“Два ювілеї: Щербицький і Шелест – хто матері-Україні цінніший?”

Семінар за участю Тараса Батенка (кандидат політичних наук, викладач кафедри політології Львівського національного університету)

15 серпня 2002

Щербицький повертається...

Тарас БАТЕНКО

Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження “Про святкування 85-річчя від дня народження Володимира Щербицького”. Хоча святкування відбудуться лише 17 лютого 2003 року, уряд заздалегідь узявся за організацію відзначення пам’яті колишнього голови Ради Міністрів УРСР і багаторічного першого секретаря ЦК КПУ. Оргкомітет очолив віце-прем’єр Володимир Семиноженко. До його складу увійшли держсекретар Кабміну, міністри культури, освіти, фінансів, керівники Держкомархіву і Деркомінформу, політичні та наукові діячі, а також вдова Володимира Щербицького – Рада Гаврилівна.

Рішення відзначити ювілей Щербицького уряд мотивує його “вагомим особистим внеском у справу розвитку економіки, науки і культури України, підвищення міжнародного авторитету”. Із цим можна посперечатися з кількох причин.

Перша, і найважливіша, полягає в тому, що у 2003 році буде ювілей ще одного першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста (1908-1996). Шелест керував Україною протягом майже десяти років, тому не випадало б ігнорувати і цього імені. Тим паче, що усунули Шелеста з України за так званий “культурницький націоналізм”, книгу “Україна моя радянська”, в якій були нотки звеличення окремих національних моментів. Дехто з дослідників цього періоду схильний розглядати період правління Шелеста як “добу українського автономізму”. Вона, мовляв, завершилася із приходом до керма республіки Щербицького.

Друга причина в тому, що Кабмін робить наголос на компартійній історії, забуваючи про те, що під час правління Щербицького існував у дещо іншому історичному вимірі ще й дисидентський, національно-визвольний пласт. Якщо сповідувати стару фразу Леоніда Кучми про те, що “в минулому в нас спільна історія, в майбутньому – спільні ідеали”, то з такими самими почестями Кабмін мав би взятися за відзначення ювілею В’ячеслава Чорновола, який фактично був рівнозначною Щербицькому фігурою у 70-ті роки, тільки у своєму, дисидентському колі (“зеківському генералу”, як називали Чорновола в таборах, 65 років виповнилося б у грудні цього року, тобто відповідне розпорядження Кабміну вже мало б існувати два місяці).

Володимир Щербицький – складна й суперечлива фігура в недавній українській історії. Володимир Семичасний, колишній голова КДБ, який в роки опали був заступником голови Ради Міністрів УРСР, згадував, що Щербицький був культурнішим і делікатнішим від Шелеста, проте як політичний лідер Шелест стояв на голову вище. Щербицький, за версією Семичасного, був беззастережним виконавцем угодовського типу. Він очолив Компартію України у 1972 році, коли республікою щойно прокотилася хвиля репресій. Як людина із Дніпропетровська (на відміну від харків’янина Шелеста), Щербицький, за аналогом генсека, почав усюди обставляти себе дніпропетровцями. У нього були особливі теплі стосунки з Леонідом Брежнєвим, який відзначив Володимира Васильовича двома зірками Героя Соціалістичної Праці. Крім цього, мав близько десятка орденів Леніна та безліч інших державних нагород. Був час, коли Щербицький міг гіпотетичного розглядатися як кандидат у генеральні секретарі ЦК КПРС. Але на відміну від Шелеста, він краще опанував секрети апаратної служби і на такі “генсеківські пастки” не піддавався.

Щербицький був останнім першим секретарем республіканської компартії, якого Михайло Горбачов відправив на пенсію. Це сталося у вересні 1989 року. На пенсії прожив недовго. У лютому за день до своїх уродин застрелився. Не зміг перенести своєї вини за наслідки Чорнобиля.

Стаття з газети "Поступ", 2002, 12.07.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

РОЗПОРЯДЖЕННЯ від 11 липня 2002 р. № 372-р

Про відзначення 85-річчя від дня народження В. В. Щербицького

1. Утворити Організаційний комітет з підготовки та відзначення 85-річчя від дня народження видатного державного діяча Володимира Васильовича Щербицького у складі, що додається.

Дозволити голові Організаційного комітету вносити в разі потреби зміни до його складу.

2. Організаційному комітетові з підготовки та відзначення 85-річчя від дня народження В. В. Щербицького розробити і здійснити заходи, присвячені ювілею.

Прем’єр-міністр України А. КІНАХ

ЗАТВЕРДЖЕНО

розпорядженням Кабінету Міністрів України
від 11 липня 2002 р. № 972-р

СКЛАД Організаційного комітету:

СЕМИНОЖЕНКО В.П. – Віце-прем’єр-міністр України, голова Організаційного комітету; ТРОНЬКО П.Т. – академік, голова Всеукраїнської спілки краєзнавців, заступник голови Організаційного комітету (за згодою); ШВЕЦЬ М.А. – голова Дніпропетровської облдержадміністрації, заступник голови Організаційного комітету; ЛЕЛІКОВ Г.І. – Начальник Головдержслужби, відповідальний секретар Організаційного комітету; БОГУЦЬКИЙ Ю.П. – Міністр культури і мистецтв; ВРУБЛЕВСЬКИЙ В.К. – головний науковий співробітник Інституту соціології Національної академії наук, доктор економічних наук; ГЕРАСИМОВ І.О. – народний депутат України (за згодою); КРАВЧУК Л.М. – народний депутат України (за згодою); КРЕМЕНЬ В.Г. – Міністр освіти і науки; КУРАС І.Ф. – віце-президент Національної академії наук; МАСОЛ В.А. – колишній Прем’єр-міністр України (за згодою); ОЛІЙНИК Б.І. – народний депутат України, голова Українського фонду культури (за згодою); ОМЕЛЬЧЕНКО О.О. – голова Київської міськдержадміністрації; ПАТОН Б.Є. – президент Національної академії наук; ПИРІГ Р.Я. – Голова Держкомархіву; ЦЕБЕНКО М.М. – голова Верхньодніпровської райдержадміністрації; ЧИЖ І.С. – Голова Держкомінформу; ШЕВЧЕНКО В.С. – колишній Голова Президії Верховної Ради УРСР (за згодою); ЩЕРБИЦЬКА Р.Г. – дружина В. В. Щербицького; ЯЦУБА В.Г. – Державний Секретар Кабінету Міністрів України; ЮШКО І.О. – Міністр фінансів.

З сайту уряду України

ПРО ЮВІЛЕЇ ТА КУМИРІВ

Я, звичайно, більш ніж хто-небудь інший знаю В.В.Щербицького. Мабуть, треба судити людину не по тому, до якої партії він належав, а по тому, що він зробив для свого народу. Із Щербицьким ми разом прийшли до уряду, він – із секретаря ЦК на Голову уряду, а я із замвідділу – у його заступники. Для нього, крім роботи, нічого не було. Це була надзвичайно чесна людина. Але він був людиною свого часу. Такі люди, як Щербицький, Шелест намагалися робити добро для України. Що Щербицький із собою забрав? А що зараз у рідних Щербицького є? Крім доброго імені, нічого немає. Ні заощаджень, ні дачі, ні машини, нічого... Та й ми не могли по-іншому працювати. Давайте подивимося на досягнення в економіці, культурі, науці в Україні, коли на чолі партії і уряду був Щербицький... А без підтримки Щербицького хіба можна було видати 26 томів “Історії міст і сіл”? Та ніколи. А будівництво Музею архітектури і побуту? А постанова уряду про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних із історією козацтва? А ми, на превеликий жаль, не можемо реалізувати того, що є. Минуло з того часу вже 30 років із лишком, майже нічого не змінилося. Та що ж ми, “Иваны, не помнящие родства”? Ми ж маємо вільну суверенну Україну...

(...) Часто під виглядом нового бачення історичного процесу деякими науковцями-істориками, публіцистами відкидається все, що здійснене нашим народом в той чи інший період історії, і таким чином фальсифікується сама історія українського народу. Особливо це стосується історії пожовтневого періоду – возз’єднання нашого народу в єдиній українській державі, висвітлення історії Великої вітчизняної війни. Це, безумовно, завдає непоправної шкоди у вихованні нашого народу, особливо молоді. Головне тут не піти найлегшим шляхом, шляхом заміни плюсів на мінуси і навпаки. Мистецтво пізнання минулого, історії в тому і полягає, щоб розуміти ту психологічну ауру і той процес, у якому та чи інша подія відбувалася. Антинауково мазати все дегтем, усе, що відбувалося в радянські часи – адже мільйони людей жили і працювали у певному мікрокліматі і діяли відповідно до своїх переконань. Проте, що ними було зроблено і що перейшло нам у спадок відомо у всьому світі і далеко не все заслуговує на замовчування і осуд. Покоління, що вступають у життя, повинні знати минуле, свою історію у всій її складності і неоднозначності. Жодна із славних героїчних і трагічних сторінок не повинна стертися із пам’яті народу. Очорнення минулого, як і замовчування фактів з історії, які на даному відрізку часу є “невигідними” з політичного погляду – злочин перед наступними поколіннями.

Від нас залежить, яким побачать ХХ століття люди, що житимуть через сторіччя. І обов’язок істориків, політиків, публіцистів показати їм правду історії, а не один суцільний негатив. Нашу історію потрібно бачити такою, якою вона була, а на переписувати її під виглядом “нового бачення” заново, як це роблять деякі політики і історики. Не можна бачити історію свого народу, його минуле лише через призму трагічних або виключно героїчних процесів.

Фрагменти інтерв’ю в газеті “День” з академіком НАН України, Героєм України Петром Тимофійовичем ТРОНЬКОМ.
“День”, 2002, 14-15.08.