Мирослав Маринович

Доповідь на конференції “Митрополит Андрей Шептицький:
Дилема гуманістичного вибору в умовах тоталітарних режимів”,
Львів, 7 листопада 2005 року

ПОСТАТЬ МИТРОПОЛИТА ШЕПТИЦЬКОГО У НЕЛІНІЙНОМУ ПРОСТОРІ ІСТОРИЧНОГО ЧАСУ

Ім’я митрополита Андрея Шептицького належить історії українського народу, однак, якщо вдатися до гри слів, аж ніяк не відходить в історію. Митрополит щоразу присутній серед нас на усіх поворотах нашої історичної долі, бо ставить нам запитання, на які ми ніяк не знаходимо відповідь. До сьогодні увесь смисловий простір довкола цього імені – це воістину Марсове поле, де стикаються в герці кілька національних історіографій, зодягнутих у форму супротивних етнополітичних ідеологій. Кожна з цих ідеологій прагне вишикувати історію в струнку й несуперечливу лінійну систему з чіткими полюсами добра і зла. Деяким ідеологіям, в залежності від міцності політичного опертя, вдається навіть переконати своїх адептів, що їхня ідеологічна лінія – єдино правильна. Проте минає час, і кремезна постать, прикута до крісла, знову постає перед нами промовистим знаком запитання. І схоже, що це навіть не він, Шептицький, а Сам Господь отим образом Митрополита щоразу завертає нам екзаменаційний білет, який ми ніяк не можемо здати.

За браком часу, я не можу зараз аналізувати дії Шептицького на розламі польсько-українських національних інтересів. Зазначу лише, що з плином часу звинувачення у зрадництві польського народу чи, навпаки, у виконанні ролі польського “троянського коня” у таборі українців поступово втрачають історичну напругу. Проте все ще невралгічним і конфліктогенним є тавро “колаборатор” з гітлерівським режимом. Тому у своїй доповіді я обмежуся аналізом ставлення Шептицького до комуністичного й нацистського режимів.

Своє ставлення до першого Андрей Шептицький озвучив іще трагічного 1933 року, коли за вказівкою Сталіна в Україні був організований штучний голодомор: “Оперта на несправедливості, обмані, безбожництві та деправації, людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни”. Звістки з комуністичного Сходу були щораз страшнішими, і 1936 року митрополит Андрей пише свою працю “Осторога перед загрозою комунізму”, в якій дає феноменальну оцінку цій ідеологічній доктрині: “Большевизм перетворюється на релігію, в якусь матеріялістичну поганську релігію, що Леніна і йому подібних уважає неначе пів-богами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства і доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свойого панування, хоч усі ці принципи є брехливими”.

Короткочасна радянська окупація Галичини 1939-1941 року лише підтвердила  висновки Шептицького. Отож, безбожний характер комунізму визначив тогочасну систему ціннісних орієнтирів Шептицького, яка добре корелювала з масовою переконаністю українців Галичини, що вони опинилися поміж високою німецькою цивілізацією Ґете і Гайне і жорстокою “азіатчиною” Сходу, тобто поміж полюсом добра і зла. Так і в народній уяві, і в уяві Шептицького виструнчилася лінійна перспектива: комуністичний Схід набув рис абсолютного зла, порятунок від якого може прийти лише зі Заходу. В цій перспективі відома фраза з митрополичого послання від 1 липня 1941-го року виглядає цілком логічною: “Побідоносну німецьку армію, що заняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождення від ворога”. (Відразу в дужках зазначу: для критиків Шептицького ключовими тут є слова “побідоносну німецьку армію”, тоді як для самого Шептицького – “звільнення від ворога”).

Митрополиту Андрею й до того доводилося публікувати послання з нагоди кожної чергової зміни влади, і майже завжди йому вдавалося формулювати головну передумову, за якої християни можуть цю владу визнавати, а саме: дотримання Божих законів. Ось лише два приклади:

1939 рік, прихід радянської влади: “Обернулась карта історії, настала нова епоха. Стрічаймо її покірною молитвою… Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові”.

1941 рік, проголошення незалежності української держави після “визволення” від більшовизму – Шептицький формулює умови, за яких Церква підтримуватиме діяльність навіть свого, українського уряду: (1) коли його постанови не суперечитимуть Божим законам і (2) коли держава буде мудро втілювати свою владу.

Обов’язок кожного християнина дотримуватись Божих законів стало головним рефреном послань Шептицького і під час німецької окупації, коли митрополит Андрей пережив розчарування, а згодом і потрясіння від дій окупаційної влади. Так почався період активного заступництва за жертв терору перед нацистським режимом та інтенсивного проповідування, покликаного мінімалізувати негативний вплив воєнних лихоліть на суспільну мораль і на саме життя окупованого народу. Тут можна навести бодай одну цитату з його відомого послання “Не убий!”: “Дивним способом обманюють себе і людей, що політичне вбивство не вважають гріхом, наче би політика звільняє чоловіка від обов’язку Божого Закону та оправдувала злочин противний людській природі. Так не є… За потоптання Божого закону може наступити й наступає Божа кара – найбільше зло і нещастя для людства”.

У 1942 році в позиції Шептицького наступає остаточний злам, і він у своєму листі до Папи Пія ХІІ уже формулює вирок нацизмові: “Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути ніщо інше, як деґенерація людства, якої ще не було в історії”.

Через два роки, коли ситуація на фронті радикально змінилася, Митрополит у своєму листі до Ватикану пише: “Прихід большевиків, можливо, буде корисним в тому значенні, що він покладе край анархії, яка панує тепер на всій землі”. Звичайно, Андрей Шептицький не забув про доктрину войовничого атеїзму, якою так гордився більшовицький режим, а тому передчував, що на Церкву і народ очікують важкі випробування. Проте фатумом його життя в умовах другого геополітичного “землетрусу” ХХ століття були відчайдушні пошуки найменшого зла. У 1944 році найменшим злом виглядав уже прихід радянської армії, й лінія між умовним добром і реальним злом пролягла уже в протилежному напрямку.

Висновок, як на мене, однозначний: історичний простір не є лінійним, а тому всі без винятку “лінійні” ідеологічні конструкції є неспроможними. Навіть якщо професійні історики й заперечать справедливість такого висновку щодо всієї людської історії, то щодо ХХ століття сумнівів стає щораз менше: це століття підірвало природну біполярність добра і зла. Воно породило тоталітарних близнят – два полюси зла, кожен з яких поперемінно зодягався в шати добра. Справжній полюс добра був тоді розсіяний поміж їхніми жертвами – конав від голоду в 33-му, стогнав у катівнях ҐУЛАҐу й гестапо, захлинався у газових печах нацистських концтаборів. Шептицькому судилося опинитись якраз поміж тими велетенськими тоталітарними динозаврами, що спершу дружно розмежували свої зони полювання, а потім самі зчепилися у кривавому двоєборстві. У цій глобальній турбулентності зла митрополит Шептицький прагнув передусім “не дати сильним погубити людину” (Володимир Мономах) та спрямувати вірних до виконання Божих законів. Перед своїм душпастирським сумлінням Андрей Шептицький чистий, бо наріжним каменем у його позиції були не політичні чи ідеологічні мотиви, а добро людини, що точно відповідало сформульованому ним самим кредо: “Так як я в кожній праці і в кожнім слові, так в тім моїм письмі я шукаю лише добра народа, взглядом котрого почуваюся до важних і святих для мене обовязків”.

Однозначність цього висновку робиться химерною в системі кривих ідеологічних дзеркал, у якій постать Шептицького неминуче сплющується й маліє. Логічний ряд тут простий: головним організатором єврейського Голокосту був німецький нацизм, тоді як головним переможцем нацизму став Радянський Союз. Це визначило магістральну вісь аргументації, своєрідний код для визначення координат добра і зла: всі, хто в якийсь момент покладав надії на Німеччину, стали вважатися “колаборантами”; всі, хто покладав надії на Радянський Союз, стали рятівниками людства. Логіка переможця стала ідеологічним mainstream’ом, порушувати який було недопустимо. Все, що не лягало на цю однозначну картину, відсікалося. Двозначності не терпіли ні пропагандистські радянські кліше, ні дидактична історія у шкільних підручниках, ні сам жах від усвідомлення апокаліптичних розмірів воєнної катастрофи.

Після поразки нацистів звернення Шептицького, яким він у перші дні окупації Галичини привітав “побідоносну німецьку армію” з “визволенням” цього краю, перетворилось на головний доказ обвинувачення. Проте яка іронія долі: суддею стала передусім комуністична Москва, яка сама перед тим простягнула Гітлеру руку дружби й підписала пакт про ненапад. Мало того, Москва вступила у Другу світову війну прямими військовими діями на боці нацистського режиму! Цю помилку переможця, що обернулася злочинами принаймні проти жертв пакту Молотова-Ріббентропа, було затушовано; помилку ж Шептицького, на сумлінню якого немає жодного людського життя, доведено до розмірів злочинного “колабораціонізму”. Воістину, переможців не судять!

Так було відкинуто об’єктивну правду про два полюси зла на користь психологічно легшої біполярності добра і зла, а сам Шептицький постав перед судом, якого аж ніяк не назвеш об’єктивним. Цей суд досі припускається кількох визначальних методологічних похибок.

По-перше, чим далі відходить в історію багатолика правда війни, тим більше дії Шептицького оцінюються антиісторично. Саме той дивний факт, що постать Митрополита постійно перебуває серед нас, призводить до того, що його дії оцінюють, виходячи з логіки сучасного, радикально іншого часу. Вчинки і вислови Шептицького, які були майже детерміновані “крутими” обставинами воєнного цунамі, “вибухають”, ніби залежані воєнні міни. Хто з нас побажає собі сьогодні бути судженим за обставинами, що сформуються, скажімо, на 2065 рік?

По-друге, Митрополит Андрей, схоже, відповідає не лише за свої дії, а й за дії багатьох політиків і релігійних лідерів, військових ватажків і просто бандитів. Він, напівпаралізований і з фізичного погляду немічний, став символом, який покриває собою цілий масив свого народу – до того ж не тільки свого. Можна, звичайно, втішатися, що це свідчення справжнього масштабу цієї історичної постаті, проте накладання на Шептицького такої “інтегральної” відповідальності вочевидь несправедливе. Це мимоволі нагадує мені слова раббі Зусі, дбайливо збережені Мартіном Бубером: “В прийдешньому світі мене не запитають: ‘Чому ти не був Мойсеєм?’ Мене запитають: ‘Чому ти не був Зусею?’” Отже, з цієї точки зору Митрополит Андрей сміло стоїть сьогодні перед Господнім судом: він таки був Шептицьким!

По-третє, методологічно хибно визнавати вчинене Митрополитом добро в жорсткій залежності від тогочасної політичної оптики або ж його власних помилок. Я маю тут на увазі дилему невизнання Яд-Вашемом Шептицького “праведником світу”. Якось за дужками історії опинилися хоча б свідчення про те, як ота згадана мною двоголовість зла проявлялася на прикордонних вокзалах, де зустрічалися євреї, що рятувалися втечею з комуністичного пекла, і євреї, які тікали від пекла нацистського. Обидві сторони не вірили одна одній: людині несила жити без полюсу добра. Несила було жити без нього і Шептицькому. Тому такою важливою для пошанування самого принципу воздаяння за добро є невтомність, з якою врятовані Митрополитом євреї наполягають на відновленні справедливості. Дякую вам!

Те, що я міг би сказати сьогодні членам яд-вашемівського комітету, вже давно сказав Курт Левін у своєму листі до прем’єра Шимона Переса: “Держава Ізраїль знаходиться в тяжкій і загрозливій ситуації. Деякі рішення продиктовані практичними міркуваннями критичної ваги. Проте є речі, які треба розглянути з моральної точки погляду, нехтуючи практичними мотивами даної хвилини – і без упереджень”.

Проте вичікує не лише Яд-Вашем. Вичікує й Ватикан, не наважуючись проголосити Митрополита блаженним. Й сама Україна ніяк не може розв’язати свою національну “квадратуру круга”, тобто несуперечливо поєднати свої досі непоєднувані етнополітичні концепції. Усі ці десятиліття ми були свідками того, що над іменем Шептицького лежало нездоланне табу, й сьогодні можна майже впевнено говорити, що головною причиною цього був геополітичний статус кво – повоєнна система колективної безпеки. Падіння берлінської стіни, внаслідок якого чимало тодішніх ідеологічних дзеркал розсипалося на друзки, ознаменувало початок процесу вивільнення Європи. Статус-кво, що якийсь час оберігав Європу, сьогодні щораз більше оберігає лише самого себе. Постать Шептицького і тут є знаковою, бо вона якраз сигналізує про можливість формування такої світоглядної площини, в якій двоголовість зла знайде своє несуперечливе концептуальне пояснення.

Чи справді це можливо? Мені згадується іронічний єврейський жарт, який походить, здається, від іще однієї хасидської притчі. Йдеться про мудрого ребе, який погодився з діаметрально протилежними тезами, а коли йому зауважили, що це неможливо, він погодився і з цим твердженням. За цим жартом стоїть засаднича мудрість цього світу, яку так добре вловлює Талмуд: світ, у якому ми живемо, – антиномічний, тобто логічні суперечності лежать у самій його суті. Знайти в ньому статичну “золоту середину” до якогось есхатологічного моменту неможливо. Тому обов’язком людини є невпинна динаміка – щоразу звірятися з етичним компасом і розв’язувати дилеми морального вибору. Саме це все своє життя і робив митрополит Андрей Шептицький.