Доповідачі: Ярослав Книш - науковий співробітник Інституту українознавства
ім І. Крип'якевича НАН України;
Роман Шуст - декан історичного факультету Львівського національного
університету ім І.Франка
3 липня 2003
Ярослав Книш:
Добрий день, шановні колеги. Моя доповідь присвячена одному цікавому
документові і одночасно періодові історії Галицько-Волинського князівства,
який порівняно мало вивчений. Як вам всім відомо, на межі 80-их і 90-их
років XIII століття обривається Галицько-Волинський літопис. Після цього
періоду, за висловом Михайла Грушевського, настає кіммерійська темрява.
Історики намагаються оминати період з 1290 року по 1340 рік через обмаль
джерел, які водночас є досить суперечливими. Проте поступово в поле зору
істориків потрапляє все більше документів, які дають змогу по новому висвітлити
даний період.
Одним із таких маловідомих джерел є “Книга знань про всі королівства,
землі і володіння, які є у світі”. Написання цього географічного трактату
науковці датують сороковими роками XIV століття. До наших днів цей твір
дійшов у трьох списках останньої чверті XV століття. Власне за цими списками
ще у 1871 році у Мадриді іспанський дослідник географічних відкриттів
і колонізації Маркос Хіменес де ля Еспада зробив перше і єдине на сьогодні
критичне видання цієї книжки.
Мені відомі переклади цієї книжки англійською та італійською мовами.
Зокрема фрагмент, присвячений Центрально-Cхідній Европі, був перекладений
польською мовою. А фрагмент, присвячений Львівському королівству, перекладений
Павлом Грицаком українською.
Павло Грицак, наш відомий історик, який досліджував княжу добу, зробив
цей переклад ще у 1952 році і опублікував його в українській емігрантській
газеті “Християнський голос”, яка виходила в Мюнхені.
Про цю публікацію, на жаль, мало знали не тільки пересічні громадяни,
але і науковці. Він використав фактаж цього джерела у своїй книзі “Галицько-Волинська
держава”.
До цієї теми звернувся у 1954 році наш дослідник Р.О. Климкевич, який
також опублікував переклад цього фрагменту у журналі “Київ”, що виходив
тоді у Філадельфії. Цей переклад був перевиданий в журналі “Хроніка 2000”,
випуск 35-36 вже у 2000 році.
Фрагмент для нас важливий тим, що він подає дуже цікаву звістку про Галицько-Волинську
державу. Потрібно зазначити, що про самого автора цього географічного
трактату відомо досить мало. Свого прізвища чи імені він не називає, тільки
повідомляє рік свого народження – 1304, Севілья. Він здійснює уявну подорож
по всіх відомих тоді країнах світу, починаючи від Піренеїв і Скандинавії,
закінчуючи Китаєм та островом Ява. Існує думка, що рідко в якій з перелічених
країн він побував. Однак, він користувався багатьма документами, які відображали
діяльність італійських купців, католицьких ченців, дипломатів тощо. Отже,
в його книжці відображені події, що були до 1340 року.
Польський дослідник, який досліджував уривок, присвячений Польщі і Чеському
королівству, датував його 1300-1306 роками. Основою для такого датування
була згадка в описі Чеського королівства польських міст Гнєзно, Познані
і Серадзя. Чому власне ці міста входили до Чеського королівства? Як відомо,
чеський король Вацлав II в 1300 році заволодів Великопольщею. “Пшемисліди”
тримали ці землі до 1306 року.
На мою думку, сама інформація про Львівське королівство йшла в одному
комплексі з цією інформацією і її також можна датувати приблизно цим періодом.
Можна ще більше звузити датування, бо серед міст, які були у Львівському
королівстві, відсутній Люблін. Відомо, що в 1302 році Люблін був відвойований
поляками у держави Романовичів.
Далі цей подорожній описує міста і країни, в яких побував. До королівства
Львів він приходить із Польського королівства.
Він пише так: “Залишивши Польське королівство, я прибув до Королівства
Львів, яке німці називають Лємберг і в якому є 5 великих міст. Перше називається
Львів, друге – Київ, інше – Володимир, інше – Пінськ, інше – Сівер. Відомо,
що Королівство Львів межує з країною Романією і з Королівством Алеманія.
Король того Львова має зелений прапор з червоним хрестом .....”
До цієї публікації також додані відповідні прапори, і прапор Львівського
Королівства.
Сама по собі інформація про існування у Львівському Королівстві п’яти
великих міст, зокрема Києва і особливо Сівера, може насторожити дослідника.
Постає питання, чи справді ці міста і території входили до королівства?
Бо Київ і Сіверщина – це середня Наддніпрянщина. Як відомо, Переяславщина
після монголо-татарської навали перестає існувати як окрема адміністративна
область. А сама Сіверщина охоплює не все Чернігівське князівство, а тільки
його частину. Постає також проблема, чи був у Львові центр Королівства
на початку XIV століття, як тут сказано. Як відомо, в історичній науці
домінує думка, що центром держави Романовичів був все-таки Володимир.
Ця думка базується на основі грамот, виданих Романовичами Левом, Андрієм
і Юрієм-Болеславом Тройденовичам. Це були грамоти, якими в основному продовжувався
союз із Тевтонським орденом. Проте існують також документи, що свідчать
про інші факти. Це перша згадка, де Львів названий столицею держави Романовичів.
Як відомо, в 1340 році Казимир III власне зі Львова вивіз королівські
інсигнії, дві корони і трон, який був виготовлений із дорогоцінних металів
і коштовного каміння.
На поптулані Анжеліно Дульцерта, який датується 1339 роком, власне Львів
позначений, як столиця держави Романовичів.
Постає проблема, як вийти із такого двозначного свідчення джерел. На
мою думку, проблема полягає в тому, що юридично держава Романовичів на
початку XIV століття складалася із двох частин. Юрій Львович, наприклад,
титулував себе князем Володимирії і королем Русі. Центром Володимирії,
або Волинського князівства, був Володимир, а центром Королівства Русі
був власне Львів. І столицею всієї держави Романовичів, на мою думку,
був саме Львів.
Тепер щодо Києва і Сівера, чи поширювалася аж туди влада Романовичів?
І якщо поширювалася, то коли і як? Ще Грушевський передбачував, що таке
могло статися приблизно в кінці XIII – на початку XIV століття. Своєю
чергою, Грушевський не мав даного джерела – “Книги знань про всі королівства...”.
Пізніше до цієї думки прийшли ряд інших дослідників, зокрема Ставинський
і Олена Русина, які також не користувалися цим документом.
Потрібно пам’ятати, що про Лева ми знали те, що десь в 90-их роках він
поширив свою владу на Люблін і Закарпаття. В тих же 90-их роках, один
з Романовичів – Мстислав Данилович сходить з політичної арени і власне
Лев об’єднує всю державу. Про поширення влади Лева на Люблін ми знаємо
від польських хроністів, коли він у 1302 році втрачає Люблін. Але не відомо,
чи він поширив свою владу і на Наддніпрянщину. Напевне, це також сталося
в 90-их роках, коли він зміг поширити свою владу і на Київ, і на Сіверщину.
І створити порівняно велику державу, яка перейшла від династичної держави
до національної. Тобто, українські землі, які є в сучасних межах України,
фактично були об’єднані тоді під одною владою. Звичайно, не рахуючи степу,
бо він був тоді під владою монголо-татар.
Якщо прийняти таку точку зору, то постає питання – а коли ж були втрачені
Романовичами Київ і Сіверщина? На мою думку, ця катастрофа з династією
Романовичів трапилася приблизно в 1321-1323 роках. Зокрема, в 1321 році
ми маємо останню згадку про те, що ще живуть князі Андрій і Лев. Це маргінальний
напис на Коломийському збірнику. І рівно через два роки, 21 травня 1323
року, польський король повідомляв Папу Римського, що два останні Романовичі
відійшли з цього світу. Померли вони досить несподівано, існує багато
версій дослідників стосовно їхньої загибелі. Я вважаю, що вони загинули
у боротьбі з Литвою. У той час, за Гедиміна, посилився литовський натиск
на українські землі. І як наслідок Середня Наддніпрянщина, Київ і Сіверщина
переходять під владу литовських князів. А вже наступний правитель Галицько-Волинського
князівства Юрій-Болеслав Тройденович князював на значно меншій території
– тільки на Галичині й Волині.
Джерело, яке показує, що влада Романовичів поширилася тоді на таку велику
територію, дозволяє нам встановити наступне. Всім відомо, що несподівано
в 1303 році виникає Галицька Митрополія. Причиною виникнення Митрополії
вважалося те, що в 1298 році митрополит Кирило, нібито побоюючись нападів
з боку татар, залишає Київ. Очевидно, що небезпека татарських набігів
була над Києвом постійно, і його попередники, залишаючи Київ на деякий
час, потім знову поверталися. Але в цьому випадку виглядає так, що він
назавжди залишив Київ і перенісся у Суздальщину. Також нам відомо, що
Київ належав Романовичам вже у 90-их роках XIII століття, і, можливо,
причиною відходу Митрополита Кирила був конфлікт, який виник між ним і
Левом Даниловичем. Звичайно, Лев розумів, що силою він не зможе повернути
митрополита. Але Королівство, на його думку, не могло функціонувати без
Митрополії. Тому і Лев, і Юрій, напружуючи всі сили, в 1303 році змогли
утворити Галицьку Митрополію. Нам відомо, що першим Митрополитом був Ніфонт.
І коли в 1305 році звільняється Київська Митрополія, то Юрій зміг утвердити
на ній Петра Ратенського, і якоюсь мірою відновлюється сама церковна єдність
Київської Митрополії.
Процитоване мною джерело дає нам можливість з’ясувати ще одну цікаву
річ. Сама назва Львова – Лємберг – свідчить про те, що на початку XIV
століття у Львові була вже досить значна німецька громада, хоча вона в
той час ще не домінувала. Про це свідчить відомий документ Казимира III,
виданий у 1352 році, яким він підтверджує нащадкам війта Бартольда право
на володіння успадкованих тоді їхніх маєтків.
Тепер щодо самих кордонів держави Романовичів на початку XIV століття.
Йдеться там про те, що вона межує з країною Романією. Напевно, це є або
стара назва Візантії, володіння якої, як відомо, починалися відразу за
Дунаєм, або Візантія в цей час могла утримувати в дельті Дунаю невеличкі
володіння. А в цей час держава Романовичів доходила до самого Дунаю. Підтвердженням
цього є так званий анонімний опис Східної Европи, датований 1308 роком,
де говориться про те, що Болгарія і Русь омиваються тими самими ріками.
Тут йдеться не тільки про Дністер чи Прут, але перш за все про Дунай.
І саме тоді володіння Романовичів або відновилися, поширившись до Дунаю,
або не були втраченими – просто певний час не потрапляли в поле зору істориків.
А стосовно межування Королівства Львів із Алеманією, із Німеччиною, то
тут йдеться звичайно про володіння Тевтонського ордену. Саме в той час
і трохи пізніше держава Романовичів межувала із Тевтонським орденом.
Тепер щодо назви Львівське Королівство. Ця назва зустрічається тільки
в цьому документі. І побутувала вона в кінці XIII століття – на початку
XIV у Північно-Західному Середземномор’ї, тобто Італії, Іспанії. Більше
ми її не фіксуємо. Найчастіше держава Романовичів фігурує під назвою Руське
Королівство. Однак, в північно-руських, суздальських, новгородських літописах
вона фігурує, як Волинська земля.
В Новгородському I літописі, де описується захоплення Казимиром Галицької
Русі в 1348 році, згадується про те, що він захопив всю Волинську землю.
Тобто йдеться не тільки про Волинь, але і про Галичину, яка розцінювалася
тоді також, як Волинська земля.
Що стосується прапора, – на зеленому полотнищі червоний хрест, – то
він зустрічається в одному з манускриптів. Таку ж конфігурацію має і герб
Волинської землі, тільки там трохи інші кольори.
В іншому манускрипті знаходимо ще одне зображення герба – хрест у формі
півмісяця на білому полі. Дослідники завагалися, що робити із цим зображенням.
Такі зображення нам невідомі. Це може бути стилізоване зображення тризуба.
Певну аналогію я знайшов в одному з графіті, який знаходиться на стінах
церкви святого Пантелеймона в Галичі.
Подібне графіті, подібний хрест під півмісяцем. Це може бути якась аналогія.
І ще цікавий факт. На карті Анжеліно Дульцерта, на поптулані, датованому
1339 роком, над Львовом зображений прапор і там саме таке зображення цього
геральдичного знаку. Можливо, прапором Галицько-Волинської держави за
Юрія Львовича був прапор із зеленого полотнища з червоним хрестом, а вже
у його наступників Лева Юрійовича або Юрія-Болеслава Тройденовича був
ось такий прапор. Тому що сам хрест в геральдиці Рюриковичів з’являється
досить швидко, наприклад, у Святополка, і на різних різновидах тризуба.
Як відомо, кожен Рюрикович старався мати свій геральдичний знак, чимось
відмінний від інших Рюриковичів. Можливо, це є результатом розвитку цієї
геральдичної традиції. А взагалі це питання вимагає ще більшого дослідження.
А тепер декілька слів щодо цього географічного трактату. Уявний подорожній,
який побував у Львівському королівстві, не пішов на інші землі Русі, а
подався у Швецію. Згодом він повертається на Русь, і досить поверхово
її описує. Тут уже відчувається якась відірваність цих територій від решти
Русі. І завершуючи свій виступ, хочу сказати, що якоюсь мірою дослідники
недооцінювали значення Львова наприкінці XIII – на початку XIV століття.
Бо Львів тоді став столицею держави Романовичів і саме наприкінці XIII
– на початку XIV століття держава Романовичів пережила найбільшу могутність.
Вона змогла поширити свою владу на Наддніпрянщину і фактично на всі етнічні
українські землі. Під литовським натиском багато земель було втрачено
в 20-их роках і доля Галицько-Волинських земель після 1340 року всім також
відома.
Відзначу ще одне. А саме, що на півдні, на території Галицько-Волинської
держави десь в 40-50 роках виникає Молдовське князівство. Тобто, на основі
спадщини Романовичів розвивається як Литовська держава, так і Молдовська.
А частиною земель заволоділа Польща.
Ось такий мій короткий виступ. Дякую за увагу.
Роман Шуст
Шановне панство, вже на основі виступу мого попередника можна було би
розпочати бурхливу дискусію з приводу навіть цього одного джерела.
Отже, тема мого виступу є така: чи потрібна королівському місту Львову
корона? Спочатку хотів би сказати кілька слів про традиції використання
клейнодів або інсигній в нашому державному правовому полі і яке воно могло
би мати відношення до сучасності.
Це відомо всім напевне, що немає завершеної системи королівських чи будь-яких
інсигній. Кожна країна має свою специфіку цих інсигній, яка виробилася
протягом багатьох століть, а то і тисячоліть. Якщо ми подивимося на головний
елемент клейноду або головну річ, яка називається корона чи вінець – то
зрозуміємо, що вона має дуже давню традицію.
Починаючи з часів первісного ладу, через Стародавній Єгипет, Грецію,
Рим, ця традиція поволі викристалізовувалася. А починається традиція вже
в ранньому Середньовіччі, коли епоха антична переходить в епоху християнську
і під зразком римських імператорів починається дедалі частіше вживання
такого терміну, як корона. Корона, діадема – яка виникла спочатку із звичайної
пов’язки, виготовленої з лаврового вінка, а потім із звичайної пов’язки
на голову і знайшла свій розвиток у пізньому Римі та Візантії.
У Київській Русі ми вперше зустрічаємося з певним набором клейнодів за
часів Володимира Великого. Нумізматичні пам’ятки того часу, найперше монети,
зокрема златники і срібляники Володимира Великого (можна дискутувати,
чи вони є монетами, чи це свого роду жетони прокламаційного характеру),
містять зображення напівмаєстатичне. Це зображення Володимира Великого
у вінці із скіпетром і державою – елементами, з якими асоціювалися тогочасні
володарі. Варто сказати, що в категорії клейнодів або інсигній розрізняють
два головних види:
1) конституйовані клейноди – корона, скіпетр, держава, інколи плащ;
2) репрезентативні клейноди – прапори, хоругви різного роду, а в деяких
державах до такого роду клейнодів належав кінь.
Наприклад, в Англії – це відомий трон святого Едуарда, який донині уживається.
У Священній Римській імперії – це спис святого Маврикія, який зараховувався
до клейнодів. Але ці три найперші: корона, скіпетр і держава були властиві
всім тогочасним володарям.
Ми не знаємо, чи всі клейноди використовувалися всіма спадкоємцями ті
самі, чи кожен володар виготовляв собі той чи інший клейнод. Наприклад,
в московській державі – так звана шапка Мономаха, яка жодного відношення
до Володимира Мономаха не має, хоча Мономаха часто зображають в ній. А
насправді – це золота тюбетейка, яку хан подарував московським князям.
Згодом було дороблено до неї хрест і обшито соболиним хутром. І до Київської
Русі вона жодного відношення не має. Так от, всі московські князі до Петра
I коронувалися тією короною. А згодом кожен імператор виготовляв собі
корону під власний розмір.
Так само було і в нас. Коли в 1340 році Казимир III пограбував Львів
( Львів тоді був стольним градом, не дивлячись на непостійне перебування
князя), то забрав звідси два вінці. Це свідчить про те, що у Львові могло
бути декілька корон найрізноманітніших форм.
Перші корони – це своєрідний обруч, виготовлений з дорогоцінного металу,
до якого доробляються пластини, найчастіше з євангельськими сюжетами.
І потім протягом століть корона набуває свого розвитку, завершення. Таким
класичним прикладом є корона святого Стефана угорського королівства. Коли
помирав король, то сурогат корони з неблагородного металу клали з ним
у домовину, а оригінальна корона зберігалася у скарбниці як надбання держави.
В нас на Україні після занепаду Галицько-Волинської держави традиції
корони перестали існувати. А згодом термін корона поширюється на географічні
назви. Наприклад, землі корони святого Стефана, землі корони святого Вацлава,
землі польської корони, а інколи територія Польщі називалася просто корона.
Тобто, виробляється певний символ поєднання символу монархічного як символу
цілої держави. Більше того, відомий вираз, що Богородиця є королевою корони
Польської.
Тепер щодо корони і міст. Корона не була одним з елементів міського символізму.
Міста мали свою власну систему клейнодів, так само як на Запорізькій Січі
була своя, до якої не належала корона, а належала булава, перначі, інколи
гармати. А в містах це були печатки, міські ключі та хоругви. Я вважаю,
якби ми влаштували пошуки у військовому музеї в Стокгольмі в Швеції, то
ми знайшли би там львівські міські клейноди, які забрав Карл ХII в 1704
році. Відомо, що там є два прапори, вивезені зі Львова, на яких зображений
герб саксонської королівської династії Сассів, є зображення Богородиці
Домогаличівської, яка є іконою Чудотворною, що зберігається в Латинській
Катедрі. Існує думка, що в Швеції є ще більше цінних речей, які належали
колись Львову.
Тепер про те, як місто Львів прибрало корону до свого герба. Відомо,
що міста в XIX столітті, після утворення Австро-Угорщини і переходу до
автономної форми управління, отримують статус вільних королівських міст.
Це було пов’язано з певними привілеями, які міста одержали внаслідок
цього статусу. І саме тоді вони почали використовувати схематичну королівську
корону на своїх гербах, бо не було єдиного зразка.
Класичним варіантом у місті Львові є герб Ментіцького на початку XX століття,
увінчаний королівською короною, і якому додано за війну проти українців
орден Virtutti Militare. І це разом з короною фігурує в повному обсязі,
в повноті гербоутворення.
Чи потрібна місту Львову корона? Я вважаю, що місто Львів, без сумніву,
має право на використання корони. Але в яких елементах вона має бути?
Чи потрібно додавати її до міського герба? Чи варто використовувати її,
як окремий символ міста Львова? Це вже є питання дискусії. Отже, я вважаю,
що ця тема має право на існування, але не потрібно нею надмірно захоплюватися.
Дякую за увагу.
Ігор Мельник: Пане Ярославе, у мене два запитання:
1) Чи автор цього трактату справді подорожував тими землями, чи будував
його на основі чуток і переказів?
2) Ви говорили, що серед міст Львівського королівства було місто Сівер,
чи не є це перекручена назва міста Тивер?
Я.Книш: 1) Науковці вважають, що він не бував у цих землях, в
Центральній Европі і на нашій території. І що в його трактаті використані
матеріали, які датуються не 40-ми роками XIV століття, а першого десятиліття
цього століття. Щодо матеріалів, то це були матеріали італійських купців,
особливо генуезців.
2) Тепер щодо назви Сівер. Перш за все це назва території – Сіверщини.
Бо така адміністративна область фігурує в XIV-XVII століттях. І науковці,
що досліджували даний документ, схиляються до думки Сівер – Сіверщина.
І.Мельник: Пане Романе, ви говорили, що місто Львів має право
на корону в своєму гербі, а чи має воно право називатися королівське столичне
місто Львів?
Р.Шуст: Річ у тім, що такий статус воно мало в певну історичну
епоху. І у вживанні того терміну я не бачу жодної єресі. Зрозуміло також
і те, що юридично, офіційно воно не буде мати такого статусу, бо це є
поза межами правового поля. Але я вважаю, що такий термін має право на
існування.
Журналістка ТРК “Люкс”: Я би хотіла поговорити про коронацію міста.
Чи варто її здійснювати зараз? І чи не краще кошти на виготовлення корони
спрямувати на реставрацію чи ремонт окремого аварійного будинку?
Р.Шуст: Шановні друзі, по-перше, я сумніваюсь, що за кошти, передбачені
на коронацію міста, ми могли би відреставрувати якийсь будинок. Але питання
в іншому, а саме – наскільки ця справа доведена до громадськості міста,
наскільки є переконання в суспільстві, що ця річ є потрібна і на часі.
Це все потребує ще великої роз’яснюючої роботи. І немає тепер ще чіткого
уявлення, як би сама процедура мала виглядати.
А. Садовий: Дякую, шановні колеги. Насправді сьогоднішній семінар
чи, радше, круглий стіл – це одна маленька цеглина в цьому великому будинку,
який ми повинні збудувати. Чи потрібна Львову корона? Я думаю, якщо би
інші міста в світі мали таку можливість зробити певну промоцію для свого
міста, то вони би це просто робили. Але українці завжди хочуть дійти до
глибини і зануритися дуже далеко. А занурюючись далеко, вони втрачають
саму ідею і сам зміст цієї думки. Однак ми, львів’яни, повинні поважати
свою традицію, і я вдячний вам за таку дискусію. Думаю, що вона буде не
одна. Ця ідея виникла декілька місяців тому, коли люди, які титуловані
громадським титулом Галицького Лицаря, вирішили щось зробити для міста.
І однією з ідей була ідея зробити коронацію Львова. Ідея спонтанна, можливо
неординарна, але, на моє переконання, цікава. І вже декілька місяців триває
дискусія на сторінках преси, коли одні категорично проти і вважають це
ополяченням, інші вважають це потрібною і корисною справою. На мою думку,
треба робити все можливе, щоби привертати увагу світової громадськості
до нашого Львова. Щоби давати можливість людям з інших міст і країн бачити
все найкраще. Щоби ми не соромилися себе хвалити. Бо ми, живучи в цьому
місті, не дуже добре знаємо його історію. А приїжджають гості з інших
міст і краще нам її розказують.
Я вважаю, що таку річ треба робити, але дуже продумано і виважено.
Три тижні тому я спілкувався на цю тему з Блаженним Любомиром Кардиналом
Гузаром, а він, своєю чергою, поговорить про це з Папою Римським. Бо була
така ідея, що можливо один з елементів цієї корони міг би посвятити Святіший
Отець. Я би хотів, щоб це дійство, якщо воно відбудеться, було зроблено
дуже красиво і мало велику користь для промоції і слави Львова. І власне
тому ми всі з вами зібралися, щоб подумати – а як краще це зробити, а
коли краще це зробити?
Т. Возняк: Ще одне доповнення – що нас спонукало до цього? Спонукала
річниця коронації Данила Галицького, як елемент цього і була започаткована
дана акція. Будуть проводитися різноманітні заходи протягом року, зокрема
Греко-Католицькою Церквою в Дорогочині цього літа і т.д. Так що це може
бути одна із акцій.
Н.Космолінська: Я хочу сказати, що корона ніколи не була символом
міської влади. Бо зображення корони і сама корона – це дві різні речі.
Р.Шуст: На мій погляд, Львів має зараз один з найкращих геральдично
складених гербів. Хоча, звичайно, він не є ідеальним. Бо герб є творінням
певної епохи. І наступне – ніде немає єдиних правил геральдики. Є французька
геральдика, німецька – і кожна має свої особливості.
І.Подоляк: В цій дискусії я збиралася послухати питання – чи
потрібна королівському місту Львову корона? І я хочу зараз чітко збагнути
– ми що, обговорюємо зміну існуючих символів міста? Зміну герба Львова,
штандарту Львова? Чи ми обговорюємо промоційну акцію, яка гіпотетично
і теоретично може бути здійснена в майбутньому? Ось це питання мене цікавить.
Бо перегляд існуючих символів міста Львова – це досить кропіткий і довгий
процес, в якому, однозначно, повинні бути задіяні геральдисти, історики
і громадськість. Якщо ми розглядаємо коронування міста з точки зору піару
і промоції міста, то все це насправді не є так складно. Можливо, ці всі
дискусії і важкість в обговоренні цього питання пов’язані з тим, що існує
ідея встановити корону на ратуші, яка є символом міста Львова, місцевого
самоврядування і т.д. Може, варто розглянути скромніший проект, наприклад,
прибити корону на воротах на площі Митній? І там це зробити, щоби це не
потребувало згоди депутатського корпусу міської ради?
Тобто, давайте будемо притримуватися філософії малих кроків. Малими кроками,
маленькими акціями, які не несуть жодного політичного навантаження і не
передбачають історичних дискусій, які заводять нас у глибину століть,
просто визначимося, що в цьому проекті для нас важливе.
Т.Возняк: Ще невеличке доповнення. Поглянемо на державний герб
Республіки Польща. В комуністичні часи корона на білому Орлі була знята,
а зараз вона повернута. То повернення якоїсь певної гідності, певний жест
насправді. Від того, що появилася корона, поляки не обрали короля, не
перетворилися в монархію, не змінили податків, не збільшилося кількості
грошей у більшості. Але при цьому відбудувалася певна гідність поляків.
Те саме можна сказати і про угорський державний герб, який в совєцькі
часи був без корони. А зараз на ньому корона святого Стефана. І до тієї
корони святого Стефана і нав’язують традиції певною мірою.
Я так розумію, що в даному випадку є пропозиція нав’язати повернення
до історичної традиції Данила Галицького. Бо були різні корони на гербах,
в тому числі і Львова.
Р.Шуст: Тут ви добре сказали, що не йде мова про повернення корони,
яка була до 1939 року чи корони австрійських часів.
Т.Возняк: Власне, мова йде про певний символ, про певний жест
самоусвідомлення міських громадян, які бачать своє місто, як столичне
місто. Неуспішність Львова у незалежній Україні і є, на моє глибоке переконання,
результатом тієї уніфікації. Мова йде не тільки про корону, а постійне
поклоніння Києву. І якщо немає тої традиції, то робімо. Польща починалася,
Угорщина починалася – сталося, що “случилася” Україна – то робіть щось
з нею.
Я. Ісаєвич: Я хочу сказати наступне. Якщо вже справді встановлювати
місту Львову корону, то треба це приурочити до дати коронації Данила Галицького.
І тоді буде чітко зрозуміло, що йдеться про корону Данила Галицького.
Бо якщо ми будемо пізніше це вирішувати, то ми ніколи не дійдемо згоди.
А. Садовий: Я хочу подякувати вам за ці красиві слова, бо, власне,
наша ідея і полягала в тому, щоб так це і зробити. Тобто символічно в
рік 750-их роковин коронації Данила Галицького зробити це дійство у Львові.
Зробити його красивим, великим, із запрошенням гостей. Це є наш маленький
шанс трошки прославити це місто, щоби всі телеканали про нього розказали,
я думаю, навіть, європейські. І ми ще роздумуємо – варто чи не варто?
Нащо Львову корона?
Тетяна ГОШКО
Львівська
газета, 7 липня 2003 (№ 199)
МИНУЛОГО тижня відбувся черговий семінар культурологічного часопису
“Ї”, як завше надзвичайно цікавий і дискусійний (принагідно варто подякувати
пану Т.Возняку та його команді за можливість інтелектуально поспілкуватися,
навіть на рівні гри в бісер чи своєрідної розумової розминки, то вже як
кому більше до вподоби). Тема семінару – “Чи потрібна королівському місту
Львову корона?” – зацікавила чимало різних людей: журналістів, письменників,
науковців-істориків, археологів, мистецтвознавців. Неабияку роль тут відіграли
особи самих доповідачів – наукового співробітника Інституту українознавства
ім. І.Крип’якевича НАНУ Ярослава Книша (доповідь “Львівське королівство”)
та декана історичного факультету Львівського національного університету
ім. І.Франка Романа Шуста (доповідь “Чи потрібна королівському місту Львову
корона?”).
Їхні виступи були виваженими, науково обґрунтованими, підкріпленими джерельним
матеріалом. Академічність підходу доповідачів цілком виправдана, адже
питання не таке просте, як може видатися на перший погляд. Зрештою, це
промовисто засвідчила дискусія, що відбулась у Королівських палатах. Потенційних
тем для наукового діалогу не бракувало. Проте, на жаль, цього разу все
звелося до обговорення суспільної значимості акції, а іноді публіка навіть
заходилася обговорювати герб Львова, що не має жодного стосунку до ідеї
коронації міста. Безумовно, сучасний символ Львова потребує певної корекції
відповідно до нових історичних реалій (2001 року навіть з’явився президентський
указ про впорядкування геральдичної справи в Україні), але те, що він
відповідає основним канонам наукової геральдики, не підлягає сумніву,
так само, як і кваліфікація його авторів Андрія Гречила та Івана Сварника.
Отож, до суті ідеї коронації Львова. Як PR-акція вона має право на існування,
ба більше, виглядає значно привабливіше, аніж роздача безкоштовного пива,
проте Андрій Садовий із почтом “галицьких лицарів” (саме у цьому середовищі
зродилася думка про коронацію) могли б вигадати цікавіше і менш дражливе
для багатьох міщан дійство. І річ тут навіть не в тому, що коронація коштом
спонсорів не вимагатиме грошей з міської каси. У пропонованій акції є
кілька підводних каменів, які перетворюють її на вкрай проблематичну.
Отож, коронацію задумали, як повернення Львову слави часів короля Данила.
Але чи правомірна вона в такому ракурсі? Насамперед насторожує означення
“королівське місто”. Наскільки мені відомо, за часів Русі воно не вживалося,
принаймні документи його не фіксують. Це поняття набуло поширення у часи
польського домінування, але означало не місце перебування короля, чи бодай
якийсь особливо високий статус міста, а лише належність його до власності
держави чи самого короля. Тому королівськими були у Галичині не лише Львів,
але й чимало інших міст і містечок, скажімо, Дрогобич та Броди.
На думку сучасних істориків, князь Данило Романович розглядав свою коронацію
лише як дипломатичний хід, а не як вияв особливої ласки і звеличення.
Титул цей був доволі примарним і не мав реального наповнення. Папа Інокентій
IV запропонував галицькому князеві королівську корону задля скріплення
союзу між державами: папа мав надати Данилові військову допомогу в боротьбі
проти Орди, а Данило Романович зобов’язався допустити католицьких місіонерів
у своє князівство. Князь довго не погоджувався на папську пропозицію,
і тільки після того, як у 1253 р. Інокентій IV оголосив хрестовий похід
проти татар і закликав до участі в ньому християн Польщі, Чехії, Моравії,
Сербії та Померанії, Данило Романович погодився на коронацію. Вона відбулась
у жовтні-листопаді того ж року в західно-волинському місті Дорогичині,
без жодних урочистостей, під час походу князя на ятвягів. Пізніше обидві
сторони так і не виконали умов угоди.
Іван Крип’якевич писав, що титул короля прийшов на західноукраїнські
землі із Західної Європи і не є історично природним. “Королем Галичини”
вперше назвав себе чужинець – угорський король Бела ІІІ у 1189 р. Пізніше
Андрій ІІ, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав називати
себе королем Галичини і Володимирії (від 1206 р.). У 1215-1216 рр. за
згодою папи коронованим королем Галичини був син Андрія Коломан.
У зв’язку з цим постає просте питання – а якому королю чи королівству
належить нині Львів, названий королівським? Варто нагадати, що сучасна
Україна – президентсько-парламентська республіка, тож можна хіба з чорною
іронією припустити, що автори ідеї коронації обізнані з якимись таємними
“планами реформ” із монархістським присмаком.
І зрештою, навіть коли зігнорувати все сказане і таки взятися за втілення
коронаційного проекту, виринає “дитяче” запитання: як виглядатиме корона?
Документи ж бо не фіксують, якою була корона галицьких князів. То чи не
стане її сучасна версія черговим зразком історичного кічу? Якщо вже судилося
Львову коронуватися, то не варто поспішати, краще добре попрацювати з
усім наявним матеріалом із залученням найширшого кола фахівців.
Але, як на мене, то ініціатива з короною – лише порожня розвага, даремне
тринькання легко здобутих грошей. На запитання “чи потрібна Львову корона?”
я б відповіла: “як зайцю бубон”.
Тетяна Гошко – доцент Львівського національного університету ім. І.Франка,
історик-медієвіст, мешкає у Львові
Герб Львова „народився” в Баварії
Олексій Філіппов
П’ятого липня 1990 року друга сесія 21-го скликання Львівської міськради
народних депутатів затвердила міський герб та хоругву міста Львова. Опис
герба, над яким працювала авторська група у складі архітектора Андрія
Гречила, історика-архівіста Івана Зварника, архітектора Володимира Турецького
і художника Івана Турецького, депутати прийняли таким: у синьому щиті
зображена золота брама з трьома вежами, кожна з яких завершена трьома
зубцями і має по одній бійниці. Центральна вежа вища від двох інших. Брама
відкрита, без воріт і грат. В отворі брами крокує у правий геральдичний
бік золотий лев.
В історичній довідці, яка супроводжувала дане рішення міськради, повідомлялося,
що „найдавніша відома печатка з гербом міста Львова (крокуючий лев у міській
брамі, а над нею три вежі) була підвішена до документа з 10 січня 1359
року. Цей герб можна трактувати, як так званий „гласний герб”, який відображає
першу назву міста „Львівград” (лев – як ілюстрація назви, брама з вежами
– символ міста). Можливо, герб відбивав ще й роль Львова як „стольного
града” Галицько-Волинської держави, і тому у міській брамі був зображений
державний знак – лев. Хоча перше зображення й зустрічається у 1359 році,
але очевидно, що знак походить з кінця ХІІІ століття і був територіальним
гербом Галицько-Волинської держави, а також династичним знаком княжої
гілки Романовичів... Зараз із процесом українського національного відродження
Львівська міська Рада народних депутатів затвердила малюнки відкоректованого
герба та хоругви міської Ради”. (1).
На початку 90-х років ця думка поширювалася серед широких верств населення
іншими істориками. У тижневому часопису „Україна” у 1992 році доктори
історичних наук Володимир Замлинський і Марія Дмитрієнко писали: „Герб
міста Львова пов’язаний в часі з історією Галицько-Волинського князівства.
Крокуючий лев перейшов як органічний елемент в герб міста на початку XIV
століття та затверджений був польським урядом лише 1526 року”. (2).
Тоді ж Андрій Гречило разом із Іваном Сварником подали у російському
„Гербоведе” аналогічне пояснення: „Впервые изображение льва (один из основных
компонентов львовского герба) встречается на печати галицко-волынских
князей Андрея и Льва ІІ, которые называли себя правителями всея Руси,
Галича и Владимира. Авторитетные исследователи считают, что лев был династическим
знаком княжеской династии Романовичей и территориальным гербом Галицко-Волынского
государства, центром которого с ХІІІ века стал Львов. Изображение на городской
печати объединило символ названия (тождественный с именем сына основателя,
Льва Даниловича) и эмблему города”. (3).
Якщо уважно прослідкувати за думкою сучасних українських істориків, то
виникає запитання: як могла скластися досить дивна юридична ситуація,
коли жителі міста цілих два століття користувалися своєю печаткою (гербом),
а польські королі чомусь не помічали цього. Загальновідомо, що у середньовіччі
місто могло мати печатку зі своїм символічним зображенням у разі надання
королем певного міського привілею. Невже тогочасні володарі були настільки
безграмотними, що не зуміли вчасно впорядкувати свої відносини з мешканцями
Львова?
Та зовсім іншу картину подає зміст грамоти польського короля Казимира
ІІІ від 17 червня 1356 року про надання місту Львову магдебурзького права,
яка була надрукована в 1986 році у збірнику „Історія Львова в документах
і матеріалах”, виданому Академією наук УРСР, Інститутом суспільних наук,
Центральним державним історичним архівом УРСР у м. Львові та Державним
архівом Львівської області.
„Для втіхи згаданого міста і збільшення кількості його вірних мешканців
надаємо і встановлюємо цьому місту на вічні часи німецьке право, яке звичайно
називається магдебурзьким, усуваючи там усі руські права і всі руські
звичаї, будь-ким ухвалені, які можуть якимсь чином стояти на перешкоді
цьому німецькому праву... Вищезгадане магдебурзьке право належить тим,
що проживають у цілому вищезгаданому місті. Іншим народам, що живуть у
цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого
стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно
до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм
можливість, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними і
іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх
прохань”.(4).
Чому тоді львівські історики не звернули уваги на цей документ? По-перше,
у тексті королівської грамоти 1356 року нічого не повідомлялося про міську
печатку та її зображення, на відміну від грамоти польського короля Сигізмунда
І Старого 1526 року і булли папи римського Сикста V 1583 року. По-друге,
хвиля українського національного відродження, яка панувала у Львові на
зламі 80-90-х років ХХ століття, не сприйняла б неукраїнське трактування
міського герба. Та й автори проекту герба міста Львова у 1990 році не
ставили перед собою такої мети.
Видав у 1998 році книгу „Українська міська геральдика”, Андрій Гречило
подав у ній вже дещо змінене тлумачення герба міста Львова: „Одним із
найдавніших українських міських знаків є львівський герб. Його перше відоме
зображення зустрічаємо на печатці, прикладеній до документа за 1359 р.
(хоча дослідники, зокрема Іван Крип’якевич, припускали, що цей символ
походить ще з кінця ХІІІ ст.). Цікаво, що у Львові вже на другу половину
XVI ст. існувало тверде переконання, що герб місту був наданий князем
Львом. Сьогодні важко з’ясувати, чи це дійсно було так, чи маємо справу
з історичною легендою. Правдоподібно, що знак, у якому використано зображення
Льва у брамі з трьома вежами, міг виникнути в німецькій громаді Львова.
Архітектурні мотиви – реальні або умовні – мали велике поширення в тогочасній
німецькій геральдиці для окреслення самого поняття міського самоврядування
і, напевно, були впроваджені до львівського знака під впливом цієї традиції.
На більшу увагу заслуговує інший елемент – зображення лева, що є основною
фігурою герба. Він однозначно має місцеве походження, поза як не тільки
вказує на автохтонну українську назву міста, але й функціонує з початку
XIV ст. як територіальний символ”. (5).
В багатьох публікаціях українські історики вважають лева династичним
знаком Романовичів. Хоча львівський історик Ярослав Дашкевич ще на ІІІ-ій
науковій геральдичній конференції, яку проводило УГТ в 1993 році у Львові,
зауважив: „Жодна з печаток, прикріплених до грамот князя Льва (як автентичних,
так і фальсифікованих), не дійшла до нашого часу. Посередні сфрагістичні
дані та канцелярські описи вислих печаток XV-XVIII ст. свідчать, що князь
Лев Данилович уживав, згідно з багатовіковою традицією, родовий знак Рюриковичів,
відомий тоді під назвою „Зуб”. „Лев” як геральдичний символ з’явився,
ймовірно, під впливом західноєвропейської лицарської геральдики і увійшов
до вжитку як герб галицьких князів, ймовірно, лише на початку XIV ст.”.
(6).
Михайло Грушевський в „Історії України-Руси” так дослідив даний етап
галицької історії: „Цікавим і досї загадковим явищем з князювання Юрия
зістаєть ся його королївський титул: „король руський”,rex Russie, як титулуєть
ся він на своїй печатці, тим часом як йего наступники: Андрій, Лев, Юрий,
всї титулують себе в своїх грамотах тільки князями, dux. Чи не зістала
ся отся печатка, що потім, як інсігнїя, уживала ся його наступниками на
володимирськім столї (Андрієм і Юрієм-Болєславом) одиноким слїдом коронації
Юрия на короля, прикладом його діда? Юрий представлений на нїй „в маєстатї”,
на троні, в зубчатій короні і з скіпетром в руках; він має довгу бороду
й волосє. На около напись: s(igillum) domini georgi regis russie; на другім
боцї печатки оружний їздець зі щитом і навколо напись: s. domini georgi
principis ladimerie. Печатка ся заховала ся в фрагментах на грамотї 1316
р. і 1325 р., майже цїла на грамотї 1327, зовсім цїла на грамотах 1334
і 1335. Завважу, що ся печатка Юрия (звістна нам з грамот його наступників,
що тої печатки уживали), становить найранїйший документальний слїд західноевропейських
культурних впливів на княжім дворі, в княжій канцелярії Галицько-волинської
держави, - впливів, задокументованих ще докладнїйше грамотами наступників
Юрия”. (7). „В 1325 р. Юрий-Болеслав видає вже грамоту, титулуючи себе
dux Russie. Означення місця на нїй бракує. Привішена до грамоти маєстатична
печатка Юрия Львовича, котрої й пізнїйше уживає Юрий-Болеслав, показує,
що Юрий-Болеслав тодї мав в руках інсігнії галицько-волинських князів”.
(8).
Як відомо, святий Георгій вважався в європейській геральдиці покровителем
рицарства. Тому на печатці князя Юрія св. Георгій виконує функцію не тільки
„гласного знаку”.
Чи міг у XIV ст. міський герб Львова мати одночасно німецькі геральдичні
впливи і місцеве походження основної фігури – лева? Жодних ґрунтовних
досліджень щодо німецьких впливів на міську геральдику Львова сучасні
українські історики, на жаль, не проводили. Так само, як і щодо можливості
місцевого походження головної фігури – лева – у гербі міста. В іншому
випадку для них би відкрилися зовсім нові, відмінні від пануючих нині,
уявлення про стан геральдики у XIV ст. на землях Руського князівства.
Так, наприклад, ще в академічній „Історії держави і права Української
РСР”, яка вийшла в Києві у 1987 році, зазначалося: “Православные мещане,
особенно западноукраинских городов, должны были жить в специально отведенных
кварталах, им запрещалось строить и покупать дома, они были лишены права
приобретать и владеть землями вне городской черты, не могли занимать должности
священников и епископов. Города интенсивно заселялись иноземными колонистами
польского, немецкого, греческого и другого происхождения с целью социально-экономического
и политического порабощения местного населения, насаждения католической
веры. Ограничивались права горожан по национальному и религиозному признакам.
Трудовое население крупнейших городов сопротивлялось введению магдебургского
права, которое нередко насильственно насаждалось на украинских землях.
Горожане на протяжении столетий отстаивали свое древнее право”. (9).
Михайло Грушевський в „Історії України-Руси” (тт. ІІІ, V) порівнював:
„ ...міське житє в давній Руси було дуже розвинене. Місто було осередком
політичного житя землї, огнищем її економічної й культурної сили, її репрезентацією
й центром, але при тім не було нічим відграничене від землї й її станів,
репрезентувало й містило в собі всї верстви й складники суспільно-полїтичного
її укладу. Людність міста складаєть ся з тих же верств, з яких складаєть
ся й земля, „гражане” – тіж земські „людиє”, поставлені тілько в фактично
відмінні обставини. Се ядро, густїйше, щільнїйше заповнене тими ж клітинами,
які виповняють собою весь організм землї. Так виглядає міське житє взагалі
в Словянщинї, поки воно не підпадає нїмецькому міському устроєві, що зміняє
сї старі земські відносини.
На Заходї, й спеціально в Нїмеччинї, звідки було перейнято потім до
нас, як і до иньших деяких словянських земель, міське право, середновічний
міський устрій уложив ся, противно, на основі імунітету. Грошем і оружем
виломлюєть ся город з феодального устрою землї, здобуває собі крок за
кроком незалежність від всїх звичайних чинників управи й власти, приватноправних
і державних, і так зближаєть ся до своєї мети – стати осібною державою
в системі держав середновічної Німеччини. Вкінцї – вповнї чи невповнї,
в більшій або меньшій мірі він доходить до сього становища осібної держави,
замкненої в мурах міста і ними відгороженої від своєї околицї й цїлого
сьвіту. Функції й права всяких давнїйших властей переходять тодї на більше
або меньше тїсну громадку міського патриціату, що виборола чи викупила
сї права, й тепер безконтрольно й без гранично править сею малою державою,
держачи в своїх руках міські уряди й диктуючи закони иньшим верствам і
корпораціям міста, - о скільки сї зносять се панованнє і дорогою революцій
чи иньших способів боротьби не потраплять розширити круг міської олїгархії
й нарушити ексклюзивність її режиму”. (10).
Поширення німецької колонізації на Русі почалося задовго до її захоплення
Польщею. „Нїмецьку кольонїзацію й організацію на німецькім праві бачимо
ми на Волини й Галичинї ще в ХІІІ і початках XIV в., і прихильність та
зажилість з німецькими осадниками показують старші князі, як Василько,
Лев й ин. Може бути, що Юрий (до прийняття православ’я – Болеслав, син
Тройдена, князя мазовецького) показував особливу прихильність до німецької
кольонїзації та до організації громад німецького права, і се дало потім
причину до того обвинувачення, що він „понаводив” на Русь чужинців”. (11).
„На Руси, почавши від Львова – митрополїї руських міст, міста звичайно
діставали право магдебурське, але взірцем їх органїзації служив зовсїм
не Магдебург, а польські міста з нїмецьким правом, а далї й самі руські
міста, що давнїйше одержали німецьке право – як Львів. Кардинальною точкою
кожного надання нїмецького права було вилученнє міста з власти й юрисдикції
всїх адмінїстраційних і судових органів держави, а навіть з під загального
законодавства держави”. (12).
„Зведеннє нїмецького права під польським панованнєм задає руському міщанству
сильний удар і зводить його на підрядне становище. Нїмецький міський устрій,
уважаючи ся привілєгією, тим самим уже призначав ся за польських часів
не так для тубильцїв-Русинів, як для ріжних протегованих зайдів, передовсїм
Нїмців і Поляків. Тим поясняєть ся, що навіть по селах, при наданню нїмецького
права, часом застерегало ся, що тільки католики можуть користати з того
нїмецького права”. (13). Тому з католиків складалася крайова і міська
адміністрація, з католиків творилася привілейована верства людності. За
польського короля Казимира такі зміни тільки розпочалися.
Чи була потреба у німецьких патриціїв Львова залишати у міській печатці
зображення лева, як символу „автохтонної української назви міста”? У королівських
грамотах, даних міщанам Львова, лише у латинському тексті грамоти Казимира
ІІІ від 17 червня 1356 року назва міста написана як „Lwow”. У 17 грамотах
1360-1403 років, зміст яких зберігся до нашого часу і був опублікований
у збірнику „Привілеї міста Львова (XIV-XVIIIст.)”, назва міста подається
як „Lemburg”. Саме така назва міста фігурує й у легенді печатки 1359 року
– „S. (sigillum) CIVITATIS LEMBURGENSIS” („печатка міста Лембурга”). Тільки
після битви під Грюнвальдем 15 липня 1410 року, де, як відомо, війська
Тевтонського ордену зазнали поразки від союзних польсько-литовсько-руських
військ, в королівських грамотах Владислава ІІ Ягайло назва міста почала
писатися як Leopoli. (14).
Подібним до польських міст чином німецька колонізація проходила й в Угорському
королівстві. Тут також на німецький лад змінювалися назви тих міст, що
отримували німецьке право, а в міських печатках з’являлися зображення
як німецьких покровителів, так і елементи гербів тих королів, які надавали
переселенцям міські привілеї.
Немає вагомих підстав вважати, що львівський патриціат залишив на своєї
печатці згадку про руського князя Льва, який помер перед тим більше як
півстоліття і тим самим не мав для німецьких переселенців жодного значення,
або про українську назву міста, яка ними ж самими була змінена на німецьку.
Який же лев міг бути зображений на міській печатці Львова у 1359 році?
Найближчу до реальності відповідь дає зображення одного з двох срібляних
брактеатів Генріха Льва, герцога баварського, прозваного за доблесть і
честолюбство - „гордим”. На малюнку, поданим Оскаром Іегером у „Всесвітній
історії”, що побачила світ у 1904 році, геральдичні форми лева і міської
брами тотожні аналогічним зображенням на міській печатці міста Львова.
Як відомо, Генріх Лев був одним із наймогутніших німецьких князів ХІІ
століття і змагався за імператорську корону. (15). Німецькі переселенці,
скоріш за все, використали символічне зображення герцогського „лева” в
якості одного із своїх знаків, що заслуговує на вшанування у печатці міста,
в якому вони наново оселилися. Чимало прикладів даної традиції залишилося
у геральдиці XIV століття тих міст Польщі і Угорщини, які отримували німецьке
право для іноземних переселенців.
Помилкова ж версія тлумачення міської символіки Львова з’явилася 26 січня
1526 року, коли польський король Сигізмунд І схвалив міський знак, де
„у брамі, над якою підносяться три вежі, вільний і стоячий лев, не пійманий
у жодні решітки чи кайдани”. Його, як подає текст королівської грамоти,
„від незапам’ятних часів те місто Леополі до цього часу само по собі використовувало.
Їм наново цей знак за згаданою ініціативою та повагою дали, щоб ці сучасні,
і що в майбутньому будуть, райці того міста Леополі, яке наші попередники
урочисто наділили ім’ям лева, у всіх почесних актах, а також на своїх
прапорах, картинах і пам’ятках згаданий знак вільно вживали. При користуванні
цим знаком і опечатуванні будь-яких своїх грамот можуть вживати червоний
віск без заперечення, недоброзичливості та перешкод будь-кого. Хай мужньо
наслідується доблесть невтомного Лева, відвага, постійність, охорона і
міць проти всіх близьких ворогів”. (16).
Зміст саме цієї грамоти й було поширено потім іншими дослідниками.
Примітки 1. Рішення 2-ої сесії Львівської міської Ради народних депутатів 21-го
скликання від 5.07.1990 року.
2. Володимир Замлинський, Марія Дмитрієнко – „Геральдика України” – „Україна”,
№14 (1808),червень 1992 року, стор. 1-2.
3. Андрей Гречило, Иван Сварнык – “Возрождение древних символов Львова”
- “Гербовед”, №1, Москва, 1992, стр. 41-43.
4. „Історія Львова в документах і матеріалах” – „Наукова думка”, Київ,
1986, стор. 16-17.
5. Андрій Гречило – „Українська міська геральдика” – УГТ, Київ-Львів,
1998, стор. 21-22.
6. Ярослав Дашкевич – „Родовий знак Рюриковичів у Галицькому князівстві
ХІІІ ст.” – зб. ІІІ-я наукова геральдична конференція, Львів, 1993, стор.
32-33.
7. Михайло Грушевський – „Історія України-Руси”, Львів, 1905, т. ІІІ,
стор. 113.
8. Михайло Грушевський – „Історія України-Руси”, Львів, 1905, т. ІІІ,
стор. 124.
9. Академия наук УССР, Институт государства и права – “История государства
и права Украинской ССР” - „Наукова думка”, Киев, 1987, т. І, стр. 108-110.
10. Михайло Грушевський – „Історія України-Руси” – , Львів, 1905, т.V,
стор. 223.
11. Михайло Грушевський – „Історія України-Руси”, Львів, 1905, т. ІІІ,
стор. 135-136.
12. Михайло Грушевський – „Історія України-Руси”, Львів, 1905, т. V, стор.
231-232.
13. Михайло Грушевський – „Історія України-Руси”, Львів, 1905, т. V, стор.
238.
14. Мирон Капраль – „Привілеї міста Львова (XIV-XVIIIст.)” – Львів, 1998,
стор. 27-61.
15. Оскар Іегер – “Всемирная исторія въ четырехъ томахъ. Средніе века”
- СПб, издание А. Ф. Маркса, 1904; СПб, “Специальная литература”, 1997,
стр. 318.
16. Мирон Капраль – “Привілеї міста Львова” - Львів, 1998, стор. 198-201.
Олексій Філіппов - журналіст закарпатської газети "Старий Замок"
незалежний
культурологічний часопис «Ї» 