Оксана Сурмач
вчений секретар, доцент Університету “Львівський Ставропігіон”

Митрополит Андрей Шептицький у порятунку євреїв під час німецької окупації

Війна розколола український народ, виразно окреслила політичні настрої різних його частин. Духовенство, як це було і до гітлерівського нашестя, не залишилося стороннім спостерігачем того, що діялося в країні. Моральні засади християнства, його послідовна орієнтація на одвічні людські цінності виявилися вищими за відчуття образи і політичної кон'юнктури. Далекі від дипломатичних інтриг та політиканства рядові священнослужителі та їх паства несли свій Хрест в ім'я миру і злагоди, прагнучи допомогти своєму ближньому чим могли.

Жертвами нацистської політики стало і єврейське населення. Німецька політика щодо єврейського населення в Галичині полягала у його концентрації на замкнутих ізольованих дільницях (гетто) й поступовому знищенні. Вже на початку липня 1941 р. вона почала здійснюватись поліційними відділами оперативної групи “Ц” (Einsatzgruppe “C”), що отримали вказівки фізично ліквідувати представників місцевої інтелігенції єврейської національності. [1] Лише у м. Львові німецькі воєнні підрозділи знищили приблизно 4 тисячі євреїв протягом першого тижня окупації і ще 2 тисячі наприкінці липня [2] .

За наказом командира поліції безпеки і служби безпеки (СД) у дистрикт Галичина (ДГ) від 30 жовтня 1941 р. євреям було заборонено користуватися транспортними засобами сполучення. [3] Згодом після цього вони були фактично поставлені поза законом. Згідно з наказом вищого ССПФ (народно-політичний референт (Volks-politische Referat) при керівникові СС і поліції (далі - ССПФ[SS-und Polizeifuhrer - SSPF]) Сходу в Генеральній Губернії (ГГ) Крюгера від 10 листопада 1941 р. §3, поширеного на дистрикт Галичина (ДГ), кожен неєврей, який приймав до свого помешкання, переховував або харчував єврея, підлягав страті. [4] Населення Галичини негативно сприймало і різко засуджувало такі акції. Невипадково 10 травня 1942 р. командуючий тиловим районом групи армій "Південь" скерував 197-ій польовій комендатурі розпорядження, що містило таку "точку зору": "При можливій ліквідації євреїв службою безпеки необхідно найсуворішим чином звертати увагу на те, щоб населення не бачило і не чуло про це". [5]

Наприкінці перших 15-ти місяців окупації на території галицьких земель залишалось 278 тисяч євреїв, що становило близько 60 % від загальної кількості єврейського населення, яке проживало тут на початку німецько-радянської війни. [6] В листі до кардинала Є.Тіссерана А.Шептицький писав: "... зростає терор. За останні два місяці у Львові було страчено без суду більш, ніж 70 тисяч жидів". [7] Наприкінці 1942 р. було зрозуміло, що "це не були спонтанні вбивства, а відвертий геноцид єврейського народу". [8] Головним наслідком такої нацистської політики у галицьких землях було знищено майже 435 тисяч євреїв. [9]

Для остаточного вирішення єврейського питання німецькі каральні поліційні органи під загальним керівництвом ССПФ в ДГ залучали єврейську поліцію від юденрату, а також кгірро (кримінальну поліцію) в якій в основному служили "шльонзаки" (польськомовні фолькс - і райхсдойче з верхнього Шлеська). Подекуди залучали в примусовому порядку до своїх акцій підзвітну їм місцеву українську поліцію, яка проти своєї волі була змушена брати участь у нацистських облавах проти євреїв і тим ставали сліпим знаряддям окупаційного режиму.

Рабін Єзекіїл Левін, останній єврейський голова кагалу м. Львова, просив А.Шептицького вплинути на ту частину населення, що була пройнята антисимітськими настроями. Митрополит Андрей, зокрема, запропонував доктору Левіну притулок, а невдовзі видав пастирське послання, в якому він закликав священиків нагадати молоді: "... що ніякі людські огляди і ніякі дані приречення не оправдують гріха проти Божої заповіди ... Можуть прийти хвилини, в яких будуть Вам молодим, радити справування противне Вашій совісті й Божому законові, в таких хвилинах поступайте завсіди як християни, вірні й послушні Божому законові". [10]

Як голова Української Греко-Католицької Церкви, митрополит Андрей у лютому 1942 р. звернувся до члена німецького уряду ( Г.Гіммлера) [11] , з листом стосовно використання місцевих допоміжних поліцейських підрозділів для облав на євреїв. У цьому листі А.Шептицький писав, що не сміючи втручатися в справи, які веде і за які відповідає німецьке державне правління, як священик він не може не перейматися поведінкою німецьких збройних сил і німецької поліції проти мешканців краю, передусім жидів, над знущаннями і розстрілами людей без суду. Тому дозволяє собі звернути на це увагу, бо не знає, чи ці речі в Берліні справді відомі. Проте, як голова Церкви і духовний провідник своїх вірних, вважає своїм обов'язком просити, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не використовувати в акціях проти жидів. [12] "А нам, християнам Заповідь Божа не дозволяє вбивати ... стою перед Богом і не боюся говорити вам правду. Для власного вашого добра отямтеся в останній хвилі" - промовляв Голова УГКЦ до сумління губернатора О.Вехтера. [13]

Митрополит Андрей був одиноким політиком і духовним провідником, що наважився протестувати перед німецькою окупаційною владою проти планових, холоднокровних, масових убивств євреїв. Це навіть визнали радянські органи служби безпеки. В "доповідній записці чекісти зауважують, що в кінці 1942 р. А.Шептицьким було направлено лист Г. Герінгу, в якому він протестував проти винищення євреїв і масового терору над українським населенням". [14] Реакцію на протести митрополита Андрея органи служби безпеки описували таким чином: "У відповідь на лист Г.Герінг вислав з Берліна до міста Львова групу есесівців, яка здійснила обшук в резиденції А.Шептицького з метою розшуку зброї.... Як наслідок А.Шептицький заборонив духовенству у формулах поминання молитися за А.Гітлера і його воїнство". [15] В "довідці про митрополита" підполковник Карін (Даниленко) твердить, що існують дані, які потребують перевірки, про те, що "А.Шептицький певний час був під домашнім арештом" гітлерівців. [16] Так документи радянських спецслужб ставлять хрест на власному міфі про "свастику на сутанах фашистського прихвосня і нечестивого митрополита" [17] .

Митрополичий ординаріат УГКЦ скерував листа до Українського Центрального Комітету з проханням, щоб ця організація "звернулася з відповідним проханням до німецької влади, щоб заслужені для українського народу одиниці жидівського народу були трактовані як виняток відповідних законів, коли це можливе й в ділання УЦК є допускальне". [18] Таким чином, єпископат УГКЦ прагнув залучити усі суспільні сфери до порятунку переслідуваних німцями євреїв.

Діяльність А.Шептицького не обмежувалася лише зверненнями. Митрополичий ординаріат УГКЦ цікавився рівнем життя в гетто: що люди їдять? Скільки мають хліба? Яка була доля дітей? Хто опікувався хворими? Бажаючи дістати відповіді на ці питання, священику І.Котіву було доручено збирати інформацію по геттах. Одночасно сам митрополит Андрей включився в акцію рятування євреїв. Владика використав близько 550 монахів і монахинь для акції порятунку життя 150-200 єврейським дітям. [19] Ці діти були "таємно перевезені до різних монастирів, сховані в криптах, їм дали фальшиві посвідчення, українські імена, та розсіяли по всіх монастирських школах та сиротинцях у Львові та околицях. Всі вони пережили нацистську окупацію та війну" [20] .

Коли митрополичий ординаріат УГКЦ повідомляли про становище євреїв, А.Шептицький організував групу надійних людей, які займались таємним звільненням та переховуванням євреїв. Перш за все, це були духовні особи: монахи і монахині, деякі парафіяльні священики, а найбільше монахи-студійського уставу під проводом ігумена К.Шептицького. В існуючій церковній структурі утворилась спеціальна ланка, яка займалась захистом, переховуванням та сприянням безпечного переходу євреїв через кордон [21] .

Одним із основних учасників цієї акції був настоятель оо. студитів о.Марко Стек, який мав доручення координувати перехід біженців до монастирів. [22] Серед монахів - студитів добре відзначалися в цій справі о.Никанор, о.Тита, о.Герман, о.Никанор, настоятель студитського монастиря св.Йосафата у Львові, який провів півтора року в німецькій в'язниці, прийнявши двох євреїв восени 1943 р. раввинів - доктора Д.Кагане та К.Левіна. [23] Крім монахів, інші церковні організації також старалися щось робити для порятунку євреїв. Чини і згромадження українських католицьких монахинь піклувались про єврейських дівчат та жінок. Провідна роль тут належала настоятельці сестер студиток с.Йосифі та настоятельці сестер василіанок с.Моніці [24] .

Коли нацисти розпочали, облави та депортацію євреїв у табори праці та смерті, українські католицькі священики робили все можливе, щоб їх врятувати. Внаслідок цього окупанти почали арештовувати священиків, які порушували заборону нацистів охрещувати євреїв, що видавали фальшиві свідоцтва про охрещення (метрики) та підробляли парафіяльні записи, щоб показати їх українське походження. Отець О.Ковч, священик із Перемишлян, був засуджений за це "правопорушення" у грудні 1942 р. (прийняли хрещення близько 500 євреїв). Майже рік його утримували у львівській в'язниці на вулиці Лонцького, а у серпні 1943 р. переправили у концтабір "Майданек". 25 березня 1944 року (згідно з архівними документами концтабору) о.О.Ковча не стало у живих [25] .

За словами раввина Д.Кагане, більше ніж 240 греко-католицьких священиків, ризикували своїм життям, видаючи такі документи. Але як зазначає Д.Кагане, цей список ще не є вичерпним [26] . За даними Ватикану влітку 1942 року в німецьких таборах було 480 священиків [27] . Крім того, священики змушені були покидати свої парафії через недовіру до них режимних властей. Такий факт мав місце в селі Редодуби, Білобожницького району, де отець Я.Мацишин у 1942 р. покинув своє село [28] .

У перемиських лісах місцеві священики переховували євреїв з

допомогою лісників (1,7 тисяч осіб) [29] . У ряді випадків віруючим вдалося відвернути єврейські погроми. У м. Товсте та його околицях під час погрому в липні 1941 р. було вбито близько 200 євреїв. Але чимало було врятовано завдяки втручанню священика Ю. Ізвольського [30] .

Саме діяльність А.Шептицького, цієї найповажнішої у народі людини, брали за приклад сотні парафіян. Тільки львів'яни врятували від загибелі дві тисячі людей [31] . Так наприклад, І.Гірний (особистий шофер митрополита Андрея) неодноразово перевозив євреїв за вказівкою А.Шептицького або його брата ігумена Климентія з митрополичих будинків до монастирів в села Унів або Яхторів. Особисто він перевіз понад вісімдесят дітей. У монастирях їм видавали підроблені свідоцтва про хрещення. Документи виготовляв о.Й.Пітерс (німець за походженням), який неофіційно виконував у митрополита Андрея функції секретаря [32] О.В. Масляк, директор Львівської бібліотеки Академії наук, переховував у себе на квартирі 8 євреїв. А в приміщенні бібліотеки – до 200 чоловік. Двічі його життя висіло на волосині. Одного разу єврея було знайдено в бібліотеці під час обшуку. Масляка вже вели на розстріл, але йому вдалося переконати німців, що та кімната, де переховувався цей нещасний, нічого спільного не має з бібліотекою [33] .

Після ліквідації гетто у Львові, літом 1943 р., Голова УГКЦ продовжував підтримувати зв'язок із біженцями, а після другої радянської окупації в липні 1944 р., він прослідкував за тим, щоб всі єврейські діти, які переховувались в Українській Католицькій Церкві, повернулись до єврейської спільноти у Львові і щоб ця спільнота була забезпечена всім необхідним, аби допомогти всім, хто вижив, почати нове життя [34] . Таким чином, підпільна українська католицька діяльність щодо порятунку євреїв продовжувалась два роки, починаючи з літа 1942 р. до закінчення нацистської окупації в липні 1944 р. [35] Митрополит Андрей Шептицький був рішучим противником застосування терору в суспільно-політичному житті. Він давав тому численні докази у своїх посланнях і проповідях. Він вважав і це підкреслював, що терор не дається погодити з християнською суспільною наукою, терор перешкоджає будувати, він є руйнуючим чинником.