Меморіальний семінар: Єжи Гедройц

Виклад – Богдан Гудь, директор Інституту Євроінтеграції при ЛНУ ім. І. Франка

За підтримки Міжнародного Фонду "Відродження"

16 жовтня 2003

Ґедройц, як і Бог, у кожного свій. “Мій” Ґедройц починався для мене 1997 р. у Києві, на ювілейній виставці, присвяченій 50-річчю паризької “Культури”. Я слухав виступи Кшиштофа Помяна, Пйотра Вандича, Миколи Рябчука, Оксани Забужко, Мирослава Поповича і творив свій, наразі абстрактний образ цієї людини-легенди, яка зробила так багато, а вимагала для себе так мало. Чи міг я тоді подумати, що всього через рік матиму нагоду особисто відчути вплив аури непересічної особистості пана Редактора.
Так сталося, що свого часу я запізнався з варшавським середовищем, епіцентром якого був Мірек Хоєцький – людина, яка створила перше у Польщі підпільне видавництво, т.зв. “бібулу”, а на еміграції перебувала у Парижі і входила до найближчого оточення Єжи Ґедройца. Власне через нього я запізнався з іншими польськими інтелектуалами – вчорашніми дисидентами, які співпрацювали з паризьким осередком. Пам’ятаю виразно розмову з Мареком Кравчиком про здоров’я Редактора. На моє, дещо наївне запитання, чи Ґедройц для збереження доброго тонусу відмовився повністю від шкідливих звичок – куріння й алкоголю, Марек з поблажливою усмішкою відповів: “I pije, i pali! Byж moїe wіaњnie to i trzyma go na tym њwiecie!” .

Рік по тому, коли мішана українсько-польська творча група проводила у Парижі зйомки до документального фільму “Важке братерство” про військово-політичний союз Пілсудського-Петлюри, я мав нагоду не лише потиснути руку Редакторові, але й затягнутися “його” цигаркою, і до кінця днів своїх підпасти під вплив його особистості. Мине ще багато років, але в пам’яті і далі стоятиме його зсутулена, невеличка і водночас виразно неповторна постать, оперта на палицю, коли згромадившись у вхідних дверях знаменитого на весь світ будинку на Maisons-Laffitte ми востаннє кланялися йому, дякуючи за ґрунтовне інтерв’ю.
Коли я закінчував роботу над книжкою “Українці, поляки: хто винен?” у мене ні на хвилину не виникало сумніву, кому вона буде присвячена. Моя книжка потрапила до рук Редактора за три дні перед його відходом до лікарні. Казали, що він був вельми втішений скромним виявом визнання його заслуг перед Україною. Хотів помістити рецензію на “Українців-поляків...” у “Zeszytach Historycznych”. Не встиг. Та хіба в цьому річ?

Не знаю, як кому, але мені останні три роки виразно бракує пана Редактора. Не вистачає його підтримки, відчуття присутності у цьому збуреному світі. Ми всі – українці і поляки – у рік Волинської трагедії виразно відчули, що не стало величезного авторитету, одне слово якого могло заважити більше, ніж всі інші, такі суперечливі, суб’єктивні опінії, що тільки поглиблювали напругу в українсько-польських стосунках.

...Він, очевидно, не був Богом, але його моральний авторитет наближався до абсолютного. Принаймні для мене. Я нікому не нав’язую ідеальної постаті “мого” Ґедройца. Прошу лише всіх у день його пам’яті подумки скинути шапки з голів, по вінця напханих буденщиною, і застановитися хоч на мить над питанням: “А що встиг зробити для людей я?”

Богдан Гудь

Ad memoriam видавця Ґомбровіча і "Розстріляного відродження"

Львівська газета, 17 жовтня 2003 (№ 272) http://www.gazeta.lviv.ua

УЧОРА в Королівських палатах Львівського історичного музею відбувся черговий семінар журналу "Ї" із серії "Меморіальні семінари", присвячений пам'яті померлого кілька років тому польського журналіста та громадського діяча Єжи Гедройця.

Після ІІ світової війни той опинився в еміграції та почав видавати у підпаризькому містечку Мезон-Ляффітт журнал "Культура", а також втілив цілу низку видавничих проектів, серед яких книги й журнали українською мовою, польські переклади кращих творів, заборонених у СРСР українських авторів. Часопис Гедройця, який нелегально переправляли до країн комуністичного табору, сформував ціле покоління інтелектуалів і політиків, які здужали зламати тоталітарний механізм.

Гедройць і його проукраїнськи налаштовані співробітники Ю. Лободовський, Є. Стемповський та інші першими заявили про принципову відмову від територіальних претензій на Західну Україну зі Львовом і Вільнюс, їхня багаторічна праця вирішально вплинула на те, що Польща у 1991 році першою визнала незалежність України.

Доповідач, директор Інституту європейської інтеграції при ЛНУ імені Івана Франка Богдан Гудь, розповів присутнім про своє знайомство з Є. Гедройцем (під час зйомок фільму "Важке братерство" про військово-політичний союз Пілсудський-Петлюра), власне бачення його ролі в історії українсько-польських стосунків. Підсумовуючи, Б. Гудь сказав: "Він (Гедройць), очевидно, не був Богом, але його моральний авторитет наближався до абсолютного. Принаймні для мене. Я нікому не нав'язую ідеальної постаті "мого" Гедройця. Прошу лише всіх у день його пам'яті подумки скинути шапки з голів, по вінця напханих буденщиною, і застановитися хоч на мить над питанням: "А що встиг зробити для людей я?"

А.П.