Традиційне святкування “Межа року” і вручення відзнак середовища “Ї”

15 січня 2005
Львів, Палац Потоцьких

Тарас Возняк Промова на кінець року 2004

Новорічний бал відважних інтелектуалів (Львівська газета, 17 січня 2005)
Відзнаки від "Ї" (Поступ, 17 січня 2005)
Григорій Грабович – інтелектуально відважний (Високий Замок, 18 січня 2005)

Фоторепортаж

Капітула Журналу "Ї" нагородила Орденом “За інтелектуальну відвагу” Григорія Грабовича, професора Гарвардського університету, головного редактора часопису «Критика»:
за  свідоме і наполегливе впроваджування модерних і вільних від будь-якої гіпокризії способів трактувати українську культуру та її чільних постатей;  за мужність і незворушність щодо незрідка неприхильного і закостенілого сприйняття;
за  створення взірцевого часопису культурної і суспільної критики, що вирішальним чином прилучився до витворення релевантних і  неупереджених дискурсів;

а також срібною відзнакою “За добру справу”:

Івана Малковича, головного редактора видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» за добру справу створення видавництва  дитячої літератури, що переносить наших дітей у фантастичні і добрі світи і дарує їм відчуття єдности з рештою світу;

Юрія Іздрика, головного редактора часопису "Четвер" за добру справу опіки упродовж багатьох років над часописом текстів і візій "Четвер", що став головною інституцією для молодої експериментальної української літератури;

Тараса Чубая за добру справу запровадження до традиції сучасної співаної музики високих взірців української поезії і за громадянську відвагу

Олесь Пограничний, Тарас Возняк, Григорій Грабович, Іван Малкович і Тарас Чубай після церемонії нагородження

Тарас Возняк

Промова на кінець року 2004

Шановні Пані та Панове,

Рік тому наші спільні міркування у передріздвяний вечір мали своїм мотто «неповноту свободи». Ця вже традиційна зустріч відбувалася напередодні найдовшої ночі року, у переддень Ночі Року, у переддень перигею Дня. Перед нами справді була довга гнітюча Ніч. Майбутнє викликало чималу тривогу. Здавалося, Ніч застигла назавжди. Ми розуміли, що маємо її пережити, що маємо перебрести темні заплави відчаю і безнадії, болота безсилля і навіть розпуки. Ми бачили, що наступав час нікчем та вампірів. Вони зліталися зі своїх кублищ на Великий Опівнічний Бал. І здавалося, годі цьому протистояти. Занадто близько наш край до їхніх матірних кубел у Трансильванії. У країні на очах ширилася пошесть. Не хочу згадувати збитих метафор «чуми» чи «носорогів». У нас тут, в Карпатії, є свої глибинні традиції.

Ікла прорізалися буквально поруч. З багатьох кров було випито насильно. Але чимало піддалося спокусі уподібнитися до Володарів Ночі. Стати панами ситуації, самим причаститися до Чорної Учти. Бо ж дійсно наближався Великий Опівнічний Бал. Банальністю ставало переконання, що свободу можна здобути, уподібнившись до сильних світу цього. З бравадою відкидалося «старий мотлох» найелементарніших засад вже навіть не моралі, а хоча б етикету відносин між людьми. Однак, ширяти в етері такої сваволі можна було тільки розправивши кажанячі крила.

Звичайно ж, я не веду тут мову про мітологічних трансильванських графів. Це тільки метафора. Можливо, дещо театральна. Однак на новорічному балі, гадаю, допустима. Усі ми розуміємо, що йдеться про упирів актуальної української політики. Що йдеться про їхніх жертв, які самі стають упирями, що йдеться вже про товпища покручів. Що йдеться про агонію режиму, яка типологічно подібна до инших – чи це режим Чаушеску чи режим Кучми. Для всіх них характерне як спазматичне чіпляння за владу будь-якою ціною, так і просто панічний страх її втратити. Для свого порятунку режими здатні на все – можуть виплекати і нацькувати на свій народ зграю вампірів, можуть взагалі перепродати його трансільванській нечисті. Зрештою можна перетворити сам цей народ у товписько спраглих теплої людської крови упирів, яке через заліплені воском вуха вже не чує людського слова, не бачить своїми осклілими очима людських докорів, не відчуває своїми холодними кінцівками звичайного людського тепла. Всі ми знаємо, що врешті такі режими чекає ганебний і нікчемний кінець.

Тепер ми вже це бачимо. Однак рік тому це було не так очевидно. Тоді ніхто не знав, коли ж наступить це «врешті», за рік чи два, чи ще за нашого життя. Опівночі вампіри здаються нездоланними. Та й час людини не співмірний із поступом історії. Для історії півстоліття не є проблемою. А для людини це ціле життя. Кожного з нас насамперед цікавить наше найближче майбутнє. Рік тому воно виглядало щонайменше проблематичним.

Тоді нам йшлося про вибори в Україні. А точніше – про буття України чи про заперечення України. Тієї України, яку принаймні бачив у якомусь майбутньому я. Заперечення України тягнуло за собою проблематичність мого перебування у ній. Можливо, не йшлося про еміграцію, однак про відсторонення – безсумнівно. Ми б укотре опинилися у своїй-не-своїй Україні. Багато з нас вийшло з безчасся та внутрішньої еміграції минулої епохи, а тому розуміють, про що йдеться. Натомість за кільканадцять років бодай часткової незалежности ми вже призвичаїлися до думки, що принаймні щось у країні й у твоєму житті від тебе все-таки залежить. Але режим усіма силами демонстрував, що цього разу від нас не залежатиме нічого.

І добре, що режим ні на мить не сумнівався у тому, що він непереможний. Добре, що він уже ні з чим не крився. Добре, що він демонстративно дотримувався засади – «що брутальніше, то ефективніше», «що брутальніше, то страшніше». Країну демонстративно готувалися просто ґвалтувати. Що називається, «с оттяжкой».

Як результат – режим сам мобілізував проти себе всіх ще живих у цій країні. Живих, які не прагли крови. Живих, які нікого не страхали. Живих, які у своїй більшості насправді потребували тільки незалежности. Але не формальної незалежности для України, як 1991 року, а своєї особистої. Й у цьому найістотніша різниця між революціями 1991 та 2004 років. Саме ця різниця дає мені велику надію. Хоча поки що не впевненість. Люди виступили не за абстрактну, а реальну політичну та економічну свободу в Україні. Виявилося, що в Україні за роки незалежности не тільки виросло молоде покоління, молоде вино, яке не знає революції 1991 року і потребує своєї революції, саме має перебродити у її горнилі, але й середній клас, клас вільних і незалежних людей, який, на моє глибоке переконання, і став справжньою опорою революції 2004 року.

Однак, як національно-визвольна революція 1991 стала завершенням довгого процесу модернізації (а врешті розпаду) тоталітарної системи, так і події жовтня-грудня 2004 року тільки розпочали ліберально-демократичну (чи, якщо хочете, першу буржуазну) революцію в Україні. Тому, попри помітний спад напруги, сьогодні ми і далі перебуваємо у революційному процесі. Можливо, він завершиться з виборами 2006 року. А можливо, що й ні.

Мотто наших минулорічних міркувань була «неповнота свободи». Однак Майдан розчахнув простори свободи перед кожним із нас. Ми вдруге отримали свій шанс. Що це? Це безсумнівно щось. Це можливість. Однак водночас це і ніщо. Це не обіцянки підвищення платні. Кожен має здобутися на свою платню сам. Кожен має облаштувати своє життя сам. Часи патерналізму минають. Етер справжньої свободи не подібний до літеплого киселю, в якому можна заховатися від викликів життя. Повітря свободи різке і терпке. Воно є опорою для міцних крил. Але може й обпекти своїм холодом.

Для людей, які звикли до опіки над собою, свобода часто страшна. Страшна своєю повнотою. Ти маєш сам за себе відповідати. Маєш сам облаштувати своє життя. Повня свободи не страшна тільки для людей справді вільних – або ідіотів. Однак скільки справді вільних поміж нас? Хто справді готовий до цієї повні? На це змушений буде дати відповідь кожен. На Майдані більшість вибрала свободу. І це не є порожнє теоретизування. Ми вибрали свою особисту свободу. Саме життя ставить і ставитиме нас і наших ближніх перед нею. Ми повинні не тільки самі бути готові до цієї повні свободи, але й дітей поставити на крило, навчити бути вільними. Глибоко переконаний: свободи навчається. До неї привчається.

Та повернімося до Майдану. Як на мене, то Майдан тільки розчахнув запилюжену завісу, розкрив перед нами простір свободи. Натомість ми повинні навчитися користуватися цим простором свободи. Перед нами щоденна праця. Кожного на своєму місці. І насамперед від успіхів кожного з нас залежатиме, буде Помаранчева революція успішною чи ні. Вона не може бути революцією залежних людей. Безсумнівна більшість людей на Майдані абсолютно не розраховувала на посади в адміністраціях, кабінетах міністрів чи митницях. Саме ці люди і визначили її суть. Сподіваюсь, що ми не будуватимемо єрархію залежних «своїх людей» – не забуваймо, що в багатьох із нас таки вп’ялися вампіри. Багато з нас інфіковано. Инколи ми про це і не здогадуємось. Та й природа людини змінюється дуже повільно, якщо взагалі істотно змінилася з часів Авеля та Каїна. Спокуса замінити один режим на инший дуже велика. Нові єрархії, нові автократії вибудовуються повільно, гомеопатичними крочками. Можливо, вільні люди инколи видаються дещо холоднуватими, однак це тому, що літають високо. А там, самі знаєте, що вище, то холодніше.

Ще половина народу боїться терпкого вітру свободи. Затхлі льохи патерналізму і досі видаються для них затишнішими. Хоч часто це дійсно кубла вампірів, які живляться нашою несвободою. Як нам поступити з ними? Це запитання теж пов’язане з нашим майбутнім.

Разом з тим, не вільно забути у наших високостях і просто слабких та потребуючих людей. А їх у нашому суспільстві ледь не половина.

Однак завісу розчахнуто. Перед нами все…і нічого. Простір свободи.

Цього року ми зібралися на Світанку року. Найдовшу Ніч перейдено. Навіть природа відмовляється улягати вимогам астрономічного календаря.

З Новим Роком, дорогі Друзі!

Новорічний бал відважних інтелектуалів

http://www.gazeta.lviv.ua Львівська газета, 17 січня, 2005 року, № 7 (573)

Щорічне вручення нагороди журналу “Ї” зазвичай організовують як новорічне святкове дійство з усіма належними елементами: костюмований бал одягненої у вечірні сукні вибраної публіки в урочистій, хоча й дещо прохолодній (мається на увазі температура повітря, а не настрій) атмосфері Палацу Потоцьких, атрибути королівської влади, церемоніймейстер із жезлом, класична музика, шампанське.

Усе дуже урочисто і дуже поважно, хоча й не без іронічних зауваг промовців, метою яких є уникнути надмірного офіціозу. Цьогорічне, п’яте вручення ордена “За інтелектуальну відвагу” та відзнак “За добру справу” зі зрозумілих причин не відбулося в грудні та припало на Меланку, за визначенням одного з нагороджених, Івана Малковича, єдиного дня в році, який єднає нас із Європою, долучаючи до загальноєвропейського карнавалу.

 Але оранжеві бантики, які чіпляли на вході всім присутнім, більше нагадували весільні букети, а самі дівчатка, які розносили бантики, за віком і вбранням цілком надавалися на роль дружок.

Капітулу, або громадську наглядову раду, незалежного культурологічного журналу “Ї”. створили чотири роки тому, її головою є відомий львівський журналіст Олесь Пограничний, а членами – не менш відомі особистості: головний редактор часопису “Ї” Тарас Возняк, письменники Юрій Андрухович, Емма Андієвська, Володимир Єшкілєв, Микола Рябчук, історики Наталія Яковенко, Ярослав Грицак та інші. Орден “За інтелектуальну відвагу” Капітула вручає тим, хто “долучився до розбудови українських інтелектуальних дискурсів”, так формулюють  мету організатори. Кавалерами ордена вже стали: професор Києво-Могилянської академії Наталія Яковенко, директор Інституту євроатлантичного співробітництва Борис Тарасюк, академік Мирослав Попович, письменниця та малярка Емма Андієвська, президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький, режисер Роман Віктюк. Срібними відзнаками “За добру справу” минулоріч нагородили президента Форуму видавців у Львові Олександру Коваль і композитора та музиканта Володимира Сивохіпа. Цьогоріч ордени “За інтелектуальну відвагу” отримали директор Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович, композитор Валентин Сильвестров, професор Гарвардського університету та головний редактор часопису “Критика” Григорій Грабович.

У своєму врочистому виступі з нагоди вручення пан Грабович подякував організаторам за присудження йому першої в його житті української нагороди, що загалом робить мало честі Україні, адже професор Грабович багато років працює для розвитку українознавства за кордоном і в самій державі, а також активно долучається до популяризації української культури, не кажучи вже про створення інтелектуального часопису “Критика”. І нагородити його вже давно мали б не лише незалежні, а й державні інституції. Професор також розмірковував на тему формулювання “інтелектуальна відвага”, наводячи як приклади постаті з історії, адже відвага зовсім не належить до типових рис, які приписують інтелектуалам. Прикладом є, зокрема, Жанна Д’Арк, вчинок якої можна вважати зразком такої відваги, а також той факт, що у Франції цю жінку було реабілітовано через 30 років після страти, тоді як Католицька Церква оголосила її святою лише через 500. Інтелектуально відважним можна вважати і вчинок Пантелеймона Куліша, який 1846 року фактично започаткував ужиток етноніма “українець”. Сміливим пан Грабович вважає і вислів Івана Дзюби: “Інтернаціоналізм чи русифікація”.

На запитання, що саме нагороджений хотів би залишити позаду, в минулому році, пан Грабович відповів, що, на його думку, тепер змінюється значення слова “ейфорія”, яке перестає бути негативним і зневажливим, як його сприймали донедавна, та знову починають уживати у позитивному контексті. Й заслугою цього є злам, спричинений у суспільній свідомості помаранчевою революцією.

Срібними відзнаками “За добру справу” цьогоріч нагородили трьох осіб: поета Івана Малковича – за створення дитячого видавництва, який побажав собі залишити в минулому багаторічний період, коли йому не писалося, і знову повернутися до творення поезії. Він також припустив, що, можливо, назва журналу “Ї” була заінспірована його віршем про “місячний серпик літери Є та крихітну свічечку літери Ї”.

Музикант Тарас Чубай (у прес-релізі серед його професій названо і загадкове “оранжувальник”, можливо, це нова постреволюційна музична спеціальність) розповів, що церемонія вручення нагороди належить до трьох подій у житті, на які необхідно вдягнути костюм (двома іншими є весілля та похорон). І саме ця обставина примусила його відмовитися від ідеї з’явитися до Палацу Потоцьких у джинсах, а також розпачав, що серед його колег-музикантів журнал “Ї” читають, крім нього, хіба що Віктор Морозов і Юрко Чопик, а тому про нагороду ніхто так і не довідається.

Письменник Юрко Іздрик отримав відзнаку за створення часопису текстів і візій “Четвер”, і саме його виступ був найбільш іронічним, а зовнішній вигляд – контрастним до вечірніх суконь і смокінгів більшості присутніх. Іздрик зауважив, що хоча шок від призначення цієї нагороди в нього давно минув, здивування залишилося й досі, оскільки він не дуже розуміє, чому нагороду призначили саме йому. Пояснень вигадав собі два: або ж журнал “Четвер” став занадто наближеним до мейнстріму, що загалом мало непокоїти редактора, оскільки мейнстрім останнім часом вживають на позначення поп-, а не контркультури, до якої завжди зараховували себе автори журналу, або ж “цей карнавально-постмодерністичний з дозволу сказати дискурс”, як жартома окреслив нагороджений середовище Капітули, “демократизується, на що наразі не виглядає”. Але згодом письменник дійшов висновку, що насправді, мабуть, ситуацію слід розглядати в іншому контексті, а саме у площині еліти й маргінесу, “адже справжня еліта завжди залишалася на маргінесі”.

Навіть якщо Іздрик мав рацію, а лауреат такої поважної нагороди за визначенням повинен мати рацію якщо не завжди, то принаймні майже завжди, то маргінес, улаштований журналом “Ї”, був цілком приємним у плані спілкування та вишуканим у плані напоїв і наїдків постофіційної частини.

Наталка Сняданко

Відзнаки від "Ї"

Катерина ЗЕЛЬМАН
Газета "Поступ", 17 січня 2005

15 січня капітула незалежного культурологічного часопису "Ї" вже традиційно (уп'яте) провела щорічне нагородження львів'ян "За інтелектуальну відвагу" та "За добру справу", повідомляє інформаційне аґентство Західна інформаційна корпорація.

Цього разу срібного ордену "За інтелектуальну відвагу" від "Ї" за унікальний внесок у творення української модерної літературної критики удостоївся головний редактор часопису "Критика", професор Гарвардського університету Григорій Грабович. Щоправда, аналогічну нагороду недавно отримав композитор Валентин Сильвестров.

А ордени "За добру справу" дісталися головному редакторові видавництва "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га" Іванові Малковичу, редакторові часопису "Четвер" Юркові Іздрику та лідерові гурту "Плач Єремії" Тарасу Чубаєві.

Редактор Юрій Іздрик у коментарі ЗІКу зізнався, що здивований, навіть шокований таким визнанням. Позаяк це -- його перша нагорода за п'ятнадцять років існування журналу "Четвер". "Четвер" завжди існував на марґінесі не лише суспільного життя, а й літературного процесу, одним з рушіїв якого й був, -- сказав пан Іздрик, -- Тому досі мені постійно видавалося, що у рішенні капітули "Ї" щось "не грало".

Григорій Грабович – інтелектуально відважний  

Олександра ХАРЧЕНКО 
Високий замок, 18 січня 2005

У Львівському палаці Потоцьких відбулося урочисте нагородження почесними відзнаками “За інтелектуальну відвагу” та “За добру справу”.

Традиційне щорічне вручення цих нагород проводить незалежний культурологічний часопис “Ї”.

Срібний орден “За інтелектуальну відвагу” отримав професор Гарвардського університету, головний редактор часопису “Критика” Григорій Грабович. Як він зізнався, це перша його нагорода від інституції в Україні (він має відзнаки іноземних організацій). Цю ж нагороду здобув композитор світової слави, киянин Валентин Сильвестров. Правда, вручили йому цю відзнаку восени, під час фестивалю “Контрасти”. Для митця це теж перша нагорода, бо раніше він принципово відмовлявся приймати будь-які відзнаки з рук чиновників старої влади. Торік “інтелектуально відважними” визнали ректора Києво-Могилянської академії В’ячеслава Брюховецького та режисера Романа Віктюка.

Цього року вручили три ордени “За добру справу”. Їх удостоїлися головний редактор видавництва “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га” Іван Малкович, редактор часопису “Четвер” Юрко Іздрик та лідер гурту “Плач Єремії” Тарас Чубай.

Вручення нагород, як завжди, проходило в урочистій пафосній атмосфері. Дійство нагадувало королівський бал. Гостей, одягнених у вечірні сукні, зустрічав церемоніймейстер, грала музика. Кожному на вході давали помаранчевий бантик.