Українсько-польський семінар “Що нам робити з рештою свого життя?”

За підтримки Міжнародного Фонду "Відродження"

25 січня 2003

Місце проведення: Український Католицький Університет,
вул. Іл. Свєнціцького, 17, актовий зал

Головує Мирослав Маринович, директор Інституту релігії та суспільства Українського Католицького Університету (Львів)

Учасники семінару

Доповідачі:

Борис Ґудзяк, ректор УКУ (Львів)
Тарас Чорновіл, народний депутат України (Львів-Київ)

Дискутанти:
Тарас Возняк, філософ, головний редактор Незалежного культурологічного журналу “Ї” (Львів)
Ярослав Грицак, директор Інституту історичних досліджень (Львів)
Олексій Панич, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри культурології та музикознавства Донецького гуманітарного інституту Донецького національного університету
Григорій Комський, перекладач і есеїст, митець-вітражист, мешкає у Гайдельберґу

Дискусія

Ярослав Грицак: Спочатку я хочу сказати, як виникла ідея проведення цієї зустрічі. В листопаді і грудні 2002 року та сама група людей кілька разів їздила до Варшави і Кракова. Тарас Возняк, Мирослав Маринович, о. Борис Гудзяк, Микола Рябчук, Юрій Андрухович, я. І весь час ставалося так, що ми сиділи на тих самих “панелях”. Ми завжди дискутували, завжди не сходилися у своїх поглядах, але потім завжди мирилися, відомо за яких обставин. І тоді ставало помітно, що ми разом становимо ідеальний Eastern european wandering circus – Східноєвропейський мандрівний цирк. В нашій групі є свій клоун, свій важкоатлет, свій канатоходець. Ми можемо сісти за стіл і бавити публіку дуже довго, але бавити дуже серйозними речами. Переважно ми говорили про Україну, про Галичину, про суть, про ідентичності, про такі речі. У Варшаві сталася сутичка двох поколінь і ми отримали враження, що ми виграли цю сутичку, причому виграли легко, без жодних проблем. Нам розправилися крила: “Може, ми можемо щось більше?”. І ми прийшли до такої думки: ми собі живемо у ситуації інтелектуального комфорту. Легко і приємно, сидячи в Варшаві, говорити про Україну, про інтелектуальне середовище, пописуєшся, всі сміються, всім приємно, але питання у тому, чому ми не можемо ці речі робити в Україні, чому ми не можемо їх артикулювати у Львові, у Києві? І є головне питання: всі ми маємо успіх. За кожним, хто сидить у цьому залі, є або якась структура, або журнал. Минулі десять років для нас – це десять років успіху. Питання полягає у тому, чому наші індивідуальні успіхи не складаються в успіх нашої держави? Можливо ми, як покоління, робимо щось не так, можливо, ми неправильно думаємо? Власне тому виникла ідея цієї зустрічі. Може, той wandering circus приїде до Львова і, іронізуючи, сміючись, підніме дуже серйозну проблему – що нам робити з рештою свого життя.

Отець Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького Університету

Сьогоднішня тема сформульована в такий, можливо, іронічний спосіб, трохи епатажний, постмодерний. Я тільки що мав зустріч зі студентами, закінчуючи курс “Християнська духовність в постмодерній добі”. Я читав лекцію про історію рокової музики. Згадуючи про Джона Леннона, Міка Джаггера, Джима Моррісона. Саме з того часу звучить ця індивідуалістична перспектива й іронічно-епатажне питання: що нам робити зі своїм життям?

Ми себе вважаємо такими, що дбають за широкі процеси, несуть відповідальність за різні інституції. Це товариство, присутнє тут, формувалося в роки великих змін. Ми були учасниками зрушення, яке годі було очікувати і масштабність якого годі оцінити. Успішність, яку ми пережили, чи плідність, яка була частиною нашої юності, чи раннього середнього віку, спонукує нас з перспективи десяти чи більше років ставити це питання. Бо принаймні на цьому фоні зміни, які сьогодні відбуваються, є повільними, ретроградними і перед нами стоїть сумнів – чи ми йдемо добре, чи йдемо в правильному напрямку, чи ми працюємо? Я хотів би запропонувати кілька простих тез до дискусії.

В цьому питанні є кілька слів. Що нам робити? Знаючи денний порядок не одного присутнього, зрештою, провівши з не одним із присутніх багато часу, мені видається, що, можливо, питання слід ставити так: що не робити? Можливо, нам слід старатися робити менше, але робити добре, краще. Ми, напевно, покликані бути тими, хто покликаний представляти нові можливості. Щоби за цими можливостями йшли люди, потрібно, щоби ці можливості були добрими, якісними.

Другий момент – це вигляд на обличчях не одного з нас з вами, коли ми зустрічаємося, коли ми бачимо свою взаємну втому, загнаність, і, коли ми відчуваємо, що помимо всіх наших зусиль, помимо напруженої волі, в такому напруженому стані, в якому ми знаходимося, годі виступати, годі працювати з тою віртуозністю, з тою якістю, яка дана не одному з вас.

Продовжуючи питання особистої перспективи, я звернув би увагу на друге слово у цьому заклику “життя”. Життя – це великий дар, хоча б його фізичний вимір. Потрібно його любити, його шанувати. За цим столом я довідався, що Сергій Набока помер від інфаркту. Я не знав його близько. Ми з ним познайомилися на книжковому форумі, який проходив у Львові цього року. Це була надзвичайно цікава людина, яка вела цілу сферу діяльності, тобто людина, яку годі сьогодні замінити. Коли я дивлюся на тих, хто сидить поруч – Грицак, Маринович, Чорновіл, Возняк. Що би було, якби когось з них не стало у нашій спільноті? Було би погано. Було би погано, якби не стало і будь-кого з вас. Висновок простий – з повною довірою до Божого провидіння, до визначених Господом часів і хронологій нам треба так жити, щоби це життя шанувати. Починаючи з його фізичного виміру, зберігаючи певну дисципліну. Це питання людей, які знаходяться між молодістю та середнім віком, або й тих людей, які у середній вік вже так добре вігналися. Підтримаймо один одного у цьому дуже відповідальному моменті.

Щодо особистого моменту. Мабуть, нам варто застановитися не лише над фізичним аспектом буття, але й над нашою душею. Наше товариство різне. Ми живемо в світі плюралістичному, але, якими би не були наші світоглядні переконання та конфесійні приналежності, без сумніву, нам слід плекати життя душі. Якщо це питання і такий семінар має представити нам нову перспективу, якщо ми прийшли, щоб почути якусь пораду, чи якийсь практичний момент, я би запропонував і роблю це щиро – звернутися до молитви. Я говорю в першу чергу до себе, бо грішу неуважністю до всіх трьох порад у цьому особистому моменті. Намагаюся робити забагато, не шаную свій фізичний вимір, і, помимо всіх своїх клерикальних регалій і місця працевлаштування, грішу духовною незосередженістю.

Нова наша ситуація – після великих успіхів і плодів десять років тому – вимагає в нас ще одного. Це вже не на особистому рівні. Вчора багато з нас святкувало десятиріччя Інституту історичних досліджень. Для мене це було надзвичайно приємне пережиття, не тільки тому, що ми дуже любимо цю інституцію. Мені було дуже приємно бачити щирість ректора до паралельних структур. Можливість декана історичного факультету сказати – так, я представляю ті заскорузлі структури. Між нами є різниці, є труднощі, але там була єдність. Там була певна симфонія. Якби ми з вами могли поєднувати оце наше життя зі своїми фізичними обмеженнями, зі своєю розсіяністю, тому, що ми робимо забагато, зі своєю духовною плиткістю. Все одно, якби ми могли це робити більш-менш разом, а не проти, це змінило би дуже багато. Не дозволяймо собі того люксусу неадекватного спілкування. Плекаймо дисципліну відносин. Я думаю, що в цьому часі важливо звернути увагу на культуру спілкування та дискусії. Критика потрібна, навіть гостра. Але критика, як якесь лезо, може бути у формі сокири, меча, який ріже, рубає. Проте критика може бути і делікатним скальпелем, який вичищає і гоїть. Цей заклик до пошуку порозуміння ні в якому разі не повинен перетворюватися в якийсь інтегралізм, не повинен посягати на особисту свободу, але цей заклик, очевидно, суперечить якомусь свавіллю, чи простодушному насолоджуванню адреналіном, який породжує дрібний конфлікт.

Я хотів би завершити свою пропозицію до дискусії таким третім пунктом. Помимо своєї іронії наше питання є дуже серйозним. Ми з вами також серйозні люди. Переживаємо, журимось, лисієм, сивієм. Нам варто плекати ту динаміку, яка помагає нам дивитися на все іншими очима, яка відкриває творчість, яка витягає з тупиків, яка є відкрита на парадокси, на антиномії. Не “або-або”, а “і-і”. Зрештою, та динаміка, яка несе нас не лише у глибини нашого життя, нашого міста, нашої країни, але яка поєднує нас у загальнолюдському, духовному, божественому вимірі.

Давайте, зрештою, будемо відповідальними перед собою. Шукаймо поєднання тіла і душі і відкриваймо свої перспективи на таїнство, на містерію, на парадокси. Це те, що нам дано.

Тарас Чорновіл, народний депутат України

Питання: “що ж нам робити з рештою свого життя?”, може, на перший погляд, видатися позбавленим змісту. Адже, дійсно, кожен шукає відповіді на дане запитання самостійно, базуючись на своїх уявленнях, ідеалах, освіті, попередньому досвіді. А, як відомо, нема двох подібних людей, двох ідентичних доль... І, напевно, якби спробувати розробити якусь ідеальну схему й пропонувати її кожному зустрічному, то така звульгаризована концепція була б приречена на провал. Шалений успіх в окремі періоди видань Мардена, Карнегі й подібних авторів та незмінна популярність життєписів знаменитостей тільки частково спростовують сумнів, оскільки пропонують лише окремі, без претензій на універсальність, настанови або ж дають приклад, з якого кожен вільний почерпнути те, що йому самому більше імпонує. Зате існують цілі галузі людського пізнання, як, наприклад, філософія, кінцевим, конкретизованим призначенням яких якраз і є пошук відповіді на питання: “Як нам жити?”

Попри абсолютне небажання вдаватися до безплідних загальних тверджень, усе ж, для початку, мушу спробувати дати відповідь на деякі філософські питання. Перше стосується співвідношення свободи розвитку, вільного вибору своєї долі кожною людиною й фатуму, попередньої визначеності людського призначення.

Вульгарний фаталізм, як не можна краще відкинутий самою Християнською релігією. Адже саме поняття посмертної кари за гріх і винагороди за благочестиве життя при визнанні абсолютного фатуму втратили б сенс. У темні часи абсолютних монархій, а нині в середовищі ряду тоталітарних сект теорія людської свободи піддавалася сумніву. Однак, тут ми маємо справу з так званим спекулятивним богослов’ям і маніпульованою філософією, оскільки метою була упокореність, а не розвиток людського духу. Останньою твердинею абсолютних фаталістів залишається образ Юди Іскаріонського – мовляв і гріха в його зраді не було, оскільки ще старозавітні пророки передбачили його чорну, але необхідну участь у великій справі страждань і відкуплення, дарованих нам Ісусом Христом. Однак, Юда був вільним у своєму виборі і Господь не спрямовував його на зраду й не обмежував його волі. А те, що Бог бачить наперед усі наші вчинки з урахуванням нашої волі й наших самостійних рішень, лише підтверджує безплідність абсолютного фаталізму. Зрештою, безліч прикладів зі світової історії, коли індивідуум ламав, здавалося б, наперед визначені суспільними умовностями рамки своєї долі – цьому теж прекрасний доказ. А отже – ми маємо всі підстави розмірковувати про самостійне творення свого життєвого шляху кожним з нас зокрема і всіма загалом.

Однак, існує інший, вторинний фаталізм – обставин і суспільних та моральних норм, який іноді на щастя, а деколи – нажаль окремий індивідуум побороти неспроможний. Принципи: не убий, не вкради, не обмани, не будуй свого щастя на горі іншого достатньо універсальні, щоб їх більшість людей не піддавали сумніву. Але коли доходить до їх конкретного застосування, то зразу ж виникають тисячі питань і отих підступних “але”. Спробуймо хоча б скорелювати безсумнівну заповідь “Не убий” з такими факторами, як необхідна самооборона чи захист Вітчизни. І якщо стосовно смертної кари для невиправних злочинців чи евтаназії людство поступово визначається, то ще зовсім недавно, а багато де й нині ці явища обстоюються з посиланням саме на моральні категорії. Але ж кожне переступлення певної заповіді чи морального устою, навіть санкціоноване суспільством, безповоротно міняє внутрішній світ людини, вносить надзвичайні трансформації у попередньо спланований життєвий шлях, нерідко породжуючи душевний хаос. Тому створення й максимальне опрацювання суспільних рамок, через які людина в своєму вільному розвитку не може переступати, набуває особливої ваги. І якщо релігія, філософія, етика мають завдання означити ці рамки, то сенс існування держави, влади, суспільних інституцій у їх максимальній кодифікації (але виключно на базі, створеній першими суб’єктами) й збереження якнайбільшого ліберального поля в межах цього щонайширшого коридору. До ідеалу цей процес не дійде ніколи, але важливо, щоб була вербалізована мета: повна свобода вибору індивідуумом свого життєвого шляху, але при застереженні, що твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Ліберальність підходу вкрай важлива, щоб не допустити втручання держави чи суспільних інституцій у процес формування особистості й вибору нею свого життєвого шляху, до того ж надто звужені рамки завжди провокують на те, щоб їх переступити. І попри всі перверзії та недолугості світова спільнота, як виглядає, на вірному шляху, тому з моральними рамками чи моральним фаталізмом ми поступово, хоча й надто повільно прямуємо до гармонізації. Значно складніше з фаталізмом обставин. Хтось не стане видатним державним діячем чи медиком в нашому хворому суспільстві цілий ряд сфер діяльності пов’язані з корупцією та великим й брудними грошима. Ще комусь не судилося стати успішним бізнесменом чи фінансистом через форс-мажорні обставини або обвал на якійсь із світових бірж. Молодий талановитий науковець так і не досягне зеніту слави, а людство не діждеться плодів його розумової праці через якусь найнесподіванішу обставину, як, наприклад, важку й тривалу хворобу матері чи дружини й необхідність пожертвувати амбітними планами заради близької людини. Чим складніші й вищі заміри, тим більше перешкод, розчарувань і тим значніша загроза найнепродуктивнішого душевного стану – депресії. І якщо якусь частину бар’єрів, пов’язаних із недосконалістю суспільства можна й треба усувати, то завжди залишаються об’єктивні чинники на зразок творчої чи бізнесової конкуренції або ж недостатньої духовної наснаги й переоцінки своїх сил. Твердження, що слабкодухі ламаються, а сильні переглянувши свої плани продовжують свій активний і успішний життєвий шлях правдиве лише частково. Згадую рядки надзвичайно мужньої й сильної духом людини – Ліни Костенко:

Принаймні вік прожити як належить,
Від нас ніщо вже більше не залежить.

З одного боку – яскравий вияв фаталізму обставин, але й іншого – дуже прозорий натяк на вихід з тупикового положення. От тільки багато залежить від того, що ми вкладаємо в ці слова: “Як належить”. Якщо лише не скотитися до бруду, злочинства, не переступити моральні норми, а тихенько на самоті плакатися за свою нещасну долю, то світло в кінці тунелю так і не засяє. Якщо ж, подвоївши зусилля, збудувати нову життєву дорогу, або, напруживши “біцепси душі” (вислів тої ж Ліни Костенко), подолати непереборну перешкоду, то можна з гордістю сказати, що ти дійсно людина, як вінець творіння Божого, той, хто попри труднощі й ризик примножує дані тобі не лише на зберігання таланти.

Обставини життя в сучасній Україні створюють аж надто багато підстав для переступлення моральних рамок і до капітуляції перед зовнішніми обставинами. Держава, якій, як здається, не потрібні чесні політики, урядовці, науковці, педагоги, юристи й яка байдужа до долі талановитих митців, робітників, селян, може зламати одних, але водночас зміцнює сили й загострює таланти інших.

От тільки друга група в наших умовах розділилася на дві категорії: тих, які готові своєю працею й особистим прикладом долати й застосовувати свій талант, адаптуються до системи і надалі будуть боротися за збереження статусу кво. Вважаю, що саме по цій лінії й проходить основний розподіл суспільства , його активної складової. Переконаний, що репрезентанти першої – активні провідники громадського прогресу, другі ж породжують застій і множать хаос у суспільстві.

Тепер застановлюся на деяких конкретних варіантах вибору індивідуумом свого шляху й прийняття рішення щодо того як і на що потратити решту свого віку. Заторкну таку помітну галузь, як велика політика й роль основної мети для людей, які в ній перебувають. Діючий президент України Л. Кучма – один з найяскравіших прикладів того, що успішними можуть бути не лише високі поривання й активна життєва позиція. У неосмисленій природі найнадійнішим фактором існування є умовні рефлекси, реакція на подразнення й здатність до репродукції. Саме ці ознаки ми в повній мірі, але вже в політичних. Суспільних чи економічних категоріях маємо в особі Л.Кучми й апологетів його системи. І якщо відкинути всі ті чинники, які виділяють людину саме як вінець творіння Божого, як-то: мораль, турбота про ближнього, бажання зберегти своє добре ім’я тощо, то формування свого життєвого шляху цими людьми можна вважати досить успішним. Але лише в певних часових рамках. Адже зрештою приходить розуміння, що ти сам із суб’єкта свого життєтворення перетворюєшся на об’єкт чиїхось маніпуляцій чи заручника своєї ж системи. З часом такі люди остаточно втрачають не лише здатність, але й об’єктивну можливість хоч якось впливати на своє майбутнє (плідно, тема для роздумів прихильникам теорії фаталізму!) й змушені всі сили тратити на механічну відстрочку неминучої розплати. Одних вона застає ще при житті – вимушене самогубство Гітлера й Нюрнберзький процес для його прихильників, інших уже після смерті – вселюдське прокляття й Божа кара для Сталіна і його апологетів (умисно наводжу лише дві найодіозніші постаті) Таких, менш кричущих, прикладів індивідуумів, які, втішаючи себе псевдо успішністю свого життя, вибрали роль гвинтиків загнилої та злочинної системи й відмовилися від активного творення власної долі, в Україні сьогодні принаймні сотні тисяч. Чомусь не хочеться далі заглиблюватися у психологічний стан цієї частини населення тим більше заздрити їхній показовій успішності. Колись, коли доведеться підбивати звіт свого життя, вони залишаться з нічим, без жодного виправдання, навіть образ жертв системи їм не перепаде, бо ж вибір був свідомий.

Інший приклад, діаметрально протилежний, представлю Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. З одного боку достатньо значна моральна складова, більш-менш яскраве бажання активно змінити статус-кво в країні, на загал чималі досягнення. Й водночас назвати успішними ці обидва життєві шляхи теж важко. І справа не в стусанах від примхливої долі або в тому, що поставленої мети вони можуть і не досягнути. Успішність життя, врешті-решт, не конче вимірюється результатом і аж ніяк не понижується кількістю терня на шляху. Здається, і Ющенко й Тимошенко, щоб справді в підсумку мати змогу назвати своє життя успішним, мали б день у день шукати відповідь на запитання, означене назвою нашої дискусії, доповнивши його питаннями: для чого? І як?

Для Юлії Тимошенко кінцева мета життєвого шляху, здається визначена більш ніж чітко: рано чи пізно стати президентом і внести зміни в цілий ряд принципів державного та суспільного життя. Але при всіх достоїнствах і над активності, вона, на жаль, залишається так само далеко від своєї надмети. І проблема очевидно не тільки в об’єктивних факторах протидії системи і навіть не в частих помилках на нинішньому етапі шляху, хоча дрібниць при здійсненні надцілі не буває, скільки в тих каменях, які розкидалися на попередніх ділянках. Життєвий шлях має і раціональну особливість – кожна вибоїна, яку ми зробили й залишили за собою, неодмінно появиться попереду в незрівнянно непрохіднішому й боліснішому вигляді. І мені б хотілося, щоб усвідомлення цього стало найбільшим висновком для всіх нас при аналізі цієї яскравої долі. І, що ще важливо, коли плануєш шлях до своєї надмети, мусиш враховувати долі тих, чиє життя ти так чи інакше за торкнеш на своїй дорозі до і після досягнення цілі. Чим більша мета, тим більше тих, з ким треба свій шлях узгоджувати на рівні морального його осмислення. А для цього треба окреслити собі не лише саму ціль, але й осмислити для чого це все потрібно і тобі, й тим, хто з тобою пов’язаний. І тут уже одної програми на негативі не досить.

Дорога Ющенка до тієї ж надмети аж надто разюче різниться від дороги Юлії Тимошенко. Здавалося б – улюбленець долі, досягнув захмарних вершин спокійною працею й своїм розумом без надмірної протидії й самопожертви (майже класичний приклад американської мрії), зазнав небувалої любові людей, часто ірраціональної. З іншого ж боку продемонстрував чи не найневміліше ставлення до формування своєї долі, зумів так заплутати своє життя, що сьогодні ніхто не ризикне сказати, чи зможе і (що головне!) чи хоче він досягнути тої мети, яку всі йому приписують. Ющенко дуже нагадує подорожнього, який більшу частину шляху подолав на принагідних попутних машинах. Коли ж довелося останню частину шляху долати пішки, то маршрут його виявився більш ніж ірраціональним – спроби пробитися напролом через лісові завали й незрозуміле петляння посеред чистого й рівного поля, немов би в пошуках якої-небудь перешкоди, що відділила б його від мети.

На прикладі життєвого шляху Ющенка можемо також здобути кілька уроків для плідного продовження свого життя. Найперше – необхідно не лише чітко визначити для себе основну мету життя, але розбити шлях на дрібні етапи, визначити проміжні цілі й неодмінно вербалізувати та піддати зовнішній акробаті (при менш амбітних планах це може бути коло сім’ї та друзів, при масштабніших – суспільна думка, соціологічні інституції). Ще один висновок – майже геометричний – найкоротший і найефективніший шлях так само пролягає вздовж прямої лінії. І виправданими й обов’язковими є лише ті відхилення, які пов’язані з урахуванням прав і вільної волі інших осіб. Будь-які штучно створені зиґзаґи при торуванні свого життєвого шляху можуть свідчити лише про те, що особа так і не дала собі чіткої відповіді чого ж вона хоче досягнути.

Ще однієї вкрай важливою темою при аналізі можливого формування життєвого шляху назву самопожертву, само призначення. На жаль, нині вона стала непопулярною, або ж підмінюється тезою про об’єктивно неминучі втрати й зусилля при досягненні своєї власної мети. Будь-які приклади жертовності будь-то героїзм, піддання свого життя важкій небезпеці, чи, скажімо, монарше служіння, сприймаються більше як аномалія. Але саме люди, які зуміли пожертвувати особистим у всі часи демонстрували найуспішніші (у суспільному, моральному та релігійному значенні) долі, й могли здобути справжню сатисфакцію від свого життя. Окрім того відсутність прикладів “героїчної альтернативи” у навколишньому світі призводить до всеохоплюючого здрібнення цілей і пониження мотивацій, а отже, пагубно впливає на долі, здавалося б сторонніх людей.

Виходячи з цих кількох (абсолютно не обмежених цим переліком) ознак, ризикну назвати долю й життєвий шлях, який, хоч це й виглядає парадоксально, вважаю абсолютно успішним. Це приклад життя В’ячеслава Чорновола. Цілісність характеру й чітке визначення мети, прямолінійність у формуванні своєї життєвої позиції, відсутність потреби лукавити й потужна моральна мотивація для жертовності загалом принесли справжню моральну сатисфакцію й почуття задоволення від свого життя на всіх етапах, без огляду на всі перешкоди й терня і навіть трагічний фінал.

Тож на основі всіх попередніх міркувань і прикладі життєвих доріг кількох непересічних людей можемо зробити кілька висновків. Найперше, людина завжди може бути господарем своєї долі й відмова від цього, дарованого Богом права, є найбільшою зрадою себе самого. Дуже часто (особливо при значному рівні мотивації й високих цілях) реальне досягнення кінцевого результату не є визначальним для визнання людської долі успішною. А позірна псевдо успішність часто таїть у собі аж надто багато розчарувань і духовної спустошеності. Реально плідною може бути лише життєва дорога, спланована на основі міцних моральних засад і з урахуванням права інших на таку саму свободу саморозвитку. А загалом, як кожному з нас проводити решту свого життя є виключним правом самого індивідууму і всі суспільні інституції, включно і з нашим круглим столом, можуть тільки наводити окремі приклади й давати ненав’язливі поради. Якщо ми визнаємо право людини самостійно розпоряджатися своєю долею, то мусимо визнати і її право на помилку, за яку вона відповідатиме лише перед Богом. Наше ж завдання – постаратися допомогти їй уникнути цих помилок.

Тарас Возняк, головний редактор Журналу “Ї”

“Під ту лиху годину…наш корабель сів на мілину…настільки вгруз у пісок, що не було надії зрушити його з місця…він уже дав тріщину…Всі ми…здалися на Боже милосердя та на волю скажених хвиль…становище наше було зовсім безнадійне.” (1.40-41) Це цитата з першої справжньої книги у моєму житті яку я почитав можливо у 10-12 років і у відповідності з якою я, напевно, живу й понині. Даніель Дефо, “Робінзон Крузо”.

Напевне життєва програма людини закладається у ранньому віці під впливом різних обставин – особистих, сімейних, культурних, а то й просто силою випадку.

Для мене певні основи заклала книга “Робінзон Крузо”.

Для Бруно Шульца, одного з найвизначальніших культурних героїв Галичини такою Книгою стала справжня Книга – Тора. Однак поклав він її в основу свого життєвого проекту у певний парадоксальний спосіб – переписавши її і своїми текстами, і своїм життям як щось очуднене та перверсивне. Щоб зрештою в безвиході гетто, як дехто свідчить, втративши останні крихти надії, кружляти містом у пошуках смерті. Можливо не дочитав Тори до кінця. Бо не вірю, що такий рішенець там записано .

На щастя, ми живемо не в таку кровожерну епоху, як наші батьки, та й у іншій країні. Однак і нам, чомусь прийшло до голови замислитись над тим, що ж робити далі. Що робити з рештою свого життя. Багато хто не знає. Пробують знайти опору, та не знаходять. Вони насправді розгублені чи загублені. Вони насправді не знають, що їй робити зі своїм життям.

Напевне тому для мене і для нас зараз важливо не тільки констатувати певну вичерпаність часу чи життєвих проектів, але й намацати те, що дасть змогу жити далі -- щось, що дозволить жити після поразки, поразки як особистої, так і після кораблетрощі всього нашого українського вітрильника.

Вже у самому запитанні – “Що робити далі із своїм життям” - закладено певну позитивну тезу – таки щось зроблено, якийсь період завершено, потрібно йти далі. Проблема тільки у тому, чи далі йти у тому ж напрямку, чи може ми просто заблудилися і час звірити компаси.

Можливо дійсно таку основу для звичайного людського життя можна намацати і не піднімаючись до метафізичних висот Тори чи Євангелій. Можливо не менш корисною, особливо у юному віці, може стати і лектура, однієї з підвалин молодого британського позитивізму та капіталізму - роману ““Життя й незвичні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років на безлюдному острові” Даніеля Дефо?

Йдеться про певну життєву настанову, життєвий проект. А якщо є проект, то є і мета, і терміни реалізації, і її етапи.

Більшість з нас підійшли до певної межі. Однак якої?

Вікової межі ? Так.

Розчарування у своїй країні? Безвиході ситуації? Так.

Чи не охопив багатьох з нас екзистенціальний страх перед завершенням певного періоду? Періоду життя людського і країни.

Ми вже щось реалізували. Є певне бачення та розуміння процесів довкола нас та всередині нас. Вже пройдено перші і наступні невдачі. Вже сталися перші втрати. Попри знання та силу нарешті з’явився сум в очах, за яким до когось прийде і мудрість.

Однак цей сум не тільки від великої мудрости чи з причини кризи сорокаліття. Поколінню сорокарічних поталанило у тому сенсі, що воно хоч почасти самореалізувалося в оксамитовій рево- чи ево-люції 90-х років. Тоді нам здавалося, що вдасться втекти від безнадії брежнєвського застою. І знову непомильний Даніель Дефо:

“Становище наше було зовсім безнадійне…проте ми доручили наші душі Богові і під сприятливим вітром власноруч почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега. Який був перед нами берег – скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий, - ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилювання менше і де ми могли б сховатися під берег з затишного боку.” (1.41-42)

Швидкість розвитку подій на початку 90-х створила ілюзію прямолінійності демократичного розвитку суспільства та країни. Видавалося, що затишна бухточка Европейського Союзу така близька, що скеля НАТО захистить від “den wild zee – дикого моря, як голландці звуть його під час шторму” (1,41).

Однак з середини 90-х почали вилазити спадкові вади такої недореволюції чи недоеволюції в Україні. Батьківство геронтократичної совєцької номенклатури далося взнаки спочатку у формі сповільнення процесів, потім впорядкування революційної стихії державним корсетом, а відтак і згортанням суспільних демократичних процесів взагалі. Сама держава Україна стала неефективною. Постійні політичні та фінансові скандали перетворили радість самостійности у сором приналежности. Україну виштовхали на абсолютний маргінес европейської політики. Касетним скандалом заблокували її европейські аспірації, кольчужним скандалом – натівські, а нещодавніми санкціями FATF, саму можливість більш менш легітимно існувати у фінансовому просторі світу.

“Чим ближче ми підходили до берега, тим більше земля здавалася нам ще страшнішою, ніж море. Коли ми відпливли або, вірніше, коли нас… віднесло від корабля…величезний вал… набіг з такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відкинувши від шлюпки та одне від одного, не дав нам часу скрикнути “о Боже!”. За мить ми були вже під водою.” (1.42)

Ціла генерація українців була у полоні ілюзій, що вони дійсно щось вирішують у долі своєї держави. Потім виявилося, що держава кимось приватизована, відчужена від суспільства і як приватизоване майно є тільки предметом торгу, разом з нами та нашими долями

Однак і суспільство, як противага державі так і не розвинулося, щоб хоч якось її збалансувати. Громадська індиферентність з роками незалежности України тільки наростає. Національною ідеєю українців, за словами голови “Фонду Захер-Мазоха” Ігоря Подольчака, стало бажання покинути цю країну. Тільки від себе ж не втечеш.

То що ж робити? Корабель розбитий. Багато з нас потонуло. Ми, ті, що тут зібралися, викинуті на берег безнадії та безсилля.

І тут знову повертаюся до свого життєвого проекту закладеного тією дитячою лектурою. Досі пам”ятаю ту Книгу. Запах пожовклих сторінок. Книга з-перед другої світової війни. Ілюстрації Жана Гранвіля. Вона вселяла почуття надійности та спокою, що покоїлися на власних зусиллях, впертій спокійній праці. Не було жодного сумніву у тому, що потрібно просто переправити із затонулого судна речі, збудувати житло, посадити зерно. Скільки спокою та сили у простому перелічуванні речей, що переправлялися з розбитого судна на незнаний суходіл:

“Насамперед я поклав на пліт усі дошки,… на дошки поставив три матроські скриньки…рис, сухарі, три голландські сири, п”ять великих шматків в”яленої козлятини,…кілька ящиків вина і п”ять чи шість галонів араку…В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами” (1.47-48). Оце і все, виявляється, що потрібно людині.

Як ця дитяча лектура не відповідала іншому моєму захопленню – вже через десять років – прозі Бруно Шульца. Так, його проза чудесна. Однак безнадійна. Шульц віртуоз старіння, майстер вмирання. Однак не майстер життя. Шульц, попри все захоплення витонченістю його прози, не може стати основою життєвого проекту. Проектом помирання, планом самогубства – так. Нашого, галицького чи українського самогубства. Зрештою, Галичина завжди славилася такого роду віртуозністю. Апотеозом та символом такої майстерности не даремно став славний львів’янин Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох. Його життєве кредо теж не може стати підвалиною якогось позитивного життєвого проекту.

Але яку противагу цьому ми можемо знайти у простацькому “Робінзоні Крузо”? У чому весь патос роману? Бо ж не тільки у яскравих захоплюючих пригодах.

При самому початку книги, батько Робінзона Крузо, наставляючи сина, викладає своє бачення життєвого проекту: “Він сказав, що вітчизну покидають у гонитві за пригодами, або ті, кому немає чого втрачати, або честолюбці, що прагнуть ще збільшити свої багатства та вславитись, беручись до справ, які виходять за межі буденного існування. Моє ж місце – середина, і саме те, що можна назвати вищим ступенем середнього стану; як він переконався з свого довгочасного досвіду, це найкраще становище в світі й найбільше підходить до людського щастя…тихо й рівно проходять вони свою життєву путь і спокійно сходять з неї…тихо прямують вони життєвою дорогою, свідомо заживаючи солодощів життя без домішки гіркоти…” (1,4-5)

Чим не гімн тодішньому середньому стану, а теперішньому середньому класу, що його і досі немає в Україні? Чи може така настанова лягти у фундамент людського життя? Напевно що так. Чи дає вона перспективу та впевненість людині? Безумовно так. Але чи є така перспектива барвистою? Очевидно, що ні. Це перспектива все життя тесати камінь: “Лупати сю скалу” за Іваном Франком. Однак вона може сповнити людське життя змістом, що полягає в самій праці. У праці, яка попри катастрофи дасть змогу жити.

Сьогодні ми всі зазнали краху. Шириться розпач. Може тому, що не так багато серед нас людей саме середнього стану. Чи може вони не такі барвисті. Істерик, що ріже вени навіть серед сотні позитивістів може посіяти зневіру й паніку. Він переконливий, хоч неперспективний.

Іншого способу, ніж знову почати заново немає. Знову шукати один одного, попри свої амбіції. Знову починати з дрібних, але реальних справ. Переходити до “органічної праці” - старого рецепту польської інтелігенції. Не зупинятися, а тільки додавати темпу. Зупинка рівнозначна кінцю. Не сподіватися на швидке вирішення проблем. Можливо бути менш барвистими. Мітинги не в моді. Революційної ситуації немає. Можливо на щастя, а можливо і ні.

Читати Даніеля Дефо: “Ти в скруті, це правда; але згадай, де решта?”(1.60)

1. Даніель Дефо “Життя й незвичні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років на безлюдному острові”

Львів, січень 2003

Ярослав Грицак, директор Інституту історичних досліджень

Ідея мого виступу така: легко сказати, хто ми є. Ми є українські інтелігенти, українські інтелектуали. Тут немає жодного позитивного чи негативного означення, просто ми живемо з того, що колись вчилися в університеті. Це є підстава нашої праці, нашого життя. Українські інтелектуали існують у різних контекстах. У історичному контексті ми існуємо, умовно кажучи, останніх 150 років – від Шашкевича та Шевченка. Другий контекст, який нас більше болить – це контекст останніх 10 років, контекст нашої великої інтелектуальної невдачі. Третій контекст – контекст глобальний. Той контекст, який ми окреслюємо префіксом пост – постмодерний, постколоніальний, постсекулярний і так далі. Я хотів би коротко сказати про ці всі три контексти.

Те, що сказав Тарас Возняк, є дуже важливим. Він сказав, що його улюбленою книжкою були “Пригоди Робінзона Крузо”. Уявіть собі, що “Робінзон Крузо” був найпопулярнішою книжкою у Львові до 1760 року. Що відтісняє “Робінзона Крузо” – спочатку Міхал Чайковський – його козацькі повісті, а потім Сенкевич. Очевидно, це була переважно польська публіка. Відбулася зміна парадигми – інтелігенція замість того, щоб читати речі, які промовляють до душі, які малюють універсальну концепцію, починає захоплюватися національною ідеєю, національною культурою, національним чтивом понад усе. Пан Чорновіл у своєму виступі поставив себе в той контекст традиційного східноєвропейського інтелектуала, який є вихований на читанні художньої літератури – красного письменства. Є певна типологізація інтелектуалів. Саме слово інтелігент є німецького походження. Воно прийшло в польську культуру, а звідти прийшло до росіян. В росіян воно прижилося, а пізніше прийшло до нас. Німці цього терміну більше не вживають. У них є термін bildunsbuergerschaft – тобто освічене міщанство. В них інтелігентом є кожен, хто дістав вищу освіту. Якщо бюрократ має диплом – він інтелігент. В російській традиції для інтелігента немає більшого ворога, ніж бюрократ. Бюрократ не може бути інтелігентом за означенням, а міщанин не є інтелігентом, бо веде міщанський спосіб життя. Інтелігент – це щось з літератури, це харизма. Це певні моральні якості, це навіть спосіб одягання. Тюрма, як особливий елемент, без тюрми, без заслання. Немає кращого способу виховання інтелектуала в Східній Європі, як пропустити його через тюрму і заслання. Те, що я почув сьогодні від Тараса Чорновола, прекрасно вписується в цю традицію. Це традиція харизматичного інтелігента. Без негативного забарвлення – це традиція російського інтелектуала, який був вихований державним університетом, але державні університети завжди випускали революціонерів, які були проти держави. Це є той інтелектуал, який плекає певну мораль, яка більше схожа на мораль ранніх християнських суспільств. Який жив у підпіллі, який час від часу кидається на владу то з кинджалом, то з памфлетом. Він революціонер, харизматик, він вихований на літературі.

Макс Вебер казав, що є два види політиків. Один – це харизматики, другий – це політик-прагматик, який не ставить питання про мораль тому, що він ставить питання про компроміс. Чому ми маємо ці всі наші проблеми протягом останніх десяти років? Тому, що ми плекаємо образ харизматика, як єдиноможливий образ інтелігента та політика. Ми на цьому виховані, це в нашій крові. Ми всі так думаємо, я сам так думаю. У нас є певне ставлення до цього чиновника чи міщанина, який за означенням не може бути інтелігентом – він не наш, він ворог.

У словах пана Тараса була теза, яка мене налякала, якщо це так, я маю серйозно подумати, що ж робити далі зі своїм життям. Пан Тарас сказав, що наше суспільство поділене на тих, хто є за збереження статус-кво, та на тих, хто за зміни. Якщо це так, то ми на порозі революції. Революція – це неприємне слово. І громадянської війни зі всіма витікаючими наслідками. Я цього боюся, бо як історик знаю, що таке революція. Революція – це завжди тупик. Мені видається, що ситуація не є аж така двозначна. Харизматичний політик казатиме, що є ми та вони. Ми є добрі, вони є неморальні. Це є правило гри в певні конвенції. Конвенція східноєвропейського інтелектуала, інтелектуала “російського типу” – чи він українець, чи росіянин, чи поляк, чи естонець. Це не німецький bildunsbuergerschaft. Зверніть увагу, скільки сьогодні прозвучало літературних текстів, цитат, посилань. Ми далі думаємо в категоріях тих конвенцій, ми далі літератори. Ми далі хочемо харизматика. Чому ми маємо претензії до Ющенка? Тому, що він шабелькою не махає і на конику не скаче. Він не герой, він бухгалтер, він прагматик. Єдине, що у ньому привабливе – це його лице, але він не може бути інакшим, бо це інший тип політика. Це нормальний тип політика. Добре, що такий тип політика є. Отже, я хочу сказати, що у нас є певна східноєвропейська традиція, яка над нами тяжіє і примушує нас думати в певних категоріях. Ні в одного європейського політика не виникне питання, чи є європейською російська культура. Є Шостакович, є Чехов, є Достоєвський. Російська культура є європейською. Проти Росії говорить історія, географія та політика. Але за Росію, як європейську структуру завжди говорить її культура. Що говорить про Україну, як про європейську культуру? Де наші європейські діячі? Є. І ми їх впізнаємо. Але визнаймо – це діячі для внутрішнього вжитку. Вони – європейці для нас.

Зараз я закінчую біографію Івана Франка. Коли у Відні Франко робив свою докторантуру, маючи 36 років, він увійшов в контакт з провідними представниками Віденського модерну – Баром, Ардлером. Франко надзвичайно хотів мати літературний успіх у Відні. Франко хотів добитися постановки “Украденого щастя”. Нічого не вийшло. Чому? Тому, що франковий модернізм був цілком інший – це був модернізм націотворення східноєвропейського інтелектуала, а Бар чи інші – це цілком інший тип інтелектуала. Це був інтелектуал, який займався екзистенціальними проблемами, а не проблемами націотворення.

Статистика підтверджує, що 75 відсотків всіх віденських модерністів були євреї. Мало того, засимільовані євреї. Вони були чужими всюди. Вони були чужими для австрійців, яко євреї, вони були чужими для слов’ян, як євреї, вони були чужими для своїх власних євреїв, тому, що були асимільовані. Вони були зіпхані на маргінес, де не було ніші націотворення, і це дозволяло робити їм ті речі, яких інші не робили. Хто з нас пам’ятає діячів австрійської культури кінця 19 століття? Виявилося, що ця культура була стерильною. Через сто років про них ніхто нічого не знає, натомість ми знаємо маргінальних діячів. Колись Леся Українка дуже добре сказала про Франка, про трагедію українського інтелектуала: Франко малює плоти замість того, щоб малювати картини. Ситуація націотворення провокує нас на те, про що казав отець Борис – на ранні інфаркти, інсульти. Одного дня ми історики, іншого – політологи, третього дня ми пишемо вірші, бо всього мало. Чому Ющенко-бухгалтер, як ми кажемо, має шанси витворювати більшу солідарність у суспільстві, ніж Тарас Чорновіл чи інші? Це не оцінка, а справді глибока тема для задуми. Літературна Україна, як казав Липинський (не газета, а спосіб думання). Грушевський на Верховній Раді корегував свої праці. Ця парадигма вганяє нас у ситуацію “або–або“. Творить певну ситуацію виключеності. Ми витворюємо собі ворогів там, де їх немає. Ми не бачимо, що насправді вони лише наші опоненти. З ними можна говорити і можна йти на компроміс.

Сьогодні прозвучало важливе для нашого покоління ім’я – Джон Леннон. Ви знаєте відоме Кіплінгове – East is east and west is west and thay will never meet. Прошу зважити, що це сказав літератор. Леннон, який не був літератором, хоча мав поетичний дар, сказав: East is west and west is east and thay shold meet. Очевидно, він писав про себе і про свою жінку, бо вони були east and west. Це якраз про наше покоління, про спосіб думати в категоріях “або–або” чи в категоріях “і–і”.

І останнє – інтелектуал, інтелігент, за означенням фігура трагічна. Бути у ситуації поразки – це його природній стан. Інтелектуал – це той, хто завжди починає і завжди програє, але він, починаючи, ініціює дуже важливі зміни, від яких пізніше сам найбільше терпить. Лєшек Колаковський сказав, що підставою віри і солідарності є визнання своєї безперервної поразки перед життям. Тільки визнавши, що ти програв, можеш здобути почуття віри, на якому можеш побудувати почуття солідарності.

Олексій Панич, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри культурології та музикознавства Донецького гуманітарного інституту Донецького національного університету

Насамперед це питання передбачає наявність певного "ми", і це "ми", у даному разі, є за своєю суттю генераційним. Користуючись російською термінологією дев‘ятнадцятого століття, "ми" – це "вісімдесятники": ті, хто формувався в інтелектуальній атмосфері радянського "застою", хто почав свій самостійний шлях у житті незадовго до, або щойно після початку "перебудови", і хто встиг добитися певних життєвих успіхів протягом дев‘яностих, вже за часів української незалежності. Роки незалежності України – це якраз роки нашого шляху до "акме": того віку (сорок років), який стародавні греки визначали як вершину людського життя. На цій вершині, або десь близько до неї, ми і знаходимося зараз. Саме час перевести подих і озирнутися навкруги себе.

Скажу простіше: зважаючи на таку "генераційну" природу поставленого запитання, пошук відповіді на нього неможливо відокремити від спроби оцінки суспільної ситуації в Україні з 1991 року до сьогодні, і, прогностично, також на найближче майбутнє.

Для мене розвиток України з 1991 по 2002 рік бачиться як такий, що повністю пройшов під знаком вирішення проблеми єдності українського суспільства, і, відповідно, єдності української держави в її нинішніх кордонах. Чи втримається Україна як таке суверенне ціле, яким вона є з 1991 року? Дев‘ять-десять років тому це було доволі актуальне питання, і жодна відповідь на нього не видавалася самоочевидною. А для певних політичних кіл така сама оцінка ситуації є актуальною навіть і зараз. Нещодавно я спілкувався з офіцером політичного відділу американської амбасади в Києві, і був здивований, коли почув від нього, що їхні аналітики і досі розглядають можливий розпад України на області альтернативного цивілізаційного впливу (Захід проти Росії) як реальний, хоча й не невідворотний, сценарій на майбутнє. Але навіть якщо так, імовірність такого розвитку подій для мене сьогодні видається значно меншою, аніж десять чи, скажімо, сім-вісім років тому. Якщо ми погодимося, що зміни тут відбулися, наступне питання – за рахунок чого?

Насамперед я звернув би увагу на діяльність держави з "гомогенізації" українського соціального та культурного простору. Протягом минулих десяти років ця діяльність, на мій погляд, пройшла два суттєво різних етапи, відповідно під проводом першого та другого президентів незалежної України.

Так, за часів Кравчука головний наголос був зроблений на гомогенізацію саме ідеологічно-культурного простору, включаючи зокрема форсування мовного питання, ідеології "українськості", усі ці політичні ігри із підтримкою "проекту" єдиної української православної церкви тощо. В політико-економічній сфері ніякої суттєвої централізації тоді ще не було: тут точилася боротьба регіональних еліт, доволі криміналізована; тут держава, на той момент, добитися "єдності" та "гомогенізації" була практично неспроможна; от і відігравалася на ідеології (відповідно до фаху та минулого досвіду нашого тодішнього президента). Наслідки були переважно сумнівними: як щодо політики у співвідношенні церков (тут наламали багато дров), так і стосовно мовного питання (тут спроби тиску викликали цілком природне відчуття опору на сході України, і наслідки виходили деколи навіть гіршими, аніж було статус кво). Але одне було безумовно позитивне: молода, ще доволі слабка і гнучка держава, в усіх ланках і на усіх рівнях так чи інакше йшла на відкритий контакт з громадськістю. Не завжди вдавалося порозумітися, але відкритість зберігалася: це я можу засвідчити особисто. Саме в той час я почав активно перейматися справами приватної вищої освіти – був ректором приватного інституту, був навіть віце-президентом відповідної Всеукраїнської Асоціації, причому від Асоціації відповідав за нормативно-правове забезпечення діяльності приватних закладів вищої освіти. Отже, до владних кіл я тоді входив постійно, хоча за мною не стояло ані грошей, ані влади чи якоїсь "мафії", ані серйозного впливу – так, практично людина з вулиці, яка просто має щось сказати! Можу лише повторити: не завжди мене розуміли і підтримували, але уважно слухали скрізь – чи то у Міністерстві освіти, чи у Кабінеті Міністрів (до віце-прем‘єра включно), а чи у відповідній комісії Верховної Ради. Не лише слухали, переважно все ж таки і бажали порозумітися і навіть намагалися якось співпрацювати. Висновок з цього досвіду я роблю такий, що недовгий час у нас в Україні таки була демократія: з 1991 року і, я сказав би, аж до 1995, до отих президентських виборів включно. А після обрання Кучми картина змінилася дуже швидко, і діалог з громадськістю згорнувся новообраною владою майже миттєво.

Не буду вдаватися у різні дрібниці, які практично одразу означили цю зміну, а скажу лише свою загальну оцінку: під проводом Кучми державна політика в галузі гомогенізації України як цілого доволі швидко і радикально змінила свої пріоритети та важелі. Ідеологічні важелі якщо й згадували, то ненадовго, і великої надії на них не покладали; врешті решт їх кинули зовсім. Натомість зачепилися за гасло "розбудови національної держави" і почали гомогенізувати український суспільний простір за рахунок монополізації доступу до державної влади однієї регіональної еліти, плюс створення жорсткої "владної вертикалі". З автономією регіональних еліт було на певний час практично покінчено, а заодно було покінчено і з багатьма паростками демократичного ладу у суспільстві (наприклад, з виборами керівників закладів освіти, з автономією місцевого самоуправління тощо). Як наслідок, на сьогодні ми і маємо таку державу, яку маємо.

Які в цьому повороті були плюси та які мінуси? Як не дивно прозвучить, на мою думку були і плюси, і плюс, який я бачу, пов‘язаний якраз з майже повною деідеологізацією державної внутрішньої політики. Це плюс для нас гуманітаріїв, бо з усіх гуманітарних наук держава сьогодні втручається лише в політологію та соціологію; а от, приміром, в філософії на сьогодні існує практично абсолютна свобода дії. Ти обмежений лише своєю спроможністю міркувати саме так – або, навпаки, своєю неспроможністю міркувати якось інакше; а держава в ці справи, на превелике щастя, не лізе зовсім. Хай би так і завжди було.

Я більше скажу: саме завдяки тому, що за останні роки у нас в державі практично "знявся" ідеологічний дискурс "українськості", серед моїх знайомих в Донецьку відчутно поменшало людей, які володіють українською мовою, але принципово не хочуть нею користуватися, і не тому, що "гребують", а тому, що їм все ще видається, ніби на них тиснуть і примушують їх це робити. А отже, в них пробуджується цілком природне відчуття опору. Якщо я йду в якийсь бік і ви мене у той самий бік підштовхнете, я зупинюся негайно і навіть зроблю крок назад: це буде моя перша природна реакція. Шкода, що такі ідеологи як пан Драч цього не розуміють. А от зараз до нас в інститут вперше за 10 років прийшли студенти, які не просто володіють українською, але й прагнуть, не відмовляючись від своєї російської мови, користуватися українською так само вільно: бо вони не відчувають примусу, а отже, ніщо не заважає їм відчути, що ще одна мова, яка сама дається їм в руки, їх як культурних людей тільки збагачує. Мене дуже вразив нещодавно захист курсових робіт у моєму інституті. На секції, якою я керував, було 10 робіт, з них 8 були представлені російською, і лише 2 українською; але коли презентація відбувалася українською мовою, практично вся аудиторія виявила і бажання і спроможність ставити запитання й підтримувати обговорення також українською – в тому числі і всі ті студенти, хто свої власні дослідження презентував російською. І я щиро зрадів, бо мій ідеал атмосфери в нашому донецькому інституті – це середовище саме багатомовне, з однаково вільним переходом з російської на українську, далі ще й на англійську, а далі вже як хто собі забажає. Сьогодні у нас студенти вперше наблизилися до такого стану, і, я вважаю, саме тому, що наша держава останнім часом фактично забула про ідеологію як таку (вона повністю замінилася політичним "іміджмейкерством"). Фактично, це єдине, за що я вдячний президентові Кучмі: за те, що він дуже посприяв розвитку української культури в нашому суспільстві як цілому, і посприяв саме тим, що під його проводом держава нарешті повністю припинила опікуватися "українськістю" України.

В чому головний мінус? В тому, що в Україні за останні сім років відбулася, я сказав би, "оксамитова контрреволюція": суспільний лад "демократія", крок за кроком, але вже майже остаточно замінено на суспільний лад "бюрократія", з відповідною реставрацією російської за своїм походженням моделі взаємин держави та суспільства. Іншими словами, сьогодні у нас держава виглядає так, як у Києві спілкуються більшість державних службовців: між собою російською, а зі сторонніми відвідувачами українською. Так і наша держава: на зовнішній вигляд нібито українська, а по суті збудована за суто російською моделлю.

В українців майже ніколи в історії своєї держави не було. Але приклад наших північно-східних сусідів показує, що і номінально "своя" держава зовсім не обов‘язково сприймається по суті своєю. Російська історія – це історія практично перманентного ворогування суспільства і держави, в якому держава та абсолютна більшість її підданих жили і живуть в абсолютно різних та несумісних культурних часах та просторах. Більше того, першими ворогами російської держави з часів Петра і дотепер були і є якраз державні службовці: адже вони, діючи як представники привілейованого класу суспільства, завжди використовували свої владні повноваження заради власної приватної користі – і не як виключення, а як загальновстановлене правило. Коли такий державний службовець перманентно "користується" державою у своїх власних інтересах – оце і є конфлікт держави та суспільства у його найбільш загостреній формі. Все строго за Марксом: "держава – приватна власність бюрократа". Більшовики, до речі, свого часу вірно відчули тут докорінну проблему російської історії, і спробували вирішити її одним махом, створивши на просторі Російської Імперії суто "народну державу"; але сталося просто навпаки: не більшовики змінили російську історію, а вона змінила їх і повністю підкорила звичній логіці свого розвитку.

Біда в тому, що сьогодні в Україні ми стоїмо значно ближче до цієї суспільно-політичної моделі, аніж були у 1991 чи 1995 роках. Держава наша укріпилася, зміцніла, "розбудувалася" – і… на суто російський манер емансіпувалася від суспільства, державою якого вона є. Українська держава сьогодні дедалі більше переходить на самоукріплення та самообслуговування, а державний апарат все більше перетворюється на мережу метастаз на тілі українського суспільства. Мені знайомий директор школи нещодавно казав: ви пам‘ятаєте часи, коли в районному відділі освіти працювало двоє, завідувач та інспектор шкіл? А зараз там працюють вісімнадцятеро! Апарат управління за часів Кучми виріс в рази – і хіба тільки у галузі освіти. Це і є наш оновлений правлячий клас, який щодня набирає силу і прибирає собі владу. Єдине, що цей апарат на сьогодні ще не на сто відсотків перебрав під свій монопольний контроль – це процес виборів, принаймні в деяких областях та регіонах України. А так вже все готово, і реставрація російської суспільно-політичної моделі – мінус ідеологія – в нас вже майже відбулася (знов-таки, цілком відповідно до фаху та минулого досвіду нашого теперішнього президента).

Що далі? Я не знаю точно, що буде, але знаю, що мої колеги гуманітарії з Донецька відверто вагаються, чого їм більше боятися після наступних президентських виборів: або продовження такого державного курсу, який існує зараз, або ж нової реставрації ідеологічного дискурсу, якої вони неодмінно очікують у разі перемоги на майбутніх виборах пана Ющенка. Адже найбільш поширеною думкою є те, що Ющенко приведе з собою панів Драча та Жулинського та їм подібних; а вони негайно почнуть знов "укріплювати Україну" через контрольовану державою ідеологізацію, почнуть нову хвилю напівпримусової "українізації" суспільства – що негайно викличе новій спротив і нове обурення на сході України, так що в остаточному рахунку якраз для цілісності України може вийти значно гірше, аніж воно є зараз. Я не кажу, що так воно неодмінно буде; але це те, як переважно малюють собі ситуацію мої колеги на сході. Мій вчитель, шановний професор-філолог, порівнюючи чинне президентство Кучми з можливим майбутнім президентством Ющенка, процитував мені Бродського: "но ворюги мне милей, чем кровопийцы". Я вважаю, до цих слів варто прислухатися. Нинішні наші володарі, на свій власний кшталт, також кровопивці – хто б сперечався – але переважно у майновому та фінансовому вимірі. Гроші наша нинішня держава висмоктує з людей дедалі більш витончено, зокрема створюючи для цього цілу систему спеціального "хабароємного" законодавства (маю приклади); але принаймні в душу тобі не дуже лізе. А ті, хто прийде нинішнім на зміну, раптом візьмуть та й полізуть знов там в душі колупатися й перевіряти, який з тебе українець. І то буде велике лихо, якого у нас на Донеччині серйозно бояться.

Чи є у нас третій вибір? Як на мене, він є, і саме в ньому я бачу відповідь на питання, "що нам робити з рештою свого життя". Фактично, частиною цього третього вибору є сам факт нашого зібрання у Львові. Адже для мене цей вибір полягає в тому, щоб віднині взагалі якомога менше покладати справу укріплення цілісності України на плечі держави. Сильна держава – це, в наших суспільних умовах і з урахуванням нашої історико-культурної спадщини, не лише велика спокуса, але й постійна загроза великого лиха, чи то в політико-економічному, чи то в культурно-ідеологічному вимірі. Протистояти цьому можна лише розбудовуючи і укріплюючи не державу, а безпосередньо саме суспільство – так, аби воно врешті решт стало сильнішим за державу і, отже, спромоглося більш-менш втримувати її під своїм постійним суспільним контролем. Відповідно, нам треба не тільки не покладатися на державу, і не її далі ще більше зміцнювати (куди вже більше!), а навпаки, чітко окреслити і відстоювати такі зони суспільного життя, в які держава взагалі не повинна втручатися – і там допомагати людям налагоджувати таке культурне життя, якого вони самі собі прагнуть, особливо коли збираються до купи разом. Для цього, зокрема, потрібно значно більше, ніж зараз, "прямих" контактів різних людей з усіх різних куточків України, від Сумщини до Кримщини і від Донеччини до Закарпаття. Більше, наприклад, студентських обмінів, взаємної участі у конференціях, культурних подіях тощо. Цей рух, до речі, в останні роки дещо посилився – принаймні, таке моє враження – і це, я вважаю, рух безумовно у стратегічно найважливішому напрямі. Бо і сьогодні ще диву даєшся, щó у тебе нормальні освічені люди у Львові питають про Донецьк, а у Донецьку про Львів. Львів‘яни, наприклад, ще досі серйозно побоюються, чи не відчувають у Донецьку якоїсь "зверхності" у ставленні до української мови; а донеччани щиро дивуються, що у львівських готелях, виявляється, є не лише європейське телебачення (це якраз нікому не дивно), але й російські канали, включаючи навіть канал "Культура". І смішно і сумно! І тут ніяка держава нам ради не дасть, тільки ми самі собі.

Я, щиро кажучи, навряд чи назвав би це "війною, котру ми повинні вести" – хіба що це буде "оборонна війна" проти… української держави за уточнення та чітке обмеження її владних повноважень заради зміцнення та укріплення суверенітету самого українського суспільства. Але загалом у мене таке відчуття, що "справа миру", справа сприяння діалогу українського суспільства, в усій його реальній складності, з самим собою, є у стратегічному вимірі значно більш плідним родом активності, ніж навіть "війна" з нині правлячим політичним режимом під актуальним гаслом "Кучму – геть!". Зізнаюся, що від Кучми або від Медведчука з Суркісом мене особисто просто нудить, від одного їхнього вигляду; але Кучма з усім його режимом – це не єдина і, боюся, далеко не остання загроза для цілісності нашого українського суспільства. Воно, це суспільство, сьогодні нагадує мені хвору і слабку дитину, для якої загрозою є практично будь-які сильнодіючі впливи (себто, з боку держави) – з якими б благими намірами ці впливи не запроваджувалися і якого б характеру вони не набували. Отже, я сказав би, що нам взагалі зараз потрібна радше "суспільна гомеопатія", аніж "суспільна аллопатія". Але в кожному разі нам треба насамперед "укріплювати суспільне здоров‘я" – і не втискуючи при цьому суспільство у будь-яку заздалегідь виготовлену "модель" відповідно до чийогось просвітницького ідеалу, а просто беручи це суспільство таким, яким воно на сьогодні в Україні реально є. Як на мене, це якраз і є одна з можливих "спільних схем нашої діяльності на майбутнє".

Григорій Комський, перекладач і есеїст, митець-вітражист

Здравствуй, дорогой Тарас!

Факт получения от тебя, пускай даже, телеграммы поверг меня в абсолютное изумление. С одной стороны, я, разумеется, обрадовался как адресат, извлеченный из припавшего пылью дальнего угла картотеки; а с другой, – огорчился, углядев в нем первую ласточку персональной осени. Молодые, они ведь писем не пишут. Они просто торопятся жить и чувствовать спешат. Для них и изобрели хэнди – человеческую рулетку, пользующую язык Морзе; что-то наподобие похлопывания по плечу или перекуса в Макдональдсе. И, что главное, с нарциссическим посланием миру: вот он я, которого в любой момент жизни можно услышать и даже увидеть. Орудие труда биржевого маклера незаметно завоевало мир и превратило его в биржу тщеславия и пустословия. Короче, набранное собственноручно тобою письмо привело меня в полное замешательство. Я долго рассматривал каждую букву в отдельности, бормоча при этом в бороду: "Господи, неужели это он сам?"

Когда исчерпан лимит разочарований, человек просыпается вдруг старым. Решающей может стать самая малозначительная капля, которая часто в суете дней ускользает из-под внимания. Тебя в очередной раз либо обсчитали, либо обокрали, либо обругали, а ты не нашелся, что ответить. Но это был лишний раз, не предусмотренный программой твоей резистенции. И пуповинное родство с ювенильным Я обрывается внезапно и бесповоротно. Невидимая катапульта выбрасывает тебя на свалку геронтологии. В этот момент рождается синдром смиренности перед миром, исключающий любую попытку импульсивного воздействия на него, с целью переиначить, поправить что-либо в его несовершенном устройстве. Тут-то он и начинает мстить тебе за твою былую самоуверенность. Иногда этот синдром рядится в личины мудрости, но истинным его содержанием является скепсис, парализующий страсть, выдерживающий ее застой до горечи всеразъедающей желчи. Эфир идеализма улетучивается из крови, замедляя тем самым ее ток. Начинают мерзнуть ноги и затвердевать мозги. Отяжелевшая голова скрючивает позвоночную тетиву. Прогрессирующая импотенция порождает скупость во всем, прежде всего – в проявлениях чувств. И, наконец, однажды утром, после бессонной ночи бреясь перед зеркалом, ты говоришь себе: "Доброе утро, господин Гобсек". Но самое существенное, пожалуй, что отпавший от мира юности субъект (в страхе одиночества и с комплексом вины за прежнее бунтарство) ищет приюта под сенью каритативных конвенций. Т.е., в фундаментализме. Поспешно предав идеалы юности, он готовится к комфортабельной смерти и, чем черт не шутит, к жизни вечной.

Не знаю, больше ли выпало разочарований на нашу долю, чем на долю других поколений, но уж никак не меньше, это точно. И заварены они были круто, в бурлящем кипятке невежественного идеализма. В пренебрежении к реальности, в недооценке противоречивости человеческих интересов и представлений о грядущем устройстве. Но иначе и не могло быть. Откуда было взяться умудренной трезвости в заблуждении, что некая абстрактная добрая воля в состоянии реализовать благие намерения. Добрая воля потому и добрая, что охотно – конечно, в интересах дела и вынужденно – идет на бесчисленные уступки до тех пор, пока не превращается наконец в злой рок.

Мы были подобны детдомовцам, которым мир за казенным забором представлялся райским садом, где ангелы из божественной глины творят фарфоровую реальность и позволяют каждому пожелавшему внести свою лепту, само собой разумеется, обильно вознаграждаемую. А по выходе из уютного, в некотором роде, застенка вместо чаемой любвеобильной мамки Демократии с карманами, набитыми пряниками, нас встретил мрачный, но хорошо одетый уголовник, обобрал и дал по голове, чтобы жить неповадно было. А злопамятная тетка История наблюдала за этим безучастно, похотливо почесывая спину.

Демократию приведут еще за белые рученьки разнокалиберные буржуа. Только им нужно дать время на расплод. Воровать стало почти негде и нечего. Придется добро, самое разматериальное, наживать. Трудом ли, обманом – неважно, но долго и кропотливо. Демократия любит деньги и зажиточных граждан, с босяками она не водится. Кто его знает, что взбредет босяку в голову; он же и под юбку полезть сможет. А она дама хоть и неблагородная, но цену себе знает. Ведь что является кульминацией демократии? Выборы. А что может обеспечить победу на выборах? Деньги. А что является основным свойством денег? То, что их всегда мало, сколь много бы их, в действительности, не было. Поэтому выборы – это, прежде всего, скандалы и разоблачения. Самый популярный, вслед за Линкольном и Вашингтоном, из американских президентов Джон Кеннеди использовал в своей избирательной кампании деньги итальянской мафии. Не говоря уже о том, что вообще его приход в политику стал возможным благодаря состоянию его деда Джозефа, нажитом на контрабанде шотландского виски во времена "сухого закона" в Америке. Эту контрабанду облегчал тому статус посла США в Великобритании, полученный им, опять же, в результате выборов. Так что годков эдак 30-40 подождать придется. И я думаю, что опорой демократии в Украине станут потомки генералов таможенной службы. Эти гребут намного проворнее прочих. Всякий раз пересекая украинскую границу, со смешанным чувством раздражения и глубокой удовлетворенности расстаюсь я со своими кровными пятью-десятью долларами, участвуя тем самым в закладке фундамента будущей украинской демократии.

Жаль только – жить в эту пору прекрасную
Уж не придется – ни мне, ни тебе.
Н.А.Некрасов

За забором детдома оказался мир, состоящий преимущественно из других заборов, разумеется более ухоженных, а иногда совсем прозрачных, т.е. незримых. Изучению их и следовало бы посвятить остаток нашей жизни. Точнее, не изучению их конструкции или архитектуры с целью эстетического обогащения, а поиску слабин, уязвимых точек, с тем, чтобы не разбивать лоб до крови каждым новым утром. А если ничего не получится, оно, скорее всего, так и будет, то просто залечь на печку и тихо помереть, Причем, чем раньше, тем лучше. Потому что человек, задавший вопрос, что мне делать с остатком моей жизни, уже в какой-то мере инфицирован смертью. Ибо, как мне представляется, этот вопрос всего лишь мимикрировавшаяся версия более радикального: быть или не быть?

Здесь в Германии я живу, как волк. Избегая людей, потому что от них несет падалью. Мой инстинкт охотника за персонажами притупился. Последние попытки выловить что-либо очеловеченное, вызывающее интерес и сочувствие, были, практически, безуспешными. В этом загоне разводятся мелкие грызуны, животные подстилки или второстепенные персонажи. Они уничтожают свой корм и мелко дрожат, иногда агрессивно оскалив при этом зубы. В самый захудалый сюжет их невозможно втиснуть, а даже, если попытаться это сделать, получится, в лучшем случае, репортаж из мясницкой лавки.

Что делать, чтобы быть? Кроме слабого декартова утешения – думать, остается только лишь одно – вспоминать. Чтобы не потерять в себе хотя бы того человека, который был. И я вспоминаю залитую солнцем мастерскую в Кривой Липе, распахнутые окна, доносящийся с улицы человеческий гул, цоканье дамских "шпилек", окрик чьего-то имени, выстрел из газового пистолета (как потом выяснится, стрелял подвыпивший Валера Бортяков, режиссер польского театра, который, полезши в сумку, случайно задел спусковой крючок). На лестнице раздаются шаги грузного человека, хлопает балконная дверь, звонок, я открываю – передо мной Бортяков. Вдребадан. Непревзойденный мастер историй и импровизаций. Если бы такое могло произойти в Хайдельберге, я бы умер на месте от разрыва сердца. От счастья. Раз и навсегда избавившись от необходимости отвечать на экзистенциальные вопросы. К вечеру в мастерской бухает мужская часть труппы польского театра. Репетиция отменена в силу невменяемости маэстро. Развертывающийся перед глазами спектакль интереснее любой одноактувки Фредро. В ту пору, 92 – 94 г.г., время, как начинающий, неумелый в обращении с оружием стрелок, выстреливало напропалую самые неожиданные лица, среди которых были американский баптистский пресвитер из Польши, итальянец по национальности; начинающий нефтяной баронет из Тюмени, член госдепа США, миллионерша из украинско-канадской диаспоры и прочие диковинные посетители. Звонок в мастерской не умолкал. Была работа, замечательная, надо сказать работа. Я делал в ту пору витражи в Гранд Отель, а моими помощниками были расстриженный библиограф из Оссолинеума Дима Кузовкин, художник-автодидакт и в ту пору страстный пропагандист Тибетской Книги Мертвых, и сын кировоградских степей, русскоязычный писатель Анатолий Гудов, издавший через пару лет, одним из первых, две книжки со слабенькими утопическими повестями, навеянными Кафкой и Оруэллом. За несколько лет до описываемых событий он сбежал из Киева от бывшей жены во Львов, представлявшимся ему самым подходящим местом для выпестывания своего литературного гения. Работы он, конечно, во Львове не нашел – он был архитектором – и голод принудил его самолюбивую натуру снизойти до предложенного ему мною заработка. Он обтачивал кромки стекол на точиле. Делал это медленно, тайно подозревая во мне нещадного и хитрого еврея-эксплуататора. Но больше всего его задевало, что я в грош не ставил его опусы, хотя ни разу не сказал ему ничего жесткого и обидного. Каким-то чудом он нашел спонсоров и охмурил издателей довольно престижного киевского издательства "Ника-Центр", выпустившего его книжку в серии Y. На книжном прилавке он оказался в приличной компании из Э.Т.А. Гофмана, Д.Свифта, У. Эко, П.Зюскинда и пр. Один знакомый программист не знал, как на это реагировать и ждал от меня подсказки, засомневавшись, правда, в моей компетентности. Приведу анонс этой книжки:

"В фантасмагории самобытного современного писателя А.Гудова "Последний замок" переплелись мистика и реальность, мрачные черты сегодняшнего дня и загадочное средневековье, эротические фантазии и чистота человеческих чувств. В огражденном крепостными стенами пространстве время поворачивает вспять, вовлекая героев романа в водоворот ирреальных событий…

"Дневник одного путешествия" – это притча о людях, ищущих таинственную Страну Пустоты…"

Я оказался посрамлен. Кто знает, может когда-нибудь, чтобы не умереть с голоду, мне придется заняться гудоведением и прочесть до конца его косноязычные самобытные произведения. Это будет с его стороны ответный знак благодарности, а с моей – знак униженного смирения.

На окне у моего рабочего стола висел избирательный плакат с портретом Возняка и слоганом "Україну будувать молодим". Тарас баллотировался тогда в какую-то Раду. Советские деньги изъяли из обращения. В ходу были т.н. купоны, походившие на трамвайные билеты, и доллары. Новая жизнь только начинала набирать обороты. Даже мухи излучали надежду на благоустроенное и сытное будущее и запрет мухобоек.

Летом 1994 г., проходя мимо кухни низовой охлократической мысли, располагавшейся на Проспекте Свободы под густой сенью каштанов и бьющей в пустоту идеологической Хвыли памятника Шевченко, где в котлах доваривался галицийский праведный гнев и патологическая ксенофобия, я увидал самопальный плакат следующего содержания: "Москалі мають свою Москву, жиди – свій Ізраїль, і тільки українській дитині нема де голівоньку приклонити". Это лукавое послание из преисподней недвусмысленно адресовалось мне, как еврею по рождению и русскому по культурной принадлежности. Во Львове нагнеталась истерия "украинизации". Вершиной богосозданного украинского этноса, а следовательно и носителем национальной идеи провозглашалось коренное население бывшего Королевства Галиции и Лодомерии, все прочие объявлялись "покидьками та запроданцями". Уже в 1992 г. были переименованы улицы. Улица Мира стала улицей С.Бандеры. Я с сожалением констатировал, что истинные украинские герои, все как на подбор, оказались затятыми антисемитами и погромщиками. Тогда-то и явилось мне в полный рост мракобесное чудище подспудной культуры. Я призадумался. Результатом была оксюморонная формула: Ничто так не разъединяет людей, как культура. Здесь я должен перескочить несколько во времени и привести пример, о котором я узнал уже в Германии, научившись читать по-немецки. В 1950 г. (по случайности, год моего рождения) Адорно и Хоркхаймер, через год после возвращения из США, решили провести социологическое исследование в своей новой вотчине, франкфуртском университете, с тем, чтобы узнать, кого они учат и с какими убеждениями имеют дело. Они разработали хитромудрую методику, скрывающую от опрашиваемых интенцию опроса. Один из разделов зондировал антисемитские настроения. Результат опроса ошеломил их – 100% студентов были явными антисемитами. И это после Нюрнбергского процесса и перед лицом горячо любимых профессоров, в изгнании избежавших Аушвиц. Еще одна анекдотическая деталь, которую я обнаружил в документальном фильме о падении Рейха. Когда пакт о капитуляции Германии был подписан, командование союзнических войск обратилось по радио с воззванием к немецкому народу. В нем говорилось о необходимости построить новую демократическую Германию и о том, что немцы – великая культурная нация, которая может по праву гордиться именами Гёте, Баха и Лютера. Лютер был особенно близок англо-саксонскому протестантскому духу пропагандиста, наверное, потому, что он его никогда не читал, но по англиканской традиции почитал. Одно дело – Лютер в американской голове, и совсем другое – в немецкой культуре. В 1543 году Лютер сочинил и издал брошюрку под выразительным названием "Von den Jueden und ihren Luegen", квинтэссенция которой: "...dass man ihre Synagogen und Schulen mit Feuer anstecke, und was nicht verbrennen will, mit Erde ueberhaeufe und beschuette, dass kein Mensch einen Stein oder Schlacke davon sehe ewiglich." Лютер для немцев, что апостол Павел для Ватикана. Хотя, как известно, последний был евреем а, до падения с лошади, и вовсе иудеем. История прославленного Гейдельбергского университета, одной из колыбелей немецкой культуры, тоже начиналась с погрома. Когда в церкви Св. Духа на Марктпляц было освящено открытие университета и первые студенты съехались на занятия, оказалось, что нет подходящих под аудитории помещений. Вопрос решился просто - выселили насильно в одну ночь зажиточных евреев, и в их просторных домах начались занятия. Холокост был не случайностью и не прихотью психопата, а реализацией культурно-религиозной установки. Поэтому он прошел как по маслу, под ручку с великим духом немецкой культуры. А немецкая католическая миссия-коллегиум в Риме изготавливала для нацистских преступников фальшивые паспорта и организовывала их переправку в Латинскую Америку. И делала это небезвозмездно.

Любая национальная культура (а она включает в себя и религию, ибо в основу ее положены книги: будь-то Тора, Евангелия, Коран или сочинения Конфуция) претендует на владение истиной, что уподобляет ее человеку, пленнику страстей. Тому мало удовлетвориться обладанием истины, он испытывает жгучую необходимость навязать ее другому, заблудшему, с его точки зрения. Наставить его на путь истинный, попутно навязав отеческое превосходство. Заблудший же, почуяв неладное, начинает противиться посягновениям на его "заблуждения", содержание истины уже не заботит его ни в малейшей степени. Он говорит: "Спасибо, не надо". Возмущенный черной неблагодарностью носитель истины, так же в пылу гнева поправ ее основы, хватается за дубину. Трещат черепа.

Само понятие "истина" включает в себя корпус превосходства. Массу никогда не занимает содержание истины, но соблазн превосходства манит ее, как Адама райское яблоко. Масса подобна червяку, пропускающему через себя уйму земли, чтобы усвоить несколько миллиграмм жизнеобеспечивающих веществ, оставив за своим анальным отверстием отвалы грунта, содержащего непереваренные истины. Но парадоксально, что именно масса легитимизирует истину.

Можно ли вообще лишить истину экспансивности? Можно ли избавить ее от статуса непогрешимости? И шире – так ли абсолютны наши истины? Имеем ли мы право в них сомневаться, смирившись с их относительностью? Пожалуй, да! Однако это было бы не по-человечески, а значит, этого не будет никогда.

Но мы можем попытаться очистить авгиевы конюшни наших культур от предубеждений и предрассудков. И уже одно это будет равносильно подвигу Геракла. И перестать сюсюкать с мракобесными фантомами и научиться говорить правду о собственной культуре, даже если она не ласкает уха. Культура ломает из себя невинную гимназистку, которую одновременно зажимают с трех сторон власть, клир и плебс, и, под конец смущаясь, она отдается всем по очереди. А мы подсовываем ей в бессилии новейшие презервативы с "примочками".

Совсем недавно мир переступил черту, за которой ложь и лицемерие культур не могут оставаться безнаказанными. Короче говоря, надо бы переосмыслить парадигмы культуры, как бы это самонадеянно не звучало. То есть привести в ней универсальное (общечеловеческое) и партикулярное (национальное) в гармонию. Иначе не видать нам демократии, как собственных ушей, даже при благоприятном стечении политических обстоятельств.

Изнурительный подсчет голосов вручную завершил избирательную кампанию в президенты США победой Д. Буша-юниора. И в этом бы не было ничего удивительного, если бы не популистская простота, не сказать – убожество, его речей, плохо увязывающееся с представлениями о взыскательном характере института американской демократии. Этому предшествовало и последовало стремительное и повсеместное покоричневение Европы, потерявшей в расплывчатости гуманитарной идеи иммунитет против фашизма. В стране традиционно влиятельных левых во второй тур президентских выборов вышел правый экстремист Ле Пэн, оставив за бортом социалистов. Коричневое вошло в моду. Откуда эта ностальгия по звериной простоте и "гениальной" идее собственного превосходства? От апатии и разочарования. Кого не изберешь, все равно плохо будет, т.е. относительно хорошо. Все равно будут дорожать бензин и расти цены и налоги. А идеи, кого они нынче в Европе интересуют? Новой безыдейностью европейская демократия обязана далеко технологически продвинувшимся в последние 10-15 лет масс-медиа, приспособившим содержание политической жизни невзыскательному вкусу публики, т.е. выхолостив его до уровня "мыльной оперы", которые, как известно, собирают наиболее многочисленную аудиторию. И все это в борьбе за зрителя, которого попутно можно накормить рекламой. Внешняя, костюмированная, сторона политики была вынесена на передний план, потеснив содержание на задворки. Причем, все эти PR-фирмы, всякого рода имиджмейкеры, визажисты и парикмахеры стали играть все более значительную роль в политическом цирке. Они-то и заразили публику безграничным цинизмом, в их случае являющимся, как и у гробовщиков, отличительной профессиональной чертой.. Ибо их задача – покрасивей набальзамировать клиента, сделать его избираемым, с тем, чтобы укрепить свое реноме в борьбе с конкурентами. Свою кажущуюся демократичность, т.е. бесполость – безралично какой партии делать кампанию – левой, правой, коричневой, привили они аудитории. Они лишили политиков собственного, подчас малосимпатичного, лица и научили их быть милашками. Любимцу карикатуристов Де Голлю ни за что не удалось бы сейчас сделаться президентом Франции. Что бы он ни говорил и сколь бы ни был умен, он остался бы аутсайдером, проиграв даже уродцу Ле Пэну, не говоря уже о холеном аристократе Шираке. Трудный анализ избирательных платформ и политических нюансов для тугодумной и неангажированой массы не входит, разумеется, в интересы манипуляторов PR-овской тусовки. Простота и доходчивость – вот ее девиз. Из этой невзыскательной простоты и растут ноги нового европейского фашизма. Масс-медиа и есть самый большой популист. Сытные времена. Нелегкие времена демократии. Смутные времена.

Не могу удержаться от одной ремарки. Твоя фраза - "Чомусь вирішив просто написати тобі" - могла бы принадлежать перу одного из Людовиков.

Обнимаю тебя – Комский. Привет всем знакомым!

P.S. Может повторишь еще как-нибудь эту чомусь-попытку.

Heidelberg, 26. 01. 2003

Дискусія

Олег Турій: Коли дитина народжується та підростає, коли приходять гості, то першою темою, яка їх цікавить і на яку пізніше дитина пише твір, є тема: Ким ти хочеш бути? Ми постійно кимось хочемо бути. Хочемо кимось стати чи щось досягнути, чи зайняти якусь посаду. У певний момент питання “ким бути”, “ким стати” перестає відігравати урухомлюючу роль. Тоді виникає питання – яким залишитись? Це питання означає – що з того, до чого я йшов, вартує того, щоби йти далі, щоби зберігати, примножувати. Тут я хочу перейти до другого аспекту, до якого мене підштовхнула наша дискусія – поразки, здобутки, розпач, безнадія і так далі. Я хотів би пов’язати це з книжками, які ми читаємо. Кожен з нас може назвати книжку – може одну, може кілька, які він читав і які на нього вплинули, і які мали щось до вибору його життєвого шляху. Один важливий момент, який ми маємо завдяки цим десяти рокам, це те, що кількість цих книжок і характер цих книжок стали значно ширшими. Отже, щось змінилося, і ті, хто тут є, спричинилися до того, щоб ці можливості розширити. Ми хотіли б, щоби ці зміни відбулися сьогодні, або ще вчора ввечері, але є речі, які мусять статися через 10, 100, 150 років. Таким чином, певні речі ми маємо робити настільки добре, щоби вони мали вартість через 150 років. Тобто, хочемо ми того чи ні, але ми маємо відповідальність перед тими, кого ми чогось навчили – доброго чи злого, перед тими, кому ми показали приклад – добрий чи злий, перед тими, хто буде на нас взоруватися.

Олесь Старовойт: Інтелігент є в першу чергу індивідуальністю. Питання, поставлене на семінарі, як на мене, стояло достатньо правильно і я вдячний кожному з доповідачів за те, що вони відповіли на питання – що вони збираються робити з рештою свого життя. Що наразі не відбулося – ми не можемо дати відповідь на питання – що нам робити з рештою нашого життя. Один з важливих чинників у відповіді на це питання – чи є якісь засадничі чинники, які нас єднають, єднають наше життя. Я відповіді на це питання не маю і тому хотів би його задати дискутантам.

Марія Зубрицька: Я хочу інтелектуально оприсутнити Володимира Діброву, з яким я мала розмову в 1997 році. Я жалілася на ту фізичну загнаність, про яку казав отець Гудзяк, а Володя пив каву і спокійно казав – Не роби. Тоді я казала – а хто буде робити – нема кому. Роби. Він мене загнав в абсурдне коло вибору “або–або“. Коли йдеться про індивідуальний вибір – справа не складна. Але тут зібралися люди, які представляють інституції та несуть відповідальність. І якщо ми з вами несемо з собою поразку і розпач, то давайте відкриємо двері грайливій, повнокровній, молодіжній культурі. Тим молодим людям, які будуть після нас і продовжать те, що є.

Сергій Лях: Панове, може, ми відключимо нашу свідомість та включимо нашу підсвідомість. Ми з вами зараз сидимо, як учасники сеансу психоаналізу. Люди жаліються – в мене така біда, а в мене така. Після цього люди виходять, як після якогось таїнства. Я підтримую пана Ярослава – давайте визнаємо наші індивідуальні поразки, але не для того, щоб поплакати, а для того, щоб реальним стало це таїнство. Ми сьогодні не сформулюємо ні лозунги ні доктрини, але результатом є вже те, що ми сьогодні зібралися.

Юрій Прохасько: Від самого початку мені на думку прийшло те, що цей захід виконує дуже істотну терапевтичну функцію. Мені, як людині, яка саме тепер здобуває психоаналітичну освіту, ця паралель не могла не впасти у вічі, тому я хочу сконсолідуватися з паном Ляхом, але також я хотів би сказати про інше. Мені досі незручно, коли з згадую, як я трохи припсував весілля мого дорогого приятеля Андрія Шкраб’юка, коли у привітальній промові до молодих замість того, щоб побажати їм щастя, здоров’я і так далі почав говорити, що ми з ним належимо до того покоління, яке зазнало краху і тепер ми сфрустровані. Я хотів би сказати також, що ми постійно маємо здавати собі справу з того, з якого ми покоління. Професор Ярослав Грицак дуже гарно описав структури довготривання, які нас формують, але є структури трохи коротшого тривання – структури поколіннєві. Отже, дивлячись на себе і на ту атмосферу, в якій формувався я, і, можливо, Андрій, я маю на увазі не тільки те, що ми не є поколінням Rolling stones і Doors, а покоління Dire straights та Sting`а. Окрім того, ми є поколінням горбачовської “перестройки”. То був час, коли був бетон, потім прийшла харизматична особа і почалася демократизація. Тоді ми всі повірили в чесність цієї відкритості і цієї демократії. Потім знову прийшла реакція і ми сфруструвалися. Отже, ми мусимо усвідомлювати, які уроки ми винесли з тої атмосфери, що це для нас означає як для покоління. Ми повинні пам’ятати, що ми те покоління, на очах якого відбувся дивний феномен – після бетону прийшла демократизація. Наш досвід двоїстий – з одного боку – досвід фрустрації, з іншого – досвід надії. Щодо харизматичних осіб – ми справді довіряємо харизматичним особам. Для мене такою особою був Горбачов при всьому іронічному ставленні, але тепер я бачу більшу небезпеку в тому, що з нашою довірою та тугою до харизматичної особи ми можемо повірити особі з недоброю харизмою, яка принесе недобре послання. Моє покоління може піти за такою особою. І останнє. Зауваження до тези Тараса Возняка про недореволюцію. Можливо, останні десять років нашої фрустрації – це і була ота дореволюція, яка відбувалася дуже болісно. Останні десять років показали, що інших ворогів, крім наших внутрішніх демонів, у нас немає.

Наталія Яковенко: Цей, як сказав колега Лях, сеанс психоаналізу мені більше нагадує звичайні галицькі посиденьки. Зі всіма ознаками галицької ментальности, галицького дискурсу, коли часткове проектується на загальне і навпаки, і коли ці речі не розрізнюються і не дуже суттєве і не дуже драматичне підноситься до рангу вселенського потопу. Якщо повернутися до взаємозамінності часткового та загального, коли ми говоримо, що нам робити з рештою нашого життя, то така постановка питання недопустима – ми плутаємо приватне і загальне, ми плутаємо покоління і групи. І я знаю, що мені робити з рештою мого життя, і я думаю, що більшість знає. Але я не знаю, що робити з рештою свого життя поколінню пана Прохаська. Але більшість людей, які тут присутні, це ті, кому в книзі долі написаний песій обов’язок. Тут питання “або–або” є занадто великою розкішшю.

Владислав Верстюк: Я, напевно, третій, хто знає, що мені робити з залишком мого життя, але проблема, очевидно, на часі. Для початку ми маємо пояснити, хто ми і чого ми хочемо. З одного боку – це ось такі тусовки, до яких я належу. Вони можуть бути тут, в Нью-Йорку, в Варшаві, чи навіть у Києві. А з другого боку – це село Березняки, куди я їжджу останні сім років. Це два полюси того маятника. І там Україна, і тут Україна, але за ці десять років дистанція між цими Українами стала ще більшою. Я уявив собі виступ Ярослава Грицака в сільському клубі Березняків. Там була б гнітюча мовчанка, бо він говорив би українською мовою, а його ніхто би не зрозумів. Я знаходжуся під впливом щоденника Чикаленка, який вже не один рік готую до видання. Мені видається, що це людина, яку можна було б назвати моральним імперативом України 1917-1920 років. Ця людина казала – нам рано ще революції – нам треба культури. І я не впевнений, що те, що робив Франко – було безнадійною справою. Комусь потрібно було це зробити. Хтось із присутніх тут може опинитися в якомусь європейському університеті і буде себе там чудово почувати, бо він європеєць, а Березняки помруть. Тому відповіді на наше центральне питання можуть бути різними. Ми можемо продовжувати кожен робити свою успішну кар’єру, а можемо повернутися до Березняків і зробити так, щоб вони лишилися.

Андрій Шкраб’юк: Я хочу присвятити свій виступ тому, як можуть порозумітися європейський та український інтелектуали. Окрім того, я хочу подати коротку ілюстрацію не “або–або” а “і–і”. Одного разу я був у дуже цікавій і творчій ситуації, коли я дуже обурювався з приводу певних консервативних особливостей церковного дискурсу УГКЦ. Мені багато чого не подобалося – як проповідується, як подаються чи не подаються християнські цінності чи висловлюється догматика. Я постійно хотів це змінити на свій маленький штиб і далі цим займаюся. Я познайомився з отцем Ігорем Возняком, редемптористом, який уже є єпископом. Я здобув великий авторитет у отця Возняка своїм знанням піснеспівів та обрядів, але мене дуже обурювали проповіді отця Возняка про смерть. Його загробні проповіді про те, як тіло буде у труні розкладатися, як жахливо це буде виглядати. Я постійно хотів показати йому інший дискурс, інший підхід до християнства, і от одного разу (це було у 1995 році) я приніс із собою книгу “Гра у бісер” і попросив у отця Возняка – чи міг би я йому вголос почитати невелику новелу “Сповідник”. Він вислухав цю новелу, вона йому дуже сподобалася і він навіть зробив з неї ксерокопію. Це є доказом того, що можливе спілкування, що я зі своїми уявленнями можу спілкуватися з людиною зовсім традиційних галицько–церковних уявлень і ми можемо ділитися один з одним.

Орест Друль: Незалежно від того, чи це покоління Doors, чи це покоління Dire straights, ці покоління ставили собі певні завдання. Я запитую – невже ці завдання виконані? Ви вже виконали всі пункти програми, що задаєте собі питання – що далі робити? Щодо мене, то до намічених цілей ще дуже далеко і я не бачу ніякої потреби змінювати програму. Друге – стосовно тези про “і – і” та “або – або”. Все прекрасно, але якщо ми існуємо у системі, де не може існувати моє “і”, а може існувати тільки чиєсь “або” – як з цим боротися? Як боротися з системою, яка не дозволяє на моє “і”? Тут ми підходимо до глибокого питання про межі толеранції. Десь це питання перегукується з тим, про що говорив Тарас Чорновіл – “межа свободи”. Крім того, я хотів би погодитися щодо посад та недореволюції, яку ми недоробили і намагаємося доробити. Річ в тому, що система узалежнює нас від себе і шляхом посад, і шляхом різноманітних подачок, які вона нам може дати. Тобто, коли обертаєшся назад, то бачиш, що і ти сам, і твої друзі – інші, ніж були колись – система діє.

Зеновій Мазурик: Відповідь на питання великою мірою залежить від того, як ми сприймаємо дійсне, як ми себе ідентифікуємо. Як на мене, велика загроза в тому, що ми мислимо логічно, сприймаємо фрагментований світ, і від того виникають запитання типу: “Що робити з рештою свого життя?”. Бо ця опредмеченість та фрагментованість нашого життя спричиняє те, що ми втрачаємо духовну присутність. Якщо говорити про більшість людей, які знаходяться поза межами інтелектуального кола, то вони опредмечують своє життя до меж свого тілесного прояву. Є інше коло, яке ідентифікує себе логоцентричним способом, а потрібно ідентифікувати себе, в першу чергу, духовно і бачити світ цілісним і бачити його духовні прояви.

Антон Борковський: Я хотів би сказати, що основна проблема сучасного українського суспільства і так званої української інтелектуальної еліти полягає у відсутності інтегративної ідеології, яка насправді є необхідною. Інтегративної ідеології людей вільних та доброї слави. Вільних духовно і морально, тобто таких, що мають у своєму житті багаж добрих справ. Щодо подолання суспільної недовіри – можна послатись на Конфуція з його виправленням імен. Треба позиціонуватись і виправляти схиблені та сфальшовані ідеали та позиції.

Борис Потятиник: Один з мотивів нашої розмови – це те, що життя слід будувати на концепції, на книзі – на Біблії, Дефо, Шульці і так далі. І в цьому сенсі можна говорити про нашу зомбованість – в доброму значенні. Слова зомбованість та маніпуляція вживаються, як правило, у негативному значенні. В нашому випадку йдеться про добрий вплив концепції, книги, дискурсу, зрештою. Ми ніколи не уникнемо впливу книги, яка нами маніпулює і нас зомбує. Якщо людина дуже добре запрограмована, вона не задає питання: “Що робити зі своїм життя?”. Натомість, людина, “програма” якої дає збої, задає це питання. На мій погляд, людина, яка не задає таких питань, більше подібна на машину. Тому корисно і нормально, коли людина щодня себе питає – що робити з рештою життя, чи рештою дня. А відповіді єдиної і прийнятної для всіх не буде ніколи.

Тарас Возняк: Насправді постановка запитання була достатньо конкретною. Справа стосується людей приблизно сорокалітніх. Якщо говорити, що все життя у кожного є плавним і все життя становить один проект – це неправда. Є етапи – щось приходить, щось йде. Причини – починаючи з фізіології і закінчуючи змінами, які є навколо нас. З одного боку, це саме ті люди, які на початку 90–их, маючи здоров’я, наглість і деякі знання штовхали ту шлюпку, як пише Дефо, до теперішнього стану. Дефо пише – “загибелі” – нехай так. Невідомо куди штовхали. Тепер доштовхалися. Тобто йдеться про внутрішнє почуття дискомфорту кожного з нас. Почуття дискомфорту у тих, хто все–таки щось зробили і мають можливість робити далі. Можна говорити, що деморалізації, про яку говориться, немає, але вона є. Можливо, тільки в моєму серці. Нам треба корегувати наш курс далі. Чи таку ми хочемо цю державу – звичайно, не таку. А яку? От я і запитую – а яку?

Іван Вакарчук: Я хотів би подякувати за дуже цікаву постановку питання та за ту дискусію, яка вже відбулася. Кожен з нас ставить це питання, а особливо ті, хто відповідальний за тих, хто поряд. Пригадаймо, коли Бог говорив з Мойсеєм. Мойсей сказав, що він не здатний, що в нього мова не та, вимова не та. А Бог йому сказав: Йди і роби.

Володимир Єшкілєв: Тут говорилося про відповідальність. Маю відповідальність, бо був куратором 26 числа “Ї” “Топос поразки”. І мушу сказати, хоча не хотів говорити. Справа в тому, що є певні тотальності. Є тотальність поразки, яка називається диявол і яка існує від початку сущого і буття, є тотальність поразки, яка тягнеться до цієї першої, яку ми будуємо всі разом, але вона будується з фрагментів. Кожен будує свою поразку, як свою тюрму. Як будувати свою поразку? Дуже просто. Треба сказати – я знаю, що мені робити. Поразка має певні рівні саморефлексії. Перша – підозра, коли хтось підозрює, що, можливо, я терплю поразку. Другий етап – відчуття, що поразка не за горами. Третій етап – це впевненість – ми серед поразки. Четвертий етап – це коли збираються люди і починають про поразку говорити. Це вже не поразка, це глибока поразка, майже гаплик. Це вже вибудова тотальності. А найстрашніше, коли з балкону студент каже – ми молоді, ми не знаємо, але ми дивимося на вас. Це означає, що до нашої поразки долучаються ті, хто можуть мати надію. Ви знаєте, мені здається, що партерові найкраще повіситися. (Сміх в залі) Повіситися, щоби звільнити молодь від наслідування нашої поразки. Панове, на питання, яке було задане, я пропоную колективний суїцид покоління. Це повне зняття ситуації поразки. Воно категоричне і, принаймні, воно в межах наших можливостей. Тому що, як біологічні істоти, ми можемо припинити своє існування дуже просто. (Аплодисменти в залі)

Юрій Підлісний: Реагуючи на слова пана Возняка про те, що ми штовхали шлюпку в невідомому напрямку, я хочу сказати, що це не ми штовхали. Проблема, як на мене, в тому, що робити з тими елітами, які, може, причепилися до цієї шлюпки. Мені здається, що наступний семінар мав би бути – що з ними зробити. Розпочинаючи другий хрестовий похід і читаючи проповідь перед рицарями, святий Бернард Сент-Клерво сказав таку фразу: Горе вам, якщо ви не вмочите свого меча в крові невірних. Може, не варто мочити меча в крові наших еліт, але ці еліти мають зазнати того, що зазнали ті, проти кого виступав успішний другий хрестовий похід. Це оптимізм, і оскільки ми знаходимося в християнському закладі, згадаймо, що християнство не є релігією декадентів. Це релігія оптимістів. “Краще для того, хто зведе найменшого з них, жорно на шию повісити і втопитися.” Очевидно, це образне, але це ідеал. (Сміх та аплодисменти в залі)

Мирослав Маринович: Є стара давня гуцульська мудрість: Най вони всі виздихають. (Аплодисменти)

Тарас Галушка: Виходячи зі всього вищесказаного – нам бракує фактора віри. Віри і покладання надії на Бога, який дійсно все бачить. Коли Авраам і Сара вимолили у Бога сина, а Бог вирішив випробувати Авраама, наказавши йому принести Ісаака в жертву, Авраам не завагався ні на мить, і лише Божий ангел відвернув його руку з ножем, занесену над Ісааком. Нам потрібне велике терпіння і самопожертва.

Сергій Леп’явко: Як східноукраїнець, я поділяю скептицизм Наталії Миколаївни щодо галицької інтелігенції. У конкретному випадку йдеться про відому у всьому світі кризу сорокарічних. Ще одна банальна істина, яку ми обговорюємо – як сприймають в Березняках доповідь львівського професора. Я впевнений, що у Нью–Березняках в Америці так само сприймуть доповідь професора Колумбійського університету. Йдеться про те, що слова однакові, а мови соціальних, інтелектуальних прошарків різні. В американському суспільстві існують передаточні механізми, які пояснюють мову одного прошарку іншому. Американська інтелігенція почуває себе нормально, адже її ідеї реалізуються. Якщо користуватися спортивною термінологією, то можна сказати, що в Україні грають не лише за різними правилами, а й у різні ігри.

Олена Гузар: Очевидно, ніхто з нас, прокидаючись зранку, не ставить собі запитання – що ж мені робити. Я думаю, що кожен з нас дуже любить той фах, який ми собі обрали. Я хотіла би лише підтримати питання, яке поставив пан Турій: яким залишитися? Між питанням “яким залишитися?” та “що робити?” є ще одне питання – “як робити?”.

Оксана Кісь: Не потрібно бути психоаналітиком, щоби говорити про такі речі, як сенс життя чи його перспективи. Але те, що я спостерігаю, свідчить про представленість у нашій дискусії двох дискурсів – маскулінного та фемінного. Я не говорю ні про жінок, ні про чоловіків. Ці дискурси особливо добре видно, коли обговорюються перспективи нашого життя. Я бачу, як маскулінний дискурс схильний до глобальних узагальнень, до осмислення всього в категоріях глобальних місій, долі української інтелігенції, долі держави. Дискурс фемінний схильний вирішувати ці проблеми на конкретно–практичному рівні, створюючи чи змінюючи середовище навколо себе, змінюючи людей навколо себе, а не створюючи образ ворога, з яким потрібно щось зробити. Я не говорю про чоловіків, бо серед них я також бачу тих, хто закликає “йти і робити”. Я вважаю, що єдиний спосіб щось вдіяти з нашим життям – це працювати для себе, навколо себе, з тими, хто поруч, а не намагатися екстраполювати проблеми чи завдання свого особистого життя на якусь масштабну місію. Це зробить депутат у залі Верховної Ради, він буде працювати на державу. Лідер громадської організації працюватиме для міста, на рівні міста. Директор інституції зробить щось для конкретного наукового напрямку. Не намагаймося перескочити межі свого існування – зробімо щось в тих межах, в яких ми є.

Софія Онуфрів: Мені видається, питання “що робити?” є важливим і для кожного з нас особисто, і для спільноти загалом. Також мені дуже імпонує теза Ярослава Грицака про “і–і”, а не “або–або”. Але у житті існують обидві ситуації. Якби це питання (що вам робити з вашим життя) задали мені, то, очевидно, я могла би сказати вам таке – бережіть себе. Час від часу відривайтеся від своїх важливих справ – виходьте на вулицю, йдіть в кіно. (Сміх та аплодисменти)

Ігор Скочиляс: Сьогодні прозвучало багато думок, але є речі, про які не потрібно говорити, потрібно розуміти те, що ми всі повинні служити. Ми повинні служити різним середовищам і, насамперед, служити самому собі. Ми повинні служити з чистими помислами і чисто. Я пригадую слова Юрка Прохаська про те, що ми вміємо дуже гарно виступати в різних іпостасях – перед західними фондами одягати одну маринарку, коли ми в цій залі – ми вдягаємо іншу маринарку, коли ми вдома – третю. Я хотів би побажати, щоб ті чисті помисли, про які ми говоримо, ми не профанували своїми вчинками, практикою свого життя. Ми повинні бути свідомі того, що журнал “Ї” чи газету “Критика” читає 100, 1000, чи навіть 10 тисяч осіб (думаю, що я перебільшив). Питання в тому, кому і як служити. Я маю свій досвід, досвід свого чорного життя, коли вночі тобі сниться великий меч, який падає на тебе. Коли телефонують люди, які вимагають різні тексти, коли вимагають ненаписані статті, яких набирається близько десятка... Це свідчить про те, що ти не вмієш служити. Я закликаю присутніх служити чесно, з чистими помислами і, що головне, розуміти, для кого ти служиш.

Ірина Подоляк: Я сподіваюся, що кожен з присутніх, ідучи сюди, підсвідомо мав вже якусь відповідь. В моїй пам’яті зринули слова Івана Яковича Франка, які, на мою думку, дадуть відповідь: “працювать, працювать, працювати, в праці сконать!”. Я думаю, що це наша перспектива, але я закликаю, щоб ми сконали весело і радісно. Щоби наше конання дало енергетичний вибух тим, хто сидить там згори. Щодо того, що нас єднає, то мені видається, що тут зібралися люди, які люблять працювати.

Мирослав Маринович: Коли я слухав вас, мені згадувався відчай Леоніда Плюща, який кілька років писав в Україну свої статті з думкою про те, що хтось в Україні відгукнеться і почнеться діалог. Минали роки, і він не дочекався того діалогу. Я пригадую, як він це висловив – “я як у вату це все посилаю, ці статті, а відповіді немає”. Часом мені ця історія згадувалася сьогодні, коли я чув, як кожен з нас говорив про своє, кожен у своєму дискурсі. Власне кажучи, дуже мало було діалогу. Було багато інтелектуального висловлювання самого себе. Добре і, очевидно, так має бути серед інтелектуалів. Але мені би хотілося, щоби ми замислилися, чи не є причиною цього кризова ситуація, чи, сказати б, українська ситуація? Чому втрачається діалогічність? Сьогодні дуже мало звучало польської перспективи. Мені видається, що польське суспільство є значно внутрішнє діалогічніше, ніж українське. Треба поміркувати – чому? Щоби ми не стали тими, хто не вступає в діалог. Я хотів би поміркувати над тезою пана Тараса Чорновола про те, що Ющенко мучиться тому, що він невизначений, і так далі, і так далі. Я не вірю у цю тезу. Це наше сприйняття Ющенка, але це не є муки самого Ющенка. Якщо він і мучиться, то тільки, відповідаючи на питання – що не зробити. Що не зробити – з того, на що його спонукають. Принаймні, з кількох недавніх статей Ющенка я роблю висновок, що це людина, яка знає, яку позицію він хотів би зберегти в нинішньому суспільстві.

Багато разів тут звучали слова “топос поразки” і, взагалі, такі “пораженческіе настроєнія”. Звичайно, в чомусь це є дискурс модернізму, чи постмодернізму. Я його дуже слабо сприймаю. Я людина іншого плану, іншого покоління, але хотів би побачити в цьому щось типологічне. Моделлю для мене є “... і в кінці часу любов охолоне”. Я не буквально цитую “Євангеліє”. В кінці часу, на порозі чогось нового, нової якості – любов охолоне. Також я хочу сказати, що перед приходом нової надії з’являється безнадія. Мені видається, що цей страх нинішніх інтелектуалів, реалізованих в якомусь сенсі людей, які не хотіли би бачити своє дитя зруйноване, занапащене іншими сторонніми силами. Висновок тут один. Кожен з нас констатує факт тривоги. Я назвав би це не топосом поразки, а станом тривоги за те, що ти робиш. Мені видається, це конструктивне почуття. Я маю на увазі стару істину, що темрява найсильніша перед світанком. Констатуючи ту темряву, яка зараз є, ми не повинні забувати, що ця темрява перед світанком.

Тарас Чорновіл: Дискусія, яка пройшла в залі, викликала у мене дещо болісні відчуття. Ми для себе не визначили, для чого ми прийшли сюди. І я, який був першим доповідачем, не подбав про те, щоби ми спробували визначити цю тему. В цьому каюся. Хочу сказати кілька слів про себе. Для мене ця тема з якогось моменту не стоїть. Я готовий дискутувати з паном Грицаком з приводу того, що він назвав образом російського інтелігента. Можливо, в Росії це було дуже чітко декларовано і артикульовано, бо була дуже велика прірва між інтелігентом і чиновником, чи селянином. Мені особисто стало жити дуже комфортно, коли я зрозумів одну річ – треба навчитися жертвувати і брати відповідальність. До того я не хотів брати на себе відповідальність, і так прожив до 30 з гаком років. Таким чином, для себе я це питання зняв. Зараз для мене актуальне питання – що і як робити надалі, як, зробивши якусь дурницю, знайти в собі сміливість, щоб це визнати. Мені, як депутату, доводиться думати про те, як кодифікувати моральні принципи, які допоможуть тим, хто ще не визначився. Сьогодні я слухав те, про що говорилося, і мені стало трохи боляче через те, що серед інших і я винен у деяких проблемах, про які говорилося. І останнє. Тут є справді великосвітське зібрання людей високоінтелектуальних. Мій рівень, мабуть, найнижчий, бо я навіть не маю офіційної вищої освіти. А Березняки? Ви знаєте, мені видається, що до Березняків треба йти, не принижуючи їх якоюсь духовною подачкою, таким собі кидком. А просто йти з тим самим. Вони не зрозуміють високоінтелектуальної проповіді, яка побудована на філософських тезах. А давайте говорити про мораль – все з неї починається і нею ж закінчується. Про мораль вони розуміють. Треба навчитися їх поважати. Вони мають право на свою долю і на помилку, а від нас залежить небагато – трохи їм допомогти.

Тарас Возняк: Оскільки я до інтелігенції не відношуся, будучи чиновником, я без сумніву і надалі чинитиму згідно з Даніелем Дефо. Цитую: “Насамперед покладу на пліт свого життя дошки. На дошки покладу три матроські скриньки. Трохи рису, трохи сухарів, зо три голландських сири, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, кілька ящиків вина, п’ять чи шість галонів араку (хто не знає – це виноградна горілка). Зо дві мисливські рушниці, два пістолі та дві старі іржаві шпаги. Надіюсь, на наступні двадцять вісім років мені вистачить”. Суть послання: конкретика, яка є в цій книзі. Може, мало було сказано глибоко філософських істин, але там, як правило йшлося про такі речі – я побачив, що мій дім не захищений – я забив палю, потім ще одну, потім приробив драбину, накрив дахом, і так далі, і так далі.

Борис Гудзяк: Я радий нашій зустрічі. Ми зустрілися в післяріздвяний час для того, щоб “погуторити”. Якби ми так збиралися щотижня, це була би патологія. (сміх в залі) Час від часу це потрібне. Є сорокалітній рубіж. Про це багато говорилося. І в мене є такі поради: для тих, кому менше за сорок років – частіше бувайте зі старшими, а нам, тим, хто старший – частіше бувайте з молодими. Це буду намагатися робити я.

Ярослав Грицак: Тут згадували про село Березняки, а я маю своє село Довге. Я теж селюх. Часом це в мене прорізається. Я думаю, що даремно казали, що між Березняками і моїм Довгим велика прірва. Село Березняки п’є, у ньому високий рівень безробіття – так само в моєму Довгому. Я не знаю, чи багато чоловіків з Березняків поїхали в Португалію, а жінок в Італію. Я знаю, що це село дивиться Вєрку Сєрдючку, плюється на представників вищої державної влади, коли бачить їх на екрані і, взагалі, говорить, що все–таки, як би там не було, а десять, чи п’ятнадцять років тому було краще. Жодний інтелектуал не буде говорити в сільському клубі тою ж мовою, якою говорить тут. Я приїжджаю на село і перестаю говорити українською мовою. В нас є діалект. Я говорю про інші справи. Жоден інтелектуал, якщо він відчуває відповідальність, не скаже, що між моїм селом та Березняками є прірва. Я бачу, що прірва є, але це прірва розпачу, чи флегматизму. Для чого ми з вами зібралися – я це сформулюю. Тут нас – один плюс один плюс один плюс один. Чому наші п’ятдесят одиничних успіхів не перетворюються на успіх нашої країни? Чому десять тисяч успіхів не множаться на кумулятивний ефект? Чи це питання ситуації, чи це питання самих нас? Проблема у тому, що ми неправильно думаємо, чи у тому, що ми неправильно діємо? Можливо, десять минулих років нам щось скажуть. Подумаймо, що ми наробили, що ми робили ці десять років і що ми робитимемо надалі. Ситуація нашого покоління визначена – ми входимо в той вік (від 40 до 60 років), коли ми будемо займати посади. Все... Поки не підемо на пенсію. Це означає, що на нас лягає тягар прийняття рішень. Як ми це будемо робити? Чому ми, українці – розумні, дотепні, запальні, при всіх цих якостях сидимо глибоко в ...? Образ темряви, яка густішає перед світанком – це прекрасний образ, але має бути півень, який прокукурікає, що темрява кінчається.

Я маю такий образ. Якщо не помиляюся, в 1988 році в Татрах, майже в підпіллі зустрілася група польських і чеських дисидентів. Вони сказали таке: 1980 рік не вдався, цьому суспільству ми не потрібні. Що робити? Треба визнати поразку і думати про те, що робити далі. Вони проартикулювали ту ситуацію і через кілька років саме вони зайняли керівні посади. Тому я закликаю всіх застановитися – чи не настав час кукурікати.

Учасники семінару:

Богумила Бердиховська – журналістка (Варшава)
Антон Борковський – філософ, редактор Журналу “Ї” (Львів)
Іван Вакарчук – ректор Львівського національного університету ім. І.Франка (Львів)
Владислав Верстюк – доктор історичних наук, заввідділом Інституту історії НАН України (Київ)
Юрій Волощак – архітектор, козак (Львів)
Ігор Гирич – кандидат історичних наук, Інститут української археографії і джерелознавства НАН України (Київ)
Анджей Гіль – історик (Краків)
Оля Гнатюк – літературознавець, перекладач (Варшава)
Олена Гузар – завкафедрою філології Тернопільського університету (Тернопіль)
Олена Джеджора – в.о. віце-декана гуманітарного факультету Українського Католицького університету (Львів)
Орест Друль – заступник директора Інституту розвитку міста (Львів)
Володимир Єшкілєв – літератор, літературний критик (Станіслав)
Марія Зубрицька – проректор Львівського національного університету ім. І.Франка (Львів)
Георгій Касьянов – доктор історичних наук, Інститут історії НАН України (Київ)
Оксана Кісь – етнограф, молодша наукова співробітниця Інституту народознавства, співдиректорка ґендерного науково-дослідницького центру «Жінка і суспільство» (Львів)
Роман Кісь – філософ, етнолог (Львів)
Марія Кривенко – поетеса, літературознавець (Львів)
Сергій Леп’явко – професор Чернігівського університету (Чернігів)
Сергій Лях – кандидат історичних наук, професор Запорізького університету (Запоріжжя)
Зеновій Мазурик – заступник директора Львівської Галереї мистецтв, голова Асоціації музеїв Львова (Львів)
Ґжеґож Мотика – історик (Люблін)
Софія Онуфрів – менеджер програм НКЖ «Ї» (Львів)
Юрій Підлісний - викладач філософії Українського Католицького університету (Львів)
Олесь Пограничний – журналіст, секретар Польсько-Українського “Медіа-Товариства”(Львів)
Ірина Подоляк – начальник відділу міжнародних зв’язків Львівської міської ради (Львів)
Віталій Пономарьов – журналіст, Радіо Свобода (Київ)
Борис Потятиник – директор Інституту екології медіапростору (Львів)
Володимир Пришляк – доцент Волинського університету (Луцьк)
Юрій Прохазько – германіст, науковий співробітник львівського відділення Інституту літератури НАН України (Львів)
Євген Равський – маляр (Львів)
Василь Расевич – заступник директора Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів)
Олесь Старовойт – редактор відділу новин “Львівської газети” (Львів)
Галина Томків – менеджер програм НКЖ «Ї» (Львів)
Федір Турченко – професор Запорізького університету (Запоріжжя)
Андрій Шкраб'юк – письменник, перекладач, протопсалт Вірменського Катедрального Собору (Львів)
Наталія Яковенко - історик, професор НУ Києво-Могилянська Академія