Львів гумористичний: перехрестя культур

Семінар за участю Юрія Винничука, письменника-гумориста (Львів)

За підтримки Міжнародного Фонду "Відродження"

25 грудня 2003

Нема ката на вар'ята

Інна КОРНЕЛЮК

14 січня 2004 р.  http://postup.brama.com 

Інколи для цілковитого щастя бракує лише одного -- трохи божевілля. Такі божевільні не плутають своє безмежне щастя із втратою самоконтролю. І на відміну від вар'ята, дурнуватого, бзіка, здичавілого тощо львівський сьвірк належав саме до того особливого типу схибнутої людини, яка зі свого тихого божевілля зуміла витворити життєву позицію та своєрідну філософію.

Львів гумористичний на перехресті культур залишився ностальгійною леґендою в дослідженнях багатьох іменитих культурологів, філософів, політологів і простих людей, які знають про його, інакше кажучи, минуле, що не минає. Отож незалежний культурологічний журнал "Ї" нещодавно організував з участі письменника Юрія Винничука семінар "Львів гумористичний: перехрестя культур". Те, що почули присутні, було не зовсім схоже на нудну наукову доповідь хоча б тому, що йшлося про гумор. А про гумор говорити серйозно -- те ж, що їсти несмачену бульбу.

Тепер повернімося до львівських сьвірків -- справжньої окраси нашого старого міста, а також спробуємо згадати інших цікавих диваків, без яких львівська вулиця ніколи ще не виглядала такою веселою, бо зустріти тих не зовсім спокійних людей можна було в найбільш людних частинах міста -- біля кав'ярень, готелів та ресторанів, на Академічній, Гетьманських валах, біля головного залізничного двірця. Серед них були яскраві дотепники та жартівники, балакучі іпохондрики, обдаровані співаки, що бавили місто своїми баладами, примовками, жартами, які з часом поповнювали львівський фольклор. Називали їх "сьвірками". Сьвірк -- це суто львівський неологізм, а походження його пов'язують із поведінкою одного симулянта, який, бажаючи викрутитися від служби в австрійському війську, грав вар'ята і цвіркотів, як цвіркун: "Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!"

Хто б не писав у мемуарах про давній Львів, то мусів когось із них згадати. Польський письменник Юзеф Віттлін у книзі "Мій Львів" описав свої дитячі враження про сьвірків: "Львівська земля була винятково придатна для пророщення особливих саджанців, що ходили на двох ногах. Типи і типки, дивадла і бзіки забарвили нам дитинство мальовничим цирком, цирком задурно, який і бавив, і страшив". Коли ж хтось із них помирав, то далі продовжував жити в леґендах і піснях. Так, як і батяри. Батяр, або солодкий вар'ятунцьо, або макабунда і андрус -- це все одне і те ж. Може, від колишніх татарських бранців перейняли батяри нахил до волоцюжництва, хитрість і практичність -- від вірменських та грецьких купців, гонор -- від німецького міщанства, задерикуватість і саму назву свою -- від мадярів, фантазію -- від польської шляхти. А веселість, гумор, гультяйство, пісенність -- від українців".

Чи чули ви про славних львівських батярів Юлька Спухляка, Юзька Дикого, Сташка Сліпого, Юлька Чухрая, Юзька Мариновського? Якщо ні, то що ви тоді знаєте про Львів? Якось у 1913 році один такий жартівник публічно заявив, що має в дупі самого найяснішого і наймилостивішого цісаря Франца-Йосифа. У наш час такі сміливці здобували шанс стати депутатами Верховної Ради, а тоді батяра відразу забрали до фурдигарні, себто ув'язнили. На процесі суддя мав неабиякий клопіт. Адже для звинувачення батяра треба було повторити ті ж слова, які злетіли з вуст оскарженого. І суддя знайшов вихід. Оголошуючи вердикт, він ужив такого каламбуру: "За поширення фальшивих відомостей про місце перебування Його Цісарсько-Королівської Величності". Завдяки цьому кара не була надто суворою. Цілком можливо, що той батяр взагалі не орієнтувався, що за персона Франц-Йосиф.

У давніші часи була гарна традиція, так би мовити, міжнаціонального епістолярного жанру. Тодішні сатиричні львівські журнали висміювали москвофілів у дошкульних жартах, називаючи їх Макітрами, Скотинами, Лизуновичами тощо. Вигадане листування між ними стало на сторінках часописів популярною формою критики. Розпочав цю традицію "Щутек", через кілька років перейняло її "Рожеве Доміно", а за ним -- "Шмігус". Кусливі часописи за допомогою "обнародування" буцім приватної кореспонденції ілюстрували політику святоюрців, подвійність натури галицького попівства. Славнозвісний "Щутек" і такий собі "Шмігус" терпляче публікували "Письма до Холма", в яких панував фамільярний настрій, клімат інтимних звірянь і в'їдлива характеристика адресатів:

"Любезний Скотино! Напиши мені, чи можу я мати сподівання на місце біскупа у Станіславові. Надсилаю тобі мої папери: 1) свідоцтво від губернатора, що я ловив польських революціонерів; 2) свідоцтво від редактора "Слова", що я знаю всі 99 рускі язики і орфографію; 3) свідоцтво від торгівців горілкою, що в моїй окрузі не буде місця для тверезих. Посмаруй, отже, любезний Скотино, льокая Митрополити, нюхай файно в губернії і пиши мені ("Твій шваґер")".

Сьогодні ці листи -- тільки похмуре свідчення польсько-української незгоди. Колись же для галицького середовища були атакою та обороною, бо як можна було інакше реагувати на візиту до Росії у 1884 р. власника і редактора "Слова" Венедикта Площанського й отця Івана Наумовича, голови святоюрської партії, які виголошували натхненні імпровізи про братерство русинів та росіян і благали царя батюшку допомогти єдиновірним. З того захвату братами-москаликами народилося їхнє палке прагнення ідентифікації мовної, релігійної і культурної з росіянами. Вже 1915 року галичани відчули на своїй шкурі "братню" любов москаликів. Зайнявши Львів, "братчики" насамперед кинулися трощити заклади "Просвіти", НТШ, музеї, архіви та книгозбірні. Нищили все українське. Коли ж відступали, то "захопили заручників" з-поміж найвідоміших діячів. Та попри все в кожного дієздатного львівського вар'ята мізки завжди були ввімкнені, тож він, як і кожен порядний галичанин, усвідомлював, що перед писаним законом потрібно відповідати. Інша річ, у який спосіб, позаяк для тих диваків існували важливіші свої закони життя.

Нема ката на вар'ята: вар'ят сам собі кат.