Місто і графіті

Доповідач - Тарас Саєвич, графіті writer

26 червня 2003

Львівські райтери: “Графіті доречне на будь-якій площині”

Чи можна cпрямувати настінні написи в цивілізоване русло?

Львівська газета, 24 липня 2003 (№ 212)

МАЛО НЕ ЩОНОЧІ на стінах львівських кам’яниць з’являються написи та малюнки. Часом вони прикрашають нудні та сірі мури, а часом псують унікальні пам’ятки. Правоохоронці вважають графіті злочином, райтери – мистецтвом. Що це насправді?

Двох іспанців із Валенсії (віком 26 і 28 років) минулого тижня покарали за графіті на вагонах приміських електричок у Данії. Їх засудили на місяць ув’язнення, трирічну заборону в’їзду до Данії й оштрафували на понад 4000 доларів США. Їх піймали 28 червня, коли вони розмальовували вагони на вокзалі Тааструп біля Копенгагена.

Іспанці прибули до Данії на музичний фестиваль у Роскайлді. У суді вони пояснювали, що не змогли стриматися, коли побачили таку кількість не розмальованих вагонів. Це вже далеко не перший випадок такого суворого вироку для тих, хто малює графіті в Данії. Впродовж трьох останніх років таких процесів було кілька: над швейцарцями, норвежцями і датчанами. Щороку залізниця Данії витрачає мільйони крон на очищення потягів. У 2002 році зареєстровано 3700 випадків розмальовування потягів. А як справи з цим неоднозначним явищем у нас?

Свого часу, пригадую, дуже зраділа, коли, вкотре минаючи вулицю Конопницької, зауважила, що глуху бетонну стіну вздовж дитячого майданчика за якусь ніч-другу вкрили різноколірними написами-малюнками. Майданчик відразу повеселів, і подумалося, що ініціатива (зазвичай без дозволу і вночі) розмальовувати чи розписувати фарбою архітектурні площини (йдеться про паркани чи глухі стіни на кшталт згаданої) не є аж такою крамолою, хоча фахівці, зазвичай, одноголосно стверджують протилежне. Миролюбний настрій дещо вивітрився при пізнішій зустрічі зі своїм знайомим – аж ніяк не найбагатшою людиною у цьому місті, якому вночі невідомі фарбою понищили його новеньку машину (хоча це звучить банально, але він справді, мріючи про власне авто, кілька років збирав на нього гроші). Ставлення суттєво змінилося, коли в часі, як грибами після дощу, такими ось написами-малюнками – графіті – почали вкривати відремонтовані фасади старих кам’яниць.

Слово “графіті” походить від італійського graffito й означає “нашкрябаний”. Виданий у Москві минулого року словник сучасних термінів і понять стверджує, що графіті – це древні і середньовічні написи, головним чином побутового характеру, а також магічні і посвячувальні малюнки на стінах будинків, храмів, посудин тощо, а в сучасному вжитку – на стінах будинків та парканах, як правило, шляхом розпиленням аерозольної фарби. Зародившись у 70-х роках у Нью-Йорку на хвилі хіп-хоп культури, сучасне графіті поширилося планетою зі швидкістю поїздів підземки, які на початкахстали улюбленими об’єктами творчих експериментів початкуючих художників-графітистів. До слова, самі графітисти часто-густо воліють, аби їх не ототожнювали з художниками, а радше з “письменниками” чи “шрифтовиками”. Адже це письменство розвивається із так званих “тегів” – стилізованих автографів чи авторських логотипів – переважно простих за формою і, відповідно, за виконанням. І то вже інша річ, що часто-густо такі ось митці компенсують відчайдушністю та хвацькістю відсутність таланту і смаку. Графіті активно бореться за своє місце під сонцем.

“Круглий стіл” на тему “Місто і графіті”, зорганізований незалежним культурологічним часописом “Ї”, засвідчив, що потреба осягнути явище графіті та скерувати його у цивілізоване русло визріла і у Львові. Більше того, ця зустріч стала, напевно, чи не першою місцевою спробою дійти якогось порозуміння. На жаль, не особливо вдалою, оскільки переважна більшість заявлених у програмці людей від мистецтва та науки просто не з’явилась, а доповідач – один із перших у Львові графітірайтерів Тарас Саєвич – змушений був тільки те й робити, що постійно відбиватися від чергового звинувачення на адресу львівських графітистів. Багато в чому цілком слушних, оскільки між окремими графіті та вандалізмом знак рівності можна поставити дедалі частіше.

Очевидно, спроба такої розмови мала би відбутися значно раніше, оскільки написи-малюнки почали заполонювати Львів ще у другій половині 90-х (у 1998 році молодіжне об’єднання “Брама” провело перший у Львові графіті-фестиваль, потім серед підлітків виникла мода на це заняття), а нині, за словами доповідача, їх продукують на наших стінах близько шістдесяти графітистів. Але краще пізно, аніж ніколи: основи графіті та проблем, пов’язаних із ним, усе ж були проговорені і наштовхували на подальші пошуки шляхів виходу зі створеної ситуації.

Тарас Саєвич: “Графіті у нашому місті – явище доволі стихійне. Поволі місто й справді починає перетворюватися у негритянське гетто. І хоча справжнє графіті – те, яке зроблене фарбою на громадській чи приватній власності без дозволу, але не всі написи, зроблені аерозольною фарбою, варто вважати графіті. І потім проблема: купивши балончик із фарбою, люди починають малювати, намагаючись освоїти техніку, але анітрохи не замислюючись над іншими засадами графіті – його філософією, витворенням особистого стилю, вписуванням у загальний план міста”.

Чому вони це роблять? Для самовираження передовсім. Можливо, задля протесту, як де-інде, хоча пояснити, проти чого протестують, присутні графітисти, на жаль, не змогли. Їм дещо допомогла художник Олена Турянська. Але в її розповіді фігурували радше майбутні професійні митці, аніж райтери-самоуки. “Я бачила на власні очі, як на початку вулиці Снопківської у Львові будівельна фірма з дозволу офіційних служб в абсолютно жахливий колір вифарбувала фасад старого будинку. Тоді студенти Академії мистецтв, що розташована неподалік, взяли спрей і написали на фасаді будинку все, що вони про такий “ремонт” думають. За кілька днів будинок заґрунтували наново і пофарбували в нормальний колір”. Хоча таких випадків, зазвичай, значно менше, аніж вандалістичного поводження графітистів зі старим Львовом.

Отже, чому? Можна дати “правильну” відповідь, штамповано затаврувавши графітистів браком духовності та внутрішньої культури. А можна спробувати їх зрозуміти. Один із них скаже на “круглому столі”: “Ми вбиваємо будні роботою чи навчанням, і кожен день схожий на інший. Якось починаєш відчувати, що жити так більше не можна – хочеш вражень, гострих емоцій, а графіті спроможне дати й одне, й інше”. Зрештою, кожен має свої мотивації, але йдеться про інше. Колись хтось сказав: особиста свобода закінчується там, де починається громадська безпека. У нашому випадку, бажання окремими людьми гострих емоцій не має шкодити загальнолюдському відчуттю гармонії та краси. І тут роль особистості незаперечна – що вийде на перший план: чиєсь ego чи усвідомлення якихось вищих законів співіснування.

“Ви питаєте, чому б нам не взяти в роботу похмурі стіни заводів і фабрик десь на Промисловій чи Новому Львові? – молоді графітисти після завершення офіційного спілкування охоче діляться з “Газетою” своїми думками. – Може, й справді ті стіни стануть привабливішими. Але хто там наші роботи побачить? А малювати просто так – нецікаво, тому й підтягуємося ближче до центру”.

Наприкінці 80-х років мер Гельсінкі (Фінляндія), якого дратували мальовидла місцевих графітистів, запропонував городянам за винагороду доносити на таких творців, але не отримав підтримки – люди сприймали цю вуличну творчість швидше з гумором, аніж зі злістю. Однак уже в 90-х роках графітисти “дістали” всю громадськість – за справу активно взялася поліція, райтери потрапляли під суд і платили величезні штрафи за псування громадської і приватної власності.

Львів – не Гельсінкі. Та й шкода від ентузіазму львівських райтерів зробити якомога більше “тегів” виглядає мінімальною на тлі загального стану архітектури Львова. Однак не варто вважати це дрібницею.

І в цьому контексті по-особливому звучить заувага Тараса Саєвича: він, як виявилося, агресивно ставиться до того, що у створене ним графіті втручається інший графітірайтер: “Я докладаю всіх зусиль, аби знайти цього райтера і з ним розібратися. А хто хоче розібратися зі мною, хай мене перше зловить”. Водночас він заперечив сам себе, зауваживши, що його графіті буде доречним на будь-якій площині, навіть на полотні старого майстра, що прикрашало зал музею, де відбувалася ця розмова. Сумніваюся, що старий майстер – якби дожив – із цим погодився би...

Ярина Коваль

для газети
Сергій БАРАНОВ
адвокат, заступник керівника юридичної фірми “Партнер”

Що стосується графіті в історичній частині Львова, то є закон України про охорону культурної спадщини від 8 червня 2000 року, який встановлює порядок утримання і використання пам’яток. У ньому, зокрема, йдеться про те, що пам’ятку, її частини й елементи заборонено змінювати, замінювати, робити написи, позначки на ній, на її території та в її охоронній зоні без дозволу Кабінету Міністрів України або відповідного органу охорони культурної спадщини. За порушення вимог закону передбачені покарання: за статтею 43 – кримінальна відповідальність у разі, коли пошкодження призвело до істотних змін пам’ятки, за 46-ю – адміністративна. Коли ж ідеться про Львів загалом, то має існувати розпорядження місцевої влади чи відповідна ухвала про правила благоустрою на території міста. Якщо там зазначено, що не можна малювати по стінах, то, відповідно до статті 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення, “порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів, а також недодержання правил щодо забезпечення чистоти і порядку в містах та інших населених пунктах – тягнуть за собою попередження або накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподаткованих мінімумів доходів громадян”. Зазначимо також, що відбуття покарання не звільняє людину від обов’язку відшкодувати заподіяні збитки. Але наразі у Львові ще нікого не притягнули до відповідальності за графіті.

Нічні розмальовувачі стін відкрили обличчя

Галина МИЦЬ

Високий Замок 7.07.2003 №124(2556) http://www.wz.lviv.ua

У середовищі львівських графітірайтерів справжнім графіті вважають таке, що зроблене на громадській чи приватній власності без дозволу.

Що таке графіті – мистецтво чи звичайне хуліганство? Відповідь на це запитання шукали учасники семінару “Графіті і місто”, який організував часопис “Ї”. Для багатьох на цій зустрічі відкриттям було уже те, що хлопці й дівчата, які розмальовують львівські кам’яниці, образно кажучи, “відкрили” обличчя і запросто прийшли на зустріч з художниками, архітекторами, журналістами, аби розповісти про свої відчуття. Щоправда, ті, котрі виступали, прізвища називали не завжди. Львівський графітірайтер Тарас Саєвич – один з “основоположників” графіті у нашому місті - у своїй доповіді насамперед виніс вердикт львівським журналістам. Мовляв, люди, які пишуть про графіті і намагаються докопатися до суті, насправді нічого не тямлять у цьому жанрі мистецтва. І розповів, що, на його думку, варто знати про малюнки, зроблені на львівських кам’яницях.

Графітірайтери вважають, що період виникнення їхнього мистецтва сягає часів Стародавнього Єгипту, коли люди невідомими значками позначали на стінах повідомлення і в такий спосіб спілкувалися між собою.

Історія зародження графіті у нашому місті сягає 1998 року - тоді молодіжне об’єднання “Брама” провело перший у Львові графіті-фестиваль, про який, схоже, ніхто сьогодні особливо й не пам’ятає. Аналогічна акція була проведена наступного року на вулиці Конопницької у Львові. (оскільки Тарас не любить пов’язувати мистецькі речі з оцінюванням, він не вживає слова “конкурс”). Існує така думка, що справжнє графіті має бути зроблене на громадській чи приватній власності без дозволу власника машини чи будинку. Далі таке явище, як графіті, почало все більше з’являтися у нашому місті. З’являлися нові художники, які купували балончики з аерозоллю і радше вправлялися в техніці, аніж намагалися висловити якісь свої думки. Виникла та проблема, що старовинне місто почало потроху перетворюватися, як кажуть самі графітірайтери, у негритянське гетто.

Взагалі, можна було зрозуміти, треба бути тонким знавцем цього виду мистецтва, аби відрізнити справжнє графіті від несправжнього.

Бо таки не усе, що написано і намальовано аерозольною фарбою, може вважатися графіті. Погане слово, написане на будинку, - ні. Натомість, так звані каракання або мазюкання (зразки цих малюнків продемонстрували учасники семінару) – це графіті.

Клиноподібні каракання, кажуть графітірайтери, беруть початок наприкінці 60-х на початку 70-х: тоді хлопець на ім’я Чуліо, який походив з Греції, почав ставити на стінах написи типу “Тут був Вася” і таким чином започаткував графіті у Нью-Йорку.

Присутні на семінарі графітірайтери зізналися, що для них малювання на львівських кам’яницях – це свого роду спорт, пригода, екстрим. Тому що малюнки робляться уночі, при світлі ліхтарика, за лічені хвилини, до того ж художник переживає, що щомиті його може впіймати міліція. “Немає нічого особливого бути графітірайтером у кімнаті, де є багато таких як ти. Натомість, спробуйте бути графітірайтером уночі”. Чому молодь малює? Якщо коротко: хоче бути іншими, не як усі.

У світі львівського графіті існує свого роду боротьба за виживання. Графітірайтери намагаються зробити якомога більше написів і в такий спосіб “завоювати” місто. “Я кращий, ти – гірший. Ти зробив десять написів, я – двадцять”. Юні художники стверджують, що графіті, яке з’являється на будинках, автомобілях, поїздах, самою своєю появою бореться за існування. Словом, графітірайтер – це молодіжна філософія. Молодь стверджує, що іноді їхнє мистецтво допомагає оновити місто. Перевірено: якщо неестетично пофарбований будинок покрити написами, через якийсь час його обов’язково перебілять. Графітірайтери стверджують, що намагаються не розмальовувати старовинні львівські кам’яниці, які є архітектурними пам’ятками, у яких зодчі та архітектори уже втілити власне мистецтво. Але, схоже, розмальовані старі будинки вздовж вулиці Івана Франка – підтвердження того, що мистецтво графіті давно уже вийшло з-під контролю.