Капітула Журналу "Ї" нагороджує орденом „За інтелектуальну
відвагу” Вельмишановного Мирослава Мариновича за несхибність інтелектуальної
та духовної постави, за чесність життєвої дороги, за гідний взірець високого
духу і чину для молоді.
Промова
на “врученні мені двох п’ятірок”
Львів, Королівські палати Історичного музею, 4 січня 2004 року
Дорогі друзі!
Щиро дякую всім, хто зробив мені сьогодні цей подарунок. Це для мене
справді свято, і я щасливий, що зустрічаю його у гроні таких прекрасних
друзів.
І все ж дозвольте напочатку зайнятися улюбленою справою: зняти гріхи
з себе і перекласти на іншого. По-перше, я хотів було написати щось коротеньке,
дуже символічне, щоб не зануджувати вас читанням довгих рефератів. По-друге,
повірте, я щиро намагався написати щось легке, жартівливе, якраз принагідне
до нашого різдвяно-новорічного часу. Але даруйте: і тут не вийшло. Підказка
щодо Urbi et Orbi виявилася даремною, бо спроби зажартувати собі
з цього приводу негайно перетворювали мене на такого собі Квасьнєвського
у його флірті з Папою, тільки ще більш незґрабного. Перебрав я також усі
можливі літературні жанри, включно з імовірними пророцтвами від Vostrumamicus’а
(Вашого Друга), проте й тут порівняння з улюбленцем Нашої Дами
було не на мою користь. Отож я врешті заспокоївся, сказавши собі: “Нема
ради: мусите прийняти мене таким, яким я є, – хоча б тому, що ви – мої
друзі. До того ж зважте на мій поважний вік, адже я народився у першій
половині минулого століття, і хай це часове окреслення і буде сьогодні
головним моїм жартом”.
Якщо вже говорити про доконаний факт мого народження, який днесь обходимо,
то з усього видно, що в дитинстві над моєю колискою стояли три феї. Одна
закляла мене китайським прокльоном: “Щоб тобі жити на зламі епох!” Друга
благословила антиномічним закляттям: “Щоб тобі весь вік поєднувати непоєднувані
сутності!” Третя чисто по-галицьки утішилась: “Слава Богу, що Богу дякувати,
бо якби так не дай Боже, то най Бог боронить!” І що головне: я усім трьом
рівною мірою вдячний.
Життя на зламі епох означає, що доля зробила мене свідком, як омеґа
однієї епохи гуркітливо переходить в альфу епохи наступної. В принципі,
це видовище не на слабкі нерви. Сказано ж бо: “Живі заздритимуть мертвим”.
Проте близьке сусідство вже віджилої омеґи й немовлятка-альфи передбачає
безпосередню присутність Того, Хто є “альфа й омеґа, початок і кінець”
(Об 22:13). Знаків Його присутності було в моєму житті так багато, що
я завжди благословляв оте китайське прокляття, приймаючи його навіть у
тому випадку, якщо воно передбачало гавкіт вівчарок, колючий дріт та українську
вимову Татуська.
Завдання поєднувати непоєднувані сутності я також не сприймаю як приреченість.
Одне закляття йде в парі з іншим, бо там, куди прийде Альфа й Омеґа, біблійні
вовк та вівця пастимуться разом (пор. Іс 65,25). Як казав Карл Ясперс:
“Блага вість полягає в тому, що немає більше протилежностей”. Отож поєднувати
непоєднувані сутності означає “готувати дорогу й рівняти стежки” (Іс
40,3) для Того, хто врятує нас від роздвоєності.
І нарешті, я вдячний моїй феї-краянці за оте
незнищенне українське вміння побачити підставу для гумору навіть у тих
ситуаціях, в яких тобі зовсім кепсько. Мені тепер самому дивно, що в таборі
ми, серед іншого, сміялися й жартували, по-дитячому борюкалися або просто
дуріли. Іншими словами, ми жили нормальним життям – навіть у чомусь нормальнішим
за життя у “великій зоні”.
Втім, схоже, що вислів “велика зона” стосується не тільки минулого.
Розвіялись з вітром іберменші, втратили свою леґітимацію гомосовєтікуси,
але продовжує діяти підслухане Бруно Шульцом: “Ми хочемо створити людину
вдруге, на образ і подобу манекена”. Ось чому, здається, усе людство сьогодні
робить лише ті рухи, які передбачені невибагливими шарнірами, – і нема
різниці, хто ті шарніри конструював: фахівці з соціальної мімікрії, експерти
індустрії розваг чи шефи президентських адміністрацій.
Торжество зла видається сьогодні безсумнівним. Ми нарешті повірили,
що Христос – наш Спаситель, і тому заповзялися допомогти Йому, створивши
світ, який вочевидь треба спасати. Здається, ніколи ще люди не були настільки
переконані, що Князем цього світу є Князь Темряви, як сьогодні. Зло маскується
під добро щораз цинічніше, глузує з людини щораз відвертіше. Часом здається,
що увесь світ покинув гратися у шляхетність (якщо вона не приносить негайної
користі, звичайно) і заповзявся відверто змагатися в егоїзмі. Дотеперішні
полюси добра змиршавіли, ніби ті портрети Доріана Ґрея, а на полюсі зла
товпляться численні претенденти, горді свого успішного – бо цинічного!
– прагматизму.
Так, у нинішньому світі дорогу до пекла встеляють не добрі наміри –
хто б це нині витрачав час і ресурси на такі дурниці! – а так званий тверезий
прагматизм. Це він став божищем нашого часу, біля литого жертівника якого
ми, розбивши скрижалі спасенного ідеалізму, хвацько витанцьовуємо гопака.
Не хочемо більше брести до утопічного “Краю пшениці, й ячменю, і винограду,
і фіґи, і гранату, до Краю оливкового дерева та меду” (Втор 8:8). Все
це ідеалістичні казочки, які тільки відвертають увагу від реальних можливостей
успіху. Так твориться тверезо-прагматичний пекельний світ, порятувати
який може лише позірне безумство ідеалістичної віри.
Ясна річ, я не хочу тим самим уневажнити заслуги людей практичної дії.
Радше навпаки: я схиляю голову перед вами, хто своїми конкретними діями
відвойовує у зла шматки його потенційної території. Ваш прагматизм опертий
на цінності – і цим ви вочевидь рятуєте честь черговий раз занапащеної
України. Мені йдеться про прагматизм, що буяє безправ’ям і є алгоритмом
цинічного зневажання святинь.
Криза в Україні стрімко втрачає свою політичну, правову чи економічну
природу й набуває виразно морального характеру. В якомусь сенсі це полегшує
справу, бо вирішального значення набуває не політичний професіоналізм
чи економічні ресурси, а моральний вибір людини. А це – безпосередня сфера
дії Святого Духа. І хоч влада виставила нас, ніби оголених манекенів,
на посміховисько світу, я в жодному разі не помінявся б місцем, скажімо,
із росіянами. Вигравши цей раунд, вони таки програють усю гру. Бо цінностями
їхніми є сьогодні цинізм, зранена гординя й жадоба помсти, а сказано ж:
“Де скарб твій – там буде і серце твоє!” (Мт 6:21). І погодьтеся, що це
таки дуже далеко від солженіцинського: “Жить не по лжи”.
Асоціації з “великою зоною” викликані не тільки блатною “фєнєю”, що
відлунює сьогодні в найвищих адміністративних коридорах. Нинішній час
ілюструє хрестоматійну логіку кримінального злочинця. По-перше, страх
перед покаранням затягує його у стрімку спіраль нових злочинів. Це відома
аксіома детективного жанру. Згаданий процес не може стабілізуватися –
він може лише наростати, а потім раптово обірватися. Оте дивне прискорення,
якого набули кримінальні процеси в політичному житті України, якраз і
сигналізують про те, що розв’язка вже близько.
По-друге, тривала безкарність злочинів і торжествуюча переможність злочинця
сповнює його гординею всесильності. Дії політичних опонентів вражають
його своєю кволістю, кожна нова перемога над ними дається легше і важить
більше, бо сіє серед опозиції зневіру у спроможність перемогти. Серце
нашого антигероя сповнюється розкошами усвідомлення власної геніальності.
І саме в цей момент, як правило, стається те, що до того часу було немислиме:
злочинець втрачає обачність і робить вирішальну помилку, яка й створює
“ефект доміно”. Звичайно: тим, хто стає жертвою цієї помилки, доводиться
нелегко. Проте горе тому, через кого ота помилка входить у світ! “Ліпше
було б тому чоловікові не народитись!” (Мт 26:24).
Є в цій медалі, однак, і друга сторона. Відомо вже давно: логіка “жертва-хижак”
є надто спрощеною, щоб бути адекватною до реальності. Народ співвідповідальний
за дії свого керівництва – і, очевидно, Господь “прокручує” перед нами
прискорену плівку нашого недавнього минулого саме для того, щоб ми засвоїли
цей урок. Що дивно: хоч які експерименти чинили в історії над генофондом
українців, етнотип малороса залишається стійким і не міняється залежно
від того, в якому образі він постає – хитруватих козацьких старшин, що
завжди готові зрадити свого гетьмана; вірнопідданих прапорщиків і старшин,
гордих своєї місії роздавати чоботи та онучі, чи членів Конституційного
Суду, що ніби й крекчуть під своїми оселедистими перуками, але спину таки
гнуть. Ніякими тоталітаризмами (і ніякими політичними відлигами!) не витравити
в українця віру в те, що від злої напасти він може відкупитися
або сховатися – у своєму вишневому садочку, у своїй безпечній “хаті
скраю”. В найгіршому випадку, хоч дітей випхне в еміграцію – хай будуть
щасливіші за нього. І щоразу ці його надії в’януть безплідно.
Минають епохи, а скіфи-орачі незмінно хочуть іти за плугом і сіяти зерно
у святу землю. Дарма що Змій не менш незмінно той хліб відбирає і найбільших
красунь безчестить…
Чи є в оцій сумовитій картині бодай якась шпаринка для оптимізму? Так,
є, хоч це і буде оптимізм по-українськи. Отож обнадійлива шпаринка полягає
у висновку, що для безкарної влади немає недосяжної “хатки скраю”. Рано
чи пізно малороса таки дістануть – у прямому й жаргонному розумінні
цього слова. І тоді виявиться, що його хатка стоїть насправді в самому
епіцентрі вселенського бойовища. І зроблений ним моральний вибір якраз
і є вибором вирішальним. Так запалюється єдино можлива солідарність, на
яку спроможний українець, – солідарність бунту. Відомо ж бо, “гуртом і
батька добре бить”.
Що ж, по-людськи я хотів би, щоб усе було інакше. Однак це мій народ,
і я сам є маленьким його зліпком. Є народи-номади, що блукають нестримно
дорогами світу. Є народи-світила, що осявають світ стабільним своїм сяйвом.
І є народи-пульсари, які то западають у “чорну діру” сороміцької підлеглості,
то спалахують надновою зіркою, що на коротку історичну мить затьмарює
всі світила довкола. Якщо це наш фатум, я готовий його нести. Якщо це
Божий вирок, я готовий йому підкоритися. Однак при цьому я не можу позбутися
відчуття, що це одночасно й Божий дар, який я не вмію ще оцінити.
Бути Касандрою означає не тільки тривожитись, коли всі довкола радіють.
Бо ж у нашому антисвіті все навпаки: серед загальної облуди бароном Мюнхаузеном
можна стати лише кажучи правду; пророкувати Касандрою – це віщувати надію,
коли душа людська квилить, а дух занепадає. Тому я дозволю собі в ці різдвяні
дні трохи “покасандрити”. Мине короткий час, і те, що є таким нездоланним
сьогодні, западеться і навіть викликатиме співчуття у своїй жалюгідності.
Саме такими очима ми дивимося сьогодні на недорікуваті виступи Леоніда
Ілліча чи на гасла типу “Народ і партія єдині”. Нам важливо не довірити
оцій жалюгідності скарби своєї душі, бо, знову ж таки, “де скарб твій
– там буде і серце твоє!”
Втім, треба відзначити, що мій оптимізм філософський, тобто малочутливий
до часових термінів і людських жертв. А цього разу в Україні не обійдеться
без великої жертви. Бо надто вже багато в країні сліпих і байдужих манекенів,
вдячних навіть за мізерну шарнірну свободу. Освітити цю драму може лише
жертва. Але і тут є шпаринка для надії. Після грузинських подій влада,
схоже, глухо забарикадувала всі ворота і всі дороги, що ведуть до революції,
і перші весняні протести це, боюсь, проілюструють. Проте коли ситуація
з політичної перетворюється на моральну, вступають в дію інші закономірності.
Бо тоді до перемоги ведуть тісні ворота й вузькі дороги (пор. Мт 7:14
) – саме ті ворота, які влада не забарикадувала, оскільки вони були надто
тісними, а тому кумедними й не вартими уваги. Проте так уже повелося в
цьому світі, що ці ворота відчиняються лише жертвою. Місце й час цієї
жертви, а також її вид спрогнозувати не можна – це Таїна, підвладна лише
Богові. Нам залишається лише пам’ятати, що в українській історії солідарність
бунту в іншому ракурсі можна назвати солідарністю жертовності – і на цю
солідарність нам треба буде здобутися. Іншими словами, нам залишається
лише чувати, не засинаючи, коли хтось поруч тихо молиться: "Авва-Отче,
…пронеси цю чашу повз мене! Але хай буде не те, що я хочу, а те, що Ти"
(Мр 14:36).
Якось сталося так, що всі можливі гасла, з якими я хотів би звернутись
до вас на завершення, уже розібрали. Достатньо згадати бодай те “Не бійтесь!”,
яким розпочав свій славний понтифікат Іван Павло ІІ. Проте, як мені вже
доводилося одного разу відзначити, серед усіх можливих видів плаґіату
є один, за який ніколи не карають, а до якого, навпаки, заохочують. Це
– плаґіат у Бога, адже Він, Бог, – єдиний Автор, Який не боїться привласнення
Його думки і ніколи не назве це нахабним. Мало того, це той унікальний
Автор, Який прагне тотального й глибинного плаґіату Його Книги з боку
усього Свого творіння. Тому я й озвучу три думки, які в ці дні особливо
потужно резонують у моїй душі:
“Коли несправедливі ростуть, як трава, і цвітуть всі злочинці, то на
те, щоб навіки були вони знищені” (Псалом 92)
“У людей це неможливо, Богові – все можливо” (Мт 19:26)
“Маловіре, чого усумнився?” (Мт 14:31).
Дорогий Мирославе!
Дорогі друзі!
Дорогі Мамо і Надійко!
Непросту ролю придумала мені Капітула, доручивши виголосити короткий
життєпис достойного чоловіка, який у свої 55 пройшов стільки доріг і відбув
стільки подій, що вистарчило би на 5 по 55.
Проте.. я дозволю собі маленький непослух Капітулі. Я відтер міную це
завдання. І обіцяю, що рівно через 45 років таки виголошу коротенький
(хвилин так на 150) життєпис достойного нашого Мирослава.
Натомість зараз подам лише кілька штрихів до майбутнього життєпису.
Як ви вже зрозуміли, Мирослав Маринович народився... рівно 55 років
тому, Було це середа, або ж четвер і була то година ранкова.
Народився Він в мальовничій місцині Комаровичі на Старосамбірщині, куди
родину о.Йосифа Мариновича люб’язно переселили з ще мальовничішої місцини
Військо, на Пацлавській Кальварії, де дідусь Мирослава був парохом.
Доля родини Мариновичів є типовою для тутейших країв: з самих тільки
прізвищ вийде добра частина історії краю: о.Йосиф Маринович, Модест Менцинський,
Антін Маринович, врешті, присутнє тут знамените “тріо Мариновичів”. Але
саме у тій типовості є несамовитий чар і велика не типовість. Мабуть,
звідси у Мирослава таке блискуче вміння бути “нетиповим” у “типових” ситуаціях.
Потім був Дрогобич, який став для Мирослава рідним “не за народженням,
а за вихованням. Потім з’явився Львів. В іпостасі Електрофізичного факультету
Львівської Політехніки. Згодом Мирослав про це напише так: “Був посереднім
студентом, бо вивчав технічні науки, бо мав душу гуманітарія. Кохався
в українській історії, звичаях, читав поезію – і разом з тим, вкупі з
гуртожитською братією знаходив гроші на дешеве вино”. (М.Маринович,
неПЗТ. Т.1, ст..13)
З Львівського періоду Мирослав пам’ятає прекрасних людей, з якими спілкувався,
але собою тоді вдоволений не був. (Там же, ст..13).
На третьому курсі відбулося перше знайомство з КГБ. Знайомство, очевидно,
невдале, як для Мариновича, так і для КГБ. В результаті Мирослав був позбавлений
“щастя” відвідувати військову катедру і після інституту до війська пішов
не офіцером, а рядовим. Це було перше покарання.
У 1973 році Мирослав відкрив для себе український Київ. /Нажаль офіційний
Київ і досі не здатний відкрити для себе Мариновича/.
Потім був Івано-Франківськ. Завод з позитивною назвою “Позитрон”.
З 22 травня 1973 року, після відвідання разом з Миколою Матусевичем та
Наталею Яковенко пам’ятника Шевченкові ім’я Мариновича надійно осідає
в анналах радянських спецслужб.
З 1975 року Мирослав в омріяному Києві. Щоправда, ненадовго. Офіційний,
знову ж таки, Київ сприйняв Мариновича, як агента канадської розвідки,
бандерівця і одного з виконавців “антирадянських танців”
Знову лише кілька імен з Київського періоду/середовища Мирослава: Надія
Світлична, Микола Руденко, Оксана Мешко, Наталя Фаустова (Яковенко), Валентина
Чорновіл. Потім був листопад 1976 року. 9 осіб створили УГГ (Групу Сприяння
Виконанню Гельсінських Угод). Серед 9-ти був і Мирослав Маринович. Наступних
6 місяців пройшли під незабутнім патронатом Володимирівської, 33.
23 квітня 1977 року Мариновича арештовують “с полічним”. Цим був Меморандум
УГГ на захист Надії Світличної.
Рік важкої праці слідчих та підсудків і нарешті суддя на прізвище, вибачте
на слові, Дишель, оголошує: за частиною 1. Ст.. 62 КК УРСР та част.1
Ст.70 КК РРФСР, особливо небезпечному державному злочинцеві (тепер би
сказали - терористові) Мирославу Мариновичу “жалуют” 7 років таборів суворого
режиму і 5 років заслання.
Знову імена: Зеновій Красівський, Семен Глузман, Євген Сверстюк, Валерій
Марченко, Сергій Ковальов, Генріх Алтунян, Віктор Нєкіпєлов. Весь цей
безмір втиснуто в коротку назву ВС 389/36 (Пермська обл.., Чусовський
р-н, с.Кучино).
Не так все скоро діється, як казка пишеться: 7 років ув’язнення – це
2,5 тисячі довгих днів і ночей, сповнених найрізноманітнішими почуттями,
відчуттями та емоціями. А ще праці. Постійної праці над собою.
Звичайно, і тут Маринович відзначився, “распевая “монархічєскіє пєсні”
тіпа “Ой ти царю, царю, нєбєсний владарю...”
Потім було заслання. Село Саралжин Актюбінської області Казахської РСР.
Не був би Мирослав Мариновичем, якби і тут не вирізнився: в Саралжині
він одружується з дивовижною жінкою Любою. А місцеві люди справили їм
справжнє казахське весілля. За геніальним задумом “дишлів”, казахські
пролетарі мали б люто ненавидіти зрадника народу. Але в складній системі
“дишля” стався збій.
Потім СРСР втомився і прийшов Горбачов. 24 березня 1987 року Президія
Верховної Ради СРСР видала височайший Указ про помилування.
10 років з 55 Мирослав чесно віддав партії, народу і Отєчєству.
Потім знову був Дрогобич, нафтопереробний завод, редакція райгазети (вже
перебудованої) “Радянське слово” (вона ж “Галицька зоря”), Міжнародна
Амністія (властиво Українська Асоціація “Міжнародна Амністія”), Дрогобицький
педінститут, невдала спроба Львівського Державного Університету (невдала
для Університету я маю на увазі), багато всього іншого і, нарешті Львівська
Богословська Академія тире Український Католицький Університет. І знову
велика кількість прекрасних і ще прекрасніших людей. І це теж вже є історія.
Бо наш дорогий Мирослав належить до тих “чукчів” котрі самі творять навколо
себе історію.
І, найголовніше:
Софія, Віра, Надія і Любов.
Софія (в народі Мудрість) вона у нього в голові і в серці;
Віра – в серці;
Надія, Надійка, дорога сестричка – ось тут,
а Любов – Любці, одна ось тут (мама), а друга вдома, на кухні. Як і
має бути в порядній казахській сім’ї.
Ось ці 4 опори (а властиво 3) були завжди поруч з Мирославом. Взагалі,
це окрема велика-велика історія.
І саме завдяки їм ми маємо зараз велику радість вітати нашого дорогого
Мирослава з ювілеєм, який (і тут Возняк не дасть мені збрехати) є лише
репетицією до великого 100-літнього ювілею Мариновича). Від імені всіх
нас низько вклоняюся вам, дорогі Мамо і Надійко.
Вчора пізно ввечері, коли у своїй бібліотеці я вишукував неПЗТ Мариновича,
з-під рук мені вилетів Тичина і осів на землю на 96 сторінці. Я не полінувався
і прочитав:
Аероплани й усе довершенство техніки – до
чого це, коли люди одне другому в вічі не
дивляться?
Не хватайте озлоблених в тюрми: вони самі
собі тюрма.
Університет, музеї й бібліотеки
не дадуть того,
що можуть дати
карі,
сірі,
блакитні...
(“Антистрофа”, Замість сонетів і октав. Павло Тичина)
Ярослав Грицак
Про всесвітньо-історичне значення Мирослава Мариновича
Виступ на врученні Мирославу Мариновичу Ордена Журналу „Ї“, 4 січня
2004 року
Я історик, а тому буду сьогодні говорити про всесвітньо-історичне значення
Мирослава Мариновича. Оскільки я ставлюся до всіх своїх публічних виступів
серйозно, а до виступу на честь Мирослава – навіть вдвічі серйозно, то
кожен раз я пишу текст наперед. Про те, що я маю сьогодні виступати, мені
сказали яку годину тому. Від того часу я встиг написати лише коротку промову.
Рівно на стільки мені позволяє площа трьох малих листочків – зворотної
сторони квитанції, вирваної сторінки із записника та клаптика паперу з
київським, судячи по кількості цифр, номером телефону – що я чисто припадково
знайшов у своїх кишенях і в кишенях запрошених на урочистість гостей.
Тому моя промова зводитиметься до двох тез – на більше просто не було
місця і часу.
Теза перша нав’язує до поняття „покоління“. Воно є одним із найважливіших
понять історичного аналізу. Є різні способи означити це поняття. Спрощуючи
з необхідности, я вибираю наступне: покоління – це та група людей, яка
в певний період свого фізичного і духовного дозрівання пережила спільний
досвід, а потім у своїй пізнішій діяльности, у той чи інший спосіб, на
цей досвід постійно відкликається. З цієї перспективи, моє покоління складається
з людей, які народилися між 1956 і 1966 роками (якщо хочете, можете його
навіть продовжити до початку 1970-х). Кажучи інакше, це покоління, яке
зовсім не знало Сталіна, – бо народилося вже по його смерти, – має якусь,
але дуже смутну, уяву про Хрущова, добре пам’ятає Брежнєва (а особливо
анекдоти про нього), а потім виступило на суспільну арену за Ґорбачова.
Це покоління, для якого слова „всесвітньо-історичне значення“ є жартівливою,
але добре зрозумілою метафорою, – а навіть пам’ятає, звідки цей карикатурний
термін взявся. Воно ще вміє розшифрувати такі абревіатури, як ВЛКСМ, КПРС
і ҐКЧП, але вже не знає, що було раніше – ВЧК, НКВД чи МВД. Попереду нас
було покоління „шістдесятників“, за нами йде покоління молодих прагматиків
(з останнього напевно маємо усі радіти, бо в Україні донедавна не було
місце на прагматизм, а йшлося просто про примітивне щоденне виживання).
Мирослав належить до того покоління, слабкість чи відсутність якого дуже
сильно відчувається в українському політикумі. Фізично це покоління народилося
в часи війни або зразу по ній. Його не було аж так багато – бо те покоління,
яке мало їх народити, саме було змасакроване і здесятковане двома світовими
війнами та терором декількох квазітоталітарних й авторитарних режимів.
Його дебют припадав на пізні 1960-і – 1970-і, на „тісні“ і „задушні“ роки
брежнєвщини, котра не одній молодій тоді людині переламала або викрутила
хребет. Тому в сучасному українському довколі є досить дивна ситуація.
Є покоління „шістдесятників“, котре зараз добігає сімдесятирічного віку.
Є покоління наше, людей раннього середнього віку. А натомість сіяє велика
діра між „шістдесятиками“ а нами – там, де мало би бути покоління віком
у 50-60 років. Не те що немає окремих яскравих постатей цього віку – можу
назвати таких знаних нам й усій Україні лідерів, як Борис Тарасюк, Наталя
Яковенко і ректор Іван Вакарчук. Але окремі яскраві постаті не компенсують
цілого покоління з виразними і виробленими суспільними поставами.
Як наслідок, бракує одної ланки, котра би забезпечувала тяглість історичного
досвіду різних вікових груп нашого суспільства. У випадку нашого сьогодення,
брак цієї ланки є особливо дошкульним з огляду на те, що власне на це
покоління падає головна відповідальність на прийняття рішень – бо, за
означенням, якраз у такому віці доходять до найвищих посад. Мирослав Маринович
є щасливим для нас усіх винятком. Він виступає зв’язковою ланкою між різними
поколіннями, і своєю діяльністю компенсує брак у їхній тяглості. Тут важлива
не так кількість, а якість. Важливим є те, що Мирослав подає голос у критичні
моменти, а цей голос, з огляду на статус, звучить як вираження думки значної
частини суспільства – а назовні нерідко звучить як вираження настроїв
всього суспільства взагалі (згадаймо його виступи у справі українсько-польських
взаємин).
Стільки про першу тезу. Переходжу до тези другої. Мирослав є одним з
тих небагатьох, який не топчеться по інших, а особливо по молодших від
нього. Він зручний, як добрі черевики: він не тисне. Його другом бути
радісно і приємно. Але, припускаю, що і його ворогом бути почесно, а навіть
безпечно. Він не мстить і не злословить. І якщо він опиниться за твоєю
спиною, то єдине, що від нього можна чекати – це похлопування по плечу.
Хочу нав’язати тут до іншого історичного образу, добре зрозумілого нам,
галичанам. Два з половиною роки тому до Львова приїжджав Папа. Його приїзд
став винятковою подією не те що в українській, але й усій східноєвропейській
історії. Вперше за всю цю історію в одному місці з власного вибору, а
не з примусу, зібралося близько 1,5 млн. людей. Як найближче порівняння
можна навести публічне введення на престол останнього російського імператора
Ніколая II. Тоді теж зібралися великі тлуми людей. А кінчилося все масовими
безпорядками, смертю і каліченням декількох сотень зібраних. Відтоді Ходинка
– назва поля, де відбувалася коронація – стала одним з найчорніших символів
в історії Східної Європи. Нічого такого не було у Львові, хоча були страхи
і не надто оптимістичні прогнози. Навпаки – Львів був зразком самоорганізації
і порядку, не говорячи вже про сильне одушевлення, котре пройняло більшість
зібраних.
Наші політичні лідери звично скаржаться, що їм бракує суспільної підтримки
через брак самого суспільства, що українцям характерна апатія й роз'єднаність,
що в Україні нема ані громадської думки, ані громадської дії, і т.д. і
т.п. На свій спосіб, приїзд Папи показав, що проблема в Україні не так
з самим суспільством, як із лідерами. Їхні скарги покликані замаскувати
власний брак ініціативи і фантазії, недостачу відповідальности і віри
у себе, невміння переконувати. Бо так насправді, коли до суспільства промовляти
мовою любови, а не ненависти, то воно – а принаймні його велике ядро –
готове на спільне сподвижництво. Рецепт політичного успіху нескладний.
Він вміщається у слова Івана-Павла – але не того з Ватикану, а з символу
нашого покоління, John-Paul The Beatles: „All you need is love" –
„Все, що ти потребуєш – це любов“.
Мирослав твердо і неустанно голосить нам це Євангеліє любови. Він є одним
з небагатьох не те в що його поколінні, але й в усій Україні, на голос
якого може прийти цілий стадіон. Причому, може це зробити без використання
„адміністративного ресурсу“ і без реклами псевдооздоровчих здібностей
на зразок Кашпіровського.
Мирослав Маринович виріс із дисидентського руху. Його первісний громадський
капітал у значній мірі будувався на його образі наймолодшого члена Української
Гельсінської Групи. Тепер це вже стало історією. Мирослав, однак, живе
не лише одною минулою славою. Він є одним з небагатьох колишніх українських
дисидентів, який за останні 10 років не тільки що не розтратив цей первісний
капітал, але й постійно його собі прибавляє.
Мирославе, поки Ти є, серед нас є полюс добра і любови. Як довго Ти є,
можна сподіватися, що такі джерела добра та любови заб’ють і серед інших
поколінь. Сьогодні Тобі доля й історія виставляють дві п’ятірки. Дві оцінки
„відмінно“. І як історику мені не залишається нічого іншого, як цю оцінку
підтвердити. Та побажати Тобі на цьому не зупинятися – бо, на добре чи
на зле, Історія на нас не кінчається, і попереду нас чекає ще багато драматичних
історій.
Вшанована гідність і відвага
Антон БОРКОВСЬКИЙ
Поступ, 6 січня 2004 р.
Минулої неділі, 4 січня 2004 року, у Королівський палатах відбулася дуже
зворушлива подія. Власне, не найпомпезніша чи найвеличніша, ця подія нагадала
про торжество християнських цінностей та про людську гідність. Капітула
Незалежного культурологічного часопису "Ї" вшанувала орденом
"За інтелектуальну відвагу" одну з найяскравіших та найпорядніших
осіб сучасної Галичини та України Мирослава Мариновича, віце-ректора Українського
Католицького Університету. Цим орденом пана Мариновича було нагороджено
"за несхибність інтелектуальної та духовної постави, за чесність
життєвої дороги, за гідний взірець високого духу і чину для молоді".
Пан Маринович не просто знана особа, він, радше, знакова постать "нашого
століття", як слушно зауважив професор Славко Грицак. Пана Мирослава
було засуджено на довгі роки ув'язнення та заслання за участь та співорганізацію
Української Гельсінської групи, діяльність якої була спрямована на захист
прав людини у Совєтському Союзі. Проте зараз він славний не цим. Молодій
генерації галичан він відомий своєю невтомною освітянською діяльністю
при організації улюбленця серед університетів -- Українського Католицького
Університету.
Соленізант не лише пройшов важкий життєвий шлях, він пройшов його гідно,
зберігши світло душі. Після всього, що він пережив, дивуєшся, як можна
було застерегти себе від ненависті та хвилі суспільної навіженості. Можливо,
лише вічні людські цінності, які гармонійно відповідають цінностям християнським,
могли би нас урятувати від зла і зневіри. І можна лише підтримати пана
Мариновича у його словах важкої правди: "Торжество зла видається
сьогодні безсумнівним. Ми нарешті повірили, що Христос -- наш Спаситель,
і тому заповзялися допомогти Йому, створивши світ, який, вочевидь, треба
рятувати. Здається, ніколи ще люди не були настільки переконані, що Володарем
цього світу є Князь Темряви, як сьогодні. Зло маскується під добро щораз
цинічніше, глузує з людини щораз відвертіше. Часом здається, що увесь
світ покинув гратися у шляхетність (якщо вона не приносить негайної користі,
звичайно) і заповзявся відверто змагатися в егоїзмі. Дотеперішні полюси
добра змиршавіли, ніби ті портрети Доріана Ґрея, а на полюсі зла товпляться
численні претенденти, горді свого успішного -- бо цинічного! -- прагматизму".
День вшанування збігся ще з одним радісним святом -- п'ятдесят п'ятими
уродинами пана Мирослава, з днем, коли доля йому поставила "дві п'ятірки".
Проте це не було щонайменшою мірою "підлаштовуванням" нагороди
під ювіляра: важко знайти гіднішого кавалера цього Ордену. Зі словами
щирого привіту до Мирослава Мариновича прийшли його друзі та соратники:
отець Борис Гудзяк, Тарас Возняк, Славко Грицак, Олесь Пограничиний та
Андрій Павлишин.
незалежний
культурологічний часопис «Ї» 
