Розширення ЕС: Польща, Україна

Семінар за участю Боґуміли Бердиховскої - журналістки, громадської діячки (Варшава, Польща)
За підтримки Міжнародного Фонду "Відродження"

28 листопада 2003

Шановні пані та панове,

після розмови з головним редактором я замислилась, чи можна ще щось цікавого сказати на тему, яку він мені запропонував: розширення Евросоюзу – Польща – Україна. Мені здається, що таких зустрічей, присвячених розширенню Евросоюзу та наслідкам цього розширення для Східної Европи, зокрема для України, відбулося вже дуже багато, отож існує велика ймовірність, що те, про що тут говоритиму, ви вже добре знаєте. Може, хіба лише деякі моменти із мого виступу зможуть вас зацікавити.

Насамперед, тут постає важливе питання: а чи взагалі Евросоюзу потрібна якась особлива політика стосовно до країн, які з ним сусідять? Ідеться про широке трактування сусідства: хоча ми, ясна річ, зосереджуємо свою увагу на Східній Европі, але Евросоюз так само має сусідів на півдні, які до його складу не входять і напевно не увійдуть, існує сусіда на півночі, досі не розв’язане балканське питання. Отож: чи потрібна Евросоюзу – і якщо так, то для чого? – спільна політика щодо сусідів?

Відповідей тут може бути кілька. На моє переконання, Европейському Союзові просто необхідно розробити таку політику, бо це у його інтересах – аби держави, які з ним сусідять, мали принаймні приязні з ним стосунки, а оптимально – щоб були активними учасниками, співпрацівниками Евросоюзу. Добре сусідство – це, насамперед, гарантована безпека, це одне із джерел потенційного економічного зростання, це стабільність регіону. Врешті, це чинник, завдяки якому Европейський Союз може реалізувати свої задекларовані амбіції. Ідеться про те, щоб зробити із Евросоюзу серйозного учасника міжнародної політики. Бо, по суті, після розвалу Совєтського Союзу світовим гегемоном стали Сполучені Штати, які, власне кажучи, до кінця й не знають, що із тим своїм лідерством діяти. У цій ситуації з’являються декларації з боку Евросоюзу, який хоче стати важливим учасником політичного життя, хоче перекувати свій економічний успіх на політичний капітал.

Та хоча питання вироблення політики щодо сусідів завжди актуальне, активні дискусії про те, що буде після розширення Евросоюзу у 2004 році, розгорнулися порівняно недавно – із року 2002. Першим кроком Европейського Союзу у цьому напрямі став висновок Европейської Ради щодо ініціативи нового сусідства. (Підкреслюю: Ради Европейського Союзу, а не Ради Европи, бо це дві різних інституції. Рада Европейського Союзу – це фактично найвищий виконавчий орган Европейського Союзу.) І це відбулося щойно восени 2002 року.

І тут варто звернути увагу ось на що. Ініціатива нового сусідства була скерована до сходу Европи, а конкретно – до України, Білорусі та Молдови. До уваги бралися тільки ці три держави. Не мушу вам нагадувати, що тут, в Україні, це питання дискутувалося. Зокрема його піднімав колишній міністр закордонних справ п. Борис Тарасюк. За кожної нагоди він наголошував, що ця ініціатива Україну не задовольняє, бо, по-перше, Україна має більші амбіції, по-друге, п. Тарасюк уважав за нівеляційне розміщення України на рівні Білорусі та Молдови.

Треба сказати, що ті критичні голоси, які прозвучали із приводу ініціативи нового сусідства (і то не тільки з українського боку), досі помітно не вплинули на мислення держав Европейського Союзу у цій царині.

Наступний важливий документ, що торкається питання сусідства, прийняла Европейська Комісія: «Ширша Европа і нові відносини зі східними та південними сусідами». Цей документ ставить проблему у зовсім иншому контексті.

Отож, порівняно з ініціативою нового сусідства, яка зосереджувалася на трьох державах, ця ідея ширшої Европи, окрім України, Білорусі та Молдови, взяла до уваги ще Росію, а також південь Середземномор’я. Амбіції вельми широкі, але їх наслідком стала менша конкретизація питання, а саме: як ця ширша Европа мала би виглядати?

Те, що відбувається далі, замість меншої конкретики у пропозиціях щодо сусідів, репрезентує натомість ширше, загальніше трактування сусідства. Зокрема, серед різних ідей, що вийшли від держав Евросоюзу, є план дій у північному напрямку, крім того, побіч сходу Европи, себто Росії, України, Білорусі та Молдови, побіч півдня Середземного моря, з’являються також західні Балкани як регіон, стосовно до якого об’єднана Европа хоче провадити якусь більш-менш єдину політику.

Проте, коли такий різний у цивілізаційному та культурному аспектах простір спробувати звести до спільного знаменника, то, ясна річ, проблематичним видається сам підхід. Якщо коротко - то чи можна мати спільну концепцію стосовно до Сирії і до Росії? Чи можна мати спільну концепцію щодо Балкан і щодо України? Дотеперішній досвід доводить, що ні – ті концепції, які держави чи інституції Евросоюзу досі представляли, неповні і потребують подальшого уточнення, доопрацювання, доповнення. Та насамперед необхідно розв’язати принципові питання.

Пункт перший: чи справді Европейський Союз здатен випрацювати концепцію сусідства? Чи Европейський Союз має таке політичне та економічне підґрунтя? Врешті, чи має він таку волю?

Пункт другий: чи Евросоюз буде трактувати схід і північ Европи як один регіон й оперуватиме щодо нього когерентною регіональною політикою, чи повернеться до колишньої ідеї – про необхідність випрацювати політику щодо окремих держав Східної Европи?

Коли говорити про регіональну політику щодо держав Східної Европи, то ця концепція має певні переваги, хоч би ту, що не вимагає вникання у внутрішні відмінності цих країн. Але, з иншого боку, вона також має суттєві вади. Найсерйознішою є та, що до одної торби вкидаються держави, які перебувають у різних політичних та економічних ситуаціях. А коли так, то спрацьовує спокуса прирівняти усіх до тих гірших, до найнижчого рівня розвитку.

Ця концепція, ясна річ, приносить мало користи Україні, тому що, попри її внутрішні проблеми з демократією, з ринковою економікою, з корупцією і подібними речами – не підлягає жодному сумніву, що Україна таки перебуває на иншому щаблі розвитку, аніж Білорусь і Росія. Молдова тут відіграє другорядну роль - не в тому сенсі, що нею можна злегковажити, а в тому, що це надто мала країна, аби зіграти якусь помітну роль навіть у регіональній політиці. Росія – це країна, що постійно бореться зі своєю колоніяльною спадщиною і яка, поза сумнівами, має амбіції, зокрема під проводом Путіна, повернути собі винятковий статус у міжнародній політиці. Зрештою, багато вказує на те, що ця мета успішно досягається.

Які, на мою думку, козирі України, які би обґрунтовували й заохочували творення щодо неї особливої стратегії Европейського Союзу? По-перше, добре відомо, що в Україні певна частина політичних еліт систематично декларує проевропейський курс України. Важливо теж, що тим деклараціям відповідають певні кроки української влади. Правда, не менш часто повторюється теза про стратегічне партнерство з Росією чи з Узбекистаном, але нас цікавить передусім ось що: попри те, що влада в Україні така, яка є, европейське питання увесь час повертається, а восени 2002 року це знайшло своє відображення у програмі інтеграції України з Европейським Союзом. Що справді робиться і що якраз цінять у колі фахівців - це, зокрема, пристосування принаймні частини українського законодавства до европейських норм.

У 2003 році також піднімалося питання Світової Організації Торгівлі, що викликало немалі дискусії і певні парламентарні кроки. Усі ці дії є позитивними для проевропейських аспірацій України, бо більшість стандартів, що їх ставить СОТ, збігаються з вимогами Евросоюзу. Безсумнівно, позитивними є дії України щодо принаймні часткового унезалежнення від сировинних поставок із Росії. Згадаю тут ще раз нафтогін «Одеса-Броди», бо нещодавно у Брюсселі було підписано тристоронню угоду між Україною, Польщею та Евросоюзом. Це документ радше політичний, ніж економічний, але - зрештою, про це говорили представники Евросоюзу, - він може схилити до участи у цьому проєкті приватних інвесторів.

Ясна річ, що вигідно відрізняє Україну від Білорусі і Росії - це рівень внутрішньополітичних змін. Так, демократичні інституції і в Україні не є ще досить міцні, аби не піддаватися негативному натискові з боку олігархічних кіл і влади, але, так чи инак, це не можна порівняти з відверто авторитарним режимом Лукашенка чи з подібним авторитарним режимом Путіна. Щодо економічних змін, то можна дискутувати, хто є в ліпшій ситуації – Росія чи Україна, але певні зміни в українській економіці також відбулися.

Проте наступний елемент таки більше присутній в Україні – і дай Боже, щоб він міцнів і розширювався. Його майже немає у Білорусі, принаймні у публічному розумінні, і щораз менше зостається у Росії, хоча теж ніколи не було достатньо. Це громадська активність, або те, що називають громадянським суспільством. Тут, у випадку України, цей елемент таки помітний. І ще, звісно, питання медіа, головно преси, яка певною мірою ще борониться перед цілковитою васалізацією. Певно, добре це знаєте на львівському прикладі, як редакції мусять обстоювати свою незалежну позицію.

Які є слабкі місця, коли говоримо про інтеграційні шанси України? Основна проблема, як на мене, ось у чому: чи справді Україна хоче серйозно мислити про інтеграцію до Европейського Союзу? Бо те, що певна частина еліти так мислить – це одна річ. Але чи домінантні політичні сили хочуть тієї інтеграції? Чи вони, ці сили, проевропейські? Тут я маю серйозні сумніви.

Ці домінантні сили української політики, маю враження, зробили з Европи і з Европейського Союзу таку собі фішку, яка гарно виглядає, але яку ніхто серйозно не трактує. Наступна моя теза може видатись суперечною із тим, що говорилося досі: здається мені, що в Україні значно легше здобути загальну політичну згоду на задоволення трансатлантичних (чи натовських) аспірацій, ніж на кроки в европейському напрямку.

Чому я так вважаю? Більшість сегментів української політики, хоч керуються різними мотивами, на загал бачить певну вигоду від членства у північноатлантичному пакті. У випадку сегменту, який тут в Україні окреслюється як народно-демократичний, це частково поєднується із проевропейською опцією. Натомість коли говоримо про середовища, які у цьому моменті володіють реальною владою в Україні, належність до НАТО для них – це не так інструмент безпеки, як елемент торгу у російській політиці.

Попри різні аналізи та прогнози, для мене не підлягає жодному сумніву, що в Україні немає того, що розуміють під визначенням «партія зради», тобто немає жодного середовища, яке б серйозно хотіло політичного союзу з Росією. Це, однак, не значить, що немає середовищ, які б у кооперації з Росією не бачили інтересу для себе. Але вони, зрозуміло, не хочуть виступати перед Росією у ролі прохачів, бо це надто поганий вихідний пункт. І тут належність до НАТО суттєво зміцнює їх позиції, а водночас – і це надзвичайно важливо – нічим не загрожує їх позиції в Україні.

Натомість опція проевропейська – це щось, що в'яжеться не зі змінами на рівні міжнародної політики, не зі змінами на рівні політики безпеки. Тут не йдеться про те, чи Україна вишле миротворчі сили до Іраку, хоча, у стосунку до пронатівських аспірацій, рішення про вислання українського контингенту до Іраку було одним із найважливіших. Зрештою, це рішення посприяло подоланню фактичної міжнародної ізоляції, у якій Україна перебувала іще рік тому. Якби ми з вами зустрілися тоді, то напевно говорили б головно про «Кольчуги» і про подібні речі, а не про активну кооперацію між НАТО та Україною.

Та коли йдеться про проевропейську опцію, то серйозне її потрактування передбачає глибокі внутрішні зміни. І тут я не бачу охочих - у кожнім разі, достатнього їх числа - в українському світі політики! Не бачу тих, які би на такі зміни погоджувалися і які виявили б готовість заризикувати своїм політичним становищем задля їх здійснення! І вже напевно у реалізації цієї опції зовсім не зацікавлена теперішня влада. Це все одно, що вимагати, аби хтось сам заклав собі петлю на шию. Охочих немає. А виконання умов Европейського Союзу, що стосуються економіки, прозорости публічного життя, функціонування демократичних інституцій – це позбавлення теперішніх “володарів” України їх власности.

Проте, попри всі слабкості України, це елементи другорядні. Бо певні проблеми Україна може і повинна розв'язати з допомогою Евросоюзу. Одна з таких проблем - принаймні, про неї найчастіше згадують, бо у світлі недавніх подій вона набула особливої актуальности, - це проблема українських кордонів: їх демаркація, делімітація і, врешті, ущільнення. Зараз більш-менш ущільненим є лише західний кордон.

Ущільнення кордонів на Заході, та й у Польщі, часто трактується як необхідна умова будь-якого зближення, будь-якої інтеґрації чи кооперації Европейського Союзу з Україною. Але це аргумент певною мірою позірний. Звісно, виконання цієї умови значно полегшує функціонування східного кордону Евросоюзу, яким невдовзі стане кордон польсько-український. Коли будуть добре забезпечені східні і південні кордони України, то якась кількість патологічних явищ уже не досягатиме кордону польсько-українського. Але, як уже говорилося, це аргумент дещо позірний, бо найважливіша тут побудова східного кордону Европейського Союзу, себто кордону польсько-українського. Якщо він буде добре обладнаний і добре охоронятиметься, то навіть і без тих загород на східних українських кордонах Евросоюз дасть собі раду.

Однак те, що сталося нещодавно в українсько-російських стосунках, становить серйозний аргумент за делімітацію, демаркацію і побудову кордонів. Якби усе це було зроблено, то не виникло б конфлікту щодо Тузли. Коли я дивилася публіцистичну програму на одному з українських каналів, то там ведуча поставила питання, чи міжнародна спільнота може якось допомогти Україні у справі Тузли. Один із диспутантів відповів: “Ну, насамперед нам би ще треба було довести, що ця Тузла наша”. Про це і йдеться. За тринадцять років цього не було зроблено і зараз приносить для України погані плоди.

Приклад Тузли, на моє переконання, повинен дати поживу для роздумів українським політикам та українським елітам. Бо упродовж останніх років, на кожній зустрічі – чи то польсько-українській, чи то західно-польсько-українській, коли поставало питання кордонів, мені не раз доводилося спостерігати певне невдоволення українських учасників: мовляв, знову про кордони, знову чіпляються, неначе б це найважливіше. Отож, на мою думку, Тузла доводить, що це справді дуже важливо, і то не тому, що Европа цього вимагає, не тому, що цього би хотіла Польща, а тому, що в цьому полягає елементарний інтерес самої України. Це найчастіше наголошуваний аспект. І тут Евросоюз може надати допомогу, бо так само у його інтересах добре функціонування південних та східних кордонів України.

Треба ще додати, бо у Польщі не всі добре усвідомлюють, що з цієї трійки (якщо оминути Росію) – Білорусі, України і Молдови – тільки Україна, принаймні декларативно, проголошує, що бажає делімітувати всі свої кордони – незалежно від того, з ким сусідує. У випадку Білорусі, як добре знаєте, діє спільний митний простір – переліт, скажімо, із Москви до Мінська не пов'язаний із жодним паспортним контролем, із жодними запрошеннями. Лише Україна проголошує щось подібне.

Уже навіть прозвучали такого типу декларації, що на облаштування українських кордонів Европейський Союз готовий надати відповідну фінансову підтримку. Так само було надано допомогу усім середньоевропейським державам, які мають увійти до його складу. Усім їм Евросоюз виділяв великі гроші, головно у системі FAR.

Проте, гадаю, значно важливіша й корисніша для України не так безпосередня фінансова допомога, як створення сприятливих умов для закордонної торгівлі, тому що диспропорція у торговому балансі між Евросоюзом та Україною просто драматична. Український експорт до країн Евросоюзу – це менше ніж пів процента його закордонної торгівлі. У той самий час участь країн Евросоюзу у торгівлі України становить 22 відсотки. Розрив просто неймовірний. Але він може мати, принаймні теоретично, ось який позитивний вислід: Україна не є країною, що здатна серйозно загрожувати інтересам великих союзних держав. Тобто коли б зайшла про це якась мова, то можна було б відносно малою ціною здобути від Европейського Союзу певні концесії – власне тому, що український експорт до країн Евросоюзу вельми невеликий. Скажімо, Польща вже має певні проблеми. Ще перед формальним вступом, з'явилися концепції щодо обмеження певних видів польського експорту до країн Евросоюзу. Насамперед це стосувалося сільськогосподарського виробництва, зокрема молочних продуктів та вудженини. Саме з огляду на те, що польський експорт у певних галузях є значним, з'явилися спроби обмежити його адміністративним способом.

І  насамкінець: що у ситуації, у якій перебувають зараз Евросоюз та Україна, може і чого б хотіла Польща?

По-перше, у польському політичному світі нічого не змінилося, якщо йдеться про підтримку України. Це дуже важливо. Не послабили цю підтримку і події, пов'язані з волинською драмою, за якими у Польщі досить уважно спостерігали і які викликали різні контроверсії. Отож, волинський момент жодною мірою не вплинув на позицію Польщі щодо України і її европейських аспірацій.

По-друге, з'явилися певні декларації і дії, скеровані на зменшення невигод, пов'язаних зі вступом Польщі до Европейського Союзу. (При цій нагоді найчастіше згадують візи, бо це, зрозуміло, найбільш відчутний і найбільш дошкульний елемент дійсности для українських громадян, але існують багато не менш серйозних речей, від митних тарифів до можливостей інвестицій, кооперації і т. п.)

По-третє, і це здається мені надзвичайно важливим і цікавим, на початку минулого року Польща запропонувала державам Евросоюзу свою концепцію кооперації зі східними сусідами. Цей документ, під назвою “Pro memoria у справі східноевропейської політики”, систематизував низку пунктів, від питання віз до різних стипендіальних програм, які реалізує Польща і до яких заохочує країни Европейського Союзу. І багато вказує на те, що принаймні частина тих ідей, які подала Польща, знайшла зацікавлення з боку окремих союзних держав. Розглядаються, зокрема, можливості співпраці на рівні недержавних організацій.

Залишається, проте, питання: чи польська позиція щодо підтримки українських змін не ослабне, коли Польща стане формальним членом Европейського Союзу? Чи не збудеться те, що передбачають різні чорні сценарії: що Польща повернеться плечима до своїх східних сусідів?

Я маю переконання, що такого не станеться. Аргументом тут є активна громадська думка. Зокрема, останніми тижнями у Польщі у чергове з'явилася хвиля дискусій, низка статей у пресі, що порушують питання польської східної політики. Ця хвиля розпочалася 1 жовтня 2003 року, себто із дня запровадження віз. Це був такий каталізатор, завдяки якому питання східної політики посіло місце у польських публічних дебатах. Недавно у них узяв участь Ян Новак-Єзьораньскі, особа, яка має у Польщі великий авторитет.

Отож найефективнішою запорукою активности польської східної політики є польська громадська думка, а ця громадська думка підтримує активну східну політику.

Переклала Наталка Римська