Семінар:

До проблеми глобалізації

Ярослав Дашкевич

2 листопада 2000

Учасники дискусії:
Яків Дубров, науковий співробітник Інституту прикладних проблем механіки і математики НАНУ
Ігор Танчин, кандидат політичних наук, політолог, аналітик
Мирослав Маринович, професор, директор Інституту суспільства і церкви
Микола Кравець, доцент кафедри культурології Українського державного лісотехнічного університету
Олег Сичивиця, професор, доктор політичних наук
Олег Фешовець, кандидат філософських наук, заступник декана філософського факультету Львівського Національного університету
Олесь Старовойт, кандидат філософських наук, редактор програм для молоді Львівського телебачення
Марко Бойцун, професор, директор Українського Центру університету Пн. Лондона (Велика Британія)
Федір Медвідь, доцент Львівського Інституту Внутрішніх справ
Тарас Андрусяк, директор правничого коледжу Львівського Національного університету
Юрій Шухевич, громадський діяч
Андрій Павлишин, редактор журналу “Ї”
Василь Пасічник, асистент кафедри політології Українського державного лісотехнічного університету
Софія Онуфрів, директор програм журналу “Ї”
Юрій Кучерявий, аспірант кафедри філософії Львівського Національного університету
Тарас Лельо, аспірант кафедри філософії Львівського Національного університету

Тарас Возняк: Радий, що нині нас зібралося так багато. Насамперед – коротка інформація про вихід у світ чергового числа “Ї” під назвою “Україна, Росія, Білорусь: три проекти”. Журнал став товстішим і ще інформативнішим, значний обсяг інформації розміщено в його електронній версії, яку можна віднайти в Інтернеті за адресою, вказаною в паперовій копії. Всіх запрошую на нашу веб-сторінку. І друга технічна інформація: переговори з Авєрінцевим продовжуються, тож задекларований нами семінар таки відбудеться. А сьогодні у нас – професор Ярослав Дашкевич, який в рамках не лише семінару, а й підготовки наступного числа, присвяченого проблемам процесів ґлобалізації та антиґлобалізації, зробить доповідь на тему “До проблеми ґлобалізації”.

Ярослав Дашкевич: Ми дуже часто чуємо, читаємо, а часом і бачимо те, що об'єднують поняттям “ґлобалізація”, але не завжди всі ми знаємо, розуміємо до глибини це поняття, як воно виникло і на якому рівні зараз перебуває ця ідея, як вона здійснюється чи не здійснюється, які є перешкоди на шляху її здійснення, які їй роблять закиди. Ми знаємо, що є великий спротив тенденції ґлобалізації – ми бачили це і на екранах телебачення на чеському прикладі, минулого року великі демонстрації відбулися в Сполучених Штатах у Сіетлі. Ми знаємо, що проблема хвилює багатьох, отже варто і нам її обговорити.

Про що я, мабуть, не буду говорити, але варто, щоб присутні мене доповнили? Я буду говорити насамперед про економічний аспект, а ґлобалізація – це і суспільство, питання культури, оскільки ідея ця за визначенням покликана проникати у всі ділянки людського життя. Не буду я також говорити про місце України в процесі ґлобалізації, хоча це теж тема, про яку варто поговорити.

Історія самої ідеї та процесу її втілення – питання, на якому я б хотів зупинитися дещо довше. І друге питання – це спротив ґлобалізації і закиди на адресу ґлобалізації, при чому – як ворогів процесу, так і її творців, які вважають, що сьогодні треба якось міняти стратегію ґлобалізації. В рамках розгляду зміни стратегії ґлобалізації хотів би розглянути дві гіпотези, два плани, два напрями. Один із них називається “нова економіка” (“нова економіка замість держави загального добробуту”) – ідея, про яку говорилося упродовж багатьох десятиліть, і другий напрям, – сформульоване Джеффрі Саксом питання про т. зв. “нову карту світу”.

Історія ідеї ґлобалізації. XIX століття було епохою національного імперіалізму, боротьби за власні колонії, власні ринки збуту, антагонізмів і конфліктів між державами, саме тому, що кожна держава, а також ті, хто стояли в тіні за керівництвом держави в Англії, Іспанії, Франції, Росії, Сполучених Штатах Америки, врешті Німеччина – всі вони хотіли мати панування власного капіталу, як в колоніях, так і в метрополії.

У XX ст., вже в період Першої світової війни та невдовзі після неї, картина починає мінятися, бо замість національного капіталу і національного патріотизму, що стояв за ним, виникає наднаціональний капітал, який є, очевидно, сильнішим від національного, і починає диктувати свої вимоги національним урядам. Навіть під час Другої Світової війни це проявилося досить яскраво (я хочу нагадати такі епізоди, коли під час бомбардування Німеччини ті заводи – в т.ч. і військові, – в яких був американський капітал, не бомбили, і нікого із американських власників цих заводів, навіть із числа військових, не притягали до відповідальності перед міжнародним трибуналом за, по суті, державну зраду). Отож, тут видно початок панування наднаціонального, наддержавного капіталу (в англійській мові, до речі, national означає і одне, і друге).

У цій боротьбі між капіталом і урядом практично остаточно перемагає капітал. Було, фактично, розроблено формулу, що уряд повинен прислухатися до капіталу, особливо – до наднаціонального. Як наслідок, т.зв. демократія перетворилася в ілюзорне поняття, хоча б тому, що уряди і парламенти можна обирати, а керівництво корпорацій народ вибирати не може. В такому стані функціонування корпорацій, монополій, тобто економіки загалом (йдеться про цілком легальну економіку, аж ніяк не тіньову) народом контролюватися не могло і не може, незалежно від того, що ми розуміємо під словом “народ”, ставимося до нього скептично чи ентузіастично.

Після провалу совєцької системи протилежна сторона оголосила перемогу капіталізму і усунення ідеологічного поділу світу. Вважається, що переміг капіталізм, і ті порядки, які складалися впродовж століть і які перемогли, повинні запанувати на цілому світі. Це, звичайно, доволі відносно, оскільки існує доволі багато країн, про панування в яких на 100% капіталістичних порядків говорити досить важко. Але вплив наднаціонального капіталу досить яскраво проявився в політичній сфері, бо навіть зараз виникають ідея всесвітнього уряду, або ідея Сполучених Штатів Европи, які значно ближче за своєю моделлю до США, ніж до сучасного Европейського Союзу.

До чого привели спроби виконання цієї ідеї, якщо взагалі можна говорити, що ідеї ці намагалися реалізувати, бо виглядає, що реалізувалося щось у сфері економіки під захистом цієї ідеї, а не на виконання самої ідеї.

Я говоритиму і про здобутки, і про негативні наслідки ґлобалізації і з точки зору ворогів цієї ідеї, і з точки зору її творців, які тепер думають про стратегічні зміни в самій ідеї, а особливо – в її виконанні.

Найбільший здобуток – це здобуток наднаціонального капіталу через поширення відкритої системи світової торгівлі, що привело до колосальних надприбутків тих, що стояли на чолі цієї великої системи. Це – вибух нового велетенського багатства для високорозвинутих країн.

Тепер – про негативні наслідки, про хиби, прорахунки ґлобалізації. Тут я використовую доробок всім відомого Сороса (чи Шороша), Джефрі Сакса та інших творців самої ідеї.

Встановилася залежність держави від капіталу. Збільшився розрив між багатими і бідними – між людьми, між суспільствами, між державами. Ця нерівність у сучасному світі стабілізується. В усіх країнах, в т.ч. і у високорозвинених, спостерігається поступовий занепад середнього класу. Вільна конкуренція зміцнила нерівність на внутрішньо- та міждержавному рівні, хоча вважалося, що саме вона є стартовим пунктом подальшого розвитку капіталу. Виявилося, що ґлобалізація не враховувала колективних і індивідуальних інтересів. Збереження миру ми не бачимо і в наш час. Те саме можна сказати і про загальні принципи справедливости, права народів і людини, захист довкілля.

Подальший наслідок – нестабільність фінансових ринків. Саме тому, що було закріплено ринкову дисципліну, виникли міжнародні фінансові кризи, адже були встановлені жорсткі рамки, а не якась гнучка система. Результат: криза у Південно-Східній Азії та Японії, як рикошет – у Росії та Україні, а також – ще далі – у Бразилії та Південній Америці. Далі ми маємо парадоксальні явища: хоча всі говорять, що ринки повсюди мають бути відкритими, високорозвинуті країни закривають свої ринки перед товарами із бідніших країн (ці товари кваліфікують як вироби низького гатунку, низькотехнологічні товари тощо).

Водночас, ми бачимо, що високорозвинуті держави домінують і маніпулюють умовами праці, поширюється експлуатація праці нелегалів, жінок і дітей.

Творці і прихильники доктрини ґлобалізації признають неґативні наслідки, але причини, що доволі характерно, шукають у міжнародних організаціях і установах. Наступ ведеться основним чином на різні організації ООН, на МВФ, Всесвітню торговельну організацію, Світовий Банк, а в европейських умовах – на ЕС і його структури. Але в усій критиці, скерованій на перелічені установи, ви не знайдете і слова проти приватного капіталу – він є “поза дужками”, його не критикують, діяльність концернів, монополій взагалі не розглядається. Міжнародні організації звинувачують (і небезпідставно) у провалі іноземної допомоги в Африці, допомоги в посткомуністичних країнах, на черзі, подібно, Балкани. Говориться про нераціональний розподіл капіталу (це стосується МВФ і МТО), тобто про те, що в певний період для позик виділялося надто багато капіталу, і він “застрягав” у корумпованих верхівках держав, а з іншого боку, коли така потреба справді була великою, то ці міжнародні організації не надавали позик у достатній кількості.

Другою великою помилкою МО вважають те, що від урядів вимагають ґарантувати надані кредити, бо ґарантування кредитів призводить до здійснення контролю (принаймні – теоретичного) урядами над наданими кредитами, чим обмежується приватна ініціатива, бо контроль цей здійснюється над компаніями, недержавними організаціями тощо, дуже часто – із користю для себе.

Отже, в цій критиці є чимало справедливого, але не в останню чергу вона розкручується для того, щоб вивести з-під удару приватний капітал – він, як і наддержавні голдінґи і корпорації, перебуває поза критикою.

Протестів чимраз більше. Ґлобалізацію критикують різні політичні партії – як праві, так і ліві, профспілки, неурядові організації. Значною мірою платформа політиків, які захищають національні інтереси, теж складається з того, щоб боротися проти ґлобалізації. Ця друга група критиків висуває низку дальших закидів. Насамперед, йдеться про те, що наднаціональні установи втручаються у внутрішні справи держав. Інша група закидів стосується недемократичного способу їх діяльности, що полягає у своєрідній “змові” проти демократії та боротьбі за світове панування. Всі ці конфлікти знову вливаються в русло протиставлення всім міжнародним організаціям, які тим чи іншим чином пов'язані з ООН.

Що робиться для кориґування становища, яке склалося? По суті, на перший план висунуто проблему модернізації ґлобалізаційної стратегії. Констатується, що ідея була, але здійснювалася вона якось анархічно. Зупинюся над двома “рецептами” чи проектами. Перша, правдивіша і цинічніша, – це ідея “нової економіки”, друга, більш косметична, всю проблему зводить до технологічного аспекту, Джеффрі Сакс назвав її “теорією нової карти світу”.

Творці поняття та ідеї “нової економіки” виходили зі становища, яке тепер склалося в економіці США і деяких інших високорозвинених країнах. Вони висунули доволі обґрунтовану тезу про відмову принаймні від боротьби за “державу загального добробуту” – це гасло кинули в 30-х роках після великої кризи, його прийняв також СССР. Вважається, що гасло “держави загального добробуту слід відкинути, бо воно нереальне, його слід демонтувати і орієнтуватися на т.зв. “нову економіку”, яка не має інфляції, з високим курсом акцій, темпи росту якої не нижчі від 4% на рік, із повною зайнятістю та профіцитом бюджету.

Визначені три основні фактори “нової економіки”:

*технологія: відбувається інформаційна революція, ідеологи “нової економіки” вважають, що ми маємо справу лише з початковою її стадією, і пізніше буде дедалі більше змін;

*конкуренція: різкий зріст конкуренції у ділянках національної та наднаціональної торгівлі, що потроху перетворюється на битву за виживання;

*т.зв. нова економічна культура підприємств і окремих громадян.

У чому полягає цинізм цієї концепції? У тому, що автори вважають, наче треба цілком свідомо руйнувати старе, і що це руйнування має цілком конструктивний характер. В зв'язку з цим підприємства не повинні взагалі розраховувати на допомогу уряду, щоб не бути від нього залежними; внаслідок науково-технічної революції (НТР) скорочується або ліквідується середня ланка управлінців, адже ті, хто нагорі, також здатні користуватися комп'ютерами та іншими засобами зв'язку; в результаті різко зростає продуктивність праці і рівень конкуренції, як боротьби за виживання.

У промисловість, у фінанси приходять т.зв. “нові молоді люди” (це термін), котрі створюють нові компанії, які нехтують послугами Центрального банку, тобто самі розпоряджаються фінансами, повністю виходять з-під будь-якого контролю уряду.

Через те, що навіть при новій економіці бояться інфляційних процесів і кризових явищ, представники цієї тенденції пропонують обмежити темпи економічного зростання до двох відсотків щорічно, а то й взагалі залишити їх на нульовій позначці. Однак, все це відбувається на рівні високорозвинутих країн – цікаво, що було б, якби “недорозвинені” країни зупинилися б на нульовому рості?!

Другий напрям – пропозиція Дж.Сакса про “нову карту світу”. Сакс – один із тих, хто проголосив перемогу капіталізму над комунізмом, соціалізмом та всіма іншими “ізмами” і вважає, що виключно за технологічними (а не суспільними, чи такими, що характеризують стосунки між людьми) ознаками світ ділиться на три основні групи населення, навіть не держав. 15% населення світу проживає у високорозвинутих державах і забезпечує технологічними інноваціями решту світу – вони є світовим мозком. Приблизно 50% населення здатні освоїти і застосувати ті інновації та високі технології, які їм продають перші 15%. І, врешті, 35% населення – це люди, які технологічно цілком відірвані від попередніх двох груп, вони не творять інновацій і не здатні вводити в дію нові технології.

Згідно із картою, що додається до статей Сакса, Україна належить саме до третьої групи. Це, фактично, два мільярди людей, котрі живуть у крайніх злиднях, серед інфекційних хвороб, при низькій продуктивності сільського господарства і постійному погіршенні екологічних умов. Тут ми до певної міри впізнаємо себе. До речі, Сакс стверджує, що в одній державі можуть співіснувати відразу дві категорії, не обов'язково лише одна. Це, врешті, не новина, бо, скажімо, у довоєнній Польщі говорилося про паралельне існування Польщі А і Польщі В. Перша – високорозвинута, друга – на майже колоніальному становищі. Отож, технологічні кордони не завжди співпадають із державними.

Чому створилася ця третя категорія – люди там дурніші, чи що? Ні, справа тут у тому, що країни третьої категорії – надто бідні держави, щоб купити собі потрібну технологію. Там, де існує відірваність від найновішої технології, населення переживає кризу, не має жодної можливости (на думку Сакса) підняти свій життєвий рівень, там існує цілковита залежність від вузькоспеціалізованого експорту сировинних матеріалів, бо нічого іншого такі держави експортувати не можуть.

Який вихід із становища? Кілька слів про запропоновані “косметичні” заходи. Сакс пропонує відмовитися від ідеї боротьби за світове панування, натомість поширити технологію боротьби з інфекціями і боротьби із погіршенням стану навколишнього середовища. За його твердженням, ґлобалізація повинна бути такою, аби задовольнити усіх. Механізм втілення такого прожекту, проте, не обговорюється, тому уявити собі усе це досить важко.

Ані Сакс, ані інші економісти, які дотримуються подібних переконань, не ставлять питання про безплатну передачу цих технологій. Патенти, ліцензії, інші види офіційних дозволів, усе це – за гроші, а відтак стає заробітком наднаціонального капіталу.

Які можна зробити на сьогодні висновки? Твориться замкнене коло, з якого не так просто вийти. З одного боку, високорозвинуті країни можуть існувати тільки за рахунок недорозвинутих. З іншого боку, ми живемо в період, коли закінчуються формальності з дотриманням принципів суверенности держав, справедливости, коли права народів і людей перетворюються у пустий клапоть паперу. В будь-якому разі, незважаючи на всі спроби захищати ґлобалізацію, не можна стверджувати, що вона створена для забезпечення реального і рівномірного добробуту серед усіх людей на землі. Частина теоретиків навіть не намагається цього приховувати. Сильні монополії не відмовляться від нагоди диктувати умови слабшим. А це значить – посилювати експлуатацію людей, отримувати надприбутки тощо. Ми, наприклад, не можемо уявити собі ситуацію, коли в США хтось закриє завод для того, щоб подібний можна було збудувати в Україні. Діється якраз навпаки.

Національні уряди, якими б сильними вони не були, сьогодні не можуть боротися з наднаціональними фінансовими структурами. Саме тому я стверджував, що процес ґлобалізації, насамперед економічної, є відверто антидемократичним.

За панівне місце в процесі ґлобалізації борються між собою різні групи корпорацій. З цим пов'язана криза у Південно-Східній Азії, боротьба проти “евро”. Але, якщо, не дай Боже, всі вони дійдуть до згоди, передбачити, що буде далі, важко.

На закінчення хочу підкреслити, що основна маса критичних зауважень на адресу ґлобалізації, які я тут висловив, походить від самих творців теорії. З часом всі приходять до висновку, що те, що виглядало привабливим, “рожевим” на початку, поступово змінювало свою форму і ставало чимраз менш привабливим і “рожевим”.

Тарас Возняк: Пан професор Дашкевич висвітлив переважно економічний аспект ґлобалізації. Було б добре, аби достойне зібрання звернуло увагу на інші аспекти цього процесу – інформаційний, екологічний та інші.

Насамперед ґлобалізація пов'язана з інформаційною революцією. Ми пережили дві революції – аграрну та індустріальну, і потроху підходимо до цієї третьої. З іншого боку, те, що ми називаємо ґлобалізацією, пов'язане із різного роду монополією, з певною одноманітністю. З точки зору економіки явище уніфікації доволі позитивне, оскільки дозволяє спростити деякі процеси. Скажімо, добре, мовляв, усім перейти на англійську мову, що полегшить наше спілкування. Але це входить у суперечність із правом людини на самореалізацію і її правом на самобутність, які можливі лише за умови, коли людина розмовляє власною мовою. З іншого боку, із системної точки зору, чим більшою та уніфікованішою стає система, тим вразливішою вона стає до навіть порівняно незначних збурень (скажімо, комп'ютерних вірусів). Різноманітність у системі до певної міри забезпечує її стійкість, хоча із технологічної точки зору це твердження виглядає необґрунтованим. Але це – з погляду на далекі перспективи, які описуються відповідними аналітичними матеріалами і навіть конкретними програмами.

Уніфікація нині торкається не лише комп'ютерних систем (що теж становить неабияку загрозу для людства), а й робіт на межі комп'ютерних технологій та біології. Зокрема, передбачається можливість імплантації чіпів у людський мозок, що, припустимо, мало би стимулювати прискорення процесів мислення. Виникає питання: кому і з якою метою можуть вживити такі чіпи, і чи прогнозованими будуть наслідки цих експериментів із маніпулюванням людиною як такою?

Подібні запитання викликає наступний крок – вдосконалення технологій клонування і застосування їх на людях. Це породжує не лише технічні проблеми (скажімо – перетворення людини у вічну істоту), а й моральні, зокрема пов'язані із поверненням тих, які вже відійшли у вічність. Багато теоретиків ґлобалізму “не наполягають”, аби до цього процесу приєдналися всі жителі землі, бо існують цивілізації чи культури, що вибудовуються на етиці, не ставлячи на технологічний аспект (скажімо, де-небудь в Непалі). Це окрема формація, яка, очевидно, не ввійде в “золотий мільярд”, хоча й той “золотий мільярд” буде нещасний, якщо кожному з них буде вживлено чіп, і тим самим їх узалежнять від вірусів – уже не СНІДу, а комп'ютерних.

Варто проаналізувати кілька уніфікаційних процесів, які відбуваються у нинішньому світі. Живучи в Україні, ми маємо поруч об'єднавчий процес в Европі, який не закінчився і не відомо наразі, чи закінчиться він, і чи буде взагалі успішним. З іншого боку, ми маємо спробу Сполучених Штатів створити певну світову систему. Є пропозиції створити (очевидно, на противагу ЕС) свого роду федерацію англомовних країн, які вийшли з англо-саксонської правової системи.

По суті, Україна залишається поміж Европейським Союзом і тим, що залишилося від Росії, та її союзниками. У сенсі технології Україна перебуває поза технологічним процесом як таким. Що для неї залишається? Залишається скидання в Україну екологічно брудних технологій: і отруйних відходів західних виробництв, і занечищених інформаційних продуктів.

Україна до певної міри перетворюється в біологічний ресурс (і йдеться не лише про таку банальну річ, як експорт жінок, а й про викачування фізичної робочої сили і мізків на Захід). Деякі країни, так само відставши від загального технологічного поступу, все ж примудрилися зробити крок і вирвалися з цього кола, розірвавшись, фактично, на дві частини. Прикладом може служити Індія, яка, з одного боку, стала другим в світі експортером інформаційного продукту, а з іншого – залишила на рівні злиднів і родового укладу мільйони своїх мешканців. Частина Індії живе в Силіконовій Долині у Каліфорнії, а інша – невідомо де в джунґлях.

І ще один істотний технічний моментів, про який тут слід згадати. Адміністрація США поставила перед собою завдання до 2020 року позбутися нафтової залежності. Іншими словами, країна, яка споживає найбільше у світі нафтопродуктів, посилено шукає альтернативних джерел енергії. І це в час, коли ми саме думаємо, куди тягнути трубу!

[Яків Дубров зреферував різко негативне ставлення екстремальних українських націоналістичних організацій до ґлобалізації загалом та до таких її елементів, як громадянське суспільство, відкрите суспільство, права людини, демократія. На його думку “держави-індуктори пропонують державам-перципієнтам різні стереотипні штампи, які останні повинні в себе реалізовувати. Як правило ці штампи мають космополітичний характер, іґноруючи націю, екологічні, географічні та інші особливості етноси чи держави, які реально існують”. Відтак провів паралелі між ґлобалізаційною уніфікацією та процесами уодноманітнення, які відбувалися в совєцькій комуністичній державі та провалилися. Підтримав виступи антиґлобалістів у Сіетлі, Мельбурні, Празі, їхню критику Міжнародного Валютного Фонду та інших світових фінансових організацій. “Ґлоблізація та ґлобалізаційні стандарти, як уже згадувані тут громадянське суспільство, Інтернет, Макдональдзи, завжди руйнують національні духовні цінності, не пропонуючи якихось нових, адекватних духовних цінностей, а це якраз вигідно міжнародним космополітам – і Соросу, і Саксу – і вітчизняним космоолігархам – і Волкову, і Пінчуку, і Суркісу... Водночас, ґлобалізаційні стандарти не можна відкидати, їх слід розглядати як певні схеми, ідеалізовані моделі, ідеалізовані структури, які завжди повинні наповнюватися національним змістом, оскільки право нації вище прав людини, націократія вища демократії, націократичне суспільство вище за громадянське, відкрите суспільство, національна мова вище Інтернету як засобу спілкуваня, національні страви вище Макдональдзів”.]

Ігор Танчин: Плідно в теоретичному плані було б виокремити з поняття “ґлобалізація” два поняття: “ґлобалізація” як об'єктивний процес, і “ґлобалізм” як політика, спрямована на закріплення домінування певних сил в існуючому розкладі відносин у світі. І якщо ґлобалізація – процес об'єктивний, то протестувати проти нього так само плідно, як і проти ґлобального потепління – можна, нікому не шкодить, але тобто з нульовим ефектом.

Але я б не погодився із тезою доповіді Ярослава Романовича про те, що з Америки не виносять підприємства реальної промисловості. Їх таки закривають і переносять, щоправда, не в Україну, а, скажімо, у країни Південно-Східної Азії чи Латинської Америки, де для них є набагато сприятливіші умови, ніж у нас.

Інша справа, що уряди західних країн, займаючи домінуюче становище в світі, мають можливості компенсувати своїм мешканцям ці втрати (скажімо, переведенням у третій сектор – сектор обслуговування). Суспільство загального добробуту реально збудоване там, насамперед тому, що там закріплені позиції в існуючому поділі праці, тамтешні робітники фактично отримують зароблені ними гроші плюс ті кошти, які недоотримують робітники в третьому світі на “експортованих” підприємствах.

Мирослав Маринович: Я думаю, ми повинні розрізняти два типи реаґування на проблеми ґлобалізації. Перший – чисто реактивний, – я не приймаю, оскільки це явище несе в собі небезпеку. Реактивний спосіб реаґування ми бачили зараз на телекадрах у Чехії. Чомусь ці кадри нагадали мені ті сторінки з підручника історії, коли в Англії робітники-лудити бунтували проти механізації – трощили верстати. Таке механістичне реаґування на проблему мені видається неконструктивим і загрозливим для народів як таких, для націй. Тому мені вбачається, що ми повинні відразу шукати інший спосіб реаґування, той, який би давав можливість компенсувати негативні наслідки, а не ставити проблему у плані заборони ґлобалізації. До речі, це гасло – “Заборонити ґлобалізацію!” – уже прозвучало в наших сторонах. Один з прикладів такого конструктивного реагування, як мені здається, – формула Івана Павла II, який закликав до ґлобалізації солідарності, до об'єднання в позитивному сенсі, а не задля руйнування чи трощення вітрин.

[Микола Кравець проаналізував проблему нових технологій. Констатував, що розвинуті держави не передають (навіть за гроші) середнім або відсталим країнам справді нових технологій. “Наші урядовці постійно наголошують на потребі “наздогнати розвинуті країни”. Насправді ж наздогнати неможливо – можна або вічно відставати, або, не наздоганяючи, перегнати. У найближчі п'ять років США зроблять усе можливе, аби передати свої нові технології іншим країнам, в т.ч. і Україні, а водночас самим піти ще на крок вперед. Немає іншого способу зробити так, аби інші країни відставали, як дати те, що сьогодні у них нове, впровадивши завтра те, до чого знов усі будуть прагнути. Цим нас привчать до того, що ми не будемо працювати, а лише станемо споживачами нових технологій, чим на десятки років забезпечимо собі місце “в хвості“ сучасного розвинутого технологічного світу”.

Професор Олег Сичивиця констатував, що ґлобалізація має характер насильницької кооперації, яка переводить експлуатацію людини людиною на рівень експлуатації однією нацією іншої чи інших, що, за Марксом, може призвести до загострення суперечностей і непередбачуваних за масштабами і наслідками конфліктів; її необхідно негайно гуманізувати.]

Тарас Возняк: Процес ґлобалізації стає вже неконтрольованим людьми і навіть людством в цілому. Скринька Пандори відкривається, і демон виходить і починає працювати сам. Програмні мови можуть породжувати і віруси, цей процес може бути і спонтанним. Найголовніша біда ґлобалізації – перетворення об'єктивного процесу в інструмент політики. Ще Гайдеґґер першим сказав, що десь від 1957 року людство стало смертним, тобто з'явилася технічна можливість для самознищення. Зараз ситуація ще гірша. Чим більше технологовмісні процеси вислизатимуть з-під нашого контролю, тим вищий процент ризику для життя людства. Найвищою небезпекою для людства може стати домінування ним же й створеної техніки чи технології, скажімо, реальною небезпекою можуть стати клони, здатні до розмноження.

Олег Фешовець: Колись австрійський філософ Людвіґ Віттґенштайн сказав: “Про те, що можеш говорити – кажи, а про те, що не можеш – мовчи”. Особисто я не маю жодної достатньої інформації, яка б дозволила мені твердити, що я знаю, що таке процес “ґлобалізації”. Із тих виступів, які тут прозвучали, я здогадався, що це щось погане. Навіть коли добре слово за нього замовив М.Маринович, коли сказав, що в цьому процесі є й щось добре, принаймні його можна виправити. Можливо, серед присутніх є втаємничені, які засідають на острові Мальта і володіють інформацією, яка може пролити більше світла на проблему. Я можу лише феноменологічно описати свої відчуття.

Коли я почув новий “Декалог націоналіста” авторства п.Дуброва, то сказав собі, що такої України я не хочу. Насамперед тому, що я вже це десь чув. І від цього не стало краще ні моєму дідові, ні решті родини. Я не хотів би також більше слухати марксистські лекції, які тут-таки довелося почути. Мене здивувало, що тут довелося почути те, що свого часу називалося “діалектичним матеріалізмом” і “науковим комунізмом”, і що з огидою доводилося вчити на першому-другому курсах.

Натомість, Інтернет, який маю на кафедрі чи вдома, дозволяє мені вийти у світ, і ніхто не може перлюструвати моєї кореспонденції (для звичайних листів існують старі добрі засоби). Звичайні листи пропадають, а інформація через Інтернет доходить постійно, вона дозволяє зробити значно більше, аніж тоді, коли я слухав подібні лекції.

Говорити про те, чого не знаю, мені допомагає Григорій Сковорода: в усьому є добре і зле. При такій ситуації слід про все говорити нейтрально, не приписуючи наперед якихось ознак, що можуть привести до певного висновку. Наприклад, коли сказати, що процес ґлобалізації неодмінно супроводитиметься включенням чіпа в мою голову, то мені цей процес не надто до вподоби. Але школа мислення, яка допускає постановку питання із одночасно пропонованим висновком – це гріх супроти культури мислення. Хтось казав – там, де ми не мислимо чітко, нами керує диявол. Мартін Гайдеґґер вважав: звідки небезпека – звідти і спасіння. Такий спосіб мислення, за ним, дозволяє жити тим, хто приймає долю. Хто її не приймає, схожий на гоголівських двох мужиків, які сидять і думають: “Доедет колесо, или не доедет”. Мені здається – “доедет”, але без нас.

Щодо проблеми депопуляції України, то вона зінспірована тими, хто увесь час говорять про повернення боргів Лазаренка. Ці люди вершать нашу політику, водночас звинувачуючи когось іншого в наших бідах.

А ще, система, яка дозволяє мені якимось чином зорієнтуватися у світі, де я не маю інформації – це певні підказки. Коли ми говоримо про присутність десь там далекого Заходу, якому ми повинні опиратися – це недопустима для інтелектуала ксенофобія. Мій досвід мандрування по світі говорить мені про те, що цей світ є для мене більш відкритим, ніж той, у якому я перебуваю тут. Він іде на діалог, бачить в мені насамперед людину і не порушує моєї гідності. Тут же я на кожному кроці бачу протилежне. Мені доказують, що мені буде краще, коли ми об'єднаємося з Китаєм і Росією. Я не хочу плавати на цьому “Курську”. Я мабуть можу представляти покоління, якому не подобаються марксистські проповіді, які ми тут чуємо в оновленому варіанті. Я не хочу такої України – в союзі з Китаєм і Москвою, бо знаю, чого це коштуватиме.

Коли ми говорили про об'єктивне і суб'єктивне, то кожен наш наступний крок до солідаризації зі сербами чи із загубленими в Росії 150 мільярдами доларів повертає мене обличчям у протилежний бік, де навіть немислима постановка запитання – існувати мені чи ні. А цей світ боголюдства мені огидний, я не бачу жодного просвітку у всій величезній потенції російської філософії. Воно й не дивно: всі етапи російської історії закінчуються людським мордом, а наша біда походить від того, що ми ніби заворожені цим мордом. І “степи козацькі”, до речі, не дивним чином були втрачені, ми знаємо причину цієї втрати. Явно не можна твердити, що все це було зроблено лише німецькими найманцями.

[Олесь Старовойт висловився про переваги ґлобалізації в інформаційній сфері. Процес ґлобалізації, на думку доповідача незворотній, і ми не можемо реально його зупинити, навіть якщо поставимо собі таку теоретичну мету. Але треба шукати власне місце, місце свого народу в цьому процесі.]

Марко Бойцун (Лондон): Хочу звернути увагу на кілька суто економічних аспектів ґлобалізації, які тут ще не заторкнуті, але можуть нести значну небезпеку для цілого світу.

По-перше, я дещо інакше дивлюся на саме поняття ґлобалізації. Я не вважаю, що це сучасний феномен, він циклічно повторюється впродовж останніх 600 років історії капіталізму. Як на мене, світ був поєднаний капіталізмом ще у першій стадії меркантилізму, коли міста-держави вели між собою війну за опанування ринків у світі. Це був перший перерозподіл світу у формі перерозподілу ринків.

Другий період – це перерозподіл території світу. В марксистській літературі він названий імперіалізмом. Великі держави боролися за території близько ста років, але тепер цей процес завершився.

Сучасний процес ґлобалізації відзначається перерозподілом капіталу. Це вже зовсім інша стадія, і небезпека полягає у тому, що технологія дійшла такого ступеню, коли капітал може самостійно концентруватися у великі пакети і з великою швидкістю перекидатися у будь-який кінець світу. При цьому рівень концентрації капіталів, які грають на валютних ринках, настільки високий, що вони можуть якщо не знищити, то бодай покалічити національні економіки деяких країн. Це перша небезпека процесу ґлобалізації з економічної точки зору.

Друга полягає у тому, що сьогодні ми бачимо величезне протиріччя між концентрацією капіталу, який перебуває в руках меншості, а та, в свою чергу, виробляє таку кількість товарів, якої не може продати, і концентрацією більшості населення світу, яке не може ці товари купити через брак коштів.

Капітал шукає нагоди для своєї подальшої акумуляції, для збільшення. Але, якщо більшість населення світу навіть не може вижити, не має праці і грошей на те, щоб все, що продукується, купити, то напруження між цими групами творить надзвичайно небезпечну ситуацію.

І третє протиріччя виникає між державами, що існують і організують підвладний їм простір у світі, і капіталом, який теж існує (в т.ч. і в національних фірмах), але перебуває поза контролем держави. Капіталізм не може існувати як чистий капітал. Капітал завжди залежить від організації ринків, від організації та контролю робочої сили. Тому, незважаючи на те, що великі транснаціональні фірми сильніші, ніж держава, вони все ще залежні від неї.

Які висновки з цього випливають? Великі концентрації капіталу раніше чи пізніше використовують могутність держави, її збройні сили для подальшого перерозподілу світу. Хочу звернути Вашу увагу на істориків і теоретиків, скажімо, “світосистемної теорії”, як-от Джованні Ріґі, які вбачать цю суперечність між держава і вважають, що наступна всесвітня війна буде наслідком не локальних етнічних чи інших конфліктів, які ширяться в третьому світі, а суперечністю інтересів поміж великими потугами у справі перерозподілу світових капіталів.

Тарас Возняк: Початки фінансової війни ми вже бачимо: йдеться про реакцію США на евро. І ще. Справді, відбувається велетенський перерозподіл капіталу. Але, що таке капітал сьогодні, коли він міняє свою природу? В часи італійських міст-держав капітал мав іпостась кольорового металу. Зараз капітал – це довіра. Сполучені Штати насправді не покривають усю доларову масу, усю цю суму папірців, чимось реальним, якимось продуктом. Долар – папірець, до якого існує висока довіра. Але, з іншого боку, продукуючи такі папірці, можна впасти у людську слабкість і друкувати їх, нічого не виробляючи (я представляю гіпотетичну ситуацію, бо якраз тепер США працюють дуже активно). Фінансова система у таких обставинах стає страшенно ранимою. З іншого боку, виникає спокуса, скажімо, інвестуючи в Польщу 40 млрд. доларів, в Україну 3 млрд. доларів, у 10 разів підвищити рівень життя, тобто громадянин Польщі отримає реальних благ (а не трастових папірців) у 10 разів більше, аніж громадянин України. І ось уже середня зарплата в Україні 40 доларів, а у Польщі – 400 доларів. Від маніпуляції зеленими трастовими купонами – один крок до маніпуляції світом.

[Федір Медвідь проаналізував політичний аспект ґлобалізації у контексті подій на Балканах, конкуренції між ЕС та США]

Тарас Андрусяк: Я хотів би заторкнути фахово найближчий мені аспект ґлобалізації – правовий. Безперечним наслідком процесу ґлобалізації (його ще можна називати зменшенням світу) є позитивне, як на мене, явище запровадження міжнародних стандартів прав людини. Скажімо, закріплення таких міжнародно визнаних стандартів трудового права, як 8-годинний робочий день чи заборона дитячої праці, не ведуть ні до яких негативних наслідків. Якщо та, чи інша країна не дотримується цих норм, то винні народ і уряд цієї країни, а не міжнародні корпорації, бо ніхто не забороняє будь-якій країні, куди приходить Макдоналдз, створити найвищі стандарти праці, в тому числі, коли йдеться про її оплату.

Другий правовий аспект ґлобалізації, який об'єктивно неминуче покликаний об'єднати зусилля і високорозвинутих, і менш розвинутих країн, – спільна боротьба зі злочинністю. Сполучені Штати розробляють комп'ютерні технології, а Колумбія – технологію виготовлення наркотиків, і ще питання, хто кому чого більше поставляє. Міжнародний наркобізнес не менш ґлобальний, аніж система Макдоналдза чи Майкрософта. Ще одна нагода почути голос менш розвинутих у економічному сенсі країн – проблема міжнародного тероризму. Те, що Европа не відреаґувала належним чином на проблему Чечні, породило несамовиту армію вишколених терористів, до чого наш континент явно не готовий. Цих людей можна вигнати з Чечні, там можна запровадити 24-годинну цілодобову комендантську годину чи ще якось уразити чеченців. Але, все одно, частина їх виїде до Европи і Сполучених Штатів, озлоблених і жорстоких, навчених убивати, і це стане проблемою уже й для Европи і США, а не лише Росії.

Ґлобальними стали проблеми комп'ютерної злочинності. Факт одночасного відключення усіх комп'ютерів України не мав би надто катастрофічних наслідків, але, якщо б зусиллями хакерів були відключені комп'ютери США, це стало б ґлобальною суспільною катастрофою. Боротьба з комп'ютерною злочинністю сьогодні, таким чином, відповідає інтересам усього людства.

Я не маю готових рецептів. Постановка сьогоднішньої теми і доповідь Я.Дашкевича – добрий початок для обговорення дуже складної теми. М.Маринович добре сказав тут про духовну основу, зрештою, християнство можна також трактувати як один з елементів ґлобалізації – крок у напрямку цього процесу, який розпочався 2000 років тому. Сьогодні ми усвідомлюємо християнство як один з наших національних здобутків. Український націоналізм, як на мене, не мислить себе поза християнством, хоча останнє є ґлобальною версією системи.

Іншим аспектом ґлобалізації, давно сприйнятим суспільством, є усвідомлення природних прав людини, які існують об'єктивно і до тієї міри, до якої людина є суспільною істотою.

Так, існує проблема подальшого збідніння бідних країн і подальшого збагачення багатих. Але в Празі, напевне, було дуже мало представників тих бідніших країн, переважна більшість – то були громадяни високорозвинутих европейських країн, які усвідомили, що не варто грати лише в одні ворота. І це також показова реакція суспільства.

Я переконаний, що демократія – це не пустий звук. Про націократію мені говорити важко, бо її ніде не було, так само як і комунізму, але всі демократії створюють механізми, завдяки яким широкі верстви населення можуть тиснути на уряд таким чином, аби цей уряд меншою мірою рахувався з вимогами транснаціональних корпорацій. Безперечно, силу останніх недооцінювати не можна, але й переоцінювати не варто.

[Ю.Шухевич гостро критикував подвійний стандарт Заходу, багатих і формально демократичних країн, у підході до прав людини, навівши приклади ставлення Німецької держави до турків-гастарбайтерів, ненормованою працею котрих скористалися для розбудови економіки, але відмовляються шанувати громадянські та соціальні права цих людей; арабських країн, які підтримали Кувейт, але залишилися байдужими до проблем курдів; світового співтовариства, яке пішло на бомбардування мирного сербського населення, щоб захистити албанців у Косово, але ніяк не реагує на масові вбивства військовими мирного населення у Чечні та на палестинських територіях в Ізраїлі.

А.Павлишин проаналізував суперечності сучасних демократичних суспільств, представив матеріали майбутнього випуску журналу.

В.Пасічник представив власне бачення методологічних підстав сучасних ґлобалізаційних процесів та їхній вплив на сучасну Україну. Підкреслив вагомість морального вдосконалення і духовного прогресу для здорового перебігу модернізаційних процесів.

С.Онуфрів означила існування проблеми недостатньої гомогенізації українського суспільства за реґіонами, різне бачення майбутнього України у контексті ґлобалізації представниками різних поколінь. “Для мене особисто ґлобалізація, чи “відкриття України світові”, є однозначно позитивним явищем. Можливо, це пов'язано із моїм особистим досвідом, який так щасливо склався, але негативних наслідків ґлобалізації я поки що не відчуваю”.

Ю.Кучерявий схарактеризував дискусію, що відбувалася між учасниками, як вияв “онтологічної втоми”, притаманний радше східному, а не західному типові мислення. Для Сходу при всій його давності й гідній консервативності не притаманна повага до людської приватності. Ми радше люди Заходу, тому повинні мислити ближчими до його вартостей категоріями. Криза – це не передсмертний стан, а лише ситуація вибору. Криза техніки, криза людини у опанованому технікою світі – давня тема дискусій. “Слово “техніка” грецькою мовою означає “мистецтво”. В цьому суть, і вираз, і квінтесенція західної людини, хочете ви цього, чи не хочете. Тому, молоток, чи мікрочіп, – принципового значення не має, важить принцип. А принцип цей стався дві з половиною тисячі років тому. Ми не маємо вибору. А знаєте чому? Не тому, що ґлобалізація відбувається без нас, в Америці чи Німеччині. А тому, що дві з половиною тисячі років тому утворилася певна єдність світу, яка називається Европою, з певними парадиґмами мислення, з певними принципами онтології, які продовжуються досі, незалежно від того, чи маємо перед собою комп'ютер, чи листок паперу, – принципового значення це немає. Наша цивілізація була технологічною відразу, вона будувалася на продовженні людини, підсиленні людської експансивности, як і на праві вибору, на активізмі, на чому не будується, на жаль, чи на щастя, Схід, до якого ми, на жаль, чи на щастя, не належимо. Тому ми й не маємо вибору”.]

Тарас Лельо: Я б хотів кілька своїх застережень щодо ґлобалізації пов'язати із деякими процесами, які відбуваються у західному світі. Повірте, це не наслідок “онтологічної втомленості” східної людини, якраз про “онтологічну втомленість” ми можемо говорити в контексті західної людини, яка тікає в цифрову логіку модернізму, в віртуальну реальність, хоча мені б хотілося уникнути категоричності. Про ґлобалізацію ми сьогодні можемо говорити як про таку, що базується на принципах самоорганізації, поза людським фактором, поза впливом людини, власне якщо говорити про ґлобалізацію як наступ – з посткомуністичної точки зору. Але контроль можливий саме на національному рівні. Тут не йдеться про певну самоізоляцію, створення механізмів захисту, що теж дуже важливо, а йдеться про повернення до ідеології розвитку власне в національному середовищі, і досвід Заходу останніх десятиріч XX століття говорить, що навіть ті нації, які програли II Світову війну, а згодом ми про них говорили як про “економічне чудо”, німецьке чи японське, вони реалізовували економічні елементи саме націоналістичної доктрини: захист національного виробника, захист національного світу, і це триває понині. Чимало вчених, навіть американських, говорять сьогодні про ґлобальний апартеїд, коли йдеться про світовий ринок праці. Так, ринок праці ґлобалізується, але на яких умовах?

Якщо говорити про сеґментацію, чи триподіл, про який згадав, інтерпретуючи Сакса проф. Дашкевич, то для мене дещо нелогічними виглядають ті процеси, які відбуваються в західному світі, з огляду на специфіку самореалізації, зокрема в Квебеку, Каталонії чи Басконії – прецінь, це теж західний світ, країни, інформаційно розвинуті. Ідеологію розвитку, яка має національне забарвлення дуже добре розуміють ідеологи ґлобалізаціїї. Зокрема, про це свідчать спроби надати протестам у Празі, Сіетлі чи Сіднеї забарвлення політично некоректної ідеології (чи, так званої “політично некоректної ідеології”) – анархізм, правий екстремізм і т.д. Анархізм насправді не виглядає настільки карикатурно, як на мій погляд. У нас, в посткомуністичній ситуації, як на мене, домінує візія псевдоальтернатив, тобто триває ідеологізація альтернативи щодо ґлобалізації поза національним контекстом. Я думаю, що в кращому випадку за цим ховається посткомуністична наївність – Росія-Захід, тобто йде маніпуляція шляхом редукціонізму (спрощення) певних альтернатив. Зрештою, насторожувати мала б певна структурна схожість між, скажімо, лібералізмом і марксизмом. І один, і другий мали різні наслідки своєї реалізації, звичайно, тут некоректно говорити про ідентичність, але і один, і другий вимагають, аби цей загальний тип економічної організації був адаптований незалежно від національної специфіки, національної та культурної множинності.

[Т.Возняк і Я.Дашкевич підсумували дискусію. Зокрема Я.Дашкевич зазначив: “Мені подобалися і не подобалися певні виступи. Не подобався мені фаталізм у підході до ґлобалізації, мовляв, ґлобалізація вічна, і нічого з цим зробити не можна. Ми вже бачили вічні ідеї, зрештою виявлялося, що вони мали свій початок і свій кінець. Не подобається мені антинаціональний фаталізм, мовляв, Україна і українці нічого не можуть зробити. Чомусь інші можуть, існує рух проти ґлобалізації, а от українці – така бідна, нещасна нація, що, очевидно, мусить тільки підкорюватися, – зрештою, вона це робила досі. ... Думаю, що обмін думками був дуже цікавий. Дискусія про ґлобалізацію мусить продовжуватися, аби ми точніше уявляли собі про що говоримо”.]