметнішою рисою діяльності жіночих організацій, що виникли і почали діяти в цей час.

Болісна та деструктивна співприсутність в одному й тому ж полі свідомості успішної жінки консевативних ґендерних стереотипів та сучасних демократичних ідей ґендерної рівності спричиняє рольовий конфлікт (комплекс суб’єктивних негативних переживань жінки з приводу труднощів узгодження виконання ролей в професійній та сімейній сферах) [Гаврилиця 1998:65]. Його розв’язання – вибір між кар’єрою та сім’єю – найчастіше відбувається на користь останньої – цей феномен називають “відмовою жінки від кар’єри” [Фридан 1994].

Характерно, що антиномічність цих двох векторів не усвідомлювали (аж до 1997-1998 років!) навіть лідери деяких жіночих організацій. Спроби ж синтезу ретроспекціонізму та фемінізму виявились, як і слід було очікувати, нерелевантними і на теоретичному, і на практичному рівні. Це, в свою чергу, неминуче спричинило прискорення процесу увиразнення та уточнення ідеологічних преференцій окремих жіночих груп, відтак – дало поштовх до певної спеціалізації українського жіночого руху. Через це зосередження зусиль жіноцтва навколо розробки та впровадження дієвого національного механізму реального забезпечення рівних можливостей чоловіків та жінок відбулося із значним запізненням.

В сучасній україністиці спостерігаємо парадоксальне явище: з одного боку формальне визнання та повсюдне наголошення особливої ролі та місця української жінки в українській сім’ї, громадсько-політичному житті, ба, навіть в історії України, оспівування українських “мадонн” різного гатунку та чи не тотальне поклоніння Матері та Материнству: з іншого – цілковита відсутність грунтовних досліджень відповідних аспектів традиційної культури. Жінка в українців вважається темою сакральною, відтак – табуйованою. Та чи на користь це самим українцям? Міф про “Українську Жінку”, цей колаж гіпертрофованих літературних образів, історичних легенд та ідеологічних гасел (з незначною домішкою історичної правди) навряд чи може заповнити існуючу досі лакуну в соціальній історії України та задовольнити запити серйозного вченого-україніста.

Академічна та університетська наука залишається ригідною та несприйнятливою до проблематики, пов’язаної з дослідженнями соціокультурних аспектів статі. Викладання ґендерно-орієнтованих дисциплін все ще не стало інтегральною складовою вищої освіти. У жодному ВНЗ України ми не знайдемо спеціалізації “ґендерні дослідження” або “жіночі студії” (хоча подібна практика є звичним явищем у провідних університетах світу). Обмаль (а подекуди й зовсім нема) навчальних курсів, замало кваліфікованих лекторів, а відтак – катастрофічно низький рівень ґендерної освіти дає нам підстави говорити про поки що вельми сумні перспективи розвитку цієї ділянки знань в Україні.

Саме гостра нестача глибоких досліджень з ділянки ґендерних та жіночих студій, а також тотальна необізнаність з доробком світової феміністичної думки спричинила появу значної кількості науково-дослідних центрів відповідного прямування, головною метою діяльності яких є заповнення цієї величезної прогалини в гуманітарних науках України. Серед таких осередків “ґендерного” просвітництва, діяльність яких має значний розголос і визнання в Україні та за кордоном, назвемо насамперед “Харківський Центр Ґендерних досліджень” (Ірина Жерьобкіна, Завен Баблоян, Вікторія Суковата), заснований Соломією Павличко Київський “Центр Ґендерних студій” (Ніла Зборовська, Віра Агеєва, Світлана Шліпченко), “Київський Інститут Ґендерних Досліджень” (Наталя Чухім), “Одеський науковий жіночий Центр” (Людмила Смоляр), Львівський Науково-Дослідний Центр “Жінка і Суспільство” (Ліліана Гентош, Оксана Кісь, Вікторія Середа).

Серед наукових публікацій з ґендерної та феміністичної проблематики вирізняються насамперед праці літературознавців, що застосовують у своїх дослідженнях методику феміністичної літературної критики (книги Соломії Павличко, Ніли Зборовської, Наталії Гундорової), що засвідчують значну, порівняно з іншими ділянками знань, закоріненість ґендерного дискурсу у цій сфері.

Окремо слід виділити видання Харківського Центру Ґендерних Досліджень “Ґендерные исследования” (вийшло в світ 4 випуски). Попри публікації якісних перекладів класичних праць з ділянки феміністики, а також окремих цікавих досліджень російських вчених, тут досить часто трапляються низькопробні псевдонаукові статті, що не лише не відповідають засадам академічності, але ще й мають виразне ідеологічне (про-московське чи то антиукраїнське) забарвлення. На жаль, те саме можемо стверджувати і відносно інших книг, підготованих ХЦГД (зокрема, збірника "Femina Postsovietica” та праці І.Жерьобкіної “Женское Политическое Бессознательное”). З іншого боку, діяльність цього центру охоплює ділянку, яка практично не розвивається в Україні, а саме – підготовку та видання підручників, без яких, як відомо, жодна дисципліна не може повноцінно викладатись та вивчатись. Отже, в доробку ХЦГД – “Теория и история феминизма. Курс лекций” та книга Ірини Жерьобкіної “ “Прочти мое желание…” Постмодернизм. Психоанализ Феминизм” (огляд сучасних теоретичних підходів та засад в жіночих і ґендерних дослідженнях Заходу). Однак, попри незаперечну цінність цих книг, вони є практично недоступні українському читачеві. І йдеться не лише про мову видань, а про той сумний факт, що друк їх здійснюється в Росії, а відтак і розповсюджуються вони переважно в Москві (в Україні їх можна придбати либонь лише в Харкові). Щоправда, деякі українські центри ґендерних досліджень отримують видання ХЦГД поштою безкоштовно, і за це, без сумніву, слід віддати належну дяку керівникам Центру. Важливим аспектом діяльності Центру є інформаційна: сила-силенна інформації, що так чи інакше стосується окресленої проблематики, безкоштовно розсилається електронною поштою усім абонентам мережі, що її заснував Центр.

За книгами та публікаціями робимо висновок про те, що жіночі дослідження пустили глибоке коріння в історичних науках. Йдеться насамперед про вивчення історії жіночого руху та розвитку феміністичних ідей в Україні. Важко переоцінити значення книг Марти Богачевської-Хом’як “Білим по білому. Жінки в громадському житті України”, Людмили Смоляр “Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України другої половини XIX ст.”. Зроблено першу спробу впровадити жіноцтво як повноцінну і відносно самостійну категорію в соціальну історію України. Маємо на увазі колективну монографію за загальною редакцією Людмили Смоляр “Жіночі студії в Україні. Жінка в історії та сьогодні”.

Свідченням не лише зростаючого суспільного інтересу до жіночих та ґендерних досліджень, але й й ознакою їх нормального (хоч і повільного) розвитку є поява тематичних випусків окремих культурологічних видань. Йдеться в першу чергу про “Ґендерні студії” незалежного культурологічного часопису “Ї”, що відкрив, сподіваюсь, довгий перелік подібних збірок. Наступним, маємо надію, стане третє число “Студій з Інтегральної Культурології” (видання Інституту народознавства НАНу), що матиме назву “FEMINA”.

На превеликий жаль, Україна не має наразі свого наукового ґендерно-жіночого періодика. Ідеї розгортання такого масштабного проекту, що роїлися у столичних ґендерних центрах, залишились лише благими намірами. Почасти – через величезну складність подібного починання, що вимагає надзусиль і цілковитої самопосвяти та ще й накладає величезну відповідальність; почасти – через ту ж таки гостру нестачу “кадрів”; а переважно – через найбанальніше у світі безгрошів’я. Зрештою, гостра потреба у такому фаховому часописі поки що не підкріплена достатньою кількістю науковців, що мали б стати його потенційними дописувачами. Коло замкнулося.

Продукування “чистих” фахівців у ділянці ґендерних студій – справа тривала і нелегка (особливо в Україні, де можливості для цього прямують до нуля). То ж обмежуємось наразі “перекваліфікацією” представників інших дисциплін. Випробуваним способом зробити це порівняно швидко та якісно – літні школи. Які ж можливості розкриваються перед українкою-гуманітаркою, яка вирішила таки ризикнути і спробувати долучити до своїх досліджень цей незбагненний “ґендерний аналіз”? В межах України їх цього року було дві: літня школа у Пущі-Водиці “Ґендер у перехідному суспільстві: соціологічні, культурологічні та політичні перспективи” (організована Київським Центром Ґендерних Студій) та міжнародна літня школа у Форосі “Трансформуючи академію: жіночі студії в пост-радянських країнах” (організована Харківським Центром Ґендерних Досліджень). Обидві школи запропонували своїм учасницям та учасникам цінні лекції знаних науковців з України та з-за кордону, добірки видань (книг, журналів та ксерокопій) і надзвичайно цікаве коло фахового спілкування. Ще одна літня школа, до якої може потрапити молодий дослідник з України – це Центрально-Європейський Університет в Будапешті. Цього року він запропонував курс “Ґендер, Нація та Ідентичність: крос-культурні та крос-дисциплінарні перспективи” і троє українок таки скористались своїм шансом прослухати його. То ж можемо бути певні: нашого полку більшає.

Для традиційної української культури характерний низький суспільний престиж жіночого ґендеру: культ хлопчика-нащадка роду простежується вже у весільному ритуалі, і далі – у преференціях при прогнозуванні статі дитини під час вагітності та у родильній обрядовості. Чоловіча праця мала засадниче значення у селянському господарстві, відтак – саме чоловіча стать фаворизувалась народною культурою, посідаючи статус престижної. Такі акценти зберігаються і в сучасному українському суспільстві, що виявляється у професійній сфері, де зберігається “статевий” поділ праці на високооплачувану, творчу і престижну чоловічу, та низькооплачувану, рутинну і непрестижну жіночу. українська культура (як і інші культури патріархального типу) - споживає жінку (працю, тіло, психологічний потенціал). Ґендерний дисбаланс особливо яскраво виявляє себе у дистанції до влади (у царині політики та управління), де “скляна стеля” жіночої кар’єри виготовлена не інакше як з броньованого скла.

Натомість у побуті та сім’ї чи не вся повнота обов’язків продовжує залишатись у відповідальності жінки. Жінці накинуто “особливу місію” у долі української держави, нації, культури і сім’ї. Місію, що означає відповідальність за цю долю. І за недолю. Завищені суспільні очікування щодо жіноцтва і фатальні невдачі, що впродовж століть є супутниками української історії неминуче спричиняють “комплекс провини” і фрустрованість у тієї самої “слабкої та прекрасної” частини української людності, на яку була покладена “місія” врятувати. Одною з найбільш згубних, деструктивних ідей, яку впродовж століть навіювано українці – це ідея жертовності. Жертовність яко найвища жіноча чеснота несумісна з феміністичним (ба, навіть просто демократичним) дискурсом, бо засадничо позбавляє жінку права на власну вільну особистість, її всебічний розвиток, що можливий лише за умови здорового егоїзму.

Тенденція біологізувати жінку, визначаючи метою будь-якого жіночого життя лише материнство, добре простежувалась в традиційній українській культурі. Помітна вона й сьогодні. Домінуючим типом ґендерного контракту (тобто неписаною, але непорушною угодою про сфери ґендерної самореалізації) продовжує залишатись так званий контракт працюючої матері, який по суті, зобов’язує жінку демонструвати успішність у двох визначальних царинах – професійній і репродуктивній. Започатковані і добре розвинуті у роки радянської влади пронаталістські (такі, що сприяють дітонародженню) держанні політики отримали своє продовження в незалежній Україні. Продовження терміну оплачуваної (?!) відпустки по догляду за дитиною – ще один крок по цьому шляху. Декларована державою протегування дітонародженню з метою демографічної ситуації насправді є політикою стимулювання материнства, що націлена на повернення жінки в родину і виводить материнство на чільне місце у спектрі особистих ідентичностей жінки.

Маючи чи не найдемократичніше в світі (з точки зору ґендерної збалансованости) законодавство (вірніше, Конституцію), Україна не має реального дієвого механізму забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок в усіх без винятку сферах. Відтак забезпечити усі ці права практично нереально, обстоювати їх у разі порушення процесуально неможливо. Та навіть найдосконаліше законодавство не здатне подолати ґендерних стереотипів, що ними опанована буденна свідомість українців. Вона явно не доросла ще до ідеї ґендерної рівності.

Тим часом світова спільнота не стоїть на місці. Трансформації суспільної свідомості та структур життєдіяльності у країнах Заходу демонструють щораз глибше нівелювання ґендерних відмінностей, що виявляє себе не лише у щоденній моді стилю “unisex” та в подоланні сексизму (дисцримінації за ознакою статі) у професійній сфері, але також в інверсії та дифузності окремих ролей та функцій, що раніше вважались суворо ґендерно-маркованими (насамперед у сім’ї та побуті). Йдеться, отже, про руйнування значної частини ґендерних стереотипів та про поступове формування ґендерно-андрогінного, ґендерно-гомогенного суспільства, де свобода та рівність людей – не порожні слова. Вплив цих світових тенденцій неминуче позначиться й на українцях. І ми мали б бути до цього готові. Тим паче, коли прагнемо побудувати демократичне громадянське суспільство, яке насправді просто немислиме без досягнення ґендерної рівності у всіх сферах. І не варто тішити себе наскрізь фальшивими ідеями про “засадничу ґендерну егалітарність” української етнокультурної спільноти, для якої проблеми дискримінації, насильства та приниження жінки начебто не були і досі не є актуальними. І навряд чи нам вдасться збудувати свій “окремий світ” – такі спроби, як відомо, вже були і їх важко назвати вдалими.

То ж мусимо таки позбутись марної ідеалізації нашого історичного минулого. Слід подолати такий милий (бо ж дає змогу втекти від реальності), проте вкрай небезпечний неоромантичний ретроспекціонізм: створюючи ілюзію “ідеального минулого”, він насправді призводить лише до фальсифікації соціальної історії. Сьогодні в науці, політиці, ідеології нової України активно експлуатується маса міфів, що спотворюють уявлення пересічного українця про рідну культуру. Крім того, тотальне використання наукових здобутків україністики в політичній та ідеологічній сфері на підтримку “національної ідеї” нітрохи не сприяє розвитку неупереджених досліджень та публікуванню їх результатів. Спостерігається прикра тенденція до замовчування небажаних рис і гіпертрофування позитивних аспектів повсякденної культури українців у її історичному вимірі. Величезна загроза ту полягає в тому, що це прямий шлях до нового “конструювання” соціальної історії на ідеологічно-політичне “замовлення”. Попри вельми сумні соціальні наслідки таких масштабних історичних фальсифікацій (бо це не що інше, як спосіб маніпулювання суспільною свідомістю), подібна практика не залишається непоміченою академічними колами Заходу, що явно дискредитує українську науку і суттєво уповільнює її інтеґрацію в світовий науковий процес.

Питання, що найчастіше зазнають викривленої інтерпретації стосуються в першу чергу тих тем, що мають певний аксіологічний вимір і пов’язані з традиційною системою вартостей та народною мораллю. Йдеться перш за все про якусь надприродну “духовність” і справжню святенність українського народу, про його історичну безгріховність у тих питаннях, що стосуються приватного життя та інтимних стосунків (проблеми подружньої зради, позашлюбних дітей та становища покриток), питань гігієни тіла та оселі, подружніх стосунків (відносин домінування, підпорядкування у подружжі, насильства щодо жінки та ін.), виховання дітей (проблеми недостатнього догляду та фізичного покарання), експлуатації дитячої праці та інших аспектів, що мають виразний ґендерний вимір.

Насправді ж зняти “шори” з погляду на минуле означатиме для нас увиразнення проблем сучасного українського суспільства. Їх визнання є одним з найважливіших кроків на шляху до їх розв’язання. Для цього, безперечно, варто і слід застосовувати ґендерний аналіз культури, рівнозначно вивчати шляхи трансформації обох ґендерів, об’єктивно досліджувати генезу та динаміку ґендерної системи у різних сферах суспільного життя. Проте, на моє глибоке переконання, починати все ж треба саме з жіночих студій. Уся попередня історія України – це історія чоловіча (писана чоловіками про чоловіків і для чоловіків), тому зрівноважити ситуацію можемо лише належним чином розвинувши “жіночу” історію, що мала б бути не стільки історією жіноцтва, скільки дати жіночу візію історії і культури, відтворити жіночі їх аспекти. Саме цим шляхом розвивались ґендерні дослідження Заходу, поступово сягаючи ґендерного балансу і в суспільних відносинах, і в академічних студіях. І не слід боятись іти позаду світового наукового процесу: наслідки втілення гасел на кшталт “наздогнати і перегнати” усім нам добре відомі.

Ґендерні та жіночі дослідження в Україні мають чимало проблем. Одна з них – інституційна, бо ж структурно і організаційно українська академічна наука повністю контрольована чоловіками. Це добре ілюструють дані, отримані нами при ґендерному аналізі кадрового потенціалу кількох академічних установ Львова – Інститут українознавства, Інституту народознавства та Львівської філії Інституту літератури Національної Академії Наук України (у вересні 1999 року). Хоча частка жінок серед наукового персоналу становить 34% (як і частка їх серед дослідників, що мають вчені ступені), ситуація докорінно інша на рівні керівництва, де жінки становлять лише 14% у Вчених радах цих установ, а на посадах керівників відділів маємо лише 11% осіб жіночої статі. Особливо показовими у цьому відношенні є абсолютні показники (Інститут народознавства та Інститут українознавства НАН України). Серед керівників підрозділів кількісне співвідношення жінок та чоловіків в Інституті народознавства 0:7, в Інституті українознавства 1:10 (врахуймо також: що очолюють ці наукові установи також чоловіки!). У вчених радах: в Інституті народознавства співвідношення жінок та чоловіків 2:12, в Інституті українознавства – 4:23.

Подібна ситуація у вищих навчальних закладах. Так, у Київському національному університеті ім. Шевченка серед кандидатів наук – жінок 37%, а серед докторів – їх лише 15%! [Тут і далі використовуємо дані, оприлюднені на всеукраїнській науковій конференції “Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє”, що відбулась у Києві у грудні 1999 року).

В масштабі цілої України ця тенденція підтверджується. Серед аспірантів маємо приблизно однакове число чоловіків та жінок, але на етапі захисту кандидатської дисертації ця пропорція радикально змінюється: у 1997 р. отримали вчений ступінь 19 833 жінки і 39 870 чоловіків, а докторами наук стали 1 538 жінок і 8 908 чоловіків. Протягом 1993-1996 рр. жінки в середньому становили 14,2% тих, хто успішно захистив докторську дисертацію в Україні.

На верхніх рівнях управління (у Президії Академії Наук України, серед керівників відділень та регіональних наукових центрів, серед радників Президента) жінок нема. Що означає такий стан речей для жінок-наукових співробітників цих інституцій?

Насамперед він є виявом андроцентричної, сексистської кадрової політики, що пустила потужне коріння в системі Академії наук. Існуючий стан речей утверджує в свідомості жінки-дослідниці думку про існування “стелі” в її (тобто жіночій) кар’єрі та засадничу неспроможність жінки посутньо впливати на управління інституцією. Рішення, як і раніше, приймають чоловіки. Іншим болючим наслідком такої ситуації є культивована в жіночій свідомості думка що для жінки є “достатньо” здобути вчений ступінь кандидата наук його хибно розглядають як кінцеву мету, а не як щабель у її кар’єрі. Нерозривно з цим мимоволі навіюється думка про певну інтелектуальну недолугість жінки в науці. Сучасна ж соціальна психологія довела, що постійне перебування особи у стані підлеглого врешті призводить до реального зниження психологічних здібностей, до заниження самооцінки та згортання потреби в досягненнях.

Проте головна небезпека такого стану речей наступна: керівництво та вчені ради такого складу, що перебувають у полоні загального андроцентризму наукового та суспільного дискурсу, навряд чи сприятимуть розвитку women’s studies у гуманітарних та суспільних дисциплінах (особливо тих, що засновані на феміністичному аналізі української національної культури). То ж можемо впевнено стверджувати, що за таких обставин “жіночі студії” ще довго не належатимуть до магістральних напрямків української академічної науки. Подібне зневажливе ставлення до ґендерної проблематики на тлі загального скорочення фінансування гуманітарної сфери академічних досліджень означає лише одне: розвиток жіночих та ґендерних досліджень в Україні має вельми невиразні перспективи.

Однак вони таки розвиваються. Всупереч усім перешкодам. Завдяки завзятості, професіоналізму та незбагненному ентузіазмові жінок-вчених.

Рекомендуємо читати сучасні періодичні видання з ґендерної проблематики:

“Feminist Studies” (з 1969 р.)

“Woman’s Studies International Forum”

“Nouvelles Questions Feministes”

––––––––––––

“Gender, Plase and Culture” (Анг.)

“Gender and Society”

“Gender and History” (Анг.+США)

спільні видання провідних університетів

Книги:

“Post-Soviet Women: from the Baltic to Central Asia”//ed. by Mary Buckley.-Cambridge VP, 1997. - 316р.

“Women in Russia and Ukraine”//ed. by Rosalind Marsh. - Cambridge VP., 1996

“Women, Culture and Society” Standford VP, 1994

–––––––––––––––

“Feminist Nationalism” - NY, London, 1997

“Women, Ethnicity and Nationalism”

“Gender and Ethnicity”

“Феномен пола в культуре”, 1998