Ревізія однієї ревізії,
Або куди поділося гасло закарпатського сепаратизму?
Олександр Гаврош, Ужгород
Дискусія в журналі „Ї" про галицький сепаратизм і його перспективи
змусило ще раз глянути на рідне Закарпаття. Адже ідея автономії та закарпатської
окремішності була найрезонанснішою у нашому регіоні на початку 90-х. І
в той час, як на Галичині нині дедалі голосніше говорять про збереження
свого особливого статусу, на Закарпатті ці розмови вже затихають. Таким
чином, ці регіони за роки незалежності пройшли два протилежні за вектором
шляхи: якщо Львів рухався від соборності до власної окремішності, то Ужгород
– від автономії до загальноукраїнськості.
Якщо ще в 1991 році питання статусу Закарпаття та закарпатців було проблемним
та дискусійним, то за ці 12 років воно з п'янкого молодого вина вибродило
в оцет, пити який мало бажаючих. Натомість у Львові процес бродіння тільки
починається. Що ж сталося на Закарпатті?
ПЕРЕДУМОВИ
Ідея закарпатської окремішності має під собою доволі значні підстави.
Протягом віків закарпатські українці варилися у власному казані, витворюючи
якусь окрему субстанцію. З одного боку, вони сусідило з іншомовними та
іновірними народами (угорці, словаки, румуни, поляки), що стримувало їх
від розчинення. Шлюби з іновірцями не віталися. І навіть дотепер випадки
українсько-угорських шлюбів, особливо на селах, доволі рідкісні.
З другого боку, від решти українців їх відділяли природні бар'єри –карпатські
хребти, що значно утруднювали комунікацію, та державні кордони, які були
ще менш прохідними, ніж природні. Звідси подив Франка, який побувавши
на закарпатській Верховині і порівнявши її з галицькою, вразився величезній
різниці у їхньому суспільному розвитку. Угорсько-галицький, чехословацько-польський,
угорсько-польський кордони, які пролягали по одній і тій самій межі у
Карпатах, були прекрасним фільтром для Будапешта чи Праги, аби обмежити
вплив „шкідливих" галицьких ідей на супокійних закарпатців. Таким
чином витворювалося замкнене середовище. А замкнутість рано чи пізно породжує
специфічність.
З іншого боку, Закарпаття було відкрите для всеможливих впливів. Бо
не змінюючись в основі, закарпатці щось та переймали від кожного сусіда.
Прекрасним доказом цього є закарпатські діалекти, в яких знайдете слова
чи не з пів-Європи.
Найбільший західний вплив несли угорці та словаки, з якими закарпатці
жили у спільних державах століттями. Окрім того, угорці були панівним
етносом. Свідомо чи несвідомо закарпатці наслідували, копіювали усе панське,
а значить – мадярське. Словаки теж у порівнянні із закарпатськими українцями
почували себе соціальне краще і впевненіше.
Але таким же відчутним протягом століть був і галицький вплив. Власне
уся закарпатська Верховина, на думку дослідників, це галичани, які постійно
переселялися за Карпати, втікаючи від злиднів, переслідувань чи закону.
Звідси маємо одні й ті ж етнографічні групи гуцулів, бойків чи лемків,
які сусідять по обидва боки Карпат.
Потужним був й інтелектуальним вплив галичан – починаючи від спільної
віри, спочатку православної, а далі – греко-католицької, і закінчуючи
вже у XX столітті „просвітянським" та національним рухом. Досить
сказати, що більшість основних своїх праць Олександр Духнович надрукував
саме в Галичині, а двигуном закарпатської „Просвіти", яка відіграла
чи не основну роль у міжвоєнний період в українізації регіону, були українці
з тамтого боку Карпат.
Географічна і геополітична замкнутість (з одного боку Карпати, з інших
–кордони чотирьох держав) помножена на різноманітні впливи привели до
утворення специфічного регіону з властивою йому ментальністю та світосприйняттям.
(Це правда, не означає, що своєї специфіки не має Буковина, Галичина чи
Донбас). За 60 останніх років Закарпаття було вписане спочатку в УРСР,
а далі – в незалежну Україну, що поступово стирало різницю з іншими регіонами
й інтегрувало закарпатців у загальноукраїнський процес.
Хоча певні особливості залишаються – ментальні, мовні, історичні, національні
(угорська та румунська меншини) і навіть геополітичні ( сусідство з чотирма
країнами). Але чи достатньо цього, аби повернути історію у зворотному
напрямку?
ЧОМУ НЕМОЖЛИВА ЗАКАРПАТСЬКА НАЦІЯ?
Питання про закарпатську „націю" чи „народ" можливо сформульовано
занадто категорично, але саме такими термінами послуговувалися апологети
закарпатської окремішності. Отож якщо у 1991 році проблема автономії набула
найширшого резонансу і найбільшого успіху ( на референдумі за окрему самоврядну
територію проголосувало 78% виборців), то нині вона зійшла на такий маргінес,
що її серйозно не сприймає ніхто.
Чому так сталося? Випадково це чи закономірно? Відповідь ховається
у багатьох причинах.
НАЦІОНАЛЬНА ВИЗНАЧЕНІСТЬ
У своїй абсолютній більшості закарпатці не протиставляють себе решті
українцям. Це підтверджує перепис 2001 року, де в графі „національність"
не було переліку національностей і кожен писав, що забажав. Мільйон закарпатців
записалося українцями і лише 10 тисяч русинами. Тобто лише 1% із закарпатських
українців має вороже наставлення до українства. Приблизно таке ж співвідношення
підтверджують й інші соціологічні дослідження.
АБСОЛЮТНА МЕНШІСТЬ
Абсолютна меншість не здатна переломити ситуацію. Враховуючи, що вона
ще й розсіяна по всьому краї, вплив її зводиться до нуля. Якщо раніше
тема автономії чи сепаратизму не сходила зі сторінок провідних закарпатських
видань, то тепер це цікавить тільки „русинські рептильки" – малотиражні
і низькопрофесійні на рівні самвидаву газетки. Решта ж відмахуються від
цієї дискусії як чорт від ладану. Набридло!
КОНСЕРВАТИЗМ І ПАСИВНІСТЬ
Однією з головних характеристик закарпатської ментальності є надзвичайний
консерватизм. Закарпатця важко привчити до чогось нового, але якщо він
це вже перейме, то буде стояти на ньому, хоч кіл на голові теши. До тепер
на Закарпатті побутує „місцевий" час, а в деякий поселеннях існує
одночасно навіть кілька його варіантів. Яка в цьому логіка – збагнути
важко. Але така „традиція".
Так само важко три покоління закарпатців, виховані в українських школах,
переконати у тому, що з Україною вони не мають нічого спільного. Зрештою,
це підтверджують результати перепису.
Друга ментальна риса закарпатців, яка зберігає ситуацію статус-кво –
це політична пасивність. За всю тисячолітню історію чужоземного панування
закарпатці спромоглися тільки на один збройний опір – у 1939 році, захищаючи
Карпатську Україну. Та й то рухом опору керували галицькі старшини, а
серед січовиків, які брали участь у боях, майже половину складали галичани.
Закарпатець мислить категоріями свого ґаздівства, і суспільні інтереси
у нього далеко позаду інтересів свого городу. Його важко, а той немислимо
організувати на якийсь громадський чин.
ТОТАЛЬНА РОЗ'ЄДНАНІСТЬ
Хоча закарпатці за межами свого краю є чи не найдружнішими земляками
серед усіх українців, насправді вдома виглядає все інакше. Це не Галичина
і не Донбас. Життя в горах призвело до відокремлення кожного поселення,
внаслідок свої особливості має кожне село. Звідси бере початок славнозвісна
закарпатська традиція не любити сусіда. Причому ця сільська ментальність
перекинулася навіть на рівень еліт, які дружать або ворогують цілими районами.
Так, мукачівці недолюблюють ужгородців, гуцули – гайналів, а долиняни
– верховинців.
Окрім роз'єднаності географічної, додається ще й релігійна. Непримиренність
між православними і греко-католиками така велика, що їм важко запропонувати
якусь суспільну ідею, яка би їх об'єднала. Особливо це стосується кліру,
який тільки й чекає, аби їхні „браття во Христі" десь оступилися.
До цього додаються ще й національні протиріччя. Хоча прямих національних
конфліктів на Закарпатті нема, але й великої взаємної любові не спостерігається.
Панує радше толеранція: національні меншини живуть своїм культурним гетто
і не втручаються у життя закарпатських українців. Ті відповідають взаємністю.
Натомість великої довіри нема, оскільки всі пам'ятають історичний досвід
та , наприклад, ідею Міклоша Ковача утворити на Закарпатті окремий угорський
автономний округ. При новій хвилі сепаратизму це гасло знову стане мадярським
прапором, а значить викличе опір української більшості.
ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ
Протягом років незалежності закарпатський політикум дедалі більше інтегрується
в загальноукраїнський. Таким чином на Закарпатті утворилися дві потужні
сили, які між собою конкурують: „Наша Україна" та СДПУ(о). Обидві
вони зав'язані на Київ та україноцентричність з різних причин.
„Наша Україна", яка об'єднує довкола себе на Закарпатті потужний
політично-економічний клан, за своїм спрямуванням є націонал-демократичною
силою. Тож питання закарпатського сепаратизму відначально суперечить її
ідеології. Окрім того, місцеві лідери „Нашої України" завдяки постійним
контактам у Києві також виростають зі своїх локальних регіональних масштабів
і починають мислити загальнодержавними категоріями.
СДПУ(о) як партія, привнесена з Києва Медведчуком та Суркісом, піддається
найогульнішій критиці саме з боку найрадикальніших регіоналів. Це, ясна
річ, вороже налаштовує її до всілякого місцевого сепартизму та автономії.
До того ж, нині СДПУ(о) при владі і відповідає перед Києвом за настрої
місцевого населення.
Інші політичні сили представлені на Закарпатті доволі слабо, але і вони
не беруть на щит ідею закарпатської окремішності.
КАРИКАТУРНІСТЬ ЛІДЕРІВ
За всю свою недовгу історію „русинський" рух не мав жодного впливового
і авторитетного лідера. Всілякі Туряниці, Годьмаші, Фединишинці, Петровції,
отці Сидори настільки скомпрометували цю ідею, що жодна поважна людина
не хоче з нею асоціюватися. Взаємні претензії і невизнання один до одного,
публічне паплюження в пресі, неадекватна громадська поведінка, радикальність
і авантюризм призвели до того, що цей рух став синонімом клоунади.
Внаслідок за 12 років у ньому не з'явилося жодного нового імені, а головне
– молодь лишилася осторонь, що рано чи пізно прирікає будь-який політичний
рух на вимирання.
ЗАКРИТІСТЬ КОРДОНІВ
Нарешті вдарила по сепаратистах і геополітика. Адже саме із сусідніх
держав „русини" отримували постійну підпору. Натомість введення віз
обмежило контакти закарпатців із західним світом і навпаки – більше спрямувало
їх у бік Києва. Теза про те, що ми будемо в'єдно із Європою, яку експлуатували
сепаратисти, виявилися далекою від реальності.
Адже Прага і Братислава закривалися насамперед від закарпатських заробітчан,
які становлять більшість серед українців на тамтешньому чорному ринку.
Таким чином Європі ми виявилися непотрібними. Натомість закарпатці змушені
переорієнтовуватися знову на Схід – на Київ і Москву.
ЕКОНОМІЧНА МАЛОСПРОМОЖНІСТЬ
У всі часи Закарпаття було окраїною і найменш розвиненим регіоном у
складі тих держав, в яких перебувало. Чи це було Угорське королівство,
чи Австро-Угорщина, Чехо-Словаччина, УРСР чи Україна. Тенденція не змінювалася.
За індексом людського розвитку – тобто за кількістю зароблених грошей
на душу населення – Закарпаття посідає одне з останніх місць Україні.
Цей край ніколи не був самодостатнім. Його утримували завжди інші регіони.
Перенаселена аграрна область має тільки один товар в надлишку – робочі
руки, які нема де застосувати. Заробітчанство є неодмінною і головною
ознакою Закарпаття уже протягом двох століть.
Натомість Бог наділив Закарпаття чудовими рекреаційними можливостями.
На цьому можна заробляти, але не можна стати одним з економічних локомотивів
держави. Натомість історія показує, що політика робиться там, де є гроші.
Без фінансових вливань сепаратистські гасла залишаться гаслами. А грошових
мішків на рівні Ріната Ахметова у нас нема і бути не може.
Закарпаття не може вижити самостійно: без українських капіталів, без
українських туристів, без українського хліба, без українських будівництв
чи бурякових полів.
ЕПІЛОГ
Життя бере своє. І навіть міцно прив'язані до свого ґрунту закарпатці
змушені ставати мобільнішими і динамічнішими. їхня інтеграція в загальноукраїнське
життя відбувається на всіх рівнях – інформаційному, економічному, культурному,
службовому і, зрештою, родинному. Створення ще одного бар'єру на Сході
обмежить і без того куці можливості простого закарпатця, чиї діти вчаться
десь у Львові чи Києві, а родичі трудяться, починаючи від Вінниці і аж
до самого Харкова.
Політична реалізація специфіки Закарпаття можлива лише в тому випадку,
якщо вся Україна прийде до федерального устрою. Сам регіон вибороти щось
окремішнє для себе нездатний. Гасло „закарпатського сепаратизму"
виявилося жупелом, яким „сепаратисти" тепер лякають хіба що один
одного.
 Учасники
і дискутанти:
Бадалова Анна, газета “Ужгород”
Возняк Тарас, головний редактор журналу “Ї”, Львів
Галь Наталія, член “Культурного братства”, Ужгород
Ганусич Андрій, газета “Фест”, Ужгород
Єшкілєв Володимир, письменник, культуролог, Івано-Франківськ
Жукош Іван, газета “Експрес” , Ужгород
Зілчалова Наталія, Радіо “Свобода” , Ужгород
Ковач Павло, художник, Ужгород
Лавар О. УжДІІЕ, Ужгород
Левіт Констянтин, ТРК “М-Студіо”, Ужгород
Лівак Юрій, газета “Фест”, Ужгород
Лоя Власка, ГО Фундація “Регіональних ініціатив”, Ужгород
Магдиш Ірина, редактор журналу “Ї”, Львів
Наумова Інна, газета “Трибуна” , Ужгород
Олександр Гаврош, голова “Культурного братства”, Ужгород
Павлюх Іванна, ГО Фундація “Регіональних ініціатив”, Ужгород
Пащенко Віктор, Закарпатський інститут політичних досліджень, Ужгород
Пограничний Олесь, журналіст, Львів
Приймич Михайло, кандидат мистецтвознавства, Ужгород
Ребрин Іван, видавництво “Гражда” , Ужгород
Сирохман Михайло, Ужгородський коледж мистецтва, Ужгород
Сідей Світлана, ГО Фундація “Регіональних ініціатив”, Ужгород
Тімков М., газета “Фест”, Ужгород
Федака Сергій, Уж.НУ, Ужгород
Чучка Павло, письменник, Ужгород
Шевченко Юліанна, ГО Фундація “Регіональних ініціатив”, Ужгород
Шутко Маріанна, Гала, Люкс, Ніко - FM, Ужгород
|
незалежний
культурологічний часопис «Ї» 