Друга світова Війна: Пам‘ять. Відповідальність. Примирення

Міжнародна екуменічна Акція пам'яті жертв Другої світової війни

8 травня 2005
Львів - Потелич

Організатори:
Комісія "Справедливість і мир" УГКЦ
Незалежний культурологічний часопис «Ї»

Фоторепортаж

Відкритий лист Комісії Справедливість і Мир Києво-Галицької Митрополії УГКЦ до християнських Церков України з нагоди Дня пам‘яті жертв Другої світової війни

Промова Його Високопреосвященства Райнхарда Маркса, єпископа Тріру, Голови Комісії «Справедливість і мир» Єпископської конференції Німеччини (укр. мовою, нім. мовою)

Учасники:

Його Високопреосвященство Райнхард Маркс, єпископ Трієру, Голова Комісії "Справедливісь і мир" Єпископської конференції Німеччини (Римо-Католицька Церква)

Його Високопреосвященство Мар'ян Бучек, єпископ-помічник Львівський (Римо-Католицька Церква)

Його Високопреосвященство Михаїл Колтун, єпископ Сокальський (Українська Греко-Католицька Церква)

Його Високопреосвященство Феодосій Пецина, архиєпископ Дрогобицький і Самбірський (Українська Православна Церква Київський Патріархат)

Представники Української Православної Церкви (у єдності з Московським Патріархатом) та Української Автокефальної Православної Церкви.

У рамках Акції відбулися:

• Спільна поминальна молитва українських та німецьких священнослужителів за жертви Другої світової війни на похованнях воїнів Української Повстанської Армії, Радянської Армії та Вермахту у с.Потелич Жовківського району.
• Круглий стіл «Друга світова Війна: Пам‘ять. Відповідальність. Примирення». Український Католицький Університет (Львів, вул. І. Свєнціцького, 17).

Відкритий лист
Комісії Справедливість і Мир Києво-Галицької Митрополії УГКЦ
до християнських Церков України
з нагоди Дня пам‘яті жертв Другої світової війни

Напередодні торжеств, присвячених 60-літтю завершення Другої світової війни, на гадку приходять щонайменше три слова: пам‘ять, відповідальність, примирення.

Пам‘ять. Ми переконані, що кожен, хто загинув у найжахливішій війні минулого століття, має право на пам‘ять і молитву. Пам‘ять синівську, у сімейному колі, у місцевій громаді та у суспільстві. Молитву за всіх тих, хто був жертвами воєнного безумства. Тих, хто загинув на різних фронтах, і тих, хто постраждав не в безпосередніх боях, але від чого їхня жертва не є менш вартісною: мирних жителів, в‘язнів таборів, осіб, вивезених на примусову працю; працівників тилу. Вони були різних національностей, мали різні світогляди та визнавали різні релігії. Проте усі вони заслуговують на нашу пам‘ять. Навіть якщо неможливо згадати кожного поіменно, можна згадати універсальну формулу молитовного згадування: «Усіх тих, чиї імена Ти, Господи, знаєш».

Відповідальність. Ми переконані, що жива пам‘ять дозволяє говорити про відповідальність. Військові історії – це завжди болісні хвилини, коли «ненависть виводить свої найстрашніші оргії». Але важливо, що вона діяла через конкретну людину: «Людина, що проливає невинну кров, навіть свого ворога, політичного противника, стоїть нарівні з чоловіковбивцем, що вбиває для грабежу» (митрополит Андрей Шептицький, «Не убий», 1943). Обидві влади, що зійшлися в герці також і на українській землі, проголошували нову людину, новий лад. Обидві стали чинником дегуманізації, спричинилися до тотального нищення людської особи та суспільства. Безпосередня чи опосередкована підтримка християнами тієї чи іншої влади залишили в глибинах нашої свідомості невисловлений біль минулого, почуття вини, жалю чи ненависті. Щоб цей осад не отруював нашу сучасність, треба визнати нашу відповідальність за цю підтримку та очистити свої серця молитвою.

Примирення. Ми переконані, що свідчення справедливості та миру є покликанням усіх Церков. Воскреслий Христос прийшов звістувати мир усім нам – «тим, що були далеко, і тим, що були близько» (пор. Еф 2, 17). Мир стає наслідком правди і справедливості (Іс 32, 17). Християнська культура примирення формується через усвідомлення та визнання власних провин і вміння почути й пробачити іншого: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх провин, поклавши у нас слово примирення» (ІІ Кор. 5, 19).

Саме тому, щоб уникнути повторення руйнівних подій у майбутньому й повсякчас "неосудно сміти призивати небесного Бога Отця", закликаємо усіх промовити біля могил жертв Другої світової війни молитву за душі полеглих. Поминальне суголосся християн різних Церков і конфесій, які згадують перед Богом імена жертв і визнають співвідповідальність живих, красномовно свідчитиме, що дух миру перебуває в наших серцях.

            З благословення Патріарха Української Греко-Католицької Церкви Любомира

Львів, у Страсну П’ятницю 2005 року

Промова
Його Високопреосвященства Райнхарда Маркса, єпископа Тріру, Голови Комісії «Справедливість і мир» Єпископської конференції Німеччини
з нагоди шістдесятої річниці закінчення Другої світової війни
с. Потелич, Львівська обл., Україна
8 травня 2005

Дорогі брати і сестри!

Ми стоїмо тут на гробах німецьких солдатів, які у вбивчій та злочинній війні принесли стільки горя та нещастя Европі, а особливо Вашій країні – Україні.  Це місце суму і болю. То поховані багато батьків, братів і чоловіків.

Пом’янути мертвих означає говорити по їхні діла. А це, нажаль, справді, не ті діла, що гідні слави. Мусимо говорити про вчинки і злочиини, які до сьогодні сповнюють нас сумом і соромом. Пом’янути цих мертвих означає також звернути погляд на жертв націонал-соціалізму. Говорячи лише, про деякі народи, які у різний спосіб постраждали від націонал-соціалістичного загарбання і тут полягли яко жертви, слід згадати багатьох поляків, українців, білорусів і росіян.

Особливої уваги сьогодні заслуговує єврейський народ. Аушвіц і Бабин Яр – це лише два місця, які стали місцями страшних злочинів.

Дехто запитує: “Невже всіх цих людей можна пом’янути водночас? Хіба це правильно разом поминати злочинців і жертв?” Инші ж запитують “А хіба перед смертю не всі люди рівні?” Це серйозні і важливі питання. Стоячи перед обличчям смерти, замислюєшся над обрієм життя у всій його широті. Для мене, як німецького єпископа, надзвичайно важливим є той факт, що ми сьогодні разом молимося на гробах колишніх ворогів.

Ми молимося за померлих, але ми молимося й за нас, молимося за те, щоб ми могли вчитися з історії, переступити кордон і могли у новій спільноті разом будувати наше майбутнє. Я добре розумію, що не всі можуть піти зараз цим шляхом. Біль пережитого досі живе глибоко у серцях багатьох із нас.  Тут ніхто не збирається вимагати, чи нав’язувати примирення. Біль у серцях слід поважати. Тому це запрошення пройти сьогодні дорогу молитви, якою ми крокуємо зараз разом, стає для мене ще ціннішим. Сердечно дякую Вам за це. Цей знак примирення, цей знак протягнутої руки – це щось набагато більше, ніж просто символ нової Европи. Це вже частина нової дійсности, до якої всі ми так прагнемо. У смерті всі люди рівні, проте це не значить, що історії цих людей зникнуть. Навпаки, той факт, що у смерті всі люди рівні, значить набагато більше, ніж тільки те, що всі ми зі своїми історіями рівно і справедливо станемо перед Богом. Це значить, що всі ми рукою Господа знайдемо в собі сили до примирення і прощення.

Тому, це великий знак, те що ми сьогодні пом’янемо цих мертвих, цих солдатів німецької армії не лише як частину злочинної системи, якою вони без сумніву були, але й як людей, які у розпачі самі стали жертвами війни і жорстокої системи націонал-соціалізму. Ця дійсність відкрита нам сьогодні хрестом Господа. Через цей хрест бачимо, що Господь, віддавши життя свого Сина уможливлює справедливість і мир. Нашим завданням сьогодні є вступити у простір Божої любові, перетворитися на інструмент миру і примирення. Ми, як християни не маємо права ухилитися від цього завдання.

Герб Потелича, XVI-XX cт

Церква св. Духа. 1502 р.

В минулому місто Телич, зараз - село Потелич, єдине у своїй цільності завдяки збереженим природним ландшафтам з чудовими краєвидами, багатохуторною системою проживання. Поруч - гора Городище. Потеличани в 1998 році відсвяткували 775 років першої згадки про поселення та 500 років надання місту магдебурзького права, яке надaли у 1498. Воно стає одним із великих економічних центрів. Тут були знамениті гончарні майстерні, фаянсова фабрика, дві гути, броварня, ґуральня, млини, воскобійня і чималий ремісничий промисел — ткацький, кушнірський, шевський, сідлярський, ковальський, боднарський та інші. З історичних джерел відомо, що у 1502 році Потелич потерпів від татарського нападу, який завдав великих збитків його жителям. Відомо, що шлях козацького війська Богдана Хмельницького пролягав зі Львова на Замостя через Жовкву і Потелич. Вперше у 1648 році і вдруге у 1655 році. Потелич знаменитий своїми пам'ятками дерев'яної архітектури. Три дерев'яні церкви стояли ще на початку нашого століття. За найстарішу будову міста вважають церкву Св.Духа, яка збереглась донині і охороняється державою як пам'ятка архітектури. Збудована вона ймовірно у 1502 році на кошти гончарського цеху. При церкві стояли комори гончарів з їхньою продукцією. Церква є яскравим прикладом забудови бойківського типу з ступінчасто-пірамідальним перекриттям. Одначе центром уваги мусить бути величезна вежа — дзвіниця при Троїцькій церкві, котра панує над цілим містом. Вона стоїть на 9 могутніх стояках-стовпах, з яких деякі мають діаметр близько 70 см. Висота 20 метрів. Потелицькі ікони за своєю красою і привабливістю, технікою виконання не поступаються кращим європейським зразкам. Найстарішою і унікальною є ікона "Борис і Гліб", датована мистецтвознавцем В.Січинським кінцем XV ст. До нашого часу збереглись настінні розписи у церкві Св.Духа на підгірі. Датовані вони початком 18ст. Різноманітність потелицьких глин та їхні високі пластичні якості обумовили розвиток різних видів кераміки, сприяли розвитку соковитого розпису, дозволили формувати тонкостінні посудини найрізноманітніших форм і розмірів: вогнетривкий посуд — глечики, горщики, макітри, кринки, банки, миски, горнятка, різнотипові пічні кахлі, фігурні посудини-лембики, іграшки-свистунці, копилки тощо. Порівняємо, наприклад, гончарів. У XV—XVI ст. нараховувалось у Львові — 45, Кам'янець-Подільському — 26, Потеличах — близько 240.

Як повідомив представник Німецької народної спілки по догляду за військовими похованнями Гуннар Анцютц, ті солдати та офіцери, які покоїлися у волинській землі, знаходять свій останній спочинок на меморіалі в с. Потелич y Львівської обл. B 1995-1996 відбулася реставрація військового цвинтаря і вхідної каплиці за проектом Миколи Рибенчука (архітектурна майстерня Симетрія).