Традиційне святкування “Межа року” і вручення відзнак середовища “Ї”

21 грудня 2003
Львів, Палац Потоцьких

Tradycijne svjatkuvanńa “Meža roku” i vručenńa vidznak seredovyšča “Ji”

21 hrudńa 2003
Ľviv, Palac Potoćkyx

Тарас Возняк Неповнота свободи
Світло, яке прибуває (Поступ, 23 грудня 2003)
Фоторепортаж

Капітула Журналу "Ї" нагородила Орденом “За інтелектуальну відвагу” Президента Національного університету “Києво-Могилянська академія”, професора, др. В’ячеслава Брюховецького і режисера Романа Віктюка, а також срібною відзнакою “За добру справу” - Президента Форуму видавців у Львові Олександру Коваль і Президента Міжнародного фестивалю сучасної музики “Контрасти”, композитора та музиканта Володимира Сивохопа.

Тарас Возняк

Неповнота свободи

Думки, які я відважуся запропонувати цьому достойному зібранню, виникли одного пізнього грудневого вечора саме напередодні нашої сьогоднішньої традиційної зустрічі на “Межі року”. Свідком був тільки величезний безмовний місяць на цілковито безхмарному морозному небі. Декораціями, серед яких народилися ці думки стало Cour Carree - холодне каре Лувра. Висвітлене повним місяцем, це величезне, безлюдне, як на такий пізній час, каре постало переді мною скам’янілою метафорою доведеного до досконалости абсолютизму. Досконалости, що межувала зі свавіллям. Тиранія для мене – людини зі Сходу річ знана. Однак у цьому архітектурному свавіллі щось було не так. Заважав певний, невластивий моєму східному варварському розумінню ритм.

Вже у регулярності фасадів, що розгорталися перед обтяженим туристичними штампами слов’янським чужинцем, увиразнювався такий невід’ємний від латинського світу раціоналізм. Фронтони з математичною регулярністю змінювалися на колонади. Навіть вибухи атлантів та каріатид вписувалися у бездоганний ритм. Не менш симетричною у мертвотному місячному світлі була і натурна гравюра Саду Тюїльрі. Шпалери голих дерев вибудовували метафізичні перспективи насправді раціонального Кіріко. Що це? На мій погляд – раціоналізм, такий не властивий нашим краям.

Задовго до Французької Революції він пробився пагоном гуманізму, щоб розвинутися у картезіанстві, а в решті решт прорости ледь не у всі щілини французького суспільства. А можливо – стати самою суттю Франції, як здалося це мені – людині з іншого світу, сторонньому фланеру. У цю мить суть Франції, здалася мені напрочуд прозорою, або навіть самою прозорістю.

Суть України, якщо можна вдатися до такої невизначеної та спекулятивної метафори, для мене і досі замутнена, непрояснена, не прозора – хоча може і сонячна.

У безкінечних анфіладах Лувра не тільки снували змови, але й влаштовували полювання на лисиць, запущених туди саме для того. Над цим згустком куртуазности та сваволі бравурно різало морозний вітер величезне полотнище синьо-біло-червоного триколору. Liberte – Egalite - Fraternite. Cвободи – Рівности - Братерства. Республіканський прапор панує над Лувром, червона та синя смуги Парижа накладаються на біле королівське полотнище. Все прозоро і раціонально, бо що може бути простішим від трьох вертикальних смуг тканини. Це не вигадливі та куртуазні королівські лілії. Відкриті кольори мали утверджувати чистоту ідеї свободи, успадкованої від Французької революції .

Зосібна матеріалізовані метафори кам’яного каре та триколірного полотнища банальні. Вразило їх поєднання, що склало основу як першої, так і сучасної, вже п’ятої Французької Республіки. Після кривавих протистоянь і мільйонів героїчних чинів Франції, здається, вдалося поєднати традицію та свободу. Шлях був не коротким і зовсім не однозначним.

З одного боку Тріумфальної арки – символ монархічної традиції Лувр, з іншого боку – площа Plase de la Concorde\Площа Конкорд – Площа Згоди. Колись там стояла свавільна і примхлива її Величність Королівська шибениця, згодом, як її заперечення, постала Чорна вдова, Громадянка гільйотина – апотеоз Раціоналізму, Справедливости і Санітарії. Сьогодні там височить встановлений Наполеоном єгипетський обеліск, що загадково мовчить. Він не раціональний, не революційний, але і не свавільний – він радше вказує на глибоку загадковість, метафізичність природи влади. Від Наполеона, цього революційного імператора французів, що прикрасив свій стяг працьовитою бджолою, п’ята Французька Республіка успадкувала чи не найбільше.

Повернімося до держави під назвою Україна.

Перед нами важкий рік. Виглядає на те, що ми таки насправді перед великим вибором і перед великими виборами. Не плекаю ілюзій, що тут присутні можуть вирішально вплинути на глибинні зсуви у нашому суспільстві. Однак, кожен з нас щось може. Принаймні для самого себе. Маємо знову вибір між традиційним мовчанням та змінами. Між стагнацією та модерністю.

Наше суспільство вичерпане дванадцятиліттям невизначености. Це нагадує вичерпаність Французької революції, коли депутати – пустобрехливі, слово – девальвоване, збайдужіння і цинізм – всероз’їдаючі. Час нікчем та вампірів.

За недосвободу заплачено величезну ціну – “і ненародженими”, і “в не Україні сущими заробітчанами”. Свобода, демократія стали майже лайкою.

Недорозвинута демократія стагнує. Усе провінційніше і повільніше. Маємо щось робити, кожен з нас. Однак що? Чи кожен має йти контролювати вибори? І так, і ні. Кожен може сам вирішити – де його редут свободи. Чи в університеті, чи у театрі – всюди є за що боротись. Навіть в Галичині, осерді колись єдиного руху до свободи, запанував дух нетерпимости та ретроградства. Усе частіше пожирають вільніших і розкутіших.

Однак, тішить і дух порозуміння поміж тих, для кого прозорість та простота ілюзій (чи засад?) Французької революції ідеалу свободи людини не втратили свої актуальности.

Але чи тільки свобода нас єднає? Чи достатньо самої, такої пронизливої і часто терпкої свободи? Як на мене - то ні. Абстрактна свобода ширяє у холодних емпіреях раціональности. Натомість людина – істота тепла. Вона прагне тепла як певної причетности, а отже – залежности. Людина хоче бути не тільки вільною, але й потрібною. Апотеоз відчуження, що процвітає у Західному суспільстві, насторожує. Холодних ідеалів свободи людині не досить. Як бути причетним, потрібним, залежним, і не опинитися у рабстві в іншого? Відповідь треба шукати, але не тут, і не зараз.

Дещо неріздвяні міркування. Різдво свого часу було такою ж нечуваною переміною не лише умів, але й сердець. Бо ж як для людей, що зростали дотримуючись засади традиційного “око за око” та “зуб за зуб”, мала б звучати вимога “підставити іншу щоку”, “полюбити ворога свого”? Та ще й при наполяганні, що Той, Хто це проголошує, є Сином Батька Свого? Тобто продовжує і утверджує Його Слово. Чим як не революцією любови та свободи стала проповідувана ним релігія. Може саме ця, майже нездійсненна заповідь, може стати ключем до глибинної гуманізації свободи. Здійснити революцію любови у серці спромоглися одиниці, у суспільстві не вдалося нікому.

Це не означає, що любов, як і свобода, не мають бути орієнтирами у нашому людському та суспільному житті. Нам бракує їх у розгубленому, розхристаному українському суспільстві. Провідної зірки бракує кожному з нас.

Різдвяне диво дарує змогу ще раз забутися у надії на ліпше. Може воно дійсно наступить з першою різдвяною зіркою. Тож не губімо її промінь.

Грудень 2003

Taras Vozńak

Nepovnota svobody

Dumky, jaki ja vidvažuśa zaproponuvaty ćomu dostojnomu zibranńu, vynykly odnoho pizńoho hrudnevoho večora same naperedodni našoji śohodnišńoji tradycijnoji zustriči na “Meži roku”. Svidkom buv tilky velyčeznyj bezmovnyj miśać na cilkovyto bezxmarnomu moroznomu nebi. Dekoracijamy, sered jakyx narodylyśa ci dumky stalo Cour Carree - xolodne kare Luvra. Vysvitlene povnym miśacem, ce velyčezne, bezľudne, jak na takyj piznij čas, kare postalo peredi mnoju skam’janiloju metaforoju dovedenoho do doskonalosty absoľutyzmu. Doskonalosty, ščo mežuvala zi svavilľam. Tyranija dľa mene - ľudyny zi Sxodu rič znana. Odnak u ćomu arxitekturnomu svavilli ščoś bulo ne tak. Zavažav pevnyj, nevlastyvyj mojemu sxidnomu varvarśkomu rozuminńu rytm.

Vže u rehuľarnosti fasadiv, ščo rozhortalyśa pered obťaženym turystyčnymy štampamy slov’janskym čužyncem, uvyrazńuvavśa takyj nevid’jemnyj vid latynśkoho svitu racionalizm. Frontony z matematyčnoju rehuľarnisťu zmińuvalyśa na kolonady. Naviť vybuxy atlantiv ta kariatyd vpysuvalyśa u bezdohannyj rytm. Ne menš symetryčnoju u mertvotnomu miśačnomu svitli bula i naturna hravjura Sadu Tujilri. Špalery holyx derev vybudovuvaly metafizyčni perspektyvy naspravdi racionaľnoho Kiriko. Ščo ce? Na mij pohľad - racionalizm, takyj ne vlastyvyj našym krajam.

Zadovho do Francuźkoji Revoľuciji vin probyvśa pahonom humanizmu, ščob rozvynutyśa u kartezianstvi, a v rešti rešt prorosty leď ne u vsi ščilyny francuźkoho suspiľstva. A možlyvo - staty samoju sutťu Franciji, jak zdalośa ce meni - ľudyni z inšoho svitu, storonńomu flaneru. U ću myť suť Franciji, zdalaśa meni napročud prozoroju, abo naviť samoju prozorisťu.

Suť Ukrajiny, jakščo možna vdatyśa do takoji nevyznačenoji ta spekuľatyvnoji metafory, dľa mene i dosi zamutnena, neprojasnena, ne prozora - xoča može i sońačna.

U bezkinečnyx anfiladax Luvra ne tiľky snuvaly zmovy, ale j vlaštovuvaly poľuvanńa na lysyć, zapuščenyx tudy same dľa toho. Nad cym zhustkom kurtuaznosty ta svavoli bravurno rizalo moroznyj viter velyčezne polotnyšče syńo-bilo-červonoho trykoloru. Liberte - Egalite - Fraternite. Cvobody - Rivnosty - Braterstva. Respublikanśkyj prapor panuje nad Luvrom, červona ta syńa smuhy Paryža nakladajuťśa na bile korolivśke polotnyšče. Vse prozoro i racionaľno, bo ščo može buty prostišym vid tŕox vertykaľnyx smuh tkanyny. Ce ne vyhadlyvi ta kurtuazni korolivśki liliji. Vidkryti koľory maly utverdžuvaty čystotu ideji svobody, uspadkovanoji vid Francuźkoji revoľuciji .

Zosibna materializovani metafory kam’janoho kare ta trykolirnoho polotnyšča banaľni. Vrazylo jix pojednanńa, ščo sklalo osnovu jak peršoji, tak i sučasnoji, vže p’jatoji Francuźkoji Respubliky. Pisľa kryvavyx protystojań i miľjoniv herojičnyx čyniv Franciji, zdajeťśa, vdalośa pojednaty tradyciju ta svobodu. Šľax buv ne korotkym i zovsim ne odnoznačnym.

Z odnoho boku Triumfaľnoji arky - symvol monarxičnoji tradyciji Luvr, z inšoho boku - plošča Plase de la Concorde\Plošča Konkord - Plošča Zhody. Kolyś tam stojala svaviľna i prymxlyva jiji Velyčnisť Korolivśka šybenyća, zhodom, jak jiji zaperečenńa, postala Čorna vdova, Hromaďanka hiľjotyna - apoteoz Racionalizmu, Spravedlyvosty i Sanitariji. Śohodni tam vysočyť vstanovlenyj Napoleonom jehypetśkyj obelisk, ščo zahadkovo movčyť. Vin ne racionaľnyj, ne revoľucijnyj, ale i ne svaviľnyj - vin radše vkazuje na hlyboku zahadkovisť, metafizyčnisť pryrody vlady. Vid Napoleona, ćoho revoľucijnoho imperatora francuziv, ščo prykrasyv svij sťah praćovytoju bdžoloju, p’jata Francuźka Respublika uspadkuvala čy ne najbiľše.

Povernimośa do deržavy pid nazvoju Ukrajina.

Pered namy važkyj rik. Vyhľadaje na te, ščo my taky naspravdi pered velykym vyborom i pered velykymy vyboramy. Ne plekaju iľuzij, ščo tut prysutni možuť vyrišaľno vplynuty na hlybynni zsuvy u našomu suspiľstvi. Odnak, kožen z nas ščoś može. Prynajmni dľa samoho sebe. Majemo znovu vybir miž tradycijnym movčanńam ta zminamy. Miž stahnacijeju ta modernisťu.

Naše suspiľstvo vyčerpane dvanadćatylitťam nevyznačenosty. Ce nahaduje vyčerpanisť Francuzkoji revoľuciji, koly deputaty - pustobrexlyvi, slovo - devaľvovane, zbajdužinńa i cynizm - vseroz’jidajuči. Čas nikčem ta vampiriv.

Za nedosvobodu zaplačeno velyčeznu cinu - “i nenarodženymy”, i “v ne Ukrajini suščymy zarobitčanamy”. Svoboda, demokratija staly majže lajkoju.

Nedorozvynuta demokratija stahnuje. Use provincijniše i poviľniše. Majemo ščoś robyty, kožen z nas. Odnak ščo? Čy kožen maje jty kontroľuvaty vybory? I tak, i ni. Kožen može sam vyrišyty - de joho redut svobody. Čy v universyteti, čy u teatri - vśudy je za ščo borotyś. Naviť v Halyčyni, oserdi kolyś jedynoho ruxu do svobody, zapanuvav dux neterpymosty ta retrohradstva. Use častiše požyrajuť viľnišyx i rozkutisyx.

Odnak, tišyť i dux porozuminńa pomiž tyx, dľa koho prozorisť ta prostota iľuzij (čy zasad?) Francuźkoji revoľuciji idealu svobody ľudyny ne vtratyly svoji aktuaľnosty.

Ale čy tiľky svoboda nas jednaje? Čy dostatńo samoji, takoji pronyzlyvoji i často terpkoji svobody? Jak na mene - to ni. Abstraktna svoboda šyŕaje u xolodnyx empirejax racionaľnosty. Natomisť ľudyna - istota tepla. Vona prahne tepla jak pevnoji pryčetnosty, a otže - zaležnosty. Ľudyna xoče buty ne tiľky viľnoju, ale j potribnoju. Apoteoz vidčuženńa, ščo procvitaje u Zaxidnomu suspiľstvi, nastorožuje. Xolodnyx idealiv svobody ľudyni ne dosyť. Jak buty pryčetnym, potribnym, zaležnym, i ne opynytyśa u rabstvi v inšoho? Vidpoviď treba šukaty, ale ne tut, i ne zaraz.

Deščo nerizdvjani mirkuvanńa. Rizdvo svoho času bulo takoju ž nečuvanoju pereminoju ne lyše umiv, ale j serdeć. Bo ž jak dľa ľudej, ščo zrostaly dotrymujučyś zasady tradycijnoho “oko za oko” ta “zub za zub”, mala b zvučaty vymoha “pidstavyty inšu ščoku”, “poľubyty voroha svoho”? Ta šče j pry napoľahanni, ščo Toj, Xto ce prohološuje, je Synom Baťka Svoho? Tobto prodovžuje i utverdžuje Joho Slovo. Čym jak ne revoľucijeju ľubovy ta svobody stala propoviduvana nym relihija. Može same ća, majže nezdijsnenna zapoviď, može staty kľučem do hlybynnoji humanizaciji svobody. Zdijsnyty revoľuciju ľubovy u serci spromohlyśa odynyci, u suspiľstvi ne vdalośa nikomu.

Ce ne označaje, ščo ľubov, jak i svoboda, ne majuť buty orijentyramy u našomu ľudśkomu ta suspilnomu žytti. Nam brakuje jix u rozhublenomu, rozxrystanomu ukrajinśkomu suspiľstvi. Providnoji zirky brakuje kožnomu z nas.

Rizdvjane dyvo daruje zmohu šče raz zabutyśa u nadiji na lipše. Može vono dijsno nastupyť z peršoju rizdvjanoju zirkoju. Tož ne hubimo jiji promiń.

Hrudeń 2003

Світло, яке прибуває

Поступ, 23 грудня 2003 р. http://postup.brama.com

У неділю до когорти наших визначних сучасників, відзначених орденом "За інтелектуальну відвагу", приєдналося ще два достойники. Нагадаємо, що цей орден заснувала у Львові громадська організація "Незалежний культурологічний журнал "Ї" на пошанування інтелектуального чину, який потребує від особи певної мужності й відваги. Честь стати кавалерами цього ордену мали вже у попередні роки відомий український історик, професор НУ "Києво-Могилянська академія" Наталя Яковенко, колишній міністр закордонних справ та народний депутат Борис Тарасюк, поет, прозаїк і художник в одній особі Емма Андієвська, яка мешкає у ФРН, та директор Інституту філософії НАН України, академік Мирослав Попович.

Зазвичай нагороду у вигляді виїмкового лого "Ї" у срібній пластині на стрічці єдвабу номінанти отримували на передноворічній церемонії "Межа року", яку влаштовували у Королівських палатах Історичного музею. Та хоч якими б презентабельними й гостинними не були стіни музею, але для такої пишної гранди, як нагородження орденом інтелектуальної еліти, з плином часу вони виявилися занадто тісними. Отож цьогорічна "Межа року" не випадково відбулася у не менш аристократичних, а проте набагато просторіших покоях -- Дзеркальному та Блакитному камінному залах Палацу Потоцьких.

Зміна історично-архітектурних декорацій обстави була продиктована іще й тим, що, окрім урочистої церемонії нагородження, заповідався й справжній європейський бал інтелектуалів! Власне для цієї оказії й обумовлювалася відповідна форма одягу. Ото цікаво було б подивитися, як запрошені на бал до Палацу Потоцьких, мусили мести шлейфами суконь півкварталу (адже в неділю рух авт вулицею Коперника заборонений!). На щастя, публіка в нас звикла до реалій темних вулиць із вибоїнами (а отже, відповідно, й калюжами), тому впереваж завбачливо прийшла не так у бальових строях, як у коктейльових. Та від цього урочистість церемонії не постраждала. Світські хронікери відзначили, що серед семи десятків запрошених гостей було достатньо таких, які приваблювали оголеними плечима, норковими ґоржетками, золотими прикрасами, метеликами та смокінґами. Хоч не бракувало й таких оригіналів, які, пам'ятаючи про гнітюче враження режисера Андрія Жолдака від тотального чорного вбрання львів'ян, вирішили вразити чимось веселенько-помаранчево-штруксовим!

Відкрив церемонію трьома дзвінками та трьома ударами патериці незмінний і неперевершений церемонімейстер Андрій Павлишин, перев'язаний, як і годиться, широкою фіолетовою стрічкою через плече. Його сигнал сповістив про початок вечора, озвученого різдвяними мелодіями у виконанні камерного хору "Глорія". А відтак ведучі (цього разу обидва -- знані представники перекладацького цеху) Алла Татаренко та Юрко Прохасько запросили до святочного слова Тараса Возняка -- керівника громадської організації та редактора часопису "Ї".

Відомий львівський культуролог відмовився від вільного спічу на користь читання досконало тужливого есею "Неповнота свободи", у тексті якого були згадки і про палаци, і про Європу, й про гуманізм, і про інтелектуалів, і про мужність. Це були роздуми "про час і про себе": "Суть України, якщо можна вдатися до такої невизначеної та спекулятивної метафори, для мене і досі замутнена, непрояснена, непрозора... Суспільство наше вичерпане дванадцятиліттям невизначеності".

Власне цій загальній невизначеності, суспільному збайдужінню та цинізму, часу "нікчем та вампірів" середовище "Ї" намагається протиставити інші орієнтири: "Любов і свобода... Провідної зірки бракує кожному з нас. Різдвяне диво дарує змогу ще раз забутися у надії на ліпше. Може, воно дійсно наступить з першою різдвяною зіркою. Тож не губімо її промінь", -- підбадьорив товариство Тарас Возняк, наголосивши, що недарма церемонію влаштовано 21 грудня, у найдовшу ніч у році, із її генетичною пам'яттю про містерії народження Світла.

Саме число "21" обіграв у своїй інавгураційній промові і В'ячеслав Брюховецький, отримавши з рук редактора часопису "Ї" Ірини Маґдиш орден "За інтелектуальну відвагу". Із 21-ї події тільки три (знайомство з майбутньою дружиною та народження двох доньок) були для Президента Національного університету "Києво-Могилянська академія" приватними. Решта ж пов'язані із відкриттям освітньо-гуманітарних інституцій в Україні. До речі, до Львова В'ячеслав Брюховецький прибув зі Стрия, де напередодні було відкрито колегіум...

А головний режисер московського "Театру Романа Віктюка", супроводжуваний на церемонії екстравагантною "дівчиною з перловим волоссям" -- відомою львівською мисткинею Оленою Турянською, котра вручила йому нагороду, -- окрім того, що забавив присутніх блискуче зімпровізованими мізансценами прощання на пероні перед відходом прямого, реставрованого в уяві маестро, потягу "Львів -- Венеція", подарував їм мудру легенду. Зіркова особа у прямому сенсі цього слова (одному з космічних тіл присвоєно ім'я Віктюка) -- Роман Григорович у незмінних чорних окулярах і шалику із екзотичного хутра кертиці, розмірковував про порозуміння, про тяглість традицій і роду, про Галичину, про світ, про культуру, про мистецтво. А в його "До зустрічі у Венеції!" бриніла -- таки томасманнівська! -- туга за любов'ю...

"Кожен може сам вирішити, де його редут свободи. Чи в університеті, чи у театрі -- всюди є за що боротися. Навіть у Галичині, осерді колись єдиного руху до свободи, запанував дух нетерпимості та ретроградства. Все частіше пожирають вільніших і розкутіших", -- зазначив Тарас Возняк, вітаючи В'ячеслава Брюховецького та Романа Віктюка як відважних поборників мракобісся.

Утім, це не єдині нагороджені середовищем "Ї" цього року. Уперше до кавалерів Ордену "За інтелектуальну відвагу" приєдналися кавалери відзнаки "За добру справу". Нею голова капітули Олесь Пограничний та Мирослава Прихода нагородили президента Національного форуму видавців у Львові Олександру Коваль та президента Міжнародного фестивалю сучасної музики "Контрасти" Володимира Сивохопа. Цікаво, що ці дві достойні особи торік отримали разом й іншу культову відзнаку на конкурсі "Галицький лицар". Закономірно, що започатковані ними добрі справи здобувають саме громадські, а не державні нагороди. А це знак надії на те, що наше суспільство мало-помалу робиться-таки громадянським. І Світла в ньому прибуває.