Ще раз про відставання Галичини, або чому маніпулюють свідомістю галичан

21 лютого 2002

РОМАН ЛОЗИНСЬКИЙ, кандидат географічних наук

Зараз Галичина переживає одне з найболючіших розчарувань у своїй історії – вона розчаровується в Україні. Незалежна Україна, мрія багатьох поколінь галичан, здійснилася. І, як це буває дуже часто, реалізувавши свою мрію, галичани, здається, отримали зовсім не те, чого хотіли. У політичному відношенні Галичина знову опинилася на роздоріжжі. І для того, щоб вкотре не помилитися у своєму виборі, їй потрібно чітко знати, де саме, у якій точці на лінії суспільного поступу вона перебуває на даний момент. Іншими словами, галичанам потрібно вияснити реальний соціально-економічний стан реґіону. Тобто, зробити те, що не було зроблено десять років тому.

Економічний стан Галичини напередодні проголошення незалежності України

Аналіз основних показників, що характеризують рівень економічного розвитку території, чітко показує, що наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття Галичина в економічному відношенні помітно поступалася багатьом реґіонам України.

Скажімо, на початку 90-х років три галицькі області виробляли лише 8,4% промислової продукції в Україні і 8,9% продукції сільського господарства, тоді як їх питома вага у населенні складала понад 10%. Іншими словами, у розрахунку на одну особу у Галичині продукції вироблялося менше, аніж у середньому по Україні.

На той час в Україні було лише чотири області, де показник виробництва продукції на одну особу був нижчим від середнього по державі як у промисловості, так і в сільському господарстві – Київська* , Закарпатська, Львівська і Івано-Франківська (додаток 1). Як бачимо, дві з них – галицькі. У ще одній галицькій області, Тернопільській, виробництво сільськогосподарської продукції у розрахунку на одну особу було вищим, аніж у середньому в Україні, проте відставання у виробництві продукції промисловості – одне з найбільших в Україні. Ще один висновок, який одразу ж впадає у вічі при аналізі показника виробництва продукції на одну особу – це те, що Західна Україна (Західна Волинь, Галичина, Закарпаття та Чернівецька область, реґіони, які були приєднані до України після 1939 р.), тобто, відповідно до усталених уже політичних уявлень найбільш національно свідомі реґіони, за загальним рівнем розвитку господарства помітно відставали від тих реґіонів України, які до 1939 р. уже перебували у складі СССР, а ще до того – у складі Російської імперії.

Наступний економічний показник, що прямо вказує на економічне відставання Галичини від інших реґіонів України – це вартість основних фондів у розрахунку на одну особу. Показник вартості основних фондів на одну особу у Галичині на час здобуття Україною незалежності був на третину нижчим, аніж у середньому по Україні. Чому для оцінки економічного стану реґіону цей показник важливий? Власне тому, що він показує, скільки насправді грошей, скільки інвестицій було вкладено раніше в реґіон. Тих інвестицій, про необхідність залучення яких в економіку реґіону говорять на кожному кроці, заради яких проводяться помпезні форуми та створюються спеціальні економічні зони.

Розглянемо ще один, один з найуніверсальніших показників рівня економічного розвитку держави чи реґіону – середньомісячну заробітну плату зайнятого населення. У Галичині серед працівників усіх без винятку категорій зайнятого населення вона також була на 10-20% нижчою, аніж у середньому в Україні. Причому, навіть такий рівень досягався значною мірою коштом промисловості Львівщини, зокрема Львова, а також інших обласних центрів, у розвиток яких у совєцький час вкладалося найбільше коштів. У той сам час в інших частинах Галичини цей показник був набагато нижчим.

У минулі десятиліття економічне відставання Галичини від інших реґіонів України було ще більшим (додаток 2). Причому проблема відставання Галичини у совєцький час не була якоюсь закритою, табуйованою. Проблему доволі легко можна прослідкувати, оперуючи загальнодоступними матеріалами ще совєцької статистики. Крім того, існують наукові економічні та економіко-географічні роботи 60-80-х років, у яких детально досліджувався рівень економічного розвитку різних реґіонів України.

Рівень урбанізації напередодні проголошення незалежності України

Галичина відставала і відстає від інших реґіонів України за рівнем урбанізації населення, тобто питомою вагою мешканців реґіону, що проживають у міських поселеннях, і за останнє десятиліття це відставання ще більше зросло.

Показник урбанізації є дуже містким. Адже існують кардинальні відмінності між міським та сільським способом життя, а отже – міським та сільським населенням. Міське населення більш структуроване та стратифіковане, поза як самі процеси структуризації та стратифікації населення відбуваються у тісній взаємозалежності від розвитку міської мережі. Міське населення є мобільнішим. Міське населення має вищий рівень освіти. Міське населення має особливі норми демографічної та соціальної поведінки. Це ті фактори (хоча й далеко не усі), завдяки яким міський житель значно швидше адаптується до змін соціальних умов проживання, тоді як консервативний сільський житель на суспільні зміни реагує повільніше. Тому, відповідно, урбанізовані реґіони також значно швидше пристосовуються до кардинальних соціальних та економічних змін. Відповідно, в Україні у 90-х роках урбанізованіші реґіони швидше відреагували на економічні зміни, пов’язані з переходом від командно-адміністративної до ринкової економіки.

За рівнем урбанізації всього населення (42%) Тернопільська область разом із Чернівецькою та Закарпатською, які мали такі ж показники, у 1991 р. займала останнє місце в Україні (додаток 3), Івано-Франківська (43%) – передостаннє. Тільки у Львівській області більша частина населення (60%) проживала у містах, проте цей показники усе таки був нижчий, аніж у середньому по Україні – 68%. Проте, подані показники – це дані по усьому населенню, а значну частину міського населення Галичини складають росіяни та переважно російськомовні представники інших національностей, що приїхали в Україну після Другої світової війни. При аналізі місця та ролі Галичини та галичан в історії новітньої України їх, радше за все, доцільно виділяти окремо.

Рівень урбанізації власне українців помітно нижчий, аніж у населення краю загалом.

Таблиця 1. Рівень урбанізації українців у галицьких областях України (в %)

Таким чином, на сьогодні більша частина українського населення Галичини проживає у сільській місцевості.

При аналізі рівня урбанізація українців Галичини слід також враховувати наступне. По-перше, до 5% відсотків міських українців (особливо тих, що живуть у великих містах) складають ті, хто переселився до Галичини зі східних і центральних областей України. Ця група населення відігравала й відіграє дуже своєрідну та неоднозначну роль у суспільному житті Галичини. Їхня суспільна поведінка має дуже значні відмінності від поведінки галичан. Для багатьох із них рідною мовою є російська.

По-друге, у багатьох галицьких селищах міського типу та малих містах спосіб життя значної частини населення майже нічим не відрізняється від традиційного сільського способу життя. Річ у тім, що багатьом поселенням у Галичині статус міст або селищ міського типу надавали лише тому, що вони мали статус міст у довоєнний період. Й зараз у Галичині є десятки міських поселень, які мають лише 1-3 тис. жителів.

По-третє, більшість мешканців галицьких міст – вихідці з галицьких сіл, які міґрували туди після Другої світової війни, або їхні нащадки у першому поколінні. У той же час повна адаптація до умов життя у великому місті відбувається зазвичай у другому-третьому поколінні.

Таким чином, питома вага галицьких українців, які ведуть суто міський спосіб життя, набагато нижча від тих 47%, які подає статистика

В зарубіжній урбаністиці існує так звана стадіальна концепція процесу урбанізації, запропонована Дж. Джібсом в 1963 р.[1] . Згідно з цією концепцією процес урбанізації будь-якої території проходить п’ять стадій. На першій стадії міська мережа лише формується, і темпи зростання населення у містах нижчі, порівняно із збільшенням кількості жителів у сільські місцевості; на другій стадії населення міст уже зростає швидше, аніж у сільській місцевості; на третій – бурхливий розвиток міст зумовлює абсолютне зменшення чисельності сільського населення внаслідок міґрацій “місто-село”; на четвертій – навіть у малих містах уже зменшується чисельність населення, а розвиток великих міст досягає свого максимуму; на останній стадії ріст великих міст сповільнюється й починається поступова деконцентрація населення та вирівнювання темпів зростання числа жителів у містах та сільській місцевості.

Детального наукового аналізу досягнутого Галичиною рівня урбанізації у контексті описаної вище концепції ще не проводилося, проте приблизно можна констатувати, що у другій половині ХХ ст. процес урбанізації Галичини тільки перейшов на третю стадію, причому, вона ще не завершилася, оскільки не було досягнуто тієї межі, за якою ріст питомої вага міського населення сповільнюється, а потім взагалі припиняється – 75-80%. У той сам час передові європейські країни, окремі реґіони колишнього СССР уже перебувають на п’ятій стадії урбанізації. Той рівень урбанізації, якого галичани тільки досягли на початок 90-х років ХХ ст., Англія пройшла ще у другій половині ХІХ ст., а більшість європейських країн – у першій половині ХХ ст. У Галичині ж зараз, навпаки, приріст міського населення припинився, і спостерігається відтік населення у села.

Рівень освіти населення Галичини

Галичина, як і загалом Західна Україна на час проголошення Україною незалежності мала нижчий від більшості реґіонів України рівень освіти. За даними перепису 1989 р. вона належала до тих реґіонів, у яких спостерігався найвищий показник осіб, які або взагалі не мали освіти, або мали тільки початкову освіту. Так, для прикладу, у найбільш економічно відсталій Тернопільській області за даними перепису 1989 року він становив 30% населення (додаток 4).

Чому саме для характеристики рівня освіти обрано чисельність осіб, які або взагалі не мають освіти, або мають тільки початкову, а не чисельність осіб, які мають вищу освіту? Тому що ці дані об’єктивніше відображають рівень соціально-економічного розвитку реґіону. Адже, якщо людина не має освіти, або має тільки початкову освіту, то у неї не було і не буде жодних можливостей для професійного росту, кар’єри. Коли людина не має освіти, то вона з віком відстає у своєму особистісному розвитку, у рівні життя тощо. Знову ж таки їй важче адаптуватися до різких економічних та соціальних змін. Подібним чином і реґіон відстає.

У той сам час показник вищої освіти більш суб’єктивний. Адже сюди включають тих, хто здобував вищу освіту заочно, або на вечірній формі навчання, а більшість із цих осіб часто одержували (і одержують) вищу освіту формально. Насправді вони отримують тільки диплом, за яким дуже часто не має реальних знань. Крім того, в індустріалізованому урбанізованому реґіоні населення не обов’язково має мати високий рівень вищої освіти. Скажімо, на Донбасі також низькі показники вищої освіти населення, проте – високі показники середньої спеціальної освіти, яка певні можливості для професійно росту усе-таки дає. У той сам час у Галичині показники середньої спеціальної освіти дуже низькі.

Втім, і за кількістю осіб, які мають вищу освіту, Галичина також далеко не лідер. Серед усіх галицьких областей тільки Львівська виділяється вищими, аніж загалом в Україні, показниками кількості осіб із вищою та неповною вищою освітою. Проте, цього досягалося (аналогічно як і з показником урбанізації) здебільшого коштом неукраїнського населення, й зокрема росіян, які проживають у місті Львові та інших великих містах. Рівень освіти українців у Львівській області помітно нижчий, й загалом не надто відрізняється від рівня освіти населення у інших галицьких областях.

Таблиця 2. Рівень освіти українців та росіян у Львівській області та матеріалами переписів населення 1989 та 1979 рр. (на 1000 осіб у віці 15 років і старше)

Чому Галичина на початок 90-х років відставала за рівнем освіти? Знову ж таки коштом сільського населення, у першу чергу, людей старшого віку, які у довоєнний час не мало можливості здобути освіту. Крім того, у совєцький час молодь у сільській місцевості часто не мала можливості здобути навіть середню спеціальну освіту через відсутність у достатній кількості мережі професійно-технічних закладів. А ця проблема Галичині дісталася у спадок ще від австрійських часів. Тоді центральна влада не надто дбала про професійну освіту місцевого населення, а найчастіше залучала кваліфікованих спеціалістів з інших реґіонів монархії. До Другої світової війни на окремих підприємствах Галичини навіть існувала заборона на працевлаштування на окремих стратегічно важливих підприємствах греко-католиків.

Ще слід зауважити, що якість середньої освіти у Галичині загалом слід вважати нижчою, оскільки вона надається у сільських школах, де рівень викладання дисциплін нижчий, порівняно із школами у містах (особливо великих) хоча б тому, що вони зазвичай гірше забезпечені засобами для навчання.

Фактично, на кінець 80-х років ХХ століття Галичина за рівнем освіти тільки почала виходити на більш-менш прийнятний рівень, а у попередні роки відставання населення Галичини за рівнем освіти було набагато більшим. У той сам час у тих індустріальних областях, що входили до складу УССР, загальний рівень освіти населення було помітно підвищено ще до Другої світової війни.

Рівень модернізації

В суспільних науках існує поняття “модернізації” – це процес, через який пройшли передові нації світу у ХІХ – першій половині ХХ століть, й завдяки йому з’явилися умови для побудови сучасного постіндустріального суспільства. Визначити математично рівень модернізації реґіону доволі важко, зазвичай це роблять через непрямі, опосередковані показники. Зокрема, при оцінці процесу урбанізації використовують уже згадані вище показники: ступінь урбанізованості етносу (частка міських жителів серед усіх представників етносу) та рівень освіти. Цікаво порівняти ці два показники у галичан і, для прикладу, окремих етносів Росії. Виявляється, що за цими двома показниками галичани в Галичині поступаються таким народам Російської Федерації, як буряти, осетини, татари, калмики, адигейці, балкарці, й перебувають на одному рівні з чувашами, башкирами, карелами і хакасами (додаток 5). Безперечно, робити однозначний висновок, що галичани є відсталішими від перелічених вище етносів тільки на підставі названих показників ще не варто, проте у будь-якому випадку ці дані змушують задуматися. У будь-якому випадку модернізація галичан лише триває, і вона доволі далека від завершення.

Формування міту про лідерство Галичини

Яким чином сформувався міт про особливу роль Галичини в історичній долі новітньої України, міт про Галичину, як про передовий реґіон, міт про лідерство Галичини? Адже за соціально-економічними показниками Галичина на початок 90-х років відверто відставала не лише від Дніпропетровщини та Донбасу, але й від цілої низки інших реґіонів України.

До 1939 р. порівняно з українськими землями, що входили до складу Росії, а відтак – Совєцького Союзу, в суспільстві, яке існувало у Галичині, яка входила до складу Австро-Угорщини, а відтак Польщі, розвивалися близькі сучасним европейським соціальні інститути, ті соціальні інститути, які в европейських країнах стали основою сучасного громадянського суспільства. Населення Галичини мало значно вищий обсяг громадянських прав і вищі можливості реалізовувати свій громадський статус, свої можливості. У довоєнній Галичині існувало багато суто українських політичних, економічних, культурних організацій тощо. Відповідно, українське населення Галичини мало вищий ступінь національної самосвідомості, оскільки громадянські права наповнюють національні особливості змістом, ставлячи принцип національності в основу солідарності суспільства.

Проте інституційна основа формування національної самосвідомості українців у Галичині була повністю зруйнована у перші ж роки совєцької влади. Частина людей, які творили українські довоєнні суспільні інституції, були фізично знищені за різних обставин у роки Другої Світової війни, або у результаті репресивних дій більшовицького тоталітарного режиму. Частина еміґрувала з Галичини на Захід, у країни, вільні від більшовизму, частина була репресована і виселена у табори східних реґіонів Совєцького Союзу. Перестала існувати релігійна основа довоєнної Галичини, оскільки УГКЦ була ліквідована, а більшість її діячів – репресовані. Етнічний склад населення зазнав кардинальних змін. Майже повністю було знищено євреїв, переселено поляків, які складали основу неукраїнської галицької еліти.

Фактично і людей, які формували основу національно-свідомої довоєнної української Галичину, після війни залишилися дуже мало. Причому соціальний статус тих, що залишилися, різкого знизився, був штучно марґіналізований більшовицькою владою. Ці люди втратили практично будь-які можливості впливати на суспільне життя реґіону. Максимум, що дозволялося окремим з них – займатися науковою та культурною діяльністю під постійним контролем із боку влади.

Галичина після закінчення Другої світової війни фактично перетворилася на слабо структуроване аморфне соціальне середовище. Була практично відсутня соціальна стратифікація суспільства. Перестала існувати місцева українська еліта. Були зруйновані майже усі механізми, які забезпечували соціальне відтворення галицького довоєнного суспільства. Таким чином, від довоєнного суспільства залишилися тільки історія, пам’ять, яку зберегли наступні покоління галичан, уречевлені елементи суспільства та окремі люди. Тому, насаправді довоєнна Галичина, і Галичина сучасна – це зовсім інші суспільства. Проводити паралелі між цими суспільствами потрібно дуже обережно.

Після Другої світової війни у Галичині по-новому почалися процеси соціальної стратифікації та структуризації, почала формуватися місцева еліта. Причому ці процеси вже відбувалися уже за тими схемами, які здійснювалися у совєцькому суспільстві. У той сам час на території Совєцького Союзу після смерті Сталіна у 60-70 роках відбувався процес перерозподілу раніше тотально-державної власності. Виникла т. зв. “псевдоприватна власність”, володарем якої стала так звана “номенклатура”, яка мала авторитет, зв’язки й ресурси. Процес руйнування комуністичної системи, який почався в СССР у середині 80-х років, насправді був процесом номенклатурної приватизації, процесом юридичного оформлення права власності номенклатури на підприємства та ресурси, яка уже раніше стала їх фактичним власником. Процес руйнування Совєцького Союзу як єдиної держави – це процес захоплення влади реґіональними номенклатурними елітами. Це реальна схема подій, відомих в українській офіційній історії як “створення соборної незалежної України”, схема, яка у тій же Росії уже навіть увійшла у підручники для студентів [2].

У цьому контексті доцільно зацитувати слова добре відомого українського політика, народного депутата України, О. Лавриновича, сказані в одному з інтерв’ю для газети “День”. У відповідь на запитання кореспондента щодо патріотизму комуністів, які у серпні 1991 р. голосували за прийняття Декларації про незалежність України, він сказав таке: “Я можу гарантовано підтвердити: 24-го серпня, вранці, (під час голосування – Р. Л.) вирішальним арґументом стала фраза “Ви хочете віддатися тому, що чинитиме з вами Єльцин?” Це був основний арґумент при голосуванні за Акт про державну незалежність. Мотив патріотизму при голосуванні не відігравав вирішальної ролі” [3].

А тепер дайте відповідь на питання – яке місце у цій схемі Галичини? Галичина на середину 90-х років помітно економічно поступалася індустріалізованим реґіонам України. У Галичині не було сильної місцевої номенклатури Адже, по-перше, місцева номенклатура почала формуватися пізніше, лише у повоєнний період. По-друге, у реґіоні було значно менше, аніж на сході, великих промислових підприємств. По-третє – значну частину партійних керівників та директорів великих підприємств складали не галичани, а вихідці з інших реґіонів. Все, що мала Галичина – це пам’ять про довоєнну національно свідому Галичини, яка стала основою патріотичного підйому у реґіоні. Причому, навіть цей підйом значною мірою відбувався завдяки вихідцям з інших реґіонів. Адже ті ж В. Чорновіл та Л. Лук’яненко були родом із Центральної України.

Аналізуючи процитоване свідчення О. Лавріновича, у випадку Галичини можна констатувати: патріотизм цього реґіону у 1991 р., коли на політичній карті світу з’явилася Україна, не відігравав головної ролі. З точки зору галичан процеси, що відбувалися в Україні у другій половині 80-х – на початку 90-х років, були національним відродженням, руйнуванням імперії. Проте насправді процеси т. зв “національного відродження” у кінці 80-х – на початку 90-х років стали побічним ефектом процесу номенклатурної приватизації. Патріотизм Галичини, основою якого була пам’ять про довоєнну Галичину, був використаний київською номенклатурою для того, щоб у певний момент перехопити владу від Москви, легітимізувати свою владу.

Маніпулювання свідомістю галичан

У 90-х роках, коли було створено міт про “відновлення української державності”, Галичині у ньому було відведено одну з провідних ролей. Галичина стала „українським П’ємонтом”, лідером національного відродження, державотворення. Тому говорити про економічне відставання Галичини стало невигідно, адже лідери не можуть відставати.

Крім того, твердження про лідерство Галичини стало складовою частиною механізму маніпулювання свідомістю місцевого населення заради досягнення спочатку центральною київською владою, а потім і різними політичними силами для досягнення власних економічних та політичних цілей.

Приблизна схема ключових фраз, які давали й дають можливість маніпулювати свідомістю галичан, наступна: „Україна виникла як національна держава у результаті боротьби українського народу за незалежність” (насправді вона виникла як держава номенклатури, що юридично оформила фактичну власність на підприємства й ресурси, й лише за певних умов ця держава може перерости в національну державу), „Галичина є П’ємонтом України, бо у першу чергу завдяки саме їй була здобута незалежність” (насправді патріотизм Галичини було використано номенклатурою для того, щоб перехопити владу в московського центру). Донедавна стверджувалося наступне: „Існує загроза відновлення комуністичного режиму, повернення комуністів до влади, тому галичанам як П’ємонту потрібно відвернути комуністичну загрозу”. Насправді загроза комуністичного реваншу сильно перебільшена, крім того, сучасна українська політична та економічна еліта генетично пов’язана з комуністами. Ця модель втілювалася центральною та почасти місцевою владою упродовж 90-х років минулого століття.

Останнім часом модель маніпулювання свідомістю галичан зазнала певних змін. Причиною змін є два фактори. По-перше, втрачає актуальність теза про “загрозу комуністичного реваншу”. По-друге, минає епоха Л. Кучми, адже через два роки нові вибори Президента. Модифікована модель реалізується частиною українських політиків, які заявляють про свою опозиційність до центральної влади й, зокрема, Президента. Зараз вона є основою політичної стратегії цілої низки політичних сил, які беруть участь у виборах 2002 р. Яка схема цієї моделі?

Галичина начебто зруйнувала Совєцький Союз, завдяки Галичині було створено Україну, проте владу захопила номенклатура. Номенклатура винна у тому, що Галичина відстає у своєму розвитку від інших реґіонів. Питання буде вирішене тільки тоді, коли буде змінено владу. Далі пропонується проголосувати за певну політичну силу. Цю модель почали використовувати ще на попередніх виборах Президента. У 1999 р. вона була розрахована на ту частину галицького електорату, яка уже тоді зрозуміла, що загроза комуністичного реваншу перебільшена.

Шляхом постійних маніпуляцій реґіон штучно підтримується у стані політичного психозу. Галичан постійно заставляють проявляти високу політичну активність на виборах, голосувати за потрібні центральній владі політичні сили. Для політичного тиску та політичних спекуляцій застосовують практично будь-які суспільні проблеми чи факти, які у інших країнах у сферу політики майже ніколи не потрапляють. Ця політизація штучна, тому що в її основі лежить низький рівень політичної культури та свідомості населення, низький рівень правової свідомості плюс уже згадані маніпуляції свідомістю населення. Під прикриттям штучної політизації, яка відвертає людей від реальних проблем, здійснюється експансія в Галичину олігархічного капіталу.

Існує величезна кількість людей, які, не маючи доступу до реальної інформації, перебуваючи під впливом ЗМІ, вірять у особливу роль Галичини в історії новітньої України. Ця роль дійсно особлива, проте, ця особливість далеко не настільки варта захоплення, як це здається на перший погляд. Фактично, реґіон став об’єктом постійних маніпуляцій ззовні. Маніпуляціям сприяють його аграрність, низький рівень освіти населення, бідність, відсутність доступу до інформації. Люди просто не розуміють реальних причин, того що відбувалися із Галичиною, й продовжують повторювати шаблонні фрази про Галичину як „П’ємонт”, про лідерство Галичини, або тепер уже про необхідність повернути втрачене лідерство.

І в результаті постає абсурдна ситуація, коли говорити про реальний стан Галичини – це значить набувати собі ворогів із усіх боків. Опозиція, якщо напишеш про те, що Галичина – аграрний район, звинуватить у тому, що хочеш виправдати політичну та економічну діяльність провладної Аграрної партії, членами якої у Галичині є значна частина вищих місцевих чиновників. Аграрна партія звинуватить у тому, що, пишучи про те, що Галичина – відсталий реґіон, ти неправильно показуєш діяльність влади. Центральна влада зробить тебе галицьким сепаратистом. Галицькі сепаратисти скажуть, що ти – “рука Києва”, адже які можуть бути заклики до сепаратизму в економічно відсталому реґіоні. Навіть, якщо за якихось неймовірних обставин з’явиться зараз незалежна Галичина, то вона, скоріш усього, хворітиме на недемократичність.

Чому необхідно відмовитися від міту про лідерство Галичини в історії новітньої України та визнати її економічне відставання?

По-перше, якщо не визнавати очевидних фактів, або їх приховувати, то просто неможливо реально оцінювати ситуацію в реґіоні. А це обов’язково тягне за собою грубі помилки на рівні політичної та економічної стратегії й тактики, помилки на рівні прийняття управлінських рішень. Й, відповідно, відставання Галичини у результаті цих помилок зростає.

По-друге, підтримуючи міт про те, що Галичина на початку 90-х років була політичним лідером Галичини, ми дискредитуємо національну ідею. Національну ідею ототожнюють із Галичиною, а далі вибудовується наступна логічна послідовність висновків: національно свідома Галичина не змогла показати прикладу в економічних перетвореннях, ergo національна ідея, національна держава себе не виправдали, ergo державу потрібно будувати на інших засадах. Насправді ж, та держава, яка виникла у 1991 р., не створювалася як національна держава.

По-третє, приховуючи економічну відсталість, ми допомагаємо маніпулювати свідомістю місцевого населення центрові або еліті економічно більш розвинутих реґіонів, сприяємо використанню населення Галичини у чужих реґіонові інтересах.

По-четверте, перебільшення ролі Галичини негативно впливає на імідж реґіону. Ще коли, скажімо, іноземний турист, чи турист зі сходу України побуде день-два у Галичині, то він може і не помітити контрасту між прекрасною архітектурою Львова чи природою Карпат та економічною ситуацією, рівнем життя населення. Проте, проживши тут принаймні декілька тижнів, він обов’язково зіткнеться з разючими відмінностями між уявною та реальною Галичиною. (Щось подібне можна спостерігати у Криму, коли приїхати туди взимку. Тоді стає очевидними, що попри славу колишньої “всесоюзною здравниці”, район усе-таки дуже бідний). І люди дивуються тому, що галичани, які мали претензії на лідерство в Україні, у дійсності ще не навели ладу у власному домі. У кращому випадку це викликає іронічну посмішку, у гіршому – зневагу.

Що робити галичанам?

Те, що галичанами маніпулюють, раніше чи пізніше стане очевидним. Цьому сприяє той факт, що маніпулюють не тільки свідомістю галичан. Дуже багато з написаного вище має пряме відношення до інших реґіонів Західної України (Закарпаття, Буковини та Західної Волині), реґіонів, які за багатьма показниками, ще більше, аніж Галичина, економічно поступаються передовим реґіонам. Дещо інші маніпуляційні схеми використовують у центральних та східних реґіонах. Радше за усе, реґіональні еліти, зміцнюючись, будуть протидіяти тим маніпуляційним схемам, які йдуть на шкоду реґіонам.

Маніпуляція свідомістю населення передбачає спотворення та приховування правдивої інформації. Зробити це у інформаційному суспільстві дуже важко. Й тому час від часу у ЗМІ проникає й проникатиме далі інформація, яка опосередковано, а інколи й прямо руйнує механізми маніпуляції. Так, скажімо, загальнодоступні статистичні матеріали вказують на те, що у Галичині у 90-х роках спостерігалися найбільші темпи падіння промислового виробництва. Звичайно, для пояснення цього факту політик може просто обмежитися критикою місцевої влади. Проте, економічний аналіз причин вказаного явища обов’язково поверне нас у минуле, і змусить зробити ретроспективний аналіз стану промисловості Галичини, а отже, виявляться факти економічного відставання краю. Інший приклад – на початку 2002 р. майже у всіх львівських ЗМІ пройшла інформація про те, що за темпами реформування сільського господарства Львівська область перебуває на останньому місці в Україні. Детальний аналіз проблеми знову ж таки приведе до висновку про аграрну перенаселеність реґіону. Інформація про мізерну кількість галичан у центральних органах державної виконавчої влади прямо вказує на те, що галичани були майже не причетними до побудови цієї держави.

Роль методу маніпулювання свідомістю українців у діяльності центральної влади зменшуватиметься ще й тому, що подібним шляхом можна досягнути тільки тактичних цілей (перемога на виборах), вирішення ж стратегічних питань вимагає чіткого ідеологічного підґрунтя. Крім того, раніше чи пізніше люди почнуть розуміти, що ними маніпулюють. Тоді потенційно може відбутися різкий спалах напруженості в Україні, і політична ситуація у державі стане неконтрольованою. А цього ніхто не допустить, насамперед, сусіди України на заході. Спонукатимуть їх до дій інтереси европейської, власної безпеки.

Але чекати, поки хтось замість галичан вирішить їхні проблеми немає жодного сенсу. У констатуванні факту економічного відставання Галичини нічого надзвичайного не має. Досвід европейських країн показує, що за умов правильної економічної та соціальної політики його можна швидко подолати. Проте, за будь яких умов, для того, щоб завершити модернізацію території, потрібно насамперед мобілізувати власні зусилля, орієнтуючись на власні можливості. А яка може бути мобілізація, коли, апелюючи до галицького п’ємонтизму, нас постійно закликають рятувати Україну чи допомагати українізуватися східним реґіонам.

Потрібно суттєво змінити модель поведінки галичанина. Має бути вироблений своєрідний галицький прагматизм, егоїзм у ставленні до центру та економічно передових реґіонів.

І ще одне. Потрібно усвідомити, що навіть коли Україна успішно розвиватиметься на шляху до ринкових реформ та побудови громадянського суспільства, Галичина ще років 10-15, якщо не більше, у економічному сенсі відставатиме від східних та центральних реґіонів України.

Економічне відставання має й позитивні моменти. У Галичині немає тих деформацій, які спостерігалися у промисловому розвитку окремих реґіонів України у совєцький період. Насамперед це стосується Донбасу, надмірна індустріалізація якого та орієнтація на загальносоюзний ринок породили величезні екологічні проблеми, необхідність переорієнтації виробництва, закриття нерентабельних шахт і т.д., і т.п. Це не лише економічні проблеми, але й соціальні, які призводять до деформацій у розвитку місцевої системи розселення.

Крім того, Галичина має дуже багато плюсів, яких немає в інших реґіонах. Прикордонне розташування, сусідство з Польщею сприяють тому, що галичани мають більші можливості переймати економічний досвід Заходу. Позитив можна знайти й у тому, що Галичина оточена економічно менш розвинутими реґіонами. Для подолання відставання Галичини можна залучити у першу чергу інтелектуальні ресурси сусідніх реґіонів. Проте, робити це потрібно виважено, щоб Галичина, беручи щось, у відповідь обов’язково сама щось давала цим реґіонам. Така співпраця дасть їй шанс стати лідером у Західній Україні, причому лідером справжнім, а не віртуальним. А потім уже можна подумати й про загальноукраїнське лідерство.

Величезною, проте поки що переважно потенційною, перевагою Галичини є те, що у ній, на відміну від інших реґіонів України, завдяки аграрност збереглася традиційна українська культура. Вона може перерости у повноцінну европейську модерну культуру, залишаючись водночас національною. Це те, чого російськомовний схід, радше за все, не зробить уже ніколи.

Відмова від хибних політичних ідеологій, орієнтація насамперед на власні сили, мобілізація наявних ресурсів дадуть змогу завершити модернізацію території, а це створить підґрунтя для вирішення масштабніших питань, для того, щоб Галичина стала, такою, якою усі галичани хотіли б її бачити.

Додаток 1.

Відхилення від середніх по Україні показників виробництва продукції

в розрахунку на 1 особу, що проживає в області на початку 90-х років (у %) [4]

Додаток 2

Рівні економічного розвитку областей України у 50-60-х роках ХХ століття [5]

Додаток 3

Питома вага міського населення

у всьому населенні областей України у 1991 р. (у %) [6]

Додаток 4

Рівень освіти населення областей України за даними перепису 1989 р.

(на 1000 осіб у віці 15 років і старше) [7]

Додаток 5.

Показники модернізації деяких етносів

Російської Федерації за даними перепису 1989 р. [8]

8 Складено за: Мастюгина Т.М., Перепёлкин Л.С. Этнология. Народы России: история и современное положение. – М., 1997. – С. 307-308.