homepage nezaležnyj kuľturolohičnyj časopys “Ji”

Традиційне святкування “Межа року” і вручення відзнак середовища “Ї”

22 грудня 2002

Промова Тараса Возняка, головного редактора журналу "Ї"
Фоторепортаж Андрія Кирчіва
Ушанування інтелектуально відважних (газета Поступ 24.12.2002)

Межа року

Україна та світ помалу підбивають підсумки. Хтось святкує перемогу, а хтось зализує рани, хтось співає, а хтось потирає потилицю. Одним словом – процес націоґенези триває. Але підсумки, назагал, підбивають по закінченню якоїсь справи.

Календарні підстави соціологічного офіціозу зазвичай припадають на Різдво чи на Сильвестра, – тоді починаються президентські спічі й вручення грамот із різними призами державної важливості. Але держава живе за своїми „поняттями”, церква за своїми канонами, а інтелектуально стурбована спільнота Лємберґу, згуртована під зеленим прапором „Ї”, орієнтується на себе. І незалежні львівські культурологи, українські політики та світової ваги мистці, як ведеться, виявилися попереду планети всієї.

22 грудня, на Ганни, в королівських палатах Столичного міста Лева відбулась урочиста зустріч людей вільних та доброї слави на інавґураційній церемонії Незалежного культурологічного Часопису „Ї”. Цьогорічними кавалерами Ордену „За інтелектуальну відвагу” стали Емма Андієвська, знана українська малярка та письменниця (Франція-США-ФРН) та видатний український мислитель Мирослав Попович (Київ). Пані Емма за рішенням Капітули була нагороджена Орденом „Ї” за гідний внесок у витворення модерного дискурсу української самоідентичности, сміливість та оригінальність літературної творчости та малярства, прилученість до основних тенденцій сучасної літератури, безкомпромісне прагнення навіть у найсумніші часи утверджувати саме існування та европейськість українського народу, а пан Мирослав – за гідний внесок у витворення модерного дискурсу української ідентичности, блискучі філософські та культурологічні праці, лекції та публічні виступи, сміливість у розвитку української політичної та філософської думки.

Минулорічними соленізантами були міністр закордонних справ в уряді Ющенка Борис Тарасюк та професорка Києво-Могилянської Академії Наталя Яковенко.

Серед запрошених на урочистість були галицькі й українські діячі політики та культури.

Тарас Возняк

Завершення року. Дзиґарі

Дорогі друзі,

Знову підходимо до певної межі – завершення року. Хочу поділитися своїми банальними міркуваннями. Я довго придивлявся до цієї межі, пробуючи визначити головний тон цього веселого, безтурботного свята. І попри всю його карнавальність розчув один притишений, витіснений на задній план, однак насправді головний тон. Вибухи петард, ракет та шампанського насправді ховають один з головних містків між людиною та світом, світом, що минає. Місток, що зветься страхом. Зі страхом підходимо до завершення. І новорічна метушня та веселощі непомильно виказують трему, яка нас огортає перед кожним завершенням року. Як року Божого, так і року нашого життя. Як у мушлю, ми ховаємося у тріскотню петард, бахусові учти та ігрища. Натужно пробуємо зупинити плин як такий. Рятуємо себе у дітях. Залишаємо по собі книги, пам'ятники, добру чи не дуже пам'ять. Малодушно забиваємося в нору незнання, невідання та безпам'ятства. Симулюємо свою відсутність. Лисячим нюхом винюшуємо у плині закінчення нас самих. Часу, відведеного нам на нас самих. Завершення дня, місяця, року як загублений в тумані метроном м’яко ставить пуанти між людськими справами. Нагадує про межі, які означують наш слід у часі. Для дитини пуантою є неусвідомлюване очікування та переживання радісного різдвяного свята. Життя струмить від Миколая до Миколая. Підліток раптом з жахом усвідомлює невідворотність проминання. Юнак і дівчина пірнають до забуття у любощі кохання. Молоді батько і мати рятуються за дітьми, грузнуть у піклуванні. Людські турботи не полишають часу на споглядання та роздуми. У забутті, за турботою людина ховається від самої себе. Для неї завжди залишаються незавершеними ті чи інші справи. Ще не завершено той чи інший проект. Людина постійно проектує своє майбутнє, будучи у ньому дивним чином впевнена. Але дзиґарі б'ють все чіткіше. Особливо чутно їх у морозному зимовому повітрі. Воно неначе робить їх ближчими. Але тим самим приводить нас до самих себе. І врешті-решт людина усвідомлює себе тим, чим вона насправді є – проминанням. Доланням пуант, наближенням до меж. Межі дня, літа, року.

Однак водночас ці межі дивним чином неначе повертають нас назад, до місця, з якого ми вийшли, до одного і того ж пункту. Завершення дня, завершення року, завершення життя повертає до нового дня, нового року, нового... чи іншого. Наступного кроку зробити я не відважусь. Зазвичай той пункт ми звемо початком. Кінець стає початком. Не навпаки. Світає після смеркання, молоде листя зелениться після падолисту.

До завершення, кінця людина йде. Вона проживає день, проживає рік, і врешті життя. До завершення якогось періоду приходить і країна. Натомість початок завжди є таїнством, таїнством раптовим. Він застає нас зненацька. Він непоясненний, бо міг би і не бути, на відміну від завершення, яке неуникненне. Він є чимось, що не розгортається перед людиною, як день, рік чи життя, як плин. Початок – не ріка. Він не плине. Він розверзається перед нами. Новий рік ковтає нас, неначе Сатурн своїх дітей, з останнім ударом дзиґарів. Можливо, початок можна було б більш адекватно окреслити словом дарунок. Дітям такі дарунки приносить серед ночі невидимий і незбагненний Миколай. Розпочинається новий річний цикл до наступного Миколая. Дорослим початок дарується не менш чудесним чином. Початок дня, початок року, зрештою, початок життя. Це все ті ж Миколаєві дарунки. І тут я знову запитую себе, а з яким почуттям зустрічаємо цей дарунок? Тим більше, що на відміну від дітей, ми знаємо, що тих дарунків багато, але не безліч. Неначебто ми маємо бути вдячні за дарунок початку. І так воно й є. Однак і тут на задньому плані ледь чутно певну печаль, а інколи, у більш тонких натур, і трем. Бо початок знову плине до завершення. Працюють дзиґарі. Дзиґарі працюють.

Який висновок ми можемо зробити з цих напевне дивних передсвяткових міркувань? Що має чинити людина? І знову запитую, а що вона може вчинити? Чи змінить вона свою суть як проминання? Ні. Чи може вона уникнути Межі та меж? Ні. Чи може вона уникнути Завершення та пуант дня, місяця, року? Зупинити дзиґарі Ночі? Навіть різдвяної чи новорічної? Ні. Однак про що нагадують ці пуанти? Очевидно про нас самих. Не тільки про пострах завершень, але й про дарунок початку, початку дня, початку року та життя. Початок і завершення наших людських справ та проектів. Дають нам змогу не тільки боятися, але й бути вдячними. І врешті – бути собою. Отож біймося і тішмося. Різдво наближається.

Львів 2002

Tradycijne svjatkuvanńa “Meža roku” i vručenńa vidznak seredovyšča “Ji”

22 hrudńa 2002

Promova Tarasa Vozńaka, holovnoho redaktora žurnalu "Ji"
Fotoreportaž Andrija Kyrčiva
Ušanuvanńa intelektuaľno vidvažnyx (hazeta Postup 24.12.2002)

Meža roku

Ukrajina ta svit pomalu pidbyvajuť pidsumky. Xtoś svjatkuje peremohu, a xtoś zalyzuje rany, xtoś spivaje, a xtos potyraje potylyću. Odnym slovom - proces naciogenezy tryvaje. Ale pidsumky, nazahal, pidbyvajuť po zakinčenńu jakojiś spravy.

Kalendarni pidstavy sociolohičnoho oficiozu zazvyčaj prypadajuť na Rizdvo čy na Syľvestra, - todi počynajuťśa prezydentśki spiči j vručenńa hramot iz riznymy pryzamy deržavnoji važlyvosti. Ale deržava žyve za svojimy „pońatťamy”, cerkva za svojimy kanonamy, a intelektuaľno sturbovana spiľnota Ľembergu, zhurtovana pid zelenym praporom „Ji”, orijentujeťśa na sebe. I nezaležni ľvivśki kuľturolohy, ukrajinśki polityky ta svitovoji vahy mystci, jak vedeťśa, vyjavylyśa poperedu planety vsijeji.

22 hrudńa, na Hanny, v korolivśkyx palatax Stolyčnoho mista Leva vidbulaś uročysta zustrič ľudej viľnyx ta dobroji slavy na inavguracijnij ceremoniji Nezaležnoho kuľturolohičnoho Časopysu „Ji”. Ćohoričnymy kavaleramy Ordenu „Za intelektuaľnu vidvahu” staly Emma Andijevśka, znana ukrajinśka maľarka ta pysmennyca (Francija-SŠA-FRN) ta vydatnyj ukrajinśkyj myslyteľ Myroslav Popovyč (Kyjiv). Pani Emma za rišenńam Kapituly bula nahorodžena Ordenom „Ji” za hidnyj vnesok u vytvorenńa modernoho dyskursu ukrajinśkoji samoidentyčnosty, smilyvisť ta oryhinaľnisť literaturnoji tvorčosty ta maľarstva, prylučenisť do osnovnyx tendencij sučasnoji literatury, bezkompromisne prahnenńa naviť u najsumniši časy utverdžuvaty same isnuvanńa ta evropejśkisť ukrajinśkoho narodu, a pan Myroslav - za hidnyj vnesok u vytvorenńa modernoho dyskursu ukrajinśkoji identyčnosty, blyskuči filosofśki ta kuľturolohični praci, lekciji ta publični vystupy, smilyvisť u rozvytku ukrajinśkoji polityčnoji ta filosofśkoji dumky.

Mynuloričnymy solenizantamy buly ministr zakordonnyx sprav v uŕadi Juščenka Borys Taraśuk ta profesorka Kyjevo-Mohyľanśkoji Akademiji Nataľa Jakovenko.

Sered zaprošenyx na uročystisť buly halyćki j ukrajinśki dijači polityky ta kuľtury.

Taras Vozńak

Zaveršenńa roku. Dzygari

Dorohi druzi,

Znovu pidxodymo do pevnoji meži - zaveršenńa roku. Xoču podilytyśa svojimy banaľnymy mirkuvanńamy. Ja dovho prydyvľavśa do cijeji meži, probujučy vyznačyty holovnyj ton ćoho veseloho, bezturbotnoho svjata. I popry vśu joho karnavaľnisť rozčuv odyn prytyšenyj, vytisnenyj na zadnij plan, odnak naspravdi holovnyj ton. Vybuxy petard, raket ta šampanśkoho naspravdi xovajuť odyn z holovnyx mistkiv miž ludynoju ta svitom, svitom, ščo mynaje. Mistok, ščo zveťśa straxom. Zi straxom pidxodymo do zaveršenńa. I novorična metušńa ta veselošči nepomyľno vykazujuť tremu, jaka nas ohortaje pered kožnym zaveršenńam roku. Jak roku Božoho, tak i roku našoho žytťa. Jak u mušľu, my xovajemośa u triskotńu petard, baxusovi učty ta ihryšča. Natužno probujemo zupynyty plyn jak takyj. Ŕatujemo sebe u diťax. Zalyšajemo po sobi knyhy, pam'jatnyky, dobru čy ne duže pam'jať. Malodušno zabyvajemośa v noru neznanńa, nevidanńa ta bezpam'jatstva. Symuľujemo svoju vidsutnisť. Lyśačym ńuxom vyńušujemo u plyni zakinčenńa nas samyx. Času, vidvedenoho nam na nas samyx. Zaveršenńa dńa, miśaća, roku jak zahublenyj v tumani metronom m’jako stavyť puanty miž ľudśkymy spravamy. Nahaduje pro meži, jaki označujuť naš slid u časi. Dľa dytyny puantoju je neusvidomluvane očikuvanńa ta perežyvanńa radisnoho rizdvjanoho svjata. Žytťa strumyť vid Mykolaja do Mykolaja. Pidlitok raptom z žaxom usvidomľuje nevidvorotnisť promynanńa. Junak i divčyna pirnajuť do zabutťa u ľubošči koxanńa. Molodi baťko i maty ŕatujuťśa za diťmy, hruznuť u pikluvanni. Ľudśki turboty ne polyšajuť času na spohľadanńa ta rozdumy. U zabutti, za turbotoju ľudyna xovajeťśa vid samoji sebe. Dľa neji zavždy zalyšajuťśa nezaveršenymy ti čy inši spravy. Šče ne zaveršeno toj čy inšyj proekt. Ľudyna postijno proektuje svoje majbutńe, budučy u ńomu dyvnym čynom vpevnena. Ale dzygari b'juť vse čitkiše. Osoblyvo čutno jix u moroznomu zymovomu povitri. Vono nenače robyť jix blyžčymy. Ale tym samym pryvodyt nas do samyx sebe. I vrešti-rešt ľudyna usvidomľuje sebe tym, čym vona naspravdi je - promynanńam. Dolanńam puant, nablyženńam do mež. Meži dńa, lita, roku.

Odnak vodnočas ci meži dyvnym čynom nenače povertajuť nas nazad, do misća, z jakoho my vyjšly, do odnoho i toho ž punktu. Zaveršenńa dńa, zaveršenńa roku, zaveršenńa žytťa povertaje do novoho dńa, novoho roku, novoho... čy inšoho. Nastupnoho kroku zrobyty ja ne vidvažuś. Zazvyčaj toj punkt my zvemo počatkom. Kineć staje počatkom. Ne navpaky. Svitaje pisľa smerkanńa, molode lysťa zelenyťśa pisľa padolystu.

Do zaveršenńa, kinća ľudyna jde. Vona prožyvaje deń, prožyvaje rik, i vrešti žytťa. Do zaveršenńa jakohoś periodu pryxodyť i krajina. Natomisť počatok zavždy je tajinstvom, tajinstvom raptovym. Vin zastaje nas znenaćka. Vin nepojasnennyj, bo mih by i ne buty, na vidminu vid zaveršenńa, jake neunyknenne. Vin je čymoś, ščo ne rozhortajeťśa pered ľudynoju, jak deń, rik čy žytťa, jak plyn. Počatok - ne rika. Vin ne plyne. Vin rozverzajeťśa pered namy. Novyj rik kovtaje nas, nenače Saturn svojix ditej, z ostannim udarom dzygariv. Možlyvo, počatok možna bulo b biľš adekvatno okreslyty slovom darunok. Diťam taki darunky prynosyť sered noči nevydymyj i nezbahnennyj Mykolaj. Rozpočynajeťśa novyj ričnyj cykl do nastupnoho Mykolaja. Doroslym počatok darujeťśa ne menš čudesnym čynom. Počatok dńa, počatok roku, zreštoju, počatok žytťa. Ce vse ti ž Mykolajevi darunky. I tut ja znovu zapytuju sebe, a z jakym počutťam zustričajemo cej darunok? Tym biľše, ščo na vidminu vid ditej, my znajemo, ščo tyx darunkiv bahato, ale ne bezlič. Nenačebto my majemo buty vďačni za darunok počatku. I tak vono j je. Odnak i tut na zadńomu plani leď čutno pevnu pečaľ, a inkoly, u biľš tonkyx natur, i trem. Bo počatok znovu plyne do zaveršenńa. Praćujuť dzygari. Dzygari praćujuť.

Jakyj vysnovok my možemo zrobyty z cyx napevne dyvnyx peredsvjatkovyx mirkuvań? Ščo maje čynyty ludyna? I znovu zapytuju, a ščo vona može včynyty? Čy zminyť vona svoju suť jak promynanńa? Ni. Čy može vona unyknuty Meži ta mež? Ni. Čy može vona unyknuty Zaveršenńa ta puant dńa, miśaća, roku? Zupynyty dzygari Noči? Naviť rizdvjanoji čy novoričnoji? Ni. Odnak pro ščo nahadujuť ci puanty? Očevydno pro nas samyx. Ne tiľky pro postrax zaveršeń, ale j pro darunok počatku, počatku dńa, počatku roku ta žytťa. Počatok i zaveršenńa našyx ľudśkyx sprav ta proektiv. Dajuť nam zmohu ne tiľky bojatyśa, ale j buty vďačnymy. I vrešti - buty soboju. Otož bijmośa i tišmośa. Rizdvo nablyžajeťśa.

Ľviv 2002