Презентація українського перекладу  книжки

Станіслав Єжи Лєц «Незачесані думки»

2 грудня 2006

Львівська газета, 06 грудня 2006 року, № 53 (53)
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/12/06/20166/

Я неодмінно сюди повертатимуся

Розмова з Томашем Де-Туш Лецом, книжковим дизайнером

Наприкінці минулого тижня в Києві та Львові відбулися презентації виставки творчого доробку польського книжкового графіка Томаша Де-Туш Леца, який є автором дизайну близько 300 книг, що їх опублікували реномовані “Видавництво Літерацке” (Краків), “Пограніче” (Сейни), “Аллегро Ма Нон Троппо” (Варшава), “Нуар Сюр Бланк” (Швейцарія) тощо.

Художник працював із творами Чеслава Мілоша та Єжи Фіцовського, Чарльза Буковскі й Умберто Еко, Ґріґорія Акуніна та Станіслава Лема. А ще він відомий як укладач кількох книг, у котрих зібрано творчий доробок його батька – всесвітньо відомого афориста і поета, львів’янина Станіслава Єжи Леца (1909-1966). У рік сорокаліття від смерті автора “Незачесаних думок” київське видавництво “Дух і Літера” опублікувало найповніший український переклад цих афоризмів, куди ввійшли відомі й уже канонічні фрази, а також незнані широкій публіці тексти, заблоковані цензурою ПНР. Про батька, про Львів і про мистецтво – в цій розмові.

– Пане Лец, ви вперше на батьківщині батька?

– Так. В Україні побував якось раз у дитинстві, дорогою до Румунії, достоту декілька годин. Натомість відвідати рідне місто батька було для мене своєрідною “ідеєю фікс”, яку нарешті здійснив. Цей день настав через два з половиною роки після розмови з Леонідом Фінбергом (видавництво “Дух і Літера”), Андрієм Павлишиним (він переклав твори батька українською) та Тарасом Возняком (журнал “Ї”) у варшавській галереї “Захента”. Леонід Фінберг запропонував організувати в Києві виставку, присвячену творчості батька, яку відкрили минулого четверга в Києво-Могилянській академії, а я наполіг забрати її копію до Львова.

– Чи збереглися якісь матеріальні сліди перебування Станіслава Єжи Леца у Львові?

– Дуже мало. Після двох світових воєн уціліло вкрай мало, документи і фото доводиться вишукувати буквально по крихтах. Скажімо, фото, на якому зображені мій дідусь Беньямін Лец із маленьким сином, передали родичі. А дебютну батькову збірку віршів 1933 року, опубліковану у Львові накладом у кількасот примірників (до речі, вона стала класичним зразком конструктивізму в дизайні, її часто репродукують), я знайшов у бібліотеці, сканував і почистив на комп’ютері, а тепер хочу видати препринтом.

Перші роки батькового життя проминули в будинку по вул. Просвіти, 8 (адреси вказано сучасні, – “Газета”). Відтак родина перебралася до Відня, де дідуся за заслуги перед монархією – економіст за фахом, він служив радником двору – удостоїли баронського титулу Де Туш (батько після Другої світової війни наполіг, щоб йому вписали в документи цей титул, що було дуже парадоксально в комуністичній Польщі). Після смерті дідуся 1915 року родина повернулася до Львова, тут батько багато років мешкав у будинку по вулиці Словацького, 6, достоту навпроти входу в Головну пошту, у квартирі на другому поверсі. Ходив до приватної школи на вулиці Туган-Барановського, неподалік учительської семінарії, пізніше до університету. Образок із будинком старого університету на Грушевського із церквою поруч я пам’ятаю до дрібниць із дитинства, а тепер побачив усе це на власні очі. Куплений десь по війні у Відні, цей образок утілює мій Львів, Львів мого батька.

– А як складалася доля Леца в роки війни та після неї?

– У 1939-1941 роках батько також мешкав у Львові, відтак потрапив до концтабору в Тернополі, звідки дивом врятувався після двох втеч, був серед лівих польських партизанів у Варшаві, після війни працював аташе з питань культури у Відні, утік 1950 року з дипломатичної служби до Ізраїлю, але не витримав ностальгії й 1952-го повернувся до Польщі, попри загрозу смертної кари. Публікуватися зміг лише з 1955 року, коли почалася “відлига”, а вже 1964-го тяжко захворів і помер 1966 року.

Дивною рисою, як на людину лівих переконань, була його щира відданість пам’яті Дунайської монархії, легенді імператора Франца-Йосифа, портрет якого завжди стояв на його столі. На останньому прижиттєвому фото батька видно, що за спиною в Леца на стіні висить копія з газети 1848 року із зображенням молодого імператора, який саме тоді зійшов на престол. Мабуть, цю любов можна пояснити насамперед тим, що Австро-Угорщина давала найбільшу в тогочасній Європі свободу для творчості, мистецтва, самореалізації митця, залишила нам у спадщину чудові зразки сецесії. Батько був дуже добре обізнаний у німецькомовній літературі, знайомий з її творцями, перекладав їх, а вони перекладали його. Він також мав чимало друзів-українців, які після війни опинилися в еміграції. Відоме його фото з Ігорем Костецьким, який переклав і видав у Мюнхені, мабуть, перший переклад батькових “Незачесаних думок” українською мовою.

– Ви вперше у Львові, можете поглянути на нього свіжим оком. Які враження від нашого міста, зокрема з урахуванням першого фаху – архітектора, а також того, що у Варшаві активно боретеся за збереження пам’яток культури й архітектури?

– Ситуація у Львові, коли йдеться про архітектурний простір центру, суто європейська. Ви робите ті ж помилки, що й у Західній Європі 30-50 років тому, а в Польщі – 10-15 років тому. Боляче, коли бракує коштів для ремонту й відновлення старих будинків, але не менш боляче, коли відбувається бездушний і бездумний ремонт, коли нищать оригінальну субстанцію. Вважаю справжнім варварством, коли оригінальні підлоги, вікна, двері, інші дріб’язки, які були зроблені з любов’ю та на віки, заміняють задля зручності “сучасними”, часто значно гіршої якості. Зауважте, що чудові мозаїчні підлоги у львівських під’їздах досі зберегли оригінальний колір, натомість деякі їх сучасні аналоги вже через декілька років вичовгуються й утрачають первісний вигляд. Справжньою драмою для сучасних європейських міст є пластикові вікна – і не тому, що вони пластикові, а тому, що вони змінюють первісні пропорції.

Проте Львів – це той щасливий випадок, коли нечувано багато оригінальної субстанції вціліло. Я спеціалізуюся в охороні пам’яток Варшави, де начебто все згоріло під час придушення повстання 1944 року. Але це не так! Насправді збереглися цілі дільниці, скажімо періоду Баугауз, а міф про цілковиту руйнацію вигадала комуна, щоб виправдати подальші руйнування. Те, що вціліло у Львові, треба дуже ретельно й уважно реставрувати, бо автентичність цього міста унікальна в масштабах Європи. Європейці наробили свого часу багато помилок, і тепер хочуть торкнутися чогось справжнього.

– А як ставляться в Західній Європі до спадщини масової культури “соцтабору” 50-70-х років?

– Соцарт також уже перейшов до розряду пам’яток. Забудова часів соціалізму в Польщі вже декілька років перебуває під захистом реставраційних служб. До реєстрів пам’яток занесено, скажімо, неонові вивіски, на кшталт тієї, яка ще є у Львові на вулиці Галицькій. А гіперболоїдні конструкції (приміром стадіонів) охороняють цілі товариства шанувальників – у Варшаві останню таку пам’ятку з 1959 року, щоправда, розбирають, але тільки для того, щоб перенести на нове місце.

Розмовляв
Андрій Павлишин