ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ МЕТОД ҐАДАМЕРА У ПІЗНАННІ ІСТОРІЇ

Семінар за участю професора Жана Ґрондена (Монреаль), одного з провідних спеціалістів з філософії Г.-Ґ.Ґадамера у світі

Організатори:
Ґете-інститут у Києві
Журнал “Ї” (Львів)

14 жовтня 2002 (Львів, Історичний музей, пл. Ринок, 6)
10.00 – 17.00

Модератор – Тарас Возняк
Перекладач – Юрко Прохасько

10.00 Початок семінару. Представлення учасників
10.30 Виступ професора доктора Ґрондена (30 хвилин + 30 хвилин переклад)
11.30 Перерва на каву
11.45 Дискусія

13.00 Перерва на обід

14.30 Діалог Ґадамера з традицією: мовний та історичний аспекти
Андрій Дахній, доцент університету, філософський факультет
15.00 Ґадамер і переклад (15 хвилин + 15 хвилин переклад)
Тимофій Гаврилів
15.30 Заключна дискусія

Жан Ґронден (нар. 1955 р.) вивчав філософію і теологію в університетах Монреаля, Гайдельберґа й Тюбінґена; зараз професор філософії в Монреалі та постійно викладає в Оттаві.

Ж.Ґронден визнаний одним з провідних спеціалістів з філософії Ґадамера у світі. Найважливіші з його численних публікацій: Герменевтична істина? До поняття істини Ганса-Ґеорґа Ґадамера (1982, ²1994), Відчуття герменевтики (1994), Ганс-Ґеорґ Ґадамер. Біографія (1999), Вступ до герменевтики (²2001).

Ганс-Ґеорґ Ґадамер народився 11 лютого 1900 року в Марбурґу, рівно через 250 років після смерті Рене Декарта, що помер 11 лютого 1650 року. Це, певна річ, усього лише випадковість, хоча й щаслива, тому що в заголовку головного твору Ґадамера “Істина й метод” неважко побачити вплив Декарта. Поза всяким сумнівом, Декарт є основоположником ідеї методу, на якій базується вся наука нового часу. За Декартом уся будова знання має бути методично перевірена й поставлена на міцний фундамент: знання, що черпається з упереджень і традицій, підозріле, оскільки його основа не підкріплена непохитною впевненістю. Фундамент та модель цієї впевненості Декарт знаходить в очевидності cogito (“я думаю”), яке не піддається сумніву, поки я сам собі повторюю це твердження та переконаний у його певності, навіть якщо злий дух хоче ввести мене в оману. Tabula rasa методичного знання нового часу передбачає абсолютний початок, що випливає з упертої переконаності. Згідно з такою ясністю, всі наукові положення мають виводитися за прикладом геометрії. Лише тоді знання перестане базуватися на упередженості та непевному авторитеті.

Про всю спадщину Ґадамера можна сказати, що вона, на противагу цьому новочасному принципові методичного знання, виходить з сумніву щодо універсального поширення ідеї методу як єдиного шляху до істини. Певна річ, Ґадамер не має наміру піддавати сумніву сам метод як шлях до істини. Він швидше прагне означити його межі, оскільки претензія методу на монопольне становище загрожує заступити інші шляхи пізнання істини. У творах Ґадамера йдеться про повернення цих шляхів пізнання істини та їхнє філософське виправдання. При цьому він піддає сумніву два основні картезіанські принципи: 1) пошук знання, яке з усіх боків є абсолютно певним і ясним; 2) припущення, що найвищий рівень знання слід шукати саме у рефлексивній очевидності мислення, що пізнає само себе. На противагу цій претензії, що прирівнює людське пізнання до божественного, Ґадамер прагне переконати, що людське знання набагато більшою мірою залежне від традиції та її упереджень, ніж людина готова це визнати. Найвагомішим нагадуванням про це є використання заданої наперед мови, перебування в її зрозумілості. Крім того, забороняється брати за абсолютну вихідну точку самопрозорість свідомості. Тут Ґадамер іде за так званими майстрами підозри, тобто Ніцше (помер 1900 року) та Фройдом (чиє фундаментальне тлумачення снів вийшло 1900 року), які, кожний по-своєму, взяли собі за тему глибини самосвідомості. Для Ніцше та Фройда самосвідомість навіть конститутивно проникнута ілюзіями (Ґадамер дещо скромніше пише про “обумовлену” історією свідомість). У всякому разі це аж ніяк не є певною вихідною точкою.

Отже, в обох випадках йдеться про людську скінченність, про яку нагадує Ґадамер разом зі своїм учителем Гайдеґґером та Платоном. Гайдеґґер бачить у пошуку fundamentum inconcussum та його становленні в людському “суб’єкті” втечу часового існування від самого себе. Багато філософів (також Гайдеґґер!) вважали Платона батьком цієї метафізичної ідеї. Ґадамер швидше вважає Платона прихильником думки, що жоден бог не є філософом (Symposion 204 e) і що людське знання слід сприймати з погляду його відстороненості від божественного чи абсолютного знання (а не прирівняння до нього). Тобто якщо за Декартом прагнути до непохитного фундаменту й намагатися вкорінити його в людському знанні, забувається людська скінченність.

Тому дуже спокусливо вбачати в Ґадамері мислителя-“постмодерніста”, який піддає сумніву основні принципи модернізму. Але це було б лише непорозумінням. Той, хто говорить про постмодернізм, власне, зберігає картезіанську позицію. Поняття “постмодернізм” вселяє ідею нового початку, tabula rasa, якої за Ґадамером бути не може. З історико-філософського погляду за Ґадамером мислителі-постмодерністи залишаються прихованими картезіанцями. Вони залишаються такими навіть за відмови від ідеї істини, яку дасть їхній систематичний демонтаж методу. Тому для них існують лише інтерпретації чи перспективи, але немає адекватності пізнання з дійсністю. Але деструкцію переживає лише фундамент картезіанської методичної істини, а не істина як така.

Отже, Ґадамер піддає сумніву зовсім не зв’язок істини з методом. Те, що метод дає надійний шлях до істини, наскільки очевидно, що було б смішно піддавати це сумніву. Під питанням залишаються лише модерністські та, очевидно, постмодерністські претензії на те, що істина досягається лише цим шляхом. Картезіанська упередженість нашого часу, можливо, є результатом неврахування людської скінченності, тобто реальних можливостей людського пізнання. Творчість Ґадамера прагне висвітлити їх, щоб уберегти людськість нашого знання від хибних ілюзій.