Українсько-польські стосунки сьогодні: державний, суспільний, людський
вимір
Андрій Павлишин (редактор журналу "Ї", Львів)
Шановні пані та панове!
Переді мною стоїть доволі складне завдання: представити складну і багатовимірну
проблему українсько-польських стосунків в умовах часового обмеження та значної
відмінності у рівнях поінформованості учасників нашої зустрічі. Отож, я спробую
зробити вступ до проблеми, пізніше радо відповім на запитання, а відтак пропоную
обмінятися думками з приводу поставленої теми. Це, зрештою, традиційна структура
наших семінарів.
Я свідомо виділив три рівні стосунків: офіційний, на рівні суспільства, інтерперсональний.
Динаміка їх розвитку має різну швидкість, вона значною мірою незбалансована,
що породжує певні конфлікти.
Географічний факт, що Польща та Україна – сусіди, поєднані кордоном довжиною
у 529 кілометрів. Близько 1000 років історії наших народів (які не завжди мали
власну державність) тісно перепліталися, іноді вибухаючи гострими конфліктами.
Найгострішою стала партизанська “війна сіл” у середині ХХ століття, за моделлю
і жорстокістю дуже схожа на сучасні балканські конфлікти. Сума факторів призвела
до того, що наприкінці 80-х років у Польщі до влади прийшли політичні сили,
прихильно налаштовані до незалежної України. Польська держава першою в світі
2 грудня 1991 року визнала молоду Українську державу. Пізніше стосунки на міждержавному
рівні складалися дуже приязно. Після 1991 р. триває процес усунення історично
зумовлених суперечностей. Польща активно та успішно сприяла прийняттю України
до Ради Європи та Центрально-Європейської Ініціативи. У травні 1992 р. Польща
та Україна підписали Договір про дружбу та співробітництво, відмовившись від
територіальних претензій та підтвердивши непорушність своїх кордонів.
20 травня 1998 р. президенти Л. Кучма та А. Квасьнєвський підписали спільну
заяву про примирення і єдність. Взагалі, стосунки між двома президентами безпрецедентно
дружні, за час їхнього урядування вони зустрічалися близько 30 разів, у тому
числі у травні 1999 року у Львові, на самміті президентів центральноєвропейських
країн.
Окремий аспект міждержавних стосунків – військове співробітництво. Основні
напрямки військового співробітництва між Україною та Польщею були визначені
ще у 1993 році, коли керівники військових відомств двох країн підписали у Києві
Угоду між Міністерством оборони України та Міністерством оборони Республіки
Польща про військове співробітництво (3 лютого 1993 року). Документ передбачав
заходи зміцнення довіри, співробітництво у забезпеченні взаємної, європейської
та міжнародної безпеки, обмін досвідом у реформуванні та будівництві збройних
сил, проведення взаємних навчань військ і штабів, співпрацю у галузі тилового
та технічного забезпечення військ, правової та науково-дослідницької діяльності,
співробітництво окремих видів і родів збройних сил, розвиток культурних контактів,
спорту, туризму тощо.
Важливим кроком до порозуміння стало створення спільного українсько-польського
миротворчого батальйону. Його особовий склад вирішує різноманітні завдання,
від спільних заходів бойової підготовки до вивчення польської, української та
англійської мов. У 1998 році друга українська рота цього підрозділу успішно
виконувала миротворчу місію у складі 240 окремого спеціального батальйону Збройних
Сил України у складі міжнародних Стабілізаційних сил у Боснії. Зараз батальйон
перебуває з миротворчою місією у складі сил КФОР у Косово, забезпечує лінію
розмежування між сербами та албанцями на півночі краю, за відгуками спостерігачів
блискуче виконує поставлені завдання.
Перспектива розгортання польсько-українських стосунків формується у контексті
заходів, спрямованих на розширення Европейського Союзу. Після десятирічної давності
декларативного етапу та етапу, який настав через 4-5 років, – етапу стратегічного
партнерства на державному, президентському рівні, настав час для більш тверезого
погляду на польсько-українські стосунки, на їхню динаміку і перспективу.
Стан польсько-українських стосунків явочним порядком формується доволі хаотично
і неконтрольовано. Держава прикладає недостатньо зусиль для того, щоб спрямовувати
ці стосунки, особливо на рівні самоврядних територій і громад, у якесь конструктивне,
цивілізоване русло.
Серйозні проблеми, які виникають у міждержавних стосунках зумовлені значною
різницею у способах здійснення посткомуністичної трансформації у сусідніх країнах.
Польща одразу після історичних змін 1989 року почала здійснювати радикальні
економічні, адміністративні, соціальні реформи, які наближали її до європейських
стандартів і створювали передумови для пришвидшеного розвитку, зокрема завдяки
прямим іноземним інвестиціям бл. 30 млрд. доларів США. В Україні склався режим
жорстко контрольованої адміністративної вертикалі, із залежними від президента
економічними групами, численними рудиментами тоталітарної економіки. Упродовж
останніх 10 років укладено близько 100 різних міждержавних документів, які,
однак, не створили цілісної системи взаємовідносин, прозорої і докладної, яка
б дозволила розвивати ефективну співпрацю на всіх рівнях. Ситуація почала мінятися
тільки останнім часом, після приходу на пост прем’єр-міністра Віктора Ющенка
– надії ліберальної громадськості. Росія, Захід і посткомуністичні елементи
в Україні ведуть проти нього тотальну війну компромату, але сподіваюся, що він
вистоїть, і це буде благом і для майбутнього економічних реформ в Україні, і
для україно-польських стосунків зокрема, оскільки інтелектуал Ющенко добре знає
польську культуру, поінформований про складнощі, які існують, і про способи
їх розв’язання, які пропонує громадськість.
Міждержавні стосунки між Україною. та Польщею від середини 2000 року зазнають
складних випробувань. Російські промислові групи намагаються встановити контроль
над українськими нафто- і газопроводами. Вони уже кілька років всіляко протистоять
побудові стратегічного нафтопроводу Одеса-Броди-Ґданськ для транспортування
каспійської нафти. У липні 2000 року Президент Путін виступив з ініціативою
побудови нового газопроводу із Сибіру в Західну Європу в обхід території України,
обіцяючи Польщі бл. 1 млрд. доларів річного прибутку після здійснення цієї операції.
Після того, як великі французькі та німецькі компанії підтримали проект, польський
уряд погодився розглянути усі аспекти цього проекту із врахуванням думки української
сторони. Галас у пресі навколо цієї проблеми, не такої уже насправді важливої
для України, став показником негараздів у формуванні приязної громадської думки
в обох країнах.
Соціологічні опитування показують стійку тенденцію до високого рейтингу поляків
в Україні. Громадяни Польщі сьогодні сприймаються нарівні з американцями та
німцями, а позитивна рецепція їх зростає із сходу на захід. Аналітики відзначають,
що ставлення до Польщі і поляків часто функціонально залежить від політичних
поглядів (Польща є синонімом капіталізму, успіху, несоціалістичного шляху розвитку),
персональних контактів, конфесії та рівня освіченості.
Основні проблеми, які виникають у галузі соціального виміру:
*подолання стереотипів минулого;
*налагодження контактів на рівні НГО, учбових закладів, персональних стосунків;
*широке інформування населення про процеси, які відбуваються через ЗМІ.
Окремо хочу звернути увагу на низку наступних проблем.
Чимало наших громадян працюють (як правило, нелегально) у Польщі, що одразу
ставить їх перед загрозою депортації або пресингу з боку кримінальних структур,
місцевих органів влади, які вимагають від них усілякого роду хабарів. Проблемами
цих людей, які складають сотні тисяч наших громадян, Українська держава як така
не займається, як не займається проблемами тих людей, для яких Польща й Україна
стали транзитною зоною між Європейським Союзом і афро-азіатським Півднем.
Попри те, що ці проблеми не надмірно відображені в польській пресі, це може
лягти доволі поважною чорною плямою на наші стосунки, якщо в цьому виникне потреба.
Подібний механізм уже спрацював у Чехії, де факти нелегальної роботи, злочинності
українців у Чеській Республіці призвели до запровадження віз для українців у
Чехії та Словаччині. У Польщі до цього не дійшло, але аргумент такий завжди
залишається під рукою.
Хворих або травмованих українців ("нелегалів"), поляки намагаються якнайшвидше
"евакуювати" з території своєї держави. Нерідко виникає ситуація, коли близьких
забирають їхні родичі з України, ясна річ, не в спеціально обладнаних автомобілях.
За перші 9 місяців 2000 в Україну з Польщі доставлені 62 покійники-"заробітчани"
і 8 тяжко хворими. У минулому році в домовинах повернулись 170 українців, а
14 стали каліками. 80% з них нелегально працювали на будівельних роботах у Польщі
(дані походять з узагальнених повідомлень МЗС України).
Українські державні структури не готують і не підписують угод з відповідними
державними структурами щодо умов праці наших громадян, щодо їхнього медичного
страхування і соціального забезпечення. Ба більше, немає спроб якимось чином
легалізувати їхню працю, скажімо шляхом запровадження певних квот, аби вони
могли вписатися у відповідну юридичну структуру іноземних держав. Хай це будуть
квоти, як у Чеській Республіці, однак, певна цивілізована форма інституювання
стосунків.
Ще одна "вічна" проблема наших "заробітчан" – беззахисність перед криміналітетом.
В цьому році в Посольство України в Республіці Польща звернулись близько 550
наших громадян, котрі залишились без документів і засобів до існування. На території
Польщі були пограбовані кілька українських вантажівок, сума шкоди складає 2
млн. грн.
В той сам час і наші співвітчизники чинять немало лихого – вони винуватці
багатьох злочинів, учинених іноземцями: 886 з 2289, у тому числі 8 убивств,
на їхньому сумлінні. За 6 місяців 2000 року за ґратами в Польщі опинились 420
громадян України.
Інша, дедалі гостріша проблема,— повернення біженців з тих країн світу, де
вони зазнали переслідувань чи дискримінації, де тривають військові дії або панують
авторитарні режими, як от Афганістан, Бангладеш, Пакистан, тощо, або як їх часто
називають не надто освічені обивателі — “нелегальні міґранти”. Польща має відповідний
договір про повернення таких біженців з країн Європейського Союзу, на що отримала
відповідні кошти. Між Україною та Польщею аналогічних домовленостей не існує.
В результаті виникають трагікомічні ситуації, на зразок тієї, коли жінка-болгарка
з дитиною прибула до Німеччини через Чехію (одного погляду на географічну мапу
вистачить, аби упевнитися, що її маршрут не пролягав через Україну), там їй
відмовили у притулку і депортували до Польщі (з відповідними матеріальними відшкодуваннями
Польській державі), а звідтіля польські власті, керуючись тією логікою, що болгарська
мова близька до російської, а на схід від Польщі живуть переважно росіяни, “виштовхали”
її в Україну (ясна річ, без ніяких відшкодувань), де нещасна опинилася без засобів
до існування. От такий собі “український бізнес”: Німеччина позбавляється клопоту,
Польща заробляє гроші на транзиті, а Україна мусить за всіх своїх негараздів
якось вирішувати проблеми з біженцями*.
[* У процесі обговорення доповіді було уточнено, що Польща отримала спеціальні
кошти для облаштування таборів для біженців, позаяк є безпечною третьою країною;
Україна не має такого статусу, тому сюди не можна депортувати шукачів притулку,
але іноді прикордонні служби зловживають, не повідомляючи біженцям про їхні
права. У травні 2000 року між омбудсменами України і Польщі досягнуто домовленості
щодо термінового (до 3 діб) розгляду усіх справ, які стосуються порушення прав
людини на кордоні.]
Одним з важливих елементів, які породжують асиметрію українсько-польских стосунків
та гальмують їхній розвиток, є практична відсутність в Україні того, що називається
самоврядуванням. Попри те, що існує закон, який начебто регулює питання самоврядування,
непорушною залишається совєцька система розподілу бюджету, коли всі податки
концентруються у столиці, а відтак “милостиво” розподіляються по регіонах, а
далі — у міста і села. Внаслідок такої “вертикалі” Львів отримує куций бюджетик,
який дозволяє йому проіснувати не більше, аніж півроку, як було це у 2000 році.
Якщо ти не диспонуєш коштами бюджету, про жодне самоврядування не може бути
й мови. На жодні заходи, акції по обидва боки кордону, які б ми фінансували,
а отже гідно себе почували і поводилися, не йдеться. У Польщі самоврядні міста
мають і добру волю, і матеріальні засоби, аби розбудовувати транскордонну співпрацю,
контакти на рівні міст, воєводств, чого ми позбавлені, а отже не можемо повноцінно
розвивати українсько-польську співпрацю на рівні, нижчому від урядового.
І наприкінці моєї доповіді – про діяльність нашої організації. Незалежний
культурологічний журнал “Ї” – громадська організація, яка займається проблемами
стосунків на історичному перехресті Європи, у Галичині. Тут здавна сформувалася
оригінальна мультикультурна модель, яку ми намагаємося всіляко розвивати. Польсько-українські
стосунки, природно, перебувають у центрі нашої уваги. Від 1995 року триває програма
“Розмови над кордонами” за участі партнерів із Польщі, Німеччини, Франції. Ми
проводимо семінари і конференції (остання у жовтні 2000 року з фондом Бертельсманна,
наступна у травні 2001 з фондом Гайнріха Бьолля), семінари для громадськості,
регулярно публікуємо матеріали про актуальні проблеми стосунків, а 5 чисел журналу
повністю присвятили власне польсько-українським стосункам.
Дякую за увагу, сподіваюся, колеги підтримають мене.
|
незалежний
культурологічний часопис «Ї» 
Українсько-польські
стосунки сьогодні