Традиційне святкування “Межа року” і вручення відзнак середовища “Ї”

18 грудня 2005
Львів, Палац Потоцьких

Тарас Возняк Промова на кінець року 2005
Василий Скриба Награды интеллектуально отважным (Дело, 21.12.2005)
Оксана Керик Інтелектуально відважні отримали ордени (Високий Замок, 21.12.2005)
Оксана Форостина Ода радості (Львівська газета, 20.12.2005)
Andrzej Chłopecki Słuchane na ostro (Gazeta.pl, 06.01.2006)

Фоторепортаж

Згідно з рішенням Капітули Незалежного культурологічного часопису „Ї” у 2005 р. кавалерами ордену «За інтелектуальну відвагу» стали:

Анджей Нікодемовіч, професор Люблінського Католицького Університету, видатний композитор, мужній львів’янин –  за створення видатної музичної школи сучасности, мужність духа, цілість життєвої постави, за плекання тяглости львівських музичних традицій попри і наперекір  катастрофам 20 ст.

Борис Гудзяк, Отець-Ректор Українського Католицького університету, професор –  за натхненну моральну поставу, за подиву гідну самопосвяту, за інтелектуальний внесок у богословіє, за створення одного з провідних українських осередків вільної думки і вільного духу, незамінної  громадянської і академічної інституції – Українського Католицького університету у Львові

Павло Чучка, кандидат філологічних наук, підприємець, політик – за  усвідомлення глибинного зв’язку між правдивим гумором і правдивою мужністю, відважну громадянську поставу, за творення неповторного теплого і милого нам галичанам образу українського Закарпаття

Згідно з рішенням Капітули Незалежного культурологічного часопису „Ї” у 2005 р. кавалерами відзнаки «За добру справу»  стали:

Ірина Волицька, режисер –  за створення непересічного театрального осередку, проекту  «Театр у кошику»,  багатолітню  опіку над ним і видатну режисуру

Роман Ревакович,  композитор, диригент, громадський діяч – за сталу активну промоцію української професійної музичної культури

Маркіян Іващишин,  громадський діяч – за багатолітню громадянську поставу, за творення унікального артистичного і креативного середовища ат пов’язаних з ним інституцій – культурного центру Дзига та клубу Лялька, що давно вже стали феноменом культурного життя

Тарас Возняк

Промова на кінець року 2005

Сьогодні я хотів би трохи поміркувати разом з вами про неначебто просте поняття і почуття радости. Може комусь ця тема видасться дивною цієї пори, посеред Ночі Року. Тай настрій у суспільстві не найбільш радісний. Воно, як і рік тому, огорнуте тривогою.

Що є радістю? Якою вона може бути? Тихою – так. Голосною – так. Нерозділеною – можливо. Самотньою – напевно ні.

Однак я вестиму мову не лише про про радість особисту але і про щось, що у радісному єднанні об’єднує нас всіх. Можливо більш адекватним словом було б слово – піднесення.

Хто найбільше тішиться життям? Очевидно, що діти. Чому? Тому, що попереду довге життя? Вони про це не знають. Вони взагалі не знають смерті, а тому безсмертні. Якщо б вони знали, яким складним буде це життя. Просто, якби вони знали… Однак вони не знають, хоча вони відкриті до світу. Вони ще не оточили себе різного роду заборолами – етикетом, статусом, віком. Вони безпосередні, а тому радісні.

Натомість дорослі – вже знають. Вони на жаль вже багато що знають. Вони озброєні знаннями, відгороджуються ними від простої дитячої радости. Вони бачать иноді занадто багато. Багато знань – багато печалі. Неначе б то банальність.

Однак дорослі пробують перейняти нелюдську прерогативу – бачити майбутнє. Вони не віддаються течії життя, не віддаються комусь, хто про них турбується. Вони хочуть укладати своє життя самостійно. З тривогою пробують побачити те, чого ще немає, що ще не постало. А тому втрачають дитинне почуття опіки над собою. Не до-віряючи себе нікому, неначе б то беручи свою долю у свої руки, дорослі самі роблять себе сиротами.

Минулий рік ми закінчували дуже важко. Однак ховали свій страх під машкарою карнавалу. Насправді помаранчева революція, як кожна инша, була дуже небезпечною справою. Але оранжевий колір та карнавал знімали напругу і навіть дарували радість.

Після завершення помаранчевого шалу ми мали б зупинитися і задуматися. Так чинять дорослі народи. Або народи старечі. Народи, які думають. Бо вони хоч на крок наперед пробують передбачити майбутнє.

Однак ми народ молодий, може навіть трохи дітвакуватий. Знання і пізнання не є нашою найсильнішою рисою. Тому ми продовжували тішитися далі. Місяцями готували інаугурації, влаштовували феєрії щоденних змін суконь. Венеційський карнавал продовжувався. Сентиментальний П’єро і рудоволоса бешкетниця Арлекіна давали виставу. Всі ми впивалися радістю та забавою. А у донецькому куточку промовисто страждав ніким не люблений синьоволосий Мальвін.

Громом посеред ясного неба у нашім тихім раю став розкол між народними улюбленцями. Зрештою, згід із класичною фабулою, так і мало бути у народному італійському театрі. П’єро має ображатися, а Арлекіна комизитись та вередувати.

Це нагадало мені образи двох дітей, які божевільно ревнують один одного і ніяк не можуть поділити справді велику любов народу до них обох. Кожен з них страшно боїться, що у нього можуть відібрати їх головну забавку, до якої вони так звикли за цей рік, - насправді щиру майже безмежну любов народу. Коли вони зрозуміли, що це може статися, то це їх довело до сліз на очах. Як неслухняну дитину, що загралася і зрозуміла, що сьогодні мама її не любить.

Вони пробують знову привернути її увагу. Арлекіні дуже солодко було віддати себе міцним чоловічим рукам на очах П’єро, на все тому ж Майдані під час ювілейних урочистостей цієї осені. Не одна вона така. П’єро плакав. Але так і має бути у театрі, що культивує “високий” стиль двох “папа Карло” – Карло Гоцці та Карло Гольдоні.

Це зрозумілі і дуже людські почуття. Бо не тільки вони, але і всі ми є дітьми. Ми ображаємось і страждаємо.

Тому й почалися взаємні оскарження та жалі. Хоча насправді країна дуже добре пройшла майже всі підводні рифи цього року. Особливо у економічній сфері. Та ми не люди знань. А тим більше не люди дії. Для нас емоції понад усе. З якою пристрастю підступниця Арлекіна впивається стражданнями доброго простака П’єро. Куди там патентовому негіднику синьоволосому Мальвіну.

Однак, що краще для звичайної людини, дорослої людини. Знати чи не знати, яким є реальний стан справ? Знати чи не знати, що нас чекає попереду? Наперед сумувати чи тішитися?

Бо ж радість і незнання є й захистом для людини. Натомість смуток та знання – інструментами з допомогою яких вона долає складнощі життя і вирішує свої проблеми. Гадаю, що людині потрібне і те і инше. Трохи смутку і трохи радости. Трохи знань і трохи авантюри. Тож потребуємо бачити на сцені і Арлекіну і П’єро. Бо ж насправді ми дійсно любимо простацький італійський театр. Театр де один одного б’ють патиком і всі сміються, де П’єро насправді страждає і всі сміються, де у підпіллі сидять патенетові негідники і всі сміються.

Напевне тому люди й видумали свята, що потребували цього поєднання радости і смутку. Особливо посеред Ночі, якою є ця пора року. Ми ще не перейшли межі. Сонце зупинилося. Однак ми вже в передчутті.

П’ятий раз ми збираємося такою чисельною громадою, щоб трохи забутися, побавитися у дітей, але разом з тим щось і пізнати. Пізнати тих, хто багато зробив, щоб ми могли залишатися людьми – трохи пізнавати і трохи забуватися, трохи сумувати і трохи тішитися. Вони відважні, бо знають, і вони людяні, бо дають нам можливість забутися. І самі забуваються. А тому закладають університети, пишуть музику, пишуть вірші, створюють вогнища культури, театри, фестивалі.

Це все, що я хотів сказати цього року. То ж можемо приступити до церемонії вшанування цих достойних.

Награды интеллектуально отважным

Напечатано в газете "ДЕЛО" № 46 от 21 Декабря 2005 г.
http://www.delo.ua/ru/news/2318.html

Пятый год подряд Львов становится свидетелем награждения наиболее достойных знаком отличия Капитулы (Общественный наблюдательный совет) авторитетного философско-культурологического журнала „Ї” — орденом „За интеллектуальную отвагу” . Как рассказывает председатель Капитулы, львовский журналист Олесь Пограничный, идея такого знака отличия родилась 10 лет назад....

„Нам тогда было на десять лет меньше, - говорит он. — И возникла идея, что поколение 30-летних будет определять своих авторитетов, таким образом создавая связь между поколениями, прерванная нить между которыми является одной из основных проблем украинского общества. К тому времени нашими авторитетами были Григорий Кочур, Юрий Шевелев. К сожалению, пока мы смогли заработать на серебро и вылить из него ордены (а один такой орден стоит ни мало ни много 400 грн.), Кочур и Шевелев ушли от нас. И когда ушел последний, мы поняли, что, если не будем «чесаться», то все, кого хотели наградить, отойдут. В 2001 году провели первую церемонию награждения”.

Таким образом, в Украине появился чуть ли не первый негосударственный знак отличия признательности и признания авторитета людей, которые являются стержнем и опорой украинского общества в разных сферах жизни. „Вручая этот орден, мы признаем, что именно таких людей считаем своими образцами и именно их пример считаем достойным для наследования”, — объяснил Пограничный.

С 2003-го года к ордену „За интеллектуальную отвагу” добавился еще один знак отличия от Капитулы „Ї” — медаль „За доброе дело”. Ее получили, в частности, президент Форума издателей во Львове Александра Коваль (2003), главный редактор издательства „а-ба-ба-га-ла-ма-га” Иван Малкович (2004), певец и композитор Тарас Чубай (2004).

По словам Олеся Пограничного, церемонии награждения предшествует долгий процесс выбора кандидатов в авторитетные интеллектуалы и добродетели года. „Капитула несколько раз в год собирается, пока находим номинантов. Кто-то, конечно, может сказать, что есть более достойные люди. Мы на это отвечаем так: хорошо, делайте свои знаки отличия”, — улыбается председатель Капитулы.

Путают с масонской ложей

В этом году церемония награждения уже традиционно происходила в золотом зале Дворца Потоцких. Однако организаторы с сожалением констатируют, что один из наилучших залов Львова уже не способен вместить все количество гостей, которые изъявили желание присутствовать на торжестве. Людей, на самом деле, было много. Такой концентрации представителей львовского бомонда на квадратный метр мало где еще можно встретить — в.о. городского председателя Львова Зиновий Сирык, экс-губернаторы Мирон Янкив и Александр Сендега, топ-менеджеры компаний, музыканты, писатели, художники.

Кавалерами Ордена „За интеллектуальную отвагу” в 2005 году стали композитор, музыкант из Люблина (Польша) Анджей Никодемович, ректор Украинского католического университета (Львов) Борис Гудзяк и поэт-сатирик, диалектолог, общественный деятель Павел Чучка (Ужгород). Серебряное отличие „За доброе дело” получили композитор, музыкант из Варшавы Роман Ревакович, общественный деятель, директор центра культуры и искусства „Дзыга” (Львов) Маркиан Иващишин, режиссер „Театра в кошыку” (Львов) Ирина Волицкая.

Павел Чучка позднее признался „ДЕЛУ”, что сначала, когда ему предложили приехать в Львову для награждения орденом, испугался, так как решил, что его хотят принять в масоны: „Я перепугался сначала, что это какой-либо орден масонов и спросил, смогу ли я продолжать жить до конца жизни так, как жил до того, как вы мне это вручите? — Конечно, можно. И я согласился”.

По словам Олеся Пограничного, орден и в самом деле не несет его собственнику каких-то привилегий. Кавалер награды автоматически входит в состав Капитулы и, таким образом, может приобщиться к формированию выпусков журнала.

Орден „За интеллектуальную отвагу” представляет собой вылитую из серебра букву „Ї” с муаровой лентой. За все время такой наградой Капитула журнала „Ї” ввела в ранг образцов для следующих поколений девять человек: доктора исторических наук, профессора НУ „Киево-Могилянская академия” Наталию Яковенко (2001), министра, чрезвычайного и полномочного посла, директора Института евроатлантического сотрудничества Бориса Тарасюка (2001), писательницу и художницу (США – Франция - ФРН) Эмму Андиевскую (2002), академика Мирослава Поповича (2002), президента НУ „Киево-Могилянская академия”, Вячеслава Брюховецкого (2003), режиссера Романа Виктюка (2003), философа, директора Института религии и общества Украинского католического университета Мирослава Мариновича (2004), выдающегося украинского композитора Валентина Сильвестрова (2004) и профессора Гарвардского университета Григория Грабовича (2004).

Автор: Василий СКРИБА

Інтелектуально відважні отримали ордени

Оксана КЕРИК

Високий Замок, 21.12.2005 №235 (3246)  http://www.wz.lviv.ua

Часопис “Ї” традиційно на межі року вручив відзнаки Капітули “Ї” тим, хто, на їх думку, відстоював свободу думки, хто своєю діяльністю утверджує єдність української духовної традиції з гуманістичними ідеалами європейської цивілізації.

Запрошені на урочистість дами та кавалери традиційно зібралися у палаці Потоцьких. При вході усіх зустрічав церемоніймейстер із жезлом. Грав оркестр. Саме дійство нагадувало бал, на який всі приходять у вечірніх сукнях та фраках.

Цьогоріч кавалерами орденів “За інтелектуальну відвагу” стали: професор Люблінського католицького університету, видатний композитор львів’янин Анджей Нікодемович, який отримав відзнаку “за створення видатної музичної школи сучасності, мужність духу, цілісність життєвої постави, за плекання тяглості львівських музичних традицій попри і наперекір катастрофам ХХ ст.”. “За натхненну моральну поставу, за подиву гідну самопосвяту, за інтелектуальний внесок у богословіє, за створення одного з провідних українських осередків вільної думки і вільного духу, незамінної громадянської і академічної інституції – Українського католицького університету у Львові” орден отримав ректор Українського католицького університету професор о. Борис Гудзяк. А кандидата філологічних наук, підприємця, політика Павла Чучку Капітула “Ї” відзначила за “усвідомлення глибинного зв’язку між правдивим гумором і правдивою мужністю, відважну громадянську поставу, за творення неповторно теплого і милого нам, галичанам, образу українського Закарпаття”.

Срібні відзнаки “За добру справу”, вручення яких “Ї” започаткував минулоріч, отримали троє культурних діячів. Це диригент з Варшави Роман Ревакович (за сталу активну промоцію української професійної музичної культури) та двоє львів’ян - режисер “Театру в кошику” Ірина Волицька (за створення непересічного театрального осередку, проекту «Театр у кошику», багатолітню опіку над ним і видатну режисуру) та директор МО “Дзиґа” Маркіян Іващишин (за багатолітню громадянську поставу, за творення унікального артистичного і креативного середовища та пов’язаних з ним інституцій – культурного центру “Дзиґа” та клубу “Лялька”, що давно вже стали феноменом культурного життя).

Головою Капітули журналу “Ї” є Олесь Пограничний, а її членами - редактор часопису “Ї” Тарас Возняк, історик та журналіст Андрій Павлишин, германіст Юрко Прохасько, перекладачка, балканіст Алла Татаренко, письменники Юрій Андрухович, Емма Андієвська, Володимир Єшкілєв та Микола Рябчук, історики Наталія Яковенко, Ярослав Грицак та інші.

Починаючи з 2001 року кавалерами ордена стали такі визначні особистості, як міністр Борис Тарасюк (Київ), професор Наталія Яковенко (Київ), поет Емма Андієвська (ФРН, Мюнхен), професор Мирослав Попович (Київ), професор В’ячеслав Брюховецький (Київ), режисер Роман Віктюк (Росія, Москва). Зокрема, минулоріч її отримали віце-ректор УКУ Мирослав Маринович (Львів), композитор Валентин Сильвестров (Київ) та професор Григорій Грабович (США, Гарвард). Відзнаки “За добру справу” торік отримали головний редактор видавництва “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га” Іван Малкович, редактор часопису “Четвер” Юрко Іздрик і музикант, лідер “Плачу Єремії” Тарас Чубай.

Andrzej Chłopecki, krytyk muzyczny, publicysta
06-01-2006 Gazeta.pl

Słuchane na ostro

Wejście do pałacu miało w sobie coś niepokojącego - grudzień, śnieg, u drzwi żołnierze, bynajmniej nie w galowych uniformach. Scena jakby z polskiej przeszłości sprzed 24 lat. Obiekt zmilitaryzowany na podstawie dekretu o...? Jeszcze kilka kroków, szatnia i - inny świat. Wytworni kelnerzy częstują szampanem przybywających gości: damy w toaletach jakby świeżo nabytych na paryskim placu Vendčme, dżentelmeni w smokingach lub bardziej wyszukanych wynalazkach męskiej mody wieczorowej, zapewne pragnący się wyróżnić na jakimś szczególnie uroczystym bankiecie, być może w hotelu Ritz. Dwie dziewczynki jakby zdjęte z płócien Velázqueza, całości nadają akcent rozczulającej pikanterii - między baśniowością i surrealizmem. Cóż to za towarzystwo i jaka okazja? Hrabianka wychodzi za księcia? Arystokracja brata się z finansjerą? Baroniątko przystąpiło do pierwszej komunii?

Nie, to nie Paryż, lecz Lwów; nie Ritz, lecz Pałac Potockich; nie potomkowie Habsburgów i Potockich (choć - kto tam ich wie...), lecz społeczna elita miasta zachodniej Ukrainy. Niedziela, 18 grudnia 2005. Odbywa się oto uroczysta ceremonia wręczenia dorocznych, bardzo prestiżowych nagród przyznawanych przez kapitułę powoływaną przez lwowski dwumiesięcznik. Periodyk o imponujących gabarytach objętościowych (około 500 stron dużego, kwadratowego, niestandardowego formatu) o tematyce podobnej do naszej "Res Publiki Nowej" ukazuje się od sześciu lat we Lwowie pod tytułem bijącym światowy rekord zwięzłości. Jest nim jedna litera. Litera, która poza językiem ukraińskim nie występuje w żadnym innym: ?, i z dwoma kropkami, czytane "ji". Po raz piąty kapituła czasopisma uhonorowała osobistości dla ukraińskiej (nie tylko lwowskiej) społeczności wyjątkowe: trzy orderem "za intelektualną odwagę" i trzy odznaką "za dobrą sprawę", która przyznana została po raz drugi.

Ceremonia była co się zowie ceremonialna. W pierwszej pałacowej sali, pod kryształowymi żyrandolami i wśród rodzajowych i portretowych płócien, trzeba było cierpliwie czekać na rozwój wypadków, konwersując. Z kieliszkami do szampana usłużnie przez kelnerów wymienianymi na pełne. Długo. Wreszcie w swej roli wystąpił Mistrz Ceremonii opasany błękitną szarfą spiętą jakimś imponującym orderem i porządek ordynujący niby-marszałkowską buławą Przewodniczący Kapituły, łysogłowy Oleś Pohranycznyj. To on powiódł gości do sali głównej, stukając o posadzkę buławą przeprowadzał na właściwe miejsca nagradzanych "kawalerów", do mównicy doprowadzał i na miejsce w sali odprowadzał wygłaszających na cześć nagrodzonych laudacje. Na początku z wyśmienitym eseistycznym tekstem balansującym między diagnozowaniem syndromu "pomarańczowej rewolucji" i refleksją nad... postaciami Arlekina i Pierrota w weneckim karnawale wystąpił naczelny redaktor pisma "?" Taras Woźniak. Potem laudacje były bardzo długie. I wystąpienia laureatów też długie. Potem Mistrz Ceremonii, używając insygnium swej władzy, owej buławy w posadzkę stukającej, po trzech godzinach ceremonii przeprowadził wszystkich do kolejnej sali pałacu Potockich. Nazwijmy ją roboczo "bankietową"...

Wśród trzech nagrodzonych orderem "Za intelektualną odwagę" (obok księdza prof. Borysa Gudziaka, rektora Ukraińskiego Katolickiego Uniwersytetu we Lwowie, i Pawło Czuczki, filologa i "kultowego" satyryka z ukraińskiego Zakarpacia) znalazł się osiemdziesięcioletni dziś Andrzej Nikodemowicz. W oficjalnym uzasadnieniu nagrody napisano: "Za stworzenie wybitnej współczesnej muzycznej szkoły, siłę ducha, konsekwencję życiowej postawy, za kultywowanie ciągłości lwowskich muzycznych tradycji mimo dziejowych katastrof XX w. i na przekór im". Przyznam, że byłem wzruszony, słuchając laudacji wygłaszanej przez wybitnego ukraińskiego kompozytora Yurę Łaniuka i gdy słuchałem wyznań "kawalera" Nikodemowicza. Wysoka, przygarbiona postać, twarz pobrużdżona zmarszczkami, garnitur raczej nie kupiony na placu Vendčme... Urodzony we Lwowie, dziś profesor KUL-u, w połowie lat 70. został we Lwowie pozbawiony pracy w konserwatorium i praktycznie objął go zakaz zatrudnienia. W tamtejszym radiu zostały skasowane wszystkie taśmy z nagranymi dotąd jego utworami, zostało mu na Ukrainie zabrane prawo publicznego wykonywania zawodu kompozytora. Dlaczego? Szczególnie dlatego, że komponował muzykę religijną. Bardzo chciał pozostać w swoim mieście. Nie zdołał. Przed swym Lwowem "uciekł" więc w 1980 roku do Lublina. Jest drugim po Walentinie Silwestrowie, najwybitniejszej obecnie osobowości muzyki ukraińskiej, kompozytorem, którego "intelektualna odwaga" (ale także etyczna, życiowa) została tak wyjątkowym gestem wywyższona, jak kiedyś wyjątkowo brutalnie była poniżana. W tym samym Lwowie.

A "kawalerem" odznaki "za dobrą sprawę" został tego samego dnia ogłoszony polski dyrygent Roman Rewakowicz, niestrudzony propagator muzyki ukraińskiej "ponad podziałami" wszelakimi.